Національно-визвольна війна 1648-1657 рр. виникнення та формуваня української державності

Визвольна війна 1648—1654 рр. свідчила про пробудження української нації, про її прагнення до самостійного життя, до відродження національної державності. Ця державність охоплює, як правило, всі або частину етнографічних земель: Українська державність в силу історичних умов відроджувалась не на всіх етнічних українських землях, хоч гетьманський уряд не раз згадував про спільну долю всього українського, за термінологією того часу, — руського народу.

Вперше в ході Визвольної війни територія незалежної України була оформлена Зборівським договором 1649 р. У відповідності з ним територія вільної України обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. кількість полків виросла до 20. Отже, визволена територія мала свій адміністративно-територіальний поділ. Полково-сотенний устрій був істотним елементом української державності. І хоча полки як військові одиниці існували в багатьох державах, але тільки в Україні полково-сотенна організація війська була взята за основу державного територіального устрою. Вже починаючи з літа 1648 р., полки та сотні як територіальні одиниці включають до себе все населення, що проживало в їхніх межах, і на нього розповсюджується влада полкових та сотенних урядів. До 1654 р. звільнена територія охоплювала Лівобережжя, Правобережжя (крім Волині та Галичини) і значну частину земель на Півдні (приблизно 200 тис. кв. км).

Отже, на час укладення українсько-російського договору 1654р. Україна була незалежною державою, що мала свою державно організовану територію.

Березневі статті 1654 р. юридично затвердили цей факт.

На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. В цьому проявився зв'язок між органами державної влади, які формувалися, і військово-адміністративним ладом Запорізької Січі, і відбивалось те, що національно-державне самовизначення України здійснювалось в умовах збройної боротьби.

До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь у ній мали всі козаки.

Починаючи з 1649 р. Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р., декілька — в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. — у Переяславі.

Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадний орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього.

Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів.

Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, виший суддя та верховний головнокомандувач, законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України.

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями

управління.Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи я к до гетьмана, так і від нього.Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення.Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана.Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів.Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.

Місцеве управління здійснювали полкові та сотенні уряди, також виборні особи в містах і селах.

Полковий уряд складався з полковника та полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. До полкової ради входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. На такому ж принципі будувалась сотенна адміністрація. Сотенний уряд очолював сотник. Йому допомагала сотенна адміністрація: осавул, писар і хорунжий. Судові функції в сотні виконував городовий отаман.

Міста мали свою адміністрацію, її влада не поширювалася на козаків. У селах війти управляли селянами, а отамани — козаками. Не збереглося жодних законодавчих актів, за якими можна було б установити функції цих органів управління. В основу їх діяльності, треба гадати, були покладені традиції та звичаєве право.

Для утримання апарату влади та управління потрібні були кошти. З цією метою проводився збір податків. Вони збиралися зселяй та міських жителів. Козаки від податків звільнялися, що було їхнім давнім привілеєм.

З визволенням України з-під польсько-шляхетської влади і утворенням самостійної держави її фінансова політика набула суверенного характеру. Якщо до 1648 р. усі податки в українських землях йшли в казну Речі Посполитої, то віднині вони направлялися до скарбу (казни) Війська Запорізького, який стає загальнодержавною казною. Податками та казною відав генеральний підскарбій, що входив до Генерального уряду.

Крім податків, існували додаткові джерела надходження коштів до казни. Так, товари, які ввозилися з інших країн, обкладалися митом. Значний прибуток казні давали податки з меду, пива, горілки та інших промислів.

 

2. Спроби державно-політичного самовизначення Війська Запорізького у складі Речі Посполитої (1648-кінець XVII ст..)

У липні 1648 р. козаки вирушили на захід. Адже у вересні під Пилявцями сталась грандіозна битва, де селянсько-козацька армія здобула блискучу перемогу.

Польський король Ян Казимир намагається приборкати козаків. 28 липня 1649 р. він видає універсал, яким позбавляє Хмельницького гетьманства, оголошує його поза законом і визначає за його голову винагороду в 10 тис, злотих. Польські збройні сили вирушають у похід проти українських повстанців, але вже через декілька днів козаки і татари вдалим маневром оточили поляків під Зборовом. Зрозумівши, що битва буде програна, Ян Казимир 5 серпня надіслав листа до українського гетьмана та кримського хана про перемир'я. Але останній вже домовився за спиною у Хмельницького з польським королем про вигідний для себе мир, і Хмельницький іде на переговори сам, по суті, випускаючи з рук повну перемогу над ворогом.

Зборівський договір

7 серпня 1649 р. у Зборові відбулися українсько-польські переговори.

8 серпня 1649 р. була обнародувана "Декларація його королівської милості війську Запорізькому...", яка отримала назву Зборівський договір. До реєстру Війська Запорізького вписувалося 40 тис. козаків, йому підтверджувалися всі попередні вольності. На козацькій території не мали права з'являтися коронні війська. Всі посади в Україні повинні були обіймати особи православної віри. Питання про Берестейську унію мав вирішити польський сейм. Київському митрополитові було надане місце в сенаті. Єзуїти не мали права проживати в українських містах. Повстанцям гарантувалася повна амністія. Частиною угоди слід вважати видану наприкінці серпня королівську грамоту — привілей, яким підтверджувалися права та вольності козацтва.

Маємо підставу говорити про правове визнання української державності на території трьох воєводств: Київського, Брацлавського та Чернігівського, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні

За Зборівською угодою 1649 року адміністративна реформа 1648 року, в основу якої покладався полково-сотенний устрій козацького війська, набула завершеного вигляду. За її умовами всі урядові посади на території Чернігівського, Київського, Брацлавського воєводств, що відійшли під юрисдикцію Війська Запорізького, мали обіймати православні шляхтичі. Відтак українці отримали свою суверенну владу, тобто той атрибут державності, якого так не вистачало Війську Запорізькому.

Реформа поділила територію зазначених воєводств на окремі адміністративні округи, що називалися полками. Командувач значного армійського підрозділу — полковник — одночасно очолював адміністративний округ, що отримав ідентичну назву — полк. Таким чином, полковники ставали не тільки командувачами військових одиниць, а й головами адміністрацій, управляючими фінансами, вищою судовою інстанцією у своєму окрузі. Кожен полк іменувався за назвою міста чи містечка, де зосереджувалася полкова адміністрація, до складу якої входили полковники, полкова старшина, канцелярія.

Полк у свою чергу поділявся на 10-15 сотень. До кожної сотні входило кілька містечок та багато сіл. Сотні підлягали полковому уряду. Управління ними здійснювали сотники, сотенна старшина (писар, хорунжий, осавул) та канцелярія.

Козацьке військо мало струнку організацію: воно поділялося на полки, сотні й курені. В полку було від 5 до 20 тис. козаків.

Полк ділився на сотні, які мали від 200 до 250 козаків. Сотню ділили на десятки, пізніше — на курені. Десяток складався з отамана і дев'яти козаків. Пізніше до куреня входило до 30 осіб.

За польської влади реєстрове військо діставало платню з державної казни. Коли ж відродилася Українська держава, військова служба стала безкоштовною. Козаки жили за рахунок королівських та панських земель, визволених під час війни. Частину цих земель було залишено на загальні військові потреби.

Отже, під час Визвольної війни в Україні сформувалася добре організована, одна з найбільш боєздатних армій в Європі.