Готфрід Вільгельм Лейбніц як учений і філософ

 

Готфрід Вільгельм Лейбніц без перебільшення може бути названий одним із найвидатніших філософів і вчених XVII століття. На думку Д. Дідро, Г. В. Лейбніц був для Германії одночасно і Платоном, і Арістотелем, і Архімедом.

Г. В. Лейбніц народився 1 червня 1646 р. у Лейпцігу в сім’ї професора Лейпцігського університету. Ще під час навчання в школі вчений виявив велику цікавість до науки, особливо до логіки. У 1661 р. він вступає до університету, де вивчає логіку та математику, але врешті-решт вибирає юридичний факультет, де й захищає докторську дисертацію «Про заплутані судові випадки». Попутно він пише дисертацію про комбінаторне мистецтво, в якій розробляє ідеї логіки і математики, зокрема математичної логіки.

У 1666 р. він закінчує університет, а через два роки вступає на службу до міністра Майнцського курфюрства і в цей же час продовжує займатися математикою, розробляє ідеї механіки. З’являється у нього інтерес і до богослов’я. Г.В. Лейбніц мріє об’єднати всіх християн, всі християнські конфесії.

З 1672 по 1676 рр. він живе в Парижі і працює на дипломатичній службі; часто приїздить до Лондона. В цей час він вивчає роботи Р. Декарта і Б. Паскаля, знайомиться із відомим механіком Джоном Гюйгенсом, який також вплинув на становлення Г. В. Лейбніца як ученого і філософа. В цей же час він розвиває логічні і математичні ідеї Б. Паскаля, удосконалює його рахункову машину.

У 1675 р. Г. В. Лейбніц створює диференціальне і інтегральне числення, хоча публікує свої ідеї тільки через дев’ять років. Різниця в часі між відкриттям і публікацією послужила приводом для судових розглядів між Г. В. Лейбніцом і І. Ньютоном. Тяжба не робить честь ні тому, ні іншому мислителю, історія ж розпорядилася так, що основне рівняння диференціального й інтегрального числення називається «формулою Ньютона-Лейбніца».

Взагалі внесок Г. В. Лейбніца в математику був значний – можливо, не менше, чим внесок Р. Декарта, що розробив основні положення сучасної математики. Г. В. Лейбніцу також належать багато нововведень, зокрема поняття функції, диференціала, координат, алгоритму.

У 1676 р. він побував у Голландії, де познайомився з ідеями Спінози. З цього ж часу він працює в Ганновері інженером у копальнях, займається геологією, пише книгу «Протогея» (1691 р.), в якій розглядає концепцію еволюції Землі. У 1686 р. пише «Теологічну систему», в якій викладає теоретичну основу для унії різних християнських конфесій. У 1689 р. їде до Італії, де створює Італійську академію наук. Папа римський пропонує йому пост хранителя Ватиканської бібліотеки, але Г.В. Лейбніц, будучи за віросповіданням протестантом, відмовляється від цієї посади, оскільки виступає проти відношення католиків до природних наук (католики на той час досить підозріло ставилися до різних наукових досліджень).

У 1697 р. Г.В. Лейбніц знайомиться із Петром I і на його прохання складає низку записок, зокрема план створення Російської академії наук в Петербурзі.

Помер Г. В. Лейбніц 14 листопада 1716 р. в Ганновері. Інтереси Г. В. Лейбніца були досить різноманітними: філософія, богослов’я, геологія математика, механіка, фізика (йому належить відкриття закону збереження енергії). У Г. В. Лейбніца налічується величезна кількість творів (75 тисяч робіт різного обсягу). У філософському контексті відзначимо головну, як він сам вважав, роботу – «Теодіцею» (сам же він і ввів вперше цей термін, нині широко використовуваний). У цій роботі він ставить завдання довести, що існування в світі зла не суперечить тому, що світом править всемогутній і благий Бог.

Інша фундаментальна робота Г.В. Лейбніца – «Нові досліди про людський розум автора системи встановленої гармонії», опублікована вже після його смерті, в 1765 р. Уже з назви виходить, що ця робота направлена проти локківських «Дослідів про людський розум». Цікава і корисна вона тим, що в ній Г. В. Лейбніц, чітко слідуючи структурі локківського твору, пропонує свої відповіді на кожний з параграфів філософії Д. Локка. Зокрема, Г. В. Лейбніц робить додавання до знаменитої тези Д. Локка («Немає нічого в думці, чого спочатку не було б у відчуттях») – «окрім самого розуму». Таким же чином Г. В. Лейбніц відповідає і на інші матеріалістичні ідеї Джона Локка.

«Монадологія» – це невелика робота, в якій Г.В. Лейбніц часто посилається на «Теодіцею», написана у формі тез, афоризмів. Одна з перших його робіт, написана ним ще в університеті, що свідчить про зрілість розуму, називається «Метафізична диспутація про принцип індивідуації». Роботи раннього Г. В. Лейбніца показують його основні інтереси: «Свідоцтва природи проти атеїстів», «Про першу матерію». Всі вони поміщені в першому томі російського зібрання творів Г. В. Лейбніца. Тут же поміщене і його листування із Кларком – прихильником англійського вченого Ісаака Ньютона (фактично, це суперечка із самим І. Ньютоном). Багато робіт Г. В. Лейбніц написав з логіки, вважаючи одним зі своїх основних завдань створення універсальної мови науки, універсальної логіки, яка об’єднувала б усі наукові дисципліни, адже ще з часів Ф. Бекона і Р. Декарта бачимо незадоволеність формальною логікою, що не дає приросту наукового знання.

Щоб зрозуміти філософську систему Г. В. Лейбніца, необхідно уявити його собі як особистість, не відриваючи його філософські погляди від інших його переконань – математичних, фізичних і богословських. Г. В. Лейбніц був ученим – фізиком, математиком, тобто людиною, що розвивала науку, зокрема запровадила основні принципи сучасної фізики. Як філософ він ці принципи осмислював, намагаючись розкрити їх сутність і значущість.

Одне з понять, яке вводилося в сучасну науку, – поняття сили. Виявлялося, що всі взаємодії між тілами в матеріальному світі можуть бути описані мовою функцій як змінні. Скрізь функціонує поняття сили. Саме сили виявляються тими параметрами, які діють у світі, які пов’язують усі тіла і всі явища.

Окрім сил, на думку Г. В. Лейбніца, в світі нічого немає. Якщо ми щось і спостерігаємо, то лише тому, що на нас діє якась сила. Усі відчуття – дотик, нюх тощо – виникають унаслідок того, що на людину, на її органи чуття діють якісь сили. Якщо ми відчуваємо якийсь предмет, то тільки тому, що цей предмет чинить нам якийсь опір, тобто діє на нас із якоюсь силою. Всі предмети в світі також взаємодіють за допомогою сили.

Вивчаючи себе, свою власну свідомість, людина виявляє, що в її душі також є деякі сили, що тіло рухається постільки, поскільки ним керує душа, а не само собою, тому і в духовному світі, а не тільки в матеріальному, діють різні сили.

Ні декартівська, ні спінозівська філософія не пояснює ні різноманіття світу, ні причини його руху й розвитку. Вчення Р. Декарта про субстанцію не влаштовує Г. В. Лейбніца внаслідок того, що воно непослідовне. Протяжність, за Г.В. Лейбніцем, не може бути субстанцією, оскільки протяжність завжди є протяжністю чогось (так само як і мислення завжди є мислення про щось). Цей аргумент ми вже бачили у Б. Спінози. Але розуміння Б. Спінозою субстанції також не влаштовує Г.В. Лейбніца, оскільки якщо припустити, що субстанція одна і єдина, то звідси неможливо вивести різноманіття світу і його розвиток, рух.

Одна субстанція не пояснює наявність різноманіття і руху в світі. Тому субстанцій в світі повинно бути багато, а саме – нескінченна множина, стільки ж, скільки в світі сил. Субстанція – це і є сила. Назва, яку Г. В. Лейбніц дає субстанції, – «монада» (від грецького. «монос» — «один»). Парадоксальний висновок про те, що в світі існує нескінченна безліч субстанцій, хоча, як ми розуміємо, сама субстанція є щось таке, що лежить в основі всього, тому, здавалося б, повинна бути одна субстанція. Але це уявлення про єдину субстанцію суперечить і звичайним спостереженням, і науковим відкриттям. Тому саме науковий погляд на світ приводить Г. В. Лейбніца до висновку про те, що існує безліч субстанцій: якби була одна субстанція, не було б нескінченної кількості речей.

Суттю субстанції (монади) є сила. У чому це виявляється? Кожна монада є деякою спрямованістю, здатністю до руху, розвитку. Монада є силою, тому на цю субстанцію ніщо не може впливати. Монада існує так, як ніби в світі існує тільки вона одна. Оскільки суттю монади є сила (її здатність діяти), вона тільки діє, але нічого не сприймає. Тому, за словами Г. В. Лейбніца, монада «не має вікон». Вона ніщо не сприймає в себе ззовні, а тільки діє.

Оскільки сила – поняття нематеріальне, отже, і монада також нематеріальна, непросторова, непротяжна і неподільна. Монада абсолютно проста. Вона осягається не відчуттями, а тільки розумом, тому поняття сили, що лежить в основі сучасних наук, є поняттям не науковим, а метафізичним (духовним).

Тільки монада існує реально, оскільки вона є субстанцією. Все інше, у тому числі й матерія, тільки здається нам, оскільки не є субстанцією. Все, що не є силою, – ніщо; існують тільки монади, тобто сили.

Згідно концепції Г.В. Лейбніца, існують різні види монад. Саме множинністю монад і пояснюється різноманіття світу. Різними їх видами, їх якісною відмінністю однієї від іншої пояснюється наявність у світі одушевлених тіл і неживої матерії (людей, ангелів і Бога – все це є різні монади).

Монада, яка може сама себе споглядати, є душею. Одна з монад, які ми можемо безпосередньо спостерігати, є наша власна душа. На її прикладі ми можемо спостерігати те, яким чином монада має в собі джерело руху, має в собі силу, яким чином вона проста, має в собі різні здібності, зокрема сприйняття, або перцепцію.

Розуміючи, що у кожної людини є своя власна душа, ми можемо зрозуміти й те, яким чином відрізняються монади, будучи абсолютно простими, але такими, що якісно відрізняються одна від одної. Саме така духовна монада може бути дійсним атомом, оскільки матеріальний атом є поняттям, що суперечить саме собі, адже неможливо уявити собі, що є матеріальне тіло, яке не можна було б далі розділити. Матерія завжди ділима до безкінечності, лише духовний початок може бути абсолютно простим.

Єдина дія монади – це її самовизначення. Монада завжди діє виходячи з себе. Це самовизначення називається уявленням. Так само, як кожна людина відрізняється від іншої своїми власними ідеями й уявленнями, так само і монади відрізняються одна від одної своїми уявленнями. Ці уявлення можуть мати різні ступені. На вищих ступенях розвитку монади уявлення перетворюється на поняття.

Але якщо, як говорить Г. В. Лейбніц, існує лише монада, а матерія існує нереально, то як пояснити існування матерії – не духовної, а чуттєвої реалії?

Г. В. Лейбніц вводить поняття двох видів уявлень: темних (або смутних) і ясних (або виразних). Дія монади, її сила і активність є її виразним уявленням. Оскільки монада не має вікон, але знаходиться у взаємодії зі всесвітом, то ця взаємодія виявляється можливою, остільки монада має в собі смутне уявлення про весь всесвіт. Тобто уявлення монади про інші монади є смутне уявлення, а про себе саму – це ясне уявлення.

Для людської душі знання світу є смутним уявленням, а знання самого себе – ясним уявленням. Саме тому людина набагато впевненіша в існуванні самої себе, чим зовнішнього світу. Людина може сумніватися в зовнішньому світі, але не в існуванні самої себе (так відповідає Г. В. Лейбніц на дилему, що стояла перед Р. Декартом). Тому матерія в даному аспекті є не що інше, як світ інших монад, тобто матерія є інші монади, як вони представляються кожній монаді. Матерія – споглядання монадою своїх меж. Коли душа як монада споглядає межі самої себе (усвідомлює межі самої себе), то все, що виходить за її межі, є матерія, тобто зовнішній світ. Тому уявлення про свою межу є уявленням про інше. Оскільки монада нематеріальна, то інше повинне представлятися як відмінне від нематеріального. Тому це інше для монади уявляється як матерія. Матерія не є щось що існує об’єктивно і незалежно, а є деяка форма уявлення монади, усвідомлення самою монадою себе і своїх власних меж. Коли монада усвідомлює себе і свою діяльність, то вона має ясне уявлення. Коли вона усвідомлює свої межі, вона уявляє собі матерію як щось інше. Тому матерія є темним уявленням – таким, що існує всередині монади, але як те, що нібито впливає на монаду. Проте на монаду ніщо не впливає, вона не має вікон. Тут ми не повинні бачити ніякої суперечності: ми бачимо зовнішній світ, але пізнання зовнішнього світу закладене в нас самих. Ми знаємо, які суперечності виникають при допущенні існування зовнішнього світу: якраз саме в цьому випадку виявляється неможливим пізнання зовнішнього світу. Як душа може пізнати те, що душею не є? Як дух може пізнати матерію? Адже подібне завжди пізнається подібним – цей принцип є основним принципом філософії (як і принцип тотожності буття і мислення). Тому пізнання всього світу міститься в самій душі. Навіть більш того: якби монада мала в собі вікна, то не було б такого поняття, як сила. Дія однієї сили на іншу змінювала б цю силу, але ж сила не може мінятися, вона існує як така. Існує взаємодія сил, їх рівнодіюча, але одна сила іншу змінити не може. Тому всі монади існують як що не мають вікон, кожна монада знає лише себе і свої власні уявлення – і більше за ніщо.

Як же світ існує при такому «егоїзмі» монади, адже виходить, що кожна монада діє, як їй захочеться, проте світ існує, і існує у вигляді гармонійного цілого?

На це питання, звичайно, неможливо відповісти без урахування Творця і Промислителя світу, оскільки необхідно припустити, що всі монади діють синхронно, керовані якимось Промислителем, тобто Богом. У межах лейбніцівської теорії передвстановленої гармонії кожна монада діє так, як вона хоче, але всі уявлення, які в ній є (про себе і про зовнішній світ), закладені в ній Богом, тому всі дії всіх монад знаходяться в синхронній гармонії одне із одним. Кожна монада має в собі знання про весь світ («все у всьому»), хоча й у темному, смутному, невиразному вигляді.

Але чому все-таки вона має знання про весь всесвіт? Г.В. Лейбніцу допомагає його інтуїція ученого-фізика, оскільки зрозуміло, якщо все в світі управляється силами, то можна сказати, що будь-яке тіло взаємодіє із будь-яким тілом, де б воно не знаходилося – хоч на межах всесвіту в сотнях тисяч світлових років від Землі. Проте сила цієї взаємодії може бути дуже малою, хоча її й можна обчислити. А оскільки ця сила є, то монада має уявлення про весь всесвіт. Оскільки ж ця сила нікчемна, це уявлення є смутним, невиразним.

Це уявлення закладене в кожну монаду Богом – так само, як і принцип дії. Не можна сказати, що кожна монада діє, як їй захочеться. Всі монади мають ту силу і рухаються в тому напрямі, який закладений в неї Богом. Тому ті закони, які зв’язують різні монади, тобто різні сили, це і є спосіб управління світу Богом.

Монади не взаємодіють, між ними є тільки узгодженість, гармонія. Один з прикладів такої узгодженості, по Г. В. Лейбніцу, ми можемо бачити в самих собі. У кожної людини окрім душі є ще і тіло. Тіло також складається з різних монад, і управляє тілом душа – не тому, що вона так хоче (не монада управляє), а так Бог погоджував дії монади душі із тілесними монадами. Тобто Бог погоджує дії душі та тіла.

Проте поняття Бога не є очевидним для всіх людей, і Г. В. Лейбніц наводить різні докази. По-перше, доказ існування Бога від достатньої підстави (все, що існує в світі, повинно мати причину існування). А по-друге, доказ від досконалості Бога: якщо Бог можливий, то він необхідний. Якщо ми можемо уявити собі Бога як якусь можливу істоту, то оскільки Бог здійсненний, а досконалість включає поняття буття, то Бог необхідно існує, йому властиве необхідне буття. Г. В. Лейбніц сполучає і онтологічний, і космологічний доказ буття Бога в своїй філософії.

Оскільки в світі існують речі, які могли б не існувати (вони існують випадково), то Бог є саме тією Причиною, яка дає цій випадковості необхідне існування. Г. В. Лейбніц дає своєрідне трактування випадковості. Б. Спіноза говорив, що випадковим людина називає те, причин чого вона не знає. Філософ розуміє випадковість по-іншому: випадковим є те, протилежне чому залишається завжди можливим. Якщо я існую, хоча міг би і не існувати, означає, що моє існування випадкове. А необхідним є те, протилежне чому неможливе. Існування Бога необхідне, тому що неможливе його неіснування. А існування всіх речей в нашому світі випадкове, тому що можливо і їх неіснування.

Єдина необхідна істота в світі – це Бог, тому неможливе тільки його неіснування. А все, що є в світі, може існувати і не існувати, тому все, що в світі є, знаходиться в ньому випадково. Наш світ, що існує в тому вигляді, в якому він існує, випадковий, а значить, можливе існування й інших світів. Отже, Бог створив наш світ, вибравши при своєму розумі одну із різних можливостей. А оскільки Бог є істотою розумною і благою, оскільки він вибрав саме наш світ, то наш світ якнайкращий з усіх можливих світів, які могли б існувати. Якщо в нашому світі є різні недоліки, то це не означає, що наш світ створений неправильно. Бог краще за нас знає, який світ створити, і наш світ якнайкращий з усіх можливих світів.

У Бога є три здібності: могутність, воля і знання. Могутність дає підставу існуванню всіх монад; знання наділяє здатністю сприйняття, а воля – здібністю до прагнення кожної монади. Своєю волею Бог обирає якнайкращий із можливих світів, своєю потужністю він приводить його до існування, а своїм розумом упорядковує цей світ, дає йому закони, істину і благо (які пізнає людина і діє відповідно до них). А оскільки весь світ гармонійний, то, Бог один і єдиний (неможливо припустити існування декількох богів).

Із уявленням про світ як якнайкращий із можливих світів не зовсім співвідноситься буденна думка про існування в світі зла. Ця проблема для Г. В. Лейбніца – одна з основних, їй він присвячує трактат «Теодіцея». Основні висновки його нам уже відомі: зло як таке не існує, у зла немає своєї субстанції, так само як немає її у пітьми. Але є і метафізична причина існування в світі недосконалості. Оскільки здійсненним є лише Бог, все інше не є Богом, тому містить у собі недосконалість вже внаслідок того, що це – творіння. Світ створений Богом, він не є Бог і тому нездійсненний. Якби світ був здійсненний, це все одно неначебто Бог створив сам себе, повторив сам себе, а існування двох богів неможливе. У цьому, за термінологією Г. В. Лейбніца, полягає метафізичне зло – в обмеженості світу. Бог безмежний, світ же обмежений в метафізичному сенсі, тому в світі необхідно існує метафізичне зло. Уся решта видів зла (фізичне і моральне) не необхідна, а всього лише можлива. Необхідними їх робить тільки сама людина.

Фізичне зло полягає в стражданнях, а моральне – в гріху. Страждання з’явилися із гріхопадінням людини, а гріх (тут Г. В. Лейбніц не відкриває нічого нового) полягає у відпаданні людини від Бога, в його свободі. Свобода людини є основоположенням лейбніцівської метафізики: оскільки кожна душа є монада і має в собі принцип дії, тому вона і вільна. Г. В. Лейбніц, як і Б. Спіноза, заперечує поняття свободи волі. Свободи волі не існує у вигляді «я хочу те, що я хочу» – людина може хотіти тільки те, що закладене в ній Богом. Бажання Бог дає у вигляді можливостей, а людина часто актуалізує і перетворює можливість фізичного і морального зла на дійсність.

Але чому тоді Бог творить цей світ, якщо Він знає, що творіння його буде недосконалим і в ньому буде зло? Бог творить світ внаслідок того, що він благий. Саме доброта Бога є основною причиною творіння світу. Існувати краще, ніж не існувати, – це основне положення, що лежить в основі онтологічного доказу буття Бога. Тому існувати нашому світу, навіть недосконалому, краще, ніж взагалі нічому не існувати, окрім Бога. Тому, проявляючи свою доброту, Бог і творить світ, який нездійсненний і має в собі зло.

Г.В. Лейбніц пропонує й інші пояснення існування в світі зла. Наприклад, що благоденствування лиходіїв тільки здається, а насправді лиходії випробовують страждання, незрівняні із тими, що випробовує праведник, а після смерті покарання лиходіїв очевидно. Те, що нам здається злом, насправді таким не є; те, що є зло для частини, для цілого є благом. Г.В. Лейбніц проводить послідовно принцип передвстановленої гармонії. Ця гармонія існує не тільки в світі матеріальному, але й між світом матеріальним і духовним. Духи, тобто розумні монади, утворюють між собою деяке співтовариство; сукупність усіх духів утворює град Божий. Цей град є світом етичним, найбільш піднесеним і здійсненним з усіх справ Бога. Між градом Божим і земним світом також існує передвстановлена гармонія, тому всі вчинки в земному світі пов’язані з подіями в граді Божому, а значить за земні гріхи людина відповідатиме після смерті, і навпаки – за праведне життя вона одержить гідну подяку. Бог часто дає нагороди фізичні, розуміючи, що фізичний світ пов’язаний і з духовним буттям. Тому добрі справи нагороджуються, а злі одержують відплату. Бог є метою життя людини, в прагненні до Бога і в пізнанні Бога полягає щастя людини.

Г.В. Лейбніца зазвичай називають одним з останніх метафізиків. Знаменитий і його учень Християн Вольф. У Г. В. Лейбніца не було викладу своєї системи, подібного спінозівському або локківському; все, що він написав, окрім «Монадології», є роздуми над деякими проблемами. Х. Вольф виклав систему Г.В. Лейбніца і тим самим, на думку багатьох філософів, убив її, позбавив яскравості та жвавості. У Х. Вольфа вчився М.В. Ломоносов, за підручником Х. Вольфа викладатиме філософію І. Кант, тому вплив Г. В. Лейбніца на філософію значний, як ми побачимо, І. Кант, долаючи метафізику Г.В. Лейбніца, багато в чому ґрунтуватиметься на його положеннях. За традицією вважається, що Г.В. Лейбніц був останнім метафізиком. Наступні мислителі – Д. Берклі, Д. Юм і особливо І. Кант розвиватимуть критичну спрямованість у філософії, а не метафізичну.