Дух є творчість

На думку М. О. Бердяєва, дух є творча активність. Кожен акт духу є творчим. Але творчий акт суб’єктивного духу є виходом у світ. До всякого творчого акту привноситься елемент первинної свободи, елемент, не визначений світом. Творчий акт людини завжди йде від духу, а не від природи, передбачає матеріал світу, множинний людський світ. Творчий акт духу має два боки – сходження та спуск. Дух у творчому пориванні та злеті височіє над світом, перемагаючи його, але він також притягується світом вниз і в діях своїх узгоджується з надбанням світу. Дух об’єктивується в продуктах творчості і таким чином сполучається зі станом множинного світу. Дух є вогонь. Творчість духу вогняна. Об’єктивність охолоджує творчий вогонь духу. Вона у культурі завжди передбачає узгодження з іншим – з рівнем світу, із соціальним середовищем. Об’єктивність духу в культурі – це його соціалізація.

М. О. Бердяєв пише про те, що суб’єктивне переходить в об’єктивне, нескінченне – в завершене, вогонь переходить в охолоджені продукти. Поневолення духу відбувається в його вогненному стані і спрямоване в безкінечність. Таке поневолення відбувається в історичній церкві як соціальному інституті, у книжників і фарисеїв – в застиглих ортодоксіях, в державі, що організує дух, – у законодавчому моралізмі. Дух екзистенціального втілюється в людській особистості, в її творчо інтуїтивному ставленні до життя і в братському спілкуванні людей, а не в суспільстві, що об’єктивувалося, державі, історичному житті нації.

Остаточно відійшовши від марксизму, М. О. Бердяєв все життя був відданий профетичному стилю мислення. Або, скоріше навпаки, саме його профетичні схильності і штовхнули його в юності в обійми марксизму, а в зрілості виявилися в есхатологічній спрямованості його думки. За переконанням російського мислителя, історія є невдача духу і його трагедія.

Мало хто, як М. О. Бердяєв, умів показати недосконалість усіх земних людських звершень. Для нього людина покликана до творчості, але всяка творчість є завжди невдачею, оскільки призводить до об’єктивного, яке є для мислителя смертю духу.

Проілюструємо бердяївське вчення про об’єктивне, розкриваючи його думки про буржуазію. Поняття «буржуазія» є для М. О. Бердяєва виразом процесу сходження в об’єктивне в суспільному житті, бердяїська категорія «буржуазія» – категорія не соціологічна, а духовна.

За переконанням М. О. Бердяєва, зло в людському житті найспокійніше і найжахливіше не тоді, коли воно видно і б’є в очі, а тоді, коли воно прикрите брехнею й обманом, коли воно спокушає помилковим добром. Значна частина зла у світі набуває вигляду добра. Добро занадто часто буває злом. Таким злом, як вважає філософ, бувало і християнське добро. З цим пов’язано фарисейство, лицемірство, умовна піднесена риторика і кристалізація добра у буржуазії, здатність утілюватися у буржуазії. Християнство, спіритуалізм, соціалізм, революція – все обертається царством буржуазії, все переходить у це царство. Буржуазія – це припинення творчого духу, згасання і охолодження вогню. Буржуазія користується творчим рухом духу. Немає жодного великого символу минулого, яким вона не користувалася для своїх цілей. Буржуазія не вірить у світ невидимих речей і не приймає ризику, яким супроводжується зв’язування своєї долі з цим світом. Вона вірить у світ лише видимих речей, лише з ним пов’язує свою долю, лише його облаштовує і закріплює. Буржуазія перетворила християнство на охоронну видиму річ. Вона боїться всього, що не дає гарантії, що може бути проблематичним. Буржуазія – це завжди страх за те, що гарантоване і спокійне існування може бути порушене. М. О. Бердяєв пише про те, що існує спеціально для буржуа вироблена духовність, хоча духовність ця зовсім не духовна. Численна література, облита трояндовою водою і пісною олією, написана для заспокоєння буржуа. Царство буржуазії і є царство світу цього. Усе притягується до цього царства. Це сталося, передусім, із самим християнством, в цьому трагізм його історичної долі. Цінностями духу і духовністю користувалися для зміцнення царства буржуазії. Духовним називали законодавчий, нормативний лад життя, від якого всякий дух відлетів. Усі революційні рухи світу, антибуржуазні за своїми витоками, перевернувши старе царство буржуазії, потім створювали її нове царство. Так, наприклад, Французька революція створила буржуазний капіталістичний світ і нове царство буржуазії.

М. О. Бердяєв пише про те, що буржуазія стоїть під символом грошей, які володарюють над життям, а також під символом становища в суспільстві. Соціалізм хоче перемогти і відкинути владу грошей, поставити життя не під символ грошей, а під символ праці. У цьому його правда, але гроші є символом князя світу цього, і у буржуазії соціалістичній цей символ, певно, з’явиться в новій формі, відтак людина знову оцінюватиметься за своїм становищем у суспільстві. Згідно з думкою М. О. Бердяєва, буржуазія захищає ідеї вітчизни, сім’ї, власності, церкви, держави, моралі. Вона може захищати ідею свободи, рівності та братерства. Але це і є найстрашніший прояв світового зла – брехня, підміна. Заперечення духу може прийняти форми захисту духу. Безбожник може набути форми благочестя. Наруга над свободою і рівністю може набути форми захисту свободи й рівності. «Ідеї», «принципи» можуть бути більшим злом, ніж жадання і безпосередні інстинкти.

Саме на цьому ґрунті, за переконанням російського мислителя, революції стають буржуазними, комунізм перероджується в царство буржуазії. На цьому ґрунті урочистості за допомогою сили й охорони, за допомогою брехні християнство стало буржуазним. Царство буржуазії протилежне царству духу та духовності, очищеної від всякої утилітарності, від всякого соціального пристосування. Буржуазії протистоїть щирість, справжність, причетність до оригінального джерела життя. Буржуазія має соціальне походження, вона завжди передбачає панування суспільства над людиною, над неповторною, оригінальною, єдиною людською особистістю.

Буржуазія слугує для М. О. Бердяєва символом об’єктивного буття в тому негативному значенні слова, яке він вкладає в це поняття. На думку філософа, буржуазія несумісна з духом. Слова апостола Павла «дух дихає, де хоче» можна було б поставити епіграфом до бердяївської філософії духу.