Кодифікація права

Усі роботи з кодифікації українського права проводились паралельно і з огляду на кодифікацію права Російської держави. Під впливом нових умов суспільно-політичного розвитку, враховуючи невдачі кодифікаторів 18 ст., в урядових колах поширювалась думка про необхідність встановлення єдиного порядку застосування правових норм і цілковитого усунення місцевих відмінностей і особливостей – внаслідок максимального наближення правових систем України і Росії шляхом поширення на Україну загальноімперського законодавства. На таких позиція стояла Комісія для складання законів, яка здійснювала кодифікаційні роботи у 1804-1808 рр. під загальним керівництвом російського науковця М.Сперанського, а наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. 19 ст. – Імператорська канцелярія, яка при Миколі І фактично стояла над усім апаратом управління. Головою К одифікаційної комісії був міністр юстиції граф П.Завадовський; у її складі було утворено 3 експедиції: перша – кодифікувала основи права і загальноімперське законодавство Росії, друга – кодифікувала право окремих провінцій, у т.ч. укладала окремий кодекс для України, третя – редагувала вироблені проекти.

Над кодифікацією права України у складі 2-ої експедиції працювало 2 групи: перша, очолена А.Повстанським, займалась правом правобережних, а друга, очолена українським правознавцем Д.Давидовичем, - правом лівобережних губерній. Група Повстанського розробила проект “Зводу місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі”, а група Давидовича підготувала “Зібрання цивільних законів, які діють в Малоросії” 1807 р., поширене під назвою “Зібрання малоросійських прав”.

“Зібрання малоросійських прав” стало кодифікованим збірником норм цивільного права, що діяли на початку 19 ст. у Чернігівській і Полтавській губерніях. Його джерелами були норми звичаєвого права і збірники польсько-литовського і магдебурзького права, зокрема Литовські Статути і Саксонське зерцало. “Зібрання” поділялось на 3 частини, викладені у 5 книгах: 1. правові норми, які визначали правоздатність і дієздатність особи, порядок укладення шлюбу, майнові і особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей; 2. право зобов`язань, зокрема правові норми щодо осудності, волевиявлення, договорів і випливаючих з них зобов`язань; 3. правові норми, регулюючі майнові відносини, зокрема про володіння і власність, способи набуття права власності, спадщину, давність тощо. Однак, офіційно “Зібрання” не було затверджене, а лише частково увійшло до “Зводу законів Російської імперії”.

За “Зібранням малоросійських прав”недієздатними вважались неповнолітні - чоловіки до досягнення 18 р. і жінки до 13 р., та душевнохворі - вони не могли заповідати своє майно, а також душевнохворі не могли виступати свідками.

Дикі звірі, птиця, риба і уся флора, будучи за своєю природою нічиїми, вважались власністю того, хто їх перший впіймав. Учасники у спільній власності мають рівні права на неї, оскільки спільно її охороняють і отримують рівну частку прибутків, розподіляючи між собою і збитки. Кожен міг вільно продавати свої батьківські чи материнські, вислужені, куплені чи будь-яким іншим способом набуті маєтки. Передбачалась передача на збереження речей. Про найм слуги для роботи у місті повідомлялось у цех, а у містечку чи іншому поселенні – в уряд, у відомстві якого перебував наймодавець, про що робився запис в урядовому реєстрі. Шляхом ссуди за взаємною домовленістю чи договором набувалось право на чужу річ, притому отриману у ссуду річ не можна було використовувати іншим чином, ніж було повірено, а інакше вимагалось заплатити за неї.

Шлюбний вік наставав із досягненням повноліття. Кожен міг одружуватись необмежену кількість разів у разі смерті другого з подружжя; а якщо чоловік одружувався вдруге при живій дружині, то він і його друга дружина, якщо вона знала про існування першої, підлягали смертній карі. Презюмувалось батьківство тих батьків, які визнавали дитину своєю, поки не буде доведено інше. Визнання чи заперечення материнства доводилось показами свідків, присутніх при пологах даної жінки. Дозволялось усиновлення старшим молодшого (але не навпаки), притому усиновителем міг бути лише вільний, щоправда, незалежно від його бездітності. Діти були зобов`язані утримувати своїх батьків, незалежно від їх проживання окремо від них. Неповнолітні у разі смерті батьків перебували під опікою разом з батьківським рухомим і нерухомим майном, а по досягненні повноліття виходили з-під опіки і вступали у володіння майном. Опікунами могли бути лише місцеві уродженці, а не іноземці, притому добропорядні і немарнотратні, та з власним маєтком у тому ж повіті, де проживав опікуваний, у т.ч. родичі теж повинні були мати маєток, крім тих, яких безпосередньо призначив батько у заповіті. Сини і дочки спадкували батьківське і материнське майно нарівні. Ненароджені діти мали рівні спадкові права щодо батьківського майна з народженими, якщо батько у заповіті визнав своїми спадкоємцями і ще ненароджених дітей, зачатих при його житті.

За вбивство шляхтича призначалось, крім страти, стягнення на користь родичів убитого поголовних 100 коп грошей. За відрубання обидвох рук, ніг, вух та виколення чи вибиття обох очей, а також відсікання пальців на руках чи ногах карали аналогічними каліцтвами і стягненням грошових компенсацій (зокрема, за кожен палець – по 20 коп грошей) на користь потерпілого. За словесну образу лавника у суді винний сплачував йому моральне відшкодування, а також штраф судді. За вигул собаки у громадському місці, де вона покусала когось, її господар сплачував штраф суду і відшкодовував збитки потерпілому у подвійному розмірі. За порубку чужого дерева, викошення чужої трави і вилов риби у чужих водах винний сплачував штраф і відшкодовував збитки.

У 1809 р. Кодифікаційну комісію було поділено на 6 відділень, і 6-му відділу було доручено складати зводи для українських губерній. Однак, фактично кодифікаційні роботи були зупинені до 20-х рр. 19 ст., а у 1826 р. Комісію для складання зводів було перетворено на 2-е відділення Імператорської канцелярії, яке мало постійно займатись кодифікаційними роботам; його очолив виходець із Закарпаття, перший ректор Петербурзького університету М.Балуг`янський, що тісно співпрацював над кодифікацією з М.Сперанським. Внаслідок масштабних кодифікаційних робіт було складено і опубліковано у 1830 р. “Повне зібрання законів Російської імперії” у 46 томах, яке охопило у хронологічному порядку законодавство 1649-1825 рр., а у 1832 р. – “Звід законів Російської імперії” у 15 томах, до якого увійшло діюче законодавство, систематизоване за галузями права, притому цивільному праву було відведено 10-ий, а кримінальному – останній 15-ий том; “Звід” набув чинності з 1 січня 1835 р.

Водночас у 1830-1833 рр. спеціальна група у складі 2-го відділення на чолі з професором Київського, а пізніше Московського університету І.Даниловичем підготувала обширний “Звід місцевих законів західних губерній” (губерній Правобережної України і Білорусі)” – добре систематизований збірник матеріального і процесуального цивільного права. У 1838 р. його схвалила Державна рада, але юридичної сили чинного джерела права він так і не набув.

У ході запровадження єдиної правової системи на усій території Російської імперії у 1840 р. на Лівобережну і у 1842 р. на Правобережну Україну поширилось загальноімперське цивільне і кримінальне законодавство, притому для Правобережної України місцеве право було скасоване беззастережно, а на Лівобережній Україні допускалось застосування лише тих норм місцевого цивільного права, які увійшли до “Зводу законів Російської імперії”, - це були лише 53 статті, які стосувались спадкового і сімейного права, з усіх 3979 статей. Порівняно зі скасованим в Україні Литовським Статутом 1588 р., правова система за “Зводом законів Російської імперії” мала сучасніший, хоча все ще феодальний, характер.