Місце і тривалість логічних пауз у мистецтві телеведучого

Виразність мовлення

Виразність мовлення формується впродовж усього життя: мовленням і середовища (сім’ї, друзів, колег), і авторитетів (учителів, майстрів сцени, екрана та ін.), і художньою літературою, читання якої вголос – для себе і для слухача – виробляє не тільки чуття мови, а й чуття образу, емоції -“душі” тексту.
Виразне читання, якого ми вчимося в школі, покликане навчити не тільки читати художні тексти (напам’ять чи за книгою), а й узагалі вести розмову, тобто спілкуватися з однією людиною чи з цілою аудиторією, адже воно навчає так говорити, щоб чітко виразити:
• що я хочу сказати;
• для чого буду говорити, чого хочу досягти;
• що хочу передати, чим поділитися;
• яке моє ставлення до предмета мовлення;
• якою буде ситуація мовлення (фон);
• які екстралінгвальні засоби “працюватимуть” разом зі словом. Мистецтво живого слова впливає одночасно і на думку, і на почуття
людини. Про думку пам’ятають усі, але багато хто забуває, що засвоєння слухачами знань повинно в той чи інший спосіб зумовлювати їхні вчинки, суспільну діяльність, а це відбудеться лише тоді, коли діяти не тільки на розум, а й на серце слухача.

Мову саму по собі не визначають як гарну чи негарну, – таким буває тільки мовлення.
Виразність залежить від дотримання законів, властивих відповідному видові читання:
1) поетичному (читання віршів, зокрема авторське), при якому на перший план висувається форма (метр, ритм, рима, мелодика і т.д.);
2) літературному, коли форма зливається зі змістом і зберігається постійна увага до теми, задуму твору;
3) театралізованому, при якому театральні засоби підпорядковуються владі слова;
4) дуетному, коли двом мовцям треба втілитися в одну форму для відтворення спільного, єдиного змісту;
5) читанню з музикою, коли на музичний супровід переноситься вага підтексту, коли музика випереджає (“настроює”) реалізацію задуму або домовляє (договорює) за неї.
Усе в нашому мовленні залежить від знань. Сьогодні надзвичайно високим став рівень поінформованості кожної людини. Широке розповсюдження засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення), зрослий загальноосвітній рівень усього населення, активізація особистих контактів відчутно знизили “ефект новизни”, що завжди був головним стимулом кожного пізнавального акту. Отже, зменшується розрив між рівнем знань учителя й учнів, лектора й аудиторії, ініціатора обговорення теми й співрозмовника.
Будь-який публічний виступ активно сприймається тоді, коли його виклад постає перед слухачем як жива робота мислі, тобто коли думка оформлюється “на очах” у слухача. Отже, треба домогтися того, щоб промовляння чужого тексту сприймалося як процес говоріння, як акт формування і формулювання власної думки.
Виконання першої “заповіді” усного слова – той, хто говорить, повинен спілкуватися з тими, хто слухає- набуває в процесі виразного читання особливого відтінку: якщо текст читається, спілкування дещо послаблюється, адже в ньому не беруть участі очі; міміка, жести сковані, невиразні (працює голос, інтонація, внутрішнє “бачення” ситуації спілкування); коли ж текст виголошується напам’ять, то ефективність спілкування зростає, бо споглядання аудиторії, точніше, утримування її в полі зору зумовлює зміну окремих параметрів виконання (не пов’язаних з характером твору) залежно від реакції слухачів (напр., читати можна тихіше чи голосніше, більший обсяг тексту чи менший, нагнітати емоційність чи тримати її в межах, які передбачають самовключення слухача, та ін.).

Принципова вимога до виразного читання – контакт з аудиторією (слухачем) з метою активізації сприймання почутого нею. Контакт, зрозуміло, починається з подолання психологічного бар’єра між читачем і слухачем. Висота і щільність цього бар’єра залежать від багатьох явищ:
1. Внутрішньої невпевненості читця у тому, яким буде прочитання. Ця невпевненість легко долається старанною психологічною підготовкою до виконання тексту вголос, натренованістю читця взагалі і на даному тексті зокрема.
2. Природної настороженості слухачів (аудиторії): Чи скаже мовець щось нове? А що саме буде цікаво? Чи знадобиться нам повідомлюване? (Через це ми переконані в недоречності опитування під час уроку всіх учнів класу вірша налам ‘ять – у класі опитати кількох, а виконання цього завдання рештою учнів перевірити в інший спосіб).
3. Особливостей психології аудиторії, що залежить від віку слухачів, характеру їх мислительної діяльності, рівня знань, етичного виховання і т.д. (напр., учнів І – IV класів можна змусити в класі вперше прочитати текст вголос, учнів же старших класів до цього треба підготувати морально і дати їм змогу самостійно потренуватися – для них небажані “провали”, негативна оцінка виконаного, тобто їм потрібен час на налаштованість).
4. Вікового бар’єра (якщо такий є) між читцем і аудиторією: коли серед слухачів є бодай одна особа відчутної з читцем різниці у вікові (напр., учитель серед учнів, студент-практикант у IX – XI класах, чийсь значно молодший брат чи сестра), характер виконання тексту набуває нового відтінку – він “запрограмовується” на ефект новизни і ефект авторитетної оцінки.
5. Рівня знайомства читця і слухача. Звичайно, психологічний бар’єр тривкіший, коли читець і слухач не знайомі чи мало знайомі. У “добрих знайомих” цей бар’єр долається з першого обміну поглядами, з перших звукових акордів (правда, у цьому випадку зменшується діапазон реалізації ефекту новизни).
6. Кількості слухачів – при малій їх чисельності психологічний бар’єр слабшає.
Основою як мовлення, так і читання завжди є думка і почуття. І не суттєво, що оформлюється звуковим мовленням: висловлюються власні думки і переживання, чи виразно читається чужий твір, тобто передаються чужі думки. Безсумнівне одне – і в першому, і в другому випадку повинна бути присутня правда, натуральна істина чи “художньо витончена фігура правди”. Абстрактної істини немає – істина завжди конкретна.

До технічних показників виразного мовлення і виразного читання належать: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жест і міміка. Лише добре оволодіння кожною складовою техніки виразності мовлення може гарантувати його високу якість. Отже, техніка мовлення (і читання) – це навички, вміння реалізувати мову в конкретній мовленнєвій ситуації так, щоб вона справляла на слухача евристичне, інтелектуальне, емоційно-естетичне, спонукальне враження.
Дихання є основою виголошуваного мовлення: звучання, “голос” мовлення починається із вдихання повітря у легені. Правильне дихання забезпечує чистоту, красу, різноманітність відтінків людського голосу.
Умови правильного дихання:
1. Вдихати повітря через ніс треба вільно, безшумно.
2. Починати говорити можна тоді, коли в легені взято незначний надлишок повітря, необхідного для виголошення структурно-логічної частини тексту: це позбавить від позачергового вдиху, який порушує плавність і ритм мовлення, спричинює уривчастість, поверхневість дихання.
3. Не допускати, щоб повітря було витрачене повністю (не допускати повного звільнення легенів від повітря) – це призведе до аритмії, фальцетів та ін. Витрачати повітря потрібно економно й рівномірно.
Необхідно скористатися кожною природною зупинкою в мовленні для дозбирування запасу повітря у легені. Поповнювати запас треба своєчасно і непомітно.
4. Пам’ятати, що від глибини вдиху залежить сила видиху, отже – сила звучання голосу.
5. Вдихати і видихати треба безшумно, непомітно для слухача, адже якісний звук утворюється спокійним струменем повітря, що виходить під час рівномірного вдиху і видиху (тут не йдеться про афективне мовлення).
Таким чином, умови, за яких дихання під час мовлення буде правильним, можуть бути реалізовані систематичним тренуванням. Необхідно дотримуватися й деяких гігієнічних правил:
– не можна читати вголос чи промовляти у непровітреному, душному, з надто сухим повітрям приміщенні;
– дихання залежить і від розміру приміщення, його акустики;
– сила звука залежить від якості дихання, яка досягається активною роботою реберних, діафрагмових і голосових м’язів;
– оскільки надлишок повітря утруднює утворення звука, не варто набирати в легені надто багато повітря;
– поза повинна бути вільна (рівно сидіти, краще – стояти, грудна клітка не стиснута, голова піднята);
– не можна надмірно підсилювати голос, а отже напружувати голосові зв’язки, бо це вимагатиме напруження й від дихального апарату, що призведе до розладу всього апарату мовлення;
– не варто без належної паузи переходити від афективного до врівноваженого мовлення – у стані афекту дихання не може бути правильним.

Голос, як пояснює тлумачний словник української мови, – це “сукупність різних щодо висоти, сили і тембру звуків, які видає людина (або тварина, що дихає легенями) за допомогою голосового апарату “,3. Голос – це дієвий компонент звукового мовлення.
Основні властивості голосу такі:
повнозвучність – тобто невимушена, вільна звучність, на противагу крикливості або напруженій звучності;
милозвучність – тобто чистота і свіжість тембру (без сторонніх призвуків: хрипіння, сипіння, скованості та ін.), вроджена краса звуків;
мелодійність – здатність голосу відхилятися за певними законами вгору, вниз, встановлюватися на середньому рівні, знову підвищуватись і падати і т.д.;
злетність – здатність голосу зберігати свою звучність у великому приміщенні, коли мовець не напружується, щоб подолати голосом значну відстань; здатність голосу виділятися на фоні інших звуків;
гнучкість – здатність легко і швидко змінюватися за висотою, силою, тривалістю звучання і тембром;
висота (звуковисотність) – це якомога повніше використання мелодійного діапазону голосу, доступне розширення звукових можливостей;
об’єм, або діапазон – тобто кількість доступних для відтворення нот (залежить від наявних у голосі відносних нот і тонів); сила – це повноцінність, компактність звуків, визначається тим простором, який звук повинен заповнити;
тривалість (темп) – збереження позитивних властивостей голосу в різноманітних формах використання його під час мовлення (темп повільний, середній, швидкий і їх відтінки), тобто здатність людини довго, не втомлюючись, говорити повними, чистими звуками.
Голос – це надзвичайно тонкий, поліфункціональний інструмент; він змушує чути не лише вухо, а й очі – голосом можна відтворити будь-яку картину, створити образ, передати емоції. Голос – виразник не лише розуму (змісту), а й серця (емоцій) тексту. Тому досконале володіння власним голосом – головна умова виразності мовлення: залежно від обставин (або завдання) мовець повинен змінити, не чинячи насильства над диханням і голосовими зв’язками, тембр голосу, його мелодику, висотність, силу. Звичайно, самих лише природних даних для цього замало – голос необхідно тренувати, зокрема людям, які користуються ним упродовж тривалого часу.
Головні гігієнічні вимоги до голосу такі:
1. Пам’ятаючи, що голосові зв’язки зношуються, виснажуються, не можна їх напружувати чи змушувати працювати без відпочинку понад критичну для голосу часову межу.
2. Оскільки краса і сила голосу залежать від органів дихання, гортані й резонаторних порожнин, треба дбати про їх скоординовану роботу, що можливе насамперед за умови їх доброго фізичного стану (здоров’я).
3. Враховуючи вікові особливості голосу, зокрема можливі зміни звучання (“мутація” голосу) у школярів 11-14 років, не треба домагатися видозмін від голосу, який перебуває в стані фізіологічної перебудови.
4. Кожну зміну голосових властивостей, напр., зміни регістрів*, темпу, сили звучання, треба здійснювати невимушено, без напруження (так збережемо працездатність органів голо сотворения) і непомітно для слухачів, чим можна домогтися переконливості, органічності нашого сприйняття і сприйняття слухача.
5. Оскільки поліпшення тембру залежить і від нашої волі, то вона повинна підпорядкувати собі наш настрій, психологічні особливості, фізичний стан тощо.
Від мовця вимагається нормальне, правильне голосоведения, яке залежить і від того, чи вміє він чути самого себе, тобто зміст своїх слів і
* Регістри – це певна кількість звуків послідовної висоти, які відтворюються при одному положені частини голосового апарата і які мають однаковий характер звучання. вкладені в них емоційно-експресивні відчуття, і від усвідомлення того, до кого і з якою метою звертається.

Дикція – це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення, а орфоепія – це норми вимови, які діють у даний час, літературні норми. На дикцію і на орфоепію впливають різні чинники: а) особливості діалектного мовлення; б) інтерферентні явища білінгвальної практики; в) варіантні явища літературної вимови (точніше, незнання цих варіантів); г) індивідуальні особливості (фізичні вади) органів мовлення; д) психічний стан мовця, ситуація.
У зв’язку з цим необхідно:
– контролювати мовлення щодо темпу, пам ‘ятаючи, що при нормальному темпі мовлення за хвилину говоримо не більше 70-75 слів, що становить 8-10 речень (“скоромовлення” не допустиме, воно спотворює вимову, чіткозвучність);
– уникати монотонного мовлення, яке з’являється при “розтягуванні” фрази;
– не ковтати в словах останніх складів і не допускати інтонаційного згасання останніх слів у фразах;
– пам’ятати про залежність дикції від дихання і голосу, дбати про правильність дихання і володіння голосом, що, безсумнівно, можливе лише внаслідок серйозних тренувань;
– дбати про фізичне здоров’я артикуляційного мовного апарату. Отже, дикція, як і голосові властивості, зумовлюються фізіологічними
причинами, вольовою спрямованістю звука, етикою. А ще – добрим знанням орфоепічних норм, які діють у конкретний час.
Взагалі виразність формується ситуацією спілкування і структурними стилями мови. Виразність не зводиться лише до виражально-зображувальних засобів мови (напр., тропів, стилістичних фігур) – звичайне слово, навіть окремі звуки можуть виявитися виразними, якщо вони будуть актуалізовані інтонаційно, контекстуально, зокрема, за допомогою порядку слів, членування мовлення паузами.
Виразність буває структурно-інтонаційною і логічною.
Логічна виразність пов’язана зі змістом висловлювання і досягається інтонаційним виділенням тієї частини фрази, яка виражає головну думку.
Завершення думки на письмі позначається крапкою або крапкою з комою, в усному мовленні – пониженням тону. Таким чином “виконується” і двокрапка. Кома ж, якою виділяються звертання, підрядні речення, вимагає, щоб їх читали в іншій тональності, аніж головне речення, принаймні інтонація слів, між якими стоять коми, повинна бути різною: останнє слово перед комою, підвищуючись інтонаційно, наче сигналізує: “Увага! Слухай далі”. Прикладка й підрядні означальні речення здебільшого читаються на одній висоті з тим словом, яке вони означають. Коли думка висловлена повністю (речення або період закінчені; інтонація завершуюча і графічно поставлена крапка), плинність мовлення переривається паузою, голосом створюється наче заокругленість мовлення, що не залишає відчуття недомовленості цієї думки. Кома ж, навпаки, потребує такого інтонування кінця попередньої частини висловлювання, яке передбачає продовження його після незначної зупинки у мовленні. Через це тональність слова, що стоїть перед комою, не знижується, а навіть підвищується порівняно з основним тоном.
Вирази в дужках читаються, як правило, у зниженому тоні стосовно тону основного тексту, отже, контрастують з інтонацією основного речення. Початок вставних слів і виразів різко знижений за мелодією (чим підкреслюється перерваність речення), кінець їх поступово підвищується і досягає тієї висоти, на якій було перерване основне речення.
Знак питання потребує особливого підвищення вимови того слова, на яке падає логічний наголос і яке містить суть запитання. Ствердна відповідь на запитання, коли вона виражається фразою, починається пониженим тоном, потім тон зростає, а далі спадає. Якщо ж відповідь однослівна, то наголошений голосний у цьому слові дещо подовжується.
Лапки вказують: слова, взяті в них, належать іншій особі (тоді вони потребують тону власного, нового щодо тону фрази) або що ці слова мають приховане значення (тоді вони вимагають підкреслюючої інтонації).
Підвищуємо тон і в окличних фразах – адже знак оклику (як і знак питання) передає на письмі внутрішній (інтелектуально-психологічний) процес піднесення (посилення) розуміння змісту.
Три крапки (…), що введені у XIX ст., передають на письмі несподівану або зумисну перерваність мовлення, незакінченість думки через невпевненість або незнання мовцем цього кінця. Це, власне, не розділовий знак, а знак колориту. Пауза при ньому така ж значна, як і при крапці, або навіть довша.
Тире означає паузу на місці пропущеного слова або перед уточнюючим словом чи реченням, при вставному реченні. У цих випадках тире відповідно до паузи та інтонування фрази буде дорівнювати дещо посиленій комі, комам з інтонуванням вставного речення.

Зауважимо, що при членуванні мовлення на значні частини (речення-фрази, періоди, надфразні єдності) зміна основного тону повинна підтримуватися значною паузою, яку прийнято називати тональною. Нею відділяються: репліки мовців у діалозі; одна частина опису (її кінцівка) від другої (її початку), в якій увага слухача переноситься на інше місце і на інший час. Напр.: ПЕРЕМОГА. Професор Ерік Томпсон страшенно обурений. У наукових журналах з ‘явилося перше повідомлення: радянський вчений Юрій Кнорозов почав читати ієрогліфи майя! Читати тією мовою, якою вони були написані, а не тільки, як робилося досі, тлумачити їхній можливий зміст.
Цей зухвалий росіянин, здається, хоче переконати нас, що він перекладатиме тексти майя!
У таке професор Томпсон повірити не міг. І стаття, яку він надрукував у відповідь радянському колезі, мала спопелити “зухвалого росіянина”.
Томпсона підтримали й інші вчені.
– Ви ж тільки послухайте, – гриміли зі своїх кафедр історики й лінгвісти. – Ми, американці, ціле сторіччя вивчали писемність майя. І знаємо точно: прочитати це неможливо. А тут якийсь Кнорозов… Хто він такий, щоб заперечувати визнані авторитети?
Хто він такий?
Ще студентом історичного факультету Харківського університету замислив Юрій Валентинович прочитати письмена, народжені далеко за океаном. Щоб здійснити свій намір, він вивчає латинську, сучасну іспанську й староіспанську мови, уважно знайомиться з історією людського суспільства, особливо з цивілізаціями, які свого часу створювали ієрогліфічне письмо (Зжурн).
Значні можливості має так звана експресивна пауза. Вона робиться перед словом або групою слів, яким треба надати особливої сили, виділити їх за силою. Тривалість такої паузи (вона ніяким знаком на письмі не позначається) залежить від того, якої саме значеннєвої сили і сили звучання ми хочемо надати слову (чи словам). А оскільки експресивна пауза залежить від бажання й естетичних смаків мовця, то її треба добре осмислювати, щоб не допустити фальшивої “виразності” або спотворення художньої вартості тексту.
Логічне розповідне, спокійне мовлення характеризується паузами, вольове мовлення – наголосами, афективне – мелодією.
Фразовий наголос не тотожний логічному. Відмінність насамперед у тому, що фразовий наголос – елемент мови, логічний – мовлення; перший керується законами граматичної логіки, другий – логіки стилістичної, тобто залежить від ситуації мовлення.
Наголошення слів може бути:
висотним – коли потрібне слово виділяється більш високим або нижчим тоном порівняно з тоном ненаголошених слів у реченні (логічний наголос буває сильним, слабким і середнім);
темповим – коли наголошене слово промовляється повільніше або швидше за інші слова у фразі; силовим – коли наголошення здійснюється вольовим, підкресленням провідного за змістом слова (наголос взагалі є виразником волі у мовленні);
паузовим – коли слово виділяється (наголошується) за допомогою паузи перед ним, тобто більшого (тривалішого) відокремлення його від інших слів (логічні паузи групують слова за змістом у межах фрази, надфразної єдності).

Логічні паузи не завжди позначаються розділовими знаками (знаки передають граматичні паузи). Такі паузи виникають:
1) коли підмет складається з двох і більше слів (Батько з сином І* любили ходити в гори. Триста сімдесят прізвищ…/Триста сімдесят солдатів/не навернулися додому);
2) коли необхідно підкреслити (актуалізувати) присудок (Яку б не відчув я І на плечах знемогу, /якими б шляхами не йшов, /В найтяжчі хвилини гукав на підмогу /Надію, і Віру, й Любов. – М.Ткач);
3) для відокремлення групи підмета від групи присудка (І блідий місяць /на ту пору /із хмари де-де виглядав. – Т.Шевченко);
4) для виділення додатка (або групи додатка), який знаходиться після присудка (Стачаєу тебе / і хліба, і солі / і спілого колосу в орному полі… -А.Малишко);
5) для виділення обставинних слів (Дубиростуть / поволі, неквапливо. -М.Рильський; Пізно увечері, а то й уночі / Нестор Іванович виходить надвечір і споглядає зоряне небо. – Є.Гуцало);
6) для виділення порівняння в орудному відмінку (виглядав / колосом на глиняних ногах; почувалася / принцесою на горошині).
Основним контролером сили логічного наголосу, довжини логічної паузи є слух.
Інтонаційна виразність. Рухливим є таке мовлення, ритмічність, темп якого координується мовцем, вільно, невимушено переходить від повільного, розміреного до швидкого, стрімкого (плавність, навіть наспівність, легко переходить у стрімкість чи навпаки) і при цьому зберігається виразність та правильність вимови.
Гнучкість мовлення полягає в легкості, різноманітності підвищень чи знижень від основного тону, в змінах тембру відповідно до вимог – логічних і художніх – певного тексту.
Наголошуваність, темп і мелодія організовують мовлення і найвиразніше виявляються в інтонуванні не окремого слова, а групи слів, тобто у мовленнєвому потоці, в усному мовленні. Вони, звичайно, зароджуються в орфоепії, залежать від володіння орфоепічними нормами та їх варіантами. Наголошені склади завжди вимовляються повільніше, а ненаголошені – дещо швидше; це пояснюється силовим характером наголосу і потребою “розгону” для його виповнення. Наголос, темп і мелодія залежать від раціональності (природної, тобто фізіологічної, і зумисної, цілеспрямованої) пауз, кількість і довгота яких зумовлюється тривалістю (кількістю) звучання і смисловою (смисло-видільною) функцією паузи.
Сила у мовленні – це його наголошуваність (динаміка), напрямок – це мелодія мовлення, швидкість – темп мовлення, зупинка – це паузи у мовленні. Паузи в мовленні на письмі позначаються розділовими знаками, кожен з яких передає різну тривалість “мовчання” – зупинки у мовленні, початок і кінець якої має відповідну інтонаційну “рамку”, створювану мелодією слів, що знаходяться перед паузою і після неї.
Культура слова – це мистецтво, оволодіти яким може той, хто зуміє органічно поєднати текст (матеріальне вираження думки) з почуттям, переданим ним, тобто оволодіє мовною системою, механізмом інтонування (мелодією, наголосом, темпом, паузами) та позамовними засобами увиразнення, підсилення емоційності: мімікою й жестом.
Чим емоційніша людина, тим багатшою буде її міміка; чим вільнішим і багатшим буде мовлення, тим точнішими будуть жести.
Ось кілька рекомендацій:
1. Пам’ятаючи, що людське обличчя, особливо очі, володіють винятковою виразністю, треба намагатися бачити слухача і стояти перед ним так, щоб і він бачив у доброму освітленні наше обличчя.
2. У всіх ситуаціях живого спілкування (навіть на сцені) треба залишатися природним, самим собою (або повністю перевтілитись у свого героя).
3. Жести, міміка мовця, зокрема лектора, учителя, повинні мати ознаки його індивідуальності, а не бути запозиченими у популярного артиста або іншого лектора, який користується успіхом.
4. Не варто, проте, і хизуватися індивідуальністю – не можна бути однаковим у різних ситуаціях спілкування, “культивувати” до самозамилування свою манеру говорити.
5. Мовлення повинно бути змістовним, яскравим і емоційним, але не варто “нав’язувати” слухачеві власних емоцій від мовленого – їх треба викликати у слухача, тому, читаючи, треба бути щирим і природним. У цьому полягає й естетика спілкування.
6. Природні можливості людського голосу, його тембр, темп мовлення у поєднанні з мімікою і жестами творитимуть виразність мовлення, якщо будуть підпорядковуватися усвідомленій меті спілкування і якщо текстові мовлення цілком віритиме його інтерпретатор.
7. Надмірна жестикуляція, невиправдана міміка з’являються, коли мовлення бідне, неточне. А оскільки міміка й жести лише допомагають слову, то необхідно опанувати багатство мови – словникове, структурно-інтонаційне, акцентуаційне т,а ін.
8. Стриманість є ознакою вихованості, тому, прагнучи до високого рівня вихованості, треба остерігатися, щоб стриманість не перейшла у скованість, адже мистецтво живого мовлення потребує невимушеності у вираженні думки і почуттів.
9. Варто запам’ятати цінні поради М.Ломоносова: коли хочеш переконати слухача або читача у правдивості запропонованої теми, подбай, щоб: а) слово твоє було зрозумілим, б) тема була переконливо обґрунтована. А той, хто захоче бути досконалим читцем, повинен засвоїти багато наук, особливо історію, філософію, етику й естетику.
10. Необхідно тренувати слух, щоб тонко відчувати і чуже, і власне слово. Тренувати варто також свої почуття, щоб уміти їх і стримувати і виявляти в рамках пристойності, етики. Це допоможе вправно володіти психологічними жестами.
Велике значення має наявність чи відсутність у мовця внутрішнього бачення тексту, що контролює інтонацію й емоції, які диктують міміку і жести.