Проблеми формування регіональної політики та регіонального управління в Україні

 

 

Відсутність зваженої регіональної політики веде до дезінтеграції будь-якої країни, що є особливо небезпечним чинником для держав з нетривалою історією демократичного розвитку. В Україні впродовж десятиліття незалежності регіональна політика не належала до пріоритетів внутрішньої політики держави, що означало, в свою чергу, відсутність структурованого і ефективного регіонального управління. Сьогоднішній етап державотворення дозволяє і вимагає законодавчого закріплення нової ідеології регіональної політики і формування нової архітектури регіонального управління. Бачення регіону виключно як адміністративно-територіальної одиниці, а регіонального управління як перманентного перерозподілу повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування є неконструктивним, не відповідає соціально-економічним та політичним реаліям сьогоднішньої України.

Виходячи з відомої ейнштейнівської тези про те, що нема нічого більш практичного ніж хороша теорія, назріла необхідність у комплексному науковому аналізі широкого кола проблем регіоналістики, до якої б долучилися управлінці, юристи, економісти, політологи, історики та фахівці інших галузей науки. Чисельні публікації з проблем регіоналістики, наукові та громадські зібрання, що обговорюють вказані проблеми, як правило, зосереджуються на двох питаннях: всебічно вивчають строкатий зарубіжний досвід і аналізують роль недержавних організацій у регіональному розвитку. При цьому, як правило, ігнорується можливість застосування іноземного досвіду в сьогоднішній Україні, а за агентства регіонального розвитку видаються найрізноманітніші структури, включаючи комунальні підприємства, громадські організації, які діють в окремому населеному пункті тощо. З іншого боку, високими посадовцями створюються концепції регіональної політики, ставляться завдання по створенню нових управлінських регіональних структур без з‘ясування основних питань: для чого це потрібно, кому це потрібно, яка мета вказаної діяльності та як її досягти?

Успішне формування засад регіональної політики і нової структури регіонального управління неможливе без з‘ясування трьох ключових проблем, які мають науково-теоретичне і практичне значення:

1. Що таке регіон? Які види регіонів існують сьогодні? Як співвідносяться регіони з адміністративно-територіальними одиницями і чи не є вони тотожними? Чи веде регіоналізація держави до змін адміністративно-територіального устрою?

2. Що таке регіональна політика, яка її структура і мета? Чим визначається її ефективність? Який інструментарій необхідний для здійснення успішної регіональної політики?

3. Що таке регіональне управління, хто є його об‘єктами та суб‘єктами, як воно співвідноситься з державним управлінням та місцевим самоврядуванням?

На жодне з цих питань сьогодні немає однозначної відповіді, але дискусії на вказані теми необхідні, вони безумовно будуть продуктивними, тому що дадуть можливість законодавцю та органам виконавчої влади більш адекватно формулювати параметри регіональної політики, реформувати існуючі управлінські структури та створювати нові.

На нашу думку, сьогодні поняття регіону не може бути звужене до поняття адміністративно-територіальної одиниці.

Регіон – це певна територія в рамках однієї держави чи групи держав, яка є однорідною за певними критеріями (економічними, демографічними, екологічними, етнічними, соціальними, культурними чи іншими) і за цими критеріями дана територія відрізняється від інших територій.

Виходячи з такого розуміння регіону, можна запропонувати різні способи класифікації регіонів, що в свою чергу буде визначати зміст регіональної політики, а також складну структуру та взаємодоповнюваність інститутів регіонального управління.

У залежності до існуючих адміністративно-територіальних одиниць, можна виділити такі види регіонів.

1. Регіон – це адміністративна одиниця субнаціонального рівня, яка має чітко визначені кордони, знаходиться в ієрархічній системі державного управління, на неї поширюється дія одного кола нормативно-правових актів. Під це визначення підпадають області України, Автономна Республіка Крим.

2. Регіон – це неадміністративна територіальна одиниця субнаціонального рівня. Мова йде про кілька областей, наприклад, Карпатський регіон, який, на думку більшості регіоналістів, об‘єднує Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку та Закарпатську області. Різновидом такого регіону може бути регіон, який включає частини адміністративно-територіальних одиниць, наприклад, регіон гірських Карпат, який об‘єднував би гірські населені пункти вказаних областей, які підпадають під дію закону “Про статус гірських населених пунктів”. В такому розумінні регіон також має чітко визначені територіальні межі, але його кордони не співпадають з кордонами адміністративно-територіальних одиниць (областей та районів).

3. Регіон – це територія, на якій реалізується (чи може бути реалізована) певна програма. Такий регіон має досить не чіткі характеристики, в тому числі територіальні, як правило, вказується тільки на його центр, а кордони можуть бути розмиті. Такий регіон існує в багатьох адміністративно-правових системах, а управління здійснюється в неадміністративних формах. Наприклад, рекреаційний регіон Українських Карпат.

4. Регіон, частина якого знаходиться за межами території, а отже і юрисдикції України (так звані єврорегіони).

Загальноприйнятим у регіоналістиці є також виділення проблемних регіонів, тобто регіонів, які характеризуються тими чи іншими аномаліями. Проблемний регіон – це територія, яка не в змозі самостійно вирішити свої соціально-економічні проблеми чи реалізувати свій потенціал, тому вимагає підтримки з боку держави.1 Таке розуміння “проблемності” регіону є загальноприйнятим в регіональній політиці європейських країн та наднаціональній регіональній політиці Євросоюзу, до політико-правових і економічних стандартів якого прагне Україна. Проблемний регіон, як правило, не співпадає з адміністративно-територіальною одиницею (наприклад, регіон, що постраждав від паводка в Закарпатті). В регіоналістиці склалося декілька підходів до класифікації проблемних регіонів.

1. Визначення проблемних регіонів у залежності від гостроти або кризовості соціально-економічних проблем на основі системи індикаторів, основними з яких є виробничий потенціал, зайнятість продуктивного населення, рівень життя, правопорядок і режим законності, науково-технічний потенціал, екологічна ситуація, демографічна ситуація, бюджет і фінанси, енергозабезпечення, продовольче забезпечення. Кризовими слід вважати ті регіони, в яких системна криза викликає незворотні соціальні і політичні деформації.

2. Регіони, які визначаються через призму регіональної економічної політики: відсталі, депресивні та прикордонні. Визначити відсталий регіон можливо тільки в контексті соціально-економічної ситуації в державі. Відсталими прийнято вважати регіони, які мають традиційно низький рівень життя порівняно з основною масою регіонів країни. Як правило, для таких регіонів властивий тривалий застій, низька ефективність господарської діяльності, недиверсифікована галузева структура промисловості, недостатньо розвинута соціальна сфера. Депресивні регіони принципово відрізняються від відсталих тим, що при недостатніх нинішніх соціально-економічних показниках у минулому ці регіони належали до розвинутих регіонів країни. Як правило, вони мають досить високий рівень виробничо-технічного потенціалу, значну частину промислового виробництва у структурі господарства, кваліфіковані кадри. Але з різних причин (через зниження попиту на основну продукцію чи зниження її конкурентоспроможності, вичерпаність корисних копалин) такі регіони втратили своє колишнє економічне значення. При цьому тривалість і глибина регіональної депресії визначається складом тих галузей виробництва, криза в яких стала основною причиною поширення депресії на всю економіку регіону. За цією ознакою депресивні регіони можна поділити на старопромислові, аграрно-промислові та видобувні. Як правило, причиною утворення депресивних регіонів є трансформація економіки країни в рамках перехідного етапу. Старопромислові регіони потерпають, зазвичай, від розірвання економічних зв‘язків, скорочення державного замовлення на продукцію оборонного призначення, дисбалансу цін. Як правило, старопромислові регіони характеризуються комплексом спільних ознак у різних державах 2. Виділити в чистому вигляді депресивні аграрно-промислові регіони важко у зв‘язку з загальною дерпесією у аграрно-промисловому комплексі країни. Перш за все, такі регіони асоціюються з територіями, де частка сільського населення є відносно великою.

Видобувні депресивні регіони виникають, як правило, у локальних гірничопромислових та лісопромислових зонах, що розташовані у малозаселених територіях держави. Домінуючою проблемою вказаної групи депресивних регіонів є відсутність можливості для створення альтернативних виробництв, необхідність підтримувати функціонування інфраструктури, організація переселення надлишкового населення. Поняття «прикордонний регіон» передбачає, що його територія відчуває суттєвий вплив державного кордону. Кількість прикордонних регіонів в Україні суттєво збільшилася після розпаду СРСР за рахунок оформлення кордонів з Росією, Молдовою та Білоруссю. Існує потреба класифікації прикордонних регіонів у залежності від того, на яких кордонах вони знаходяться. В нових прикордонних регіонах виникає необхідність зміни конфігурації транспортних та інженерних комунікацій, переорієнтації економіки, зміни режиму природокористування тощо. В стратегії територіального розвитку України і її інтеграцію у світову економіку прикордонним регіонам відводиться роль своєрідних форпостів у міжнародному економічному співробітництві. Розвиток зовнішньоекономічних зв‘язків прикордонних регіонів повинен компенсувати їх віддаленість від економічних центрів держави, але, з іншого боку, це не повинно створювати проблеми для внутрідержавних міжрегіональних економічних зв‘язків.

3. Проблемні регіони авангардного типу – вільні економічні зони та українські частини Єврорегіонів 3. Їх особливістю є наявність певних конкурентних переваг, що пояснюється, як правило, географічним розташуванням таких регіонів: прикордонне чи приморське становище, наявність експортного виробництва тощо.

Поліваріантне розуміння регіону як специфічного об‘єкта політики та управління диктує необхідність чіткого визначення регіональної політики. Серйозною науковою і практичною проблемою є проведення чіткої межі між власне регіональною політикою та регіональними аспектами внутрішньої і зовнішньої політики в цілому. Адже практично будь-який вияв державної політки має той чи інший регіональний аспект. Але суму цих аспектів чи проявів не можна вважати регіональною політикою

Російські автори Н.І.Ларіна та А.А.Кисельников визначають регіональну політику як засіб державного регулювання соціально-економічних процесів у проблемних регіонах (ареалах) держави і зняття соціального і екологічного напруження 4.

Автори підручника “Основы региональной политики” визначають регіональну політику як сферу діяльності по управлінню політичним, економічним, соціальним і екологічним розвитком країни у просторовому, регіональному аспекті, відображення взаємовідносин між державою і регіонами та регіонів між собою 5.

Більш адекватне, на нашу думку, визначення регіональної політики сформулювали автори серії статей “Региональная политика России: концепции, проблемы, решения”. На їх думку, регіональною політикою можна вважати таку систему намірів і дій, яка реалізує інтереси держави по відношенню до регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів такими методами і способами, які враховують природу сучасних регіональних процесів, і яка (регіональна політика – К.В.) здійснює все вищесказане переважно у структурі між- і внутрірегіональних зв`язків 6.

Розробка концепції регіональної політики в Україні, на жаль, набула характеру чергової “кампанії” слідом за розробкою концепції адміністративної, муніципальної реформи тощо. Поки що єдиний результат цієї діяльності – кілька проектів концепцій державної регіональної політики України, автори яких намагаються, серед іншого, визначити поняття регіональної політики, сформулювати її мету, зміст тощо. Відповідно до проекту, розробленого Комісією з розробки концепції державної регіональної політики, державна регіональна політика – це система заходів, що здійснюється органами державної влади з метою здійснення управління політичним, економічним та соціальним розвитком регіонів і територіально–адміністративних одиниць. На нашу думку, запропоноване визначення є не зовсім вдалим з наступних причин:

1. Термін “державна регіональна політика” передбачає, що це є політика виключно держави, в той час як загальноприйнятою є теза, відповідно до якої регіональна політика є єдністю державної та місцевої регіональної політики. Тому з точки зору структури регіональної політики є підстави говорити про державну регіональну політику та місцеву регіональну політику.

2. Аналіз даного визначення приводить до висновку, що питання суб‘єкта та об‘єкта регіональної політики у аналізованій Концепції слід уточнити. Її автори суб‘єктом регіональної політики бачать виключно “органи державної влади”, залишаючи поза увагою інших потенційних суб‘єктів, перш за все – органи місцевого самоврядування, громадські організації, суб‘єкти підприємницької діяльності і, на кінець, безпосередньо населення регіонів.

3. Фахівці справедливо стверджують про зростання напруженості на лінії “регіон-центр-регіон” та боротьбу регіональних політичних і фінансово-промислових еліт за вплив на прийняття рішень у центрі 7. Очевидно, що важливим елементом національної безпеки будь-якої держави, включно України, є недопущення територіальної дезінтеграції, тобто ефективність регіональної політики визначається тим, наскільки вдалося досягти і підтримувати компроміс між регіональними інтересами держави і місцевими інтересами самого регіону. Об‘єднавчою ідеєю і державної, і місцевої регіональної політики є стабільність між- і внутрірегіональних відносин.

4. Метою будь-якої політики є формулювання і досягнення інтересів певних суб‘єктів. Це відноситься і до регіональної політики, яка повинна полягати у максимальній і довгостроковій гармонізації інтересів держави і регіонів. Мета регіональної політики – звести до мінімуму ті нерівності, які створюють ґрунт для виникнення соціальних конфліктів, заважають соціально-економічному розвитку держави в цілому або її частин, чи груп держав (наприклад, країн – членів певної міжнародної організації) 8. В останнє десятиліття регіоналісти відмовляються від планів відтворення у відсталих регіонах індустріальної структури, характерної для регіонів-лідерів. Найбільш популярною стала концепція порівняльних регіональних переваг, відповідно до якої кожний регіон прагне до максимізації регіонального економічного доходу на основі активізації тих галузей, в яких концентруються найбільш розвинуті і надлишкові в даному регіоні фактори виробництва.

Реалізація регіональної політики потребує оптимізації механізму її здійснення. В унітарних державах регіональна політика здійснюється, насамперед, центральним урядом, який в рівній мірі використовує макроінструменти та мікроінструменти. При цьому під макроінструментом розуміють монетарну, фіскальну і торгову політику, а під мікроінструментом – безпосередній вплив на робочу силу та підприємців9. В умовах, коли відмінності в можливостях самостійного розвитку є дуже глибокими, а основний прибуток утворюється у центрі та на південному сході держави, тільки держава може раціонально перерозподіляти прибуток між регіонами та галузями і тим самим стимулювати економічний розвиток держави в цілому та допомагати проблемним регіонам. Загрозливим є тривалий поділ регіонів на “донорів” і “реципієнтів”, тому що це об`єктивно веде до дезорганізації державного управління і держави в цілому.

Сьогодні регіональна політика в Україні (навіть, якщо вона є неунормованою і спонтанною) реалізується переважно через управлінські апарати адміністративно-територіальних одиниць - областей, районів тощо, і насамперед через органи виконавчої влади. Вказані органи самі потребують суттєвого реформування у відповідності з Концепцією адміністративної реформи в Україні. Ряд авторів вказують на недостатню підготовленість органів державного управління до вирішення актуальних управлінських функцій як на державному, так і на рівні адміністративно-територіальних одиниць10. Ще більше проблем виникає у органів державного управління при управлінні регіонами, які є міжадміністративними суб‘єктами.

Закономірне запитання: через які механізми держава здатна впливати на регіональні процеси і чи достатньо для цього органів державного управління, які функціонують сьогодні? Як оптимізувати діяльність цих органів? Які структури треба створити додатково? Які результати повинні бути досягнуті в результаті їх діяльності? Якими нормативно-правовими актами слід регулювати діяльність вказаних структур? Очевидно, що деякі повноваження по здійсненню регіонального управління держава змушена делегувати суб‘єктам, що не входять до вертикалі виконавчої влади і не є органами місцевого самоврядування.

Зростаюча складність проблем, які вирішує сучасна держава, і розширення кола учасників, які беруть участь у виробленні політики, об‘єктивно посилює значення регіонального рівня управління і спонукає оцінити його переваги.

У практиці європейських держав та США накопичений значний досвід створення та функціонування агентств регіонального розвитку. Найбільш поширеною є така організаційна форма агентства регіонального розвитку, як державна інвестиційна корпорація. В основі її діяльності була покладена політика концентрації державних інвестицій, які спрямовувалися на розвиток міст, а останні, в свою чергу, здійснювали б позитивний економічний вплив на відсталу економічну периферію. Згодом від політики домінування державних інвестицій поступово перейшли до дольового фінансування регіональних проектів з боку федерального центру, регіону і місцевих громад, що сприяло об‘єднанню всіх груп інтересів відносно цілей регіонального розвитку (ефект співучасті).

З метою реалізації цілей регіональної політики у більшості країн створювалися саме державні корпорації.

У США - Адміністрація долини Теннесі, діяльність якої стала хрестоматійною.

У Бельгії створюються регіональні інвестиційні компанії, які виконують такі функції: стимулюють створення, реконструкцію та розширення приватних фірм, сприяють створенню нових державних компаній. Існують також регіональні корпорації розвитку, які управляють регіональними банками даних, підтримують секторальні інтереси і беруть участь в управлінні фірмами, які потрапляють у важкі умови.

У Швеції створюються державні регіональні компанії, які беруть дольову участь у реконверсії підприємств і організації виробництва нових товарів, підтримують малі і середні підприємства.

У Нідерландах створено п‘ять державних компаній регіонального розвитку. Їх головна мета – удосконалення економічної структури регіонів і розв‘язання проблем безробіття. Вони стимулюють розвиток власного потенціалу провінцій та посилення зв‘язків між регіональною та національною промисловістю, надають допомогу малим та середнім підприємствам, приймають дольову участь у діяльності окремих фірм. Наприклад, завдяки діяльності компанії LIOF колишній шахтарський регіон Лімбург за 20 років перетворився у діловий і промисловий Центр Європейського Союзу. Особливість нідерландського досвіду полягає в тому, що на початку реконструкції регіону була створена спеціальна адміністрація з представників центрального уряду, провінції і муніципалітетів, яку розпустили, як тільки поставлені цілі були досягнуті. А компанія LIOF продовжує існувати, при чому в її статутному капіталі частка центрального уряду складає 91%, частка провінції – 8%, частка муніціпалітету– 1%.

У країнах з переважно депресивною економікою і хронічним інвестиційним дефіцитом, до яких відноситься Україна, держава навряд чи готова одноосібно здійснювати довгострокові інвестиції у регіони, враховуючи, зокрема, і значну кількість регіонів, які претендуватимуть на статус депресивних. У таких умовах можлива лише інвестиційна співучасть центрального уряду, місцевого самоврядування, суб‘єктів підприємництва та представників населення - фізичних осіб, спрямована, насамперед, на максимально ефективне використання ресурсів регіону.

Постсоціалістичні держави Європи, включаючи безпосередніх сусідів України, впродовж 90-х рр. також накопичили чималий досвід регіонального управління, що є цікавим для України. Практично у всіх центрально-європейських державах у системі центральних органів влади створені й діють інституції, що безпосередньо опікуються регіональним розвитком: Міністерство місцевого розвитку в Чеській республіці, Міністерство довкілля і регіональної політики та Національна рада регіонального розвитку в Угорщині, Національна рада регіонального розвитку в Румунії тощо11. У згаданих державах діють також відповідні структури безпосередньо у регіонах і саме на ці структури покладена значна відповідальність за реалізацію регіональної політики. Так, в Угорщині з 1996 р. функціонують повітові ради розвитку, в Румунії – агентства регіонального розвитку, які об‘єднують представників органів місцевого самоврядування, виконавчої влади, громадських організацій, суб‘єктів підприємництва. Зазначені та аналогічні структури у інших постсоціалістичних державах координують реалізацію державної регіональної політики безпосередньо у регіонах.

В Україні зростає інтерес до проблем регіонального розвитку та реформування регіонального управління, про що свідчить, зокрема, діяльність, спрямована на прийняття Концепції державної регіональної політики та спроба нормативно забезпечити процес утворення та функціонування регіональних агентств розвитку. Свідченням цьому є постанови Кабінету Міністрів України “Про утворення Координаційної ради з формування мережі регіональних агентств розвитку” від 30 липня 1999 р. №1394 та “Про затвердження Положення про Координаційну раду з формування мережі регіональних агентств розвитку” від 28 жовтня 1999 р. №1996. Вказані документи однозначно вказують на необхідність утворення в Україні мережі регіональних агентств розвитку. Проблемою, яка ускладнює пошук оптимальної моделі інституційного забезпечення регіонального розвитку, є незавершеність адміністративної реформи та застарілий адміністративно-територіальний поділ держави.

В регіонах України діють наступні державні та недержавні інституції, які впливають чи потенційно можуть впливати на регіональний розвиток та регіональне управління і повинні так чи інакше бути представлені у регіональних агентствах розвитку:

· місцеві органи державної виконавчої влади;

· територіальні органи центральних органів виконавчої влади;

· органи місцевого самоврядування;

· окремі суб‘єкти підприємництва чи їх структурні підрозділи;

· об‘єднання громадян та їх структурні підрозділи, які відповідно до своїх статутів займаються проблемами регіонального розвитку (місцеві відділення Асоціації міст, Спілки лідерів місцевих та регіональних влад України та аналогічні об‘єднання громадян з місцевим статусом), а також профспілки.

Факультативними учасниками регіонального управління є:

· адміністрації спеціальних економічних зон (СЕЗ) чи подібних структур;

· національні адміністрації транснаціональних регіонів (єврорегіонів).

Діяльність вказаних інституцій, спрямована на ефективний регіональний розвиток, сьогодні не координується. Потреба в такій координації існує тому, що вирішити питання регіонального розвитку лише через структури виконавчої влади чи місцевого самоврядування неможливо, як неможливе досягнення цілей регіонального розвитку виключно через громадські об‘єднання чи бізнесові структури. На нашу думку, регіональні агентства розвитку в Україні повинні набувати, переважно, форм міжвідомчих координаційних Рад регіонального розвитку, що створюються і функціонують на рівні регіонів різних рівнів.

Українські економісти вже вказували на необхідність утворення органів управління регіонального субнаціонального рівня. Зокрема, В.Симоненко у монографії “Регионы Украины: проблемы развития”, зауважує, що необхідний взаємозв`язок між цілями соціально-економічного розвитку, відповідними програмами і організаційно-управлінськими структурами. Автор монографії пропонує, наприклад, створення представництв Уряду України у крупних економічних районах (регіонах) з наступними функціями: управління державною власністю; координація господарської діяльності в масштабах економічних районів; інформаційне, фінансове, техніко-організаційне сприяння міжрегіональній і внутрірегіональній кооперації і комбінуванню виробництва, налагодження оптимальних міжрегіональних і міжгалузевих виробничих зв`язків; підготовку пропозицій щодо виділення державних інвестицій і контроль за ефективністю їх використання; сприяння в рамках економічних районів реалізації загальнонаціональних програм демонополізації та роздержавлення; здійснення контролю за прямим, тобто виробничим використанням державної власності; аналіз і оцінка результатів діяльності державного сектору; сприяння створенню нових ефективних підприємств і об`єднань; утворення спеціалізованих виробництв, розвиток виробничої і соціальної інфраструктури 12.

Стосовно регіону, який вписується у рамки адміністративно-територіальних утворень, РРР може виступати дорадчим консультативним органом, до складу якого входили б представники усіх вищеназваних структур. Якщо регіон охоплює кілька адміністративно-територіальних одиниць (областей), доцільно створювати також запропоновані В.Симоненком представництва уряду в цих регіонах та включати їх представників до складу РРР. У контексті даної проблеми має право на вивчення і обговорення ще одна проблема – доцільність формування ряду регіональних (але не обласних) органів деяких центральних органів влади, наприклад, Фонду державного майна, Антимонопольного комітету, Державного інноваційного фонду тощо.

При реалізації регіональних проблем необхідно максимально використовувати методи контрольного типу та непрямого впливу.

Очевидно, що будь-яка нова управлінська структура, створена на регіональному рівні, буде ефективною лише в тому випадку, коли вона не буде дублювати існуючих інституцій, перш за все – місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, але при 13 цьому буде вписуватися у контекст Концепції адміністративної реформи та зможе успішно координувати діяльність всіх суб‘єктів регіонального розвитку і отримувати в результаті такого узгодження інтегральний результат, спрямований на сталий розвиток регіонів в Україні. Впродовж 1999 –2001 рр. в Україні паралельно з формуванням Концепції регіональної політики розпочався процес створення інституцій, покликаний її реалізовувати. Про це свідчить, зокрема, прийняття Кабінетом Міністрів постанови “Про утворення Координаційної ради з формування мережі регіональних агентств розвитку” від 30 липня 1994 № 1394 та постанови від 28 жовтня 1999 р. № 1996, якою затверджене положення про вказану Координаційну раду. Заслуговує схвалення також створення при Президентові України дорадчого органу, який координує діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

5. ПОЛОЖЕННЯ про Міністерство соціального захисту населення України

1. Міністерство соціального захисту населення України
(Мінсоцзахист) є центральним органом державної виконавчої влади,
підвідомчим Кабінету Міністрів України.

Міністерство забезпечує проведення в життя єдиної державної
політики у сфері соціального забезпечення населення та соціального
захисту пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян,
дітей-сиріт, одиноких матерів, багатодітних, а також
малозабезпечених сімей з дітьми, інших соціально незахищених
громадян, які потребують допомоги і соціальної підтримки з боку
держави.*) Надалі - пенсіонери, інваліди, інші соціально незахищені
громадяни

 

2. Мінсоцзахист у своїй діяльності керується Конституцією
(888-09) і законами України, постановами Верховної Ради
України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами,
постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також
цим Положенням. У межах своїх повноважень Міністерство організує
виконання актів законодавства України і здійснює систематичний
контроль за їх виконанням.

Міністерство узагальнює практику застосування законодавства з
питань, що входять до його компетенції, розробляє пропозиції щодо
його вдосконалення та вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів
України.

 

3. Основними завданнями Мінсоцзахисту є:

розробка науково обгрунтованих пропозицій щодо стратегії
державної політики у сфері соціального захисту пенсіонерів,
інвалідів, інших соціально незахищених громадян, а також розробка,
координація та контроль за виконанням цільових довго- і
короткотермінових програм соціального захисту;

розробка і організація разом з Мінпраці цілеспрямованої і
адресної допомоги та соціальної підтримки сімей і дітей;

організація роботи, пов'язаної з призначенням та виплатою
пенсій і допомоги відповідно до чинного законодавства; визначення
перспективних питань удосконалення законодавства про пенсійне
забезпечення, соціальне обслуговування населення, надання
роз'яснень при вирішенні питань у сфері соціального захисту;

організація матеріально-побутового обслуговування
пенсіонерів, інвалідів, інших соціально незахищених громадян;
створення й розширення мережі служб і закладів соціального
захисту; сприяння створенню соціальних притулків для дітей,
центрів соціальної реабілітації підлітків, інших соціальних
закладів для дітей;

розв'язання проблем соціального захисту пенсіонерів,
інвалідів, одиноких громадян похилого віку, населення у
надзвичайних ситуаціях та осіб, які постраждали від Чорнобильської
катастрофи;

забезпечення діяльності підприємств, закладів і організацій
сфери управління Міністерства, а також ефективного використання
капітальних вкладень та своєчасного введення об'єктів в
експлуатацію;

сприяння діяльності науково-виробничого об'єднання протезних
підприємств, Союзу організацій інвалідів, УТОГу, УТОСу та інших
громадських організацій інвалідів.

4. Мінсоцзахист забезпечує соціальний захист населення через управління і відділи соціального захисту населення, що входять до
складу місцевих державних адміністрацій за принципом подвійного підпорядкування. Управляє підприємствами, закладами й організаціями, що входять до його сфери управління.

Міністерство при виконанні покладених на нього функцій
взаємодіє з іншими центральними органами державної виконавчої влади України, органами Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого і регіональногосамоврядування, а також відповідними органами інших держав. 5. Мінсоцзахист відповідно до покладених на нього завдань:

1) розробляє разом з відповідними центральними органами
державної виконавчої влади основні напрями організації та розвитку
соціального захисту пенсіонерів, інвалідів, інших соціально
незахищених громадян; на основі аналізу та прогнозування рівня
життя опрацьовує і вносить пропозиції про вдосконалення системи
соціального захисту цих громадян;

2) здійснює разом з відповідними центральними органами
державної виконавчої влади, органами Республіки Крим, місцевими
державними адміністраціями, органами місцевого і регіонального
самоврядування, громадськими об'єднаннями інвалідів і ветеранів
війни та праці розробку цільових програм соціального захисту
пенсіонерів, інвалідів, інших соціально незахищених громадян, а
також контроль за їх реалізацією;

3) впроваджує на підприємствах, у закладах і організаціях, що
входять до сфери управління Міністерства, наукову організацію
праці та управління; організує роботу з кадрами; забезпечує
підвищення кваліфікації працівників цих підприємств, закладів і
організацій;

4) бере участь у розробці актів законодавства з питань
пенсійного забезпечення, соціально-побутового обслуговування,
протезування інвалідів, ветеранів війни і праці, учасників бойових
дій на території інших країн, працевлаштування інвалідів,
соціальної допомоги сім'ям з дітьми; проводить експертизу проектів
законодавчих та інших нормативних актів, що стосуються інтересів
цих громадян;

5) визначає разом з відповідними центральними органами
державної виконавчої влади напрями і організує та координує
наукові дослідження з питань соціального захисту пенсіонерів,
інвалідів, інших соціально незахищених громадян;

6) організує роботу органів соціального захисту населення,
пов'язану з призначенням державних пенсій і допомоги, затверджує
зразки пенсійних посвідчень та іншої бланкової документації;
взаємодіє з іншими міністерствами і відомствами, підприємствами,
установами й організаціями у питаннях застосування списків
виробництв, робіт, професій, посад і показників, які дають право
на пільгове пенсійне забезпечення, готує погоджені пропозиції щодо
їх удосконалення;

7) сприяє призначенню пенсій іноземним громадянам і членам
їхніх сімей та оформленню матеріалів для переведення пенсій
громадянам, які виїхали за межі України на постійне проживання, на
умовах, передбачених законодавством або міжнародними договорами
(угодами), в яких бере участь Україна;

8) взаємодіє з Пенсійним фондом у вирішенні питань виплати
пенсій та допомоги;

9) організує роботу щодо відшкодування підприємствами,
установами й організаціями витрат на виплату пенсій, призначених у
зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням
працівників;

10) організує матеріально-побутове, культурне й медичне
обслуговування громадян, які перебувають у будинках-інтернатах
(пансіонатах) для престарілих та інвалідів і в інших закладах
Міністерства; разом з органами Республіки Крим, місцевими
державними адміністраціями, органами місцевого і регіонального
самоврядування розробляє заходи щодо розширення мережі
будинків-інтернатів (пансіонатів) для престарілих та інвалідів,
зміцнення їхньої матеріально-технічної бази; забезпечує розвиток
допоміжних сільських господарств і лікувально-виробничих
(трудових) майстерень (цехів, дільниць) у будинках-інтернатах
(пансіонатах) і розширення їх кооперації з виробничими
підприємствами;

11) вивчає стан матеріально-побутового забезпечення та
потреби різних груп одиноких непрацездатних громадян і готує
відповідні пропозиції; вживає заходів щодо створення
спеціалізованих служб для надання соціальних та інших послуг цим
громадянам; сприяє взаємодії органів соціального захисту з іншими
міністерствами і відомствами, підприємствами, установами й
організаціями незалежно від форм власності у розв'язанні проблем
одиноких непрацездатних громадян;

12) організує і координує роботу щодо подання гуманітарної та
натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам;

13) визначає потребу інвалідів у спеціальних засобах
пересування, технічних засобах, засобах реабілітації тощо і
здійснює замовлення на їх виробництво;

14) сприяє розвиткові системи професійної та соціальної
реабілітації інвалідів, організує роботу, пов'язану з їх
професійним навчанням і перекваліфікацією; сприяє працевлаштуванню
інвалідів, створенню і розвиткові спеціалізованих підприємств по
використанню праці інвалідів, розвиткові надомних видів праці та
інших форм зайнятості;

15) контролює роботу щодо надання інвалідам, ветеранам війни
і праці, сім'ям загиблих військовослужбовців, сім'ям з дітьми та
іншим громадянам установлених пільг; координує діяльність
міністерств і відомств з цих питань;

16) вживає заходів до забезпечення інвалідів і пенсіонерів
санаторно-курортними путівками, організує роботу санаторіїв; бере
участь в організації відпочинку та оздоровлення дітей у дитячих
оздоровчих закладах;

17) координує роботу міністерств і відомств, спрямовану на
забезпечення доступності об'єктів соціальної інфраструктури для
інвалідів та осіб похилого віку, створення промислової бази по
виробництву спеціальних видів виробничого й побутового обладнання
та пристосувань, що полегшують побут і працю цієї категорії
громадян;

18) розробляє з урахуванням наслідків економічної реформи
пропозиції про надання сім'ям з дітьми соціальної та інших видів
допомоги, а також про створення найбільш сприятливих умов для
виховання дітей;

19) взаємодіє з органами державної виконавчої влади та
органами місцевого і регіонального самоврядування у справах
сім'ї, материнства і дитинства;

20) установлює порядок забезпечення населення
протезно-ортопедичними виробами; проводить роботу, спрямовану на
збільшення виробництва і вдосконалення технології виготовлення
цих виробів, а також поліпшення їх якості; здійснює заходи,
пов'язані з удосконаленням організації науково-дослідних робіт у
галузі протезування і протезобудування, а також підвищенням їх
ефективності;

21) організує роботу центрів по нарахуванню і виплаті пенсій
та допомоги і закладів, що входять до сфери управління
Міністерства, з питань впровадження сучасних засобів
обчислювальної техніки, а також функціонування у сфері
соціального захисту єдиної інформаційно-обчислювальної мережі з
розподільною обробкою даних;

22) разом з відповідними центральними органами державної
виконавчої влади розробляє проекти довго- і короткотермінових
програм будівництва і введення в дію об'єктів соціального
призначення (будинків-інтернатів, пансіонатів), спеціальних
житлових будинків з комплексом служб соціально-побутового
призначення та приміщеннями для трудової діяльності, інших
закладів соціального захисту, затверджує в установленому порядку
титульні списки і проектно-кошторисну документацію на
будівництво, здійснює їх фінансування і сприяє забезпеченню
матеріальними ресурсами; подає підприємствам, установам і
організаціям практичну допомогу у вирішенні питань поліпшення
технічного й експлуатаційного стану будинків і споруд, а також в
організації їх поточного і капітального ремонту;

23) здійснює в установленому порядку міжнародне
співробітництво у питаннях пенсійного забезпечення, соціального
захисту пенсіонерів, інвалідів, інших соціально незахищених
громадян; вивчає та узагальнює міжнародний досвід соціального
захисту населення, готує пропозиції про використання цього досвіду
на національному рівні;

24) за дорученням Уряду України бере участь у розробці
проектів угод з іншими державами щодо забезпечення пенсійних та
інших соціальних гарантій громадян у разі їх переїзду з однієї
держави до іншої на тимчасове чи постійне проживання;

25) бере участь у розробці пропозицій щодо розмірів внесків і
порядку утворення коштів фондів, діяльність яких пов'язана із
соціальним захистом пенсіонерів, інвалідів, інших соціально
незахищених громадян; в установленому порядку координує роботу
цих фондів;

26) створює, реорганізує і ліквідує в установленому порядку
підприємства, заклади й організації, затверджує статути
підприємств і положення про заклади й організації Міністерства,
контролює їх дотримання;

27) організує планово-фінансову роботу, фінансування заходів
щодо соціального захисту населення, готує економічні обгрунтування
запровадження різних видів соціальної допомоги населенню;

28) організує і контролює первинний облік на підприємствах, у
закладах і організаціях, що входять до сфери управління
Міністерства, одержує та аналізує статистичну і бухгалтерську
звітність; контролює ефективність використання та збереження
закріпленого за ними державного майна; подає підприємствам,
закладам і організаціям допомогу у вирішенні питань їх
матеріально-технічного забезпечення;

29) проводить роботу по добору, вихованню і правильному
використанню кадрів, організує їх підготовку, перепідготовку та
підвищення кваліфікації; здійснює організаційно-методичне
керівництво і контроль за діяльністю підвідомчих навчальних
закладів і курсів підвищення кваліфікації працівників; забезпечує
запровадження наукової організації праці;

30) здійснює методичне керівництво у питаннях охорони праці
на підприємствах, у закладах і організаціях, які входять до сфери
управління Міністерства;

31) вирішує в установленому порядку питання щодо
матеріально-побутового становища працівників галузі (забезпечення
житлом, дитячими дошкільними закладами, оздоровчими таборами,
путівками до будинків відпочинку, санаторіїв та надання інших
соціальних гарантій);

32) розглядає пропозиції, заяви і скарги громадян, веде
особистий прийом громадян з питань, що входять до компетенції
Міністерства, вживає заходів до усунення причин, які викликають
скарги;

33) веде інформаційно-роз'яснювальну роботу через газети,
журнали та інші засоби масової інформації, здійснює видавничу
діяльність;

34) сприяє створенню малих підприємств, госпрозрахункових
фірм (бюро) та інших структур для надання населенню послуг,
пов'язаних з соціальним обслуговуванням і захистом;

35) сприяє роботі громадських і релігійних об'єднань,
благодійних фондів, окремих громадян, спрямованій на соціальний
захист, подання допомоги пенсіонерам, інвалідам, іншим соціально
незахищеним громадянам.

 

6. Мінсоцзахист має право:

залучати за домовленістю спеціалістів інших центральних
органів державної виконавчої влади України, наукових установ,
громадських об'єднань, а також окремих учених для розробки
проектів державних програм, формування найважливіших напрямів
наукових досліджень і практичної діяльності, пов'язаних із
розв'язанням завдань розвитку сфери соціального захисту
пенсіонерів, інвалідів, інших соціально незахищених громадян;

одержувати безплатно від інших центральних органів державної
виконавчої влади України, громадських організацій інформацію з
питань діяльності Міністерства.

 

7. Мінсоцзахист у межах своїх повноважень видає на основі й
на виконання чинного законодавства накази, організує та контролює
їх виконання, дає роз'яснення щодо пенсійного забезпечення та
інших питань, що входять до сфери діяльності Міністерства,
обов'язкові для всіх підприємств, установ і організацій,
розташованих на території України.

Міністерство у необхідних випадках видає разом з іншими
центральними органами державної виконавчої влади, місцевими
державними адміністраціями, органами місцевого і регіонального
самоврядування та громадськими організаціями спільні акти.

 

8. Мінсоцзахист очолює Міністр, який призначається відповідно
до Конституції України (888-09).

Міністр має заступників, яких за його поданням призначає
Кабінет Міністрів України. Розподіл обов'язків між заступниками
Міністра провадиться Міністром.

Міністр соціального захисту населення несе персональну
відповідальність за виконання покладених на Міністерство завдань і
здійснення ним своїх функцій, визначає ступінь відповідальності
заступників Міністра, керівників підрозділів Міністерства.

 

9. Для погодженого вирішення питань, що належать до
компетенції Мінсоцзахисту, обговорення найважливіших напрямів його
діяльності у Міністерстві утворюється колегія в складі Міністра
(голова колегії), заступників Міністра за посадою, інших керівних
працівників Міністерства, представників відповідних громадських
організацій інвалідів.

До складу колегії можуть входити керівники інших центральних
органів державної виконавчої влади.

Члени колегії Міністерства затверджуються Кабінетом Міністрів
України.

Рішення колегії проводяться в життя, як правило, наказами
Міністерства.

 

10. Гранична чисельність і фонд оплати праці працівників
центрального апарату Мінсоцзахисту затверджуються Кабінетом
Міністрів України.

Структура центрального апарату Міністерства затверджується
Віце-прем'єр-міністром України.

Штатний розпис центрального апарату Міністерства і положення
про його структурні підрозділи затверджуються Міністром.

 

11. Мінсоцзахист є юридичною особою, має самостійний баланс,
рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного
герба України і з своїм найменуванням.

 

 

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

 

1. Beveridge W., Social Insurance and Allied Services, Report. – London: McMillan, 1942. – 220 p.

2. Brown H., Smith H. Normalisation: A Reader for the 1990 s. – London, 1990. – 567 p. ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ СОТРУДНИЧЕСТВА МЕЖДУ СТРАНАМИ ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЕВРОПЫ В

РАМКАХ ЧЕРНОМОРСКОГО ЭКОНОМИЧЕСКОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И ГУАМ

3. Mueller-Armack A. Genealogie der Sozialen Marktwirtschaft. Bern – Stuttgart, 1974. – 465 p.

4. Habermas J. Theorie der Kommunikativen Handelns. Zur Kritik der funktionalistischen Vernunft 2. Bde.

3, durch. AufL. – Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag, 1985. – S. 504 – 522.

5. Вдовиченко А. Визначення детермінантів заощаджень та споживання населення України на

основі емпіричного дослідження // Економіка України. – 2009. – № 9. – С. 40 – 52.

6. Близнюк В.В. Визначення критеріїв та показників ефективності планування видатків бюджету в

соціальній сфері (наукова доповідь) // Соціальні аспекти розвитку сучасної відкритої економіки:

Україна в контексті міжнародного досвіду. – Зб. наук. праць №1. – Київ, 2007. – С.3 – 115.

7. Звіт з людського розвитку в Україні. Людський розвиток і європейський вибір України. –

ПРООН Україна, 2008. – 123 с.

8. Лібанова Е. М. Соціальна стратифікація українського суспільства: спроба статистичного

визначення та вимірювання // Український соціум. – 2003. – № 1. – С. 146 – 164.

9. Гвелесиани А., Литвин И. Влияние социально-экономического развития на уровень

дифференциации доходов населения Украины // Экономика Украины. – 2010. – № 3. – с. 82 – 89.

10. Новікова О. Ф. Соціальна безпека: організаційно-економічні проблеми і шляхи вирішення. –

Донецьк: ІЕП НАН України, 1997. – 460 с.

11. Соціальний захист. Офіційний сайт Міністерства праці та соціальної політики України. –

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mlsp.gov.ua/control/uk/index

12. Конвенція Міжнародної організації праці №130 від 4.06.1969 р. «Про медичну допомогу та

допомоги у випадку хвороби». Сайт законодавства Верховної Ради України. – [Електронний ресурс].

– Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=7&user=c395

 

 

13. Ільїн В.І. Основні контури системи соціальної стратифікації суспільства // Рубіж. - 1991. - № 1. - С. 96-108.

 

14. Комаров М.С. Социальная стратификация и социальная структура // Социол. исслед. - 1992. - № 7. - С. 5-12.

 

15. Гидденс Е. Стратификация и класовая структура // Социол. исслед. - 1992. - № 11. - С. 23-26.

 

16. Соціальна політика: Навч. посіб. / За ред. Н.А.Волгіна. - М.: Екзамен, 2003. - С. 8.

 

17. Головатий М.Ф., Панасюк М.Б. Соціальна політика і соціальна робота: Термінол.-понят. слов. - К.: МАУП., 2005. - С. 434.

 

18. Барулин B.C. Диалектика сфер общественной жизни. - М.: Изд-во Москво. ун-та, 1982. - С. 125-218.

 

19. Foucault М. Discipline and Punish: The Birth of the Prison, Trans. A Sheridan. - Harmondsworth: Penguin, 1977.

 

20. Мангейм К. Диагноз нашего времени. М.: Юрист, 1994., С.- 26-125.

 

21. Партин Г.О. Оцінка концепції управління втратами субєктів господарювання // Регіон. політика. - 2008. - № 2. - С. 44-51.

 

22. Кудряченко А. Самостійність територіальних громад: проблеми і шляхи досягнення. Україна: стратегічні пріоритети, аналітичні оцінки. - К.: НІСД, 2006. - С. 87-94.

23. Социальная политика: Учебник / Под. общ. ред. д. е. н., проф. Н.А. Волгина. - М.: Экзамен, 2004. - С. 72-84.

 

24. Шамхалов Ф. Основы теории государственного управления: Учеб. для вузов. - М.: Экономика, 2003. - С. 236-518.

 

25. Старосьцяк Е. Элементы науки управления. - М.: Наука, 1965. - С. 26.

 

26. Гурней Б. Введение в науку управления. - М.: Прогресс, 1969. - С. 25.

 

27. Василенко И.А. Административно-государственное управление как наука // Социол. исслед. - 1993. - № 8. - С. 12-16.

 

28. Краткая философская энциклопедия. - М.: Наука, 1994. - С. 215.

 

29. Битяк Ю.П., Зуй В.В. Адміністративне право України. - Х.: Прогрес, 1996. С. 186.

 

30. Ківалов С.В., Біла Л.Р. Адміністративне право України. - О.: Одес. Юрид. акад., 2002. - С. 78-89.

 

31. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: Генеза, 1997. - С. 97.

 

32. Білоус В.С. Синергетика і самоорганізація в економічній діяльності: Навч. посіб. - К.: КНЕУ, 2007. - С. 201- 377, 300-377, 123-126.

 

33. Державне управління: Навч. посіб. / За ред. А.Ф.Мельник. - К.: Знання, 2004. - С. 300-342.

 

34. Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского языка. - М.: Азбуковник, 1999. - С. 311.

 

35. Райзберг Б.А., Лозовский Л.Ш., Стародубцева Е.Б. Современный экономический словарь. - М.: Инфра-М, 2001. - С. 320.

 

36. Політологія / За ред. А.Колодій. - К.: Ельга Ніка - Центр, 2003. - С. 475-500.

 

37. Скрипник О. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. - К.: Інститут держави і права імені В.М.Корецького НАН України, 2000. - С. 127-202.

 

38. Україна: стратегічні пріоритети, аналітичні оцінки 2006. - К.: НІСД, 2007. - С. 380-455.

 

39. Духовні цінності в сучасному інформаційному суспільстві: Матеріали наук.-практ. конф. - К.: Нац. акад. упр. - 2007. - 127 с.

 

40. Аверьянов В.Б. Аппарат государственного управлення: содержание деятельности и организационные структуры. - К.: КНЕУ, 1990. - С. 140-145.

 

41. Авер’янов В.Б., Крупчан О.Д. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування. - X.: Наука, 1998. - С. 30-40.

 

42. Адміністративне право: сучасний стан і напрями реформування: Матеріали Першої наук.-практ. конф., 18-21 черв. 1998 р. - Л., 1998. - С. 5-82.

 

43. Ротар Н.Ю. Класичні теорії електоральної участі // Держава і право: Зб. наук. пр. - К.: Ін-т держави і права імені В.М.Корецького. - № 27. - С. 617-621.

 

44. Закон України про боротьбу з корупцією // Відом. Верховоної Ради України. - 1995. - № 34.

 

45. Збірник постанов Пленуму ВСУ в кримінальних справах - Х.: Одісей, 2000. - С. 12-211.

 

46. Кальман О.Г. Взаємозв’язок організованої злочинності та корупції у сфері економіки // Вісн. Акад. прав. наук України. - 1997. - № 4 (11). - С. 6-12.

 

47. Кальман О.Г. Стратегія і тактика боротьби з корупцією // Використання досягнень науки і техніки у боротьбі із злочинністю. - Х.: Право, 1998. - С. 24-48.

 

48. Закон України про державну службу // www.rada.gov.ua

 

49. Фісун О.А. Політичний режим України у порівняльному аспекті // Стратег. пріоритети. - 2008. - № 1(6). - С. 5-15.

 

50. Гошовська В. Соціальна домінанта національної безпеки: актуальні проблеми. - К.: Корпорація, 2004. - С. 16-58.

 

51. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера / За ред. проф. Є.Причепія. - К.: ВК ТОВ “Тандем”, 2002. - С. 365-368, 394-421.

 

52. Гайдар Е. Государство и эволюция. Как отделить собственность от власти и повысить благосостояние россиян // http://wsyachina.narod.ru/economics/state_1.html

 

53. Урсул А.Д. Природа информации. - М.: Политиздат, 1968. - С. 245-288.

 

54. Урсул А.Д. Проблема информации в современной науке. - М.: Наука, 1975. - С. 118-288.

 

55. Чернавский Д.С. Синергетика и информация (динамическая теория информации). - М.: Эдиториал УРСС, 2004. - С. 100-288.

 

56. Аврех А.Я. Столыпин П.А. и судьбы реформ в России. А.П.Столыпин. Реформы во имя России. - М.: Вече, 2004. - С. 45-69.

 

57. Зырянов П.Н. Петр Столыпин: политический портрет. - М.: Вече, 1992. - С. 56-64.

 

58. Мэйси Д. Земельная реформа и политические перемены: феномен Столыпина // Вопр. истории. - 1993. - № 4. - С. 5-11.

 

57. Державно-регіональна політика України: особливості та стратегічні пріоритети: Монографія / За ред. З.С.Варналія. - К.: НІСД, 2007. - С. 25-40.

 

58. Стратегия социального развития ВС РФ до 2020 г. Утверждена решением Коллегии Министерства обороны РФ от 28.03.2008 г. http://www.mil.ru

 

59. Послання Президента України до Українського народу. //Урядовий кур’єр. № 101 від 05 червня 2010 р.

 

60. Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 15, ст.190.

 

61. Там же.

 

62. Закон України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України»// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, N 22-23, ст.194)

 

63. Послання Президента України до Українського народу. //Урядовий кур’єр. № 101 від 05 червня 2010 р.

 

64. Конституція (Основний Закон) України. Ст.85, 92.

 

65. Конституція (Основний Закон) України. Ст. 85,106, Закон України «Про оборону України. Ст. 5.

 

66. Конституція (Основний Закон) України. Ст. 107.

 

67. Конституція (Основний Закон) України. Ст. 116, Закон України «Про оборону України. Ст. 7.

 

68. Закон України «Про оборону України. Ст. 9.

 

69. Конституція (Основний Закон) України. Ст. 17

____________________

70. Региональное развитие: опыт России и Европейского союза.– М., 2000. – С.58.

71. Гранберг А., Артоболевский С., Ковалева Г. и др. Реструктуризация старопромышленных регионов: опыт России и мира // Региональное развитие и сотрудничество. – 1998. - №1,2.

72. На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів. За ред С. Максименка, І.Студеннікова. – К., 2000.

73. Ларина Н.И., Кисельников А.А. Региональная политика в странах рыночной экономики. – М.,1998. – С.4.

74. Гладкий Ю.Н., Чистобаев А.И. Основы региональной политики. Учебник. – М.,1998. – С.19.

75. Лексин В., Андреева Е., Ситников А., Швецов А. Региональная политика России: концепции, проблемы, решения // Российский экономический журнал. – 1993. – №9. – С.51.

76. Нижник Н.Р., Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України. – К.,2000. – С.218.

77. Ларина Н.И., Кисельников А.А. Региональная политика в странах рыночной экономики. – М.,1998 – С.7.

78. Там само. – С.10.

79. Петренко В.П., Шкутяк З.В., Керницький А.М. Про вдосконалення функцій і структур державного управління // Регіональна політика України: наукові основи, методи, механізми. Ч.2. – Львів,1998. – С.92-97.

80.Лендьел М. Інституційний механізм реалізації регіональної політики в країнах Центрально-Східної Європи // Регіональна політика в країнах Європи. Уроки для України. – К.,2000. - С.62-98