Забирайтесь геть, срані багатії 12 страница

Роланд провів рукою по своїй накидці спереду, призвичаю­ючись до грубої фактури ниток. Подивився спершу на Катбер­та, потім на Алана, знову переконуючи себе в тому, що в них усе вийде, за умови, якщо вони зберігатимуть спокій і не дума­тимуть про те, що їх троє проти сорока чи п’ятдесяти.

— Адже ті, що біля Скелі Вішальників, почують стрілянину, коли вона почнеться? — спитав Алан.

Роланд кивнув.

— Вітер віє в їхній бік, тож вони обов’язково почують по­стріли.

— Тоді нам доведеться рухатися швидко.

— Поїдемо так швидко, як тільки зможемо. — Роланд зга­дав, як стояв між двома зеленими живоплотами поза Великою Залою, тримаючи на руці сокола Давида, і по спині йому стікав піт страху. «Напевно, ти сьогодні помреш», — сказав він тоді соколові. І не помилився. Втім, сам він вижив і пройшов ви­пробування, і вийшов з нього коридором, що вів на схід, а не на захід. А сьогодні настала черга Катберта й Алана пройти ви­пробування. Не в Ґілеаді, в традиційній місцині позаду Вели­кої Зали, а тут, у Меджисі, на краю Поганої Трави, в пустелі й у каньйоні. Каньйоні Петлі.

— Переможи або помри, — сказав Алан, наче прочитавши стрільцеві думки. — До цього все зводиться.

— Так. Зрештою, у цьому суть життя. Як гадаєш, скільки їм потрібно часу, щоб дістатися сюди?

— Щонайменше година. Може, дві.

— Вони пильнуватимуть.

Алан кивнув.

— Думаю, так.

— Погано, — мовив Катберт.

— Джонас боїться засідки в траві, — сказав Роланд. — Мо­же, вважає, що ми підпалимо її. Коли вони виберуться на відкриту місцевість, то вже не так стерегтимуться.

— Це ти так сподіваєшся, — прокоментував Катберт.

Роланд серйозно кивнув.

— Так. Я сподіваюся.

 

 

Попервах Рейнолдз віз дівчину на коні швидкою ходою, але за тридцять хвилин по тому, як залишив Джонаса, Ленґіла й ре­шту, поскакав клусом. Пілон легко наздоганяв Рейнолдзового коня і так само легко через десять хвилин перейшов на не­швидкий, але постійний біг.

Сюзен зв’язаними руками трималася за луку сідла і легко їхала праворуч від Рейнолдза, лише розпущене волосся майо­ріло позаду на вітрі. Вона подумала, що її обличчя, напевно, має дуже барвистий вигляд, бо шкіра на щоці неначе припіднялася на два дюйми чи більше і стала дуже чутлива. Навіть від вітру щоку пекло вогнем.

На межі Поганої Трави і Крутояру Рейнолдз зупинився, щоб дати коням перепочинок. Зліз, повернувся до Сюзен спиною і помочився. Тим часом Сюзен подивилася на узвишшя й по­бачила величезний табун коней, за яким тепер ніхто не нагля­дав. Принаймні це їм з хлопцями вдалося зробити. Не надто багато, проте це було щось.

— Тобі треба справити нужду? — спитав Рейнолдз. — Якщо треба, я тобі допоможу спуститися. Але начувайся, якщо відмовишся зараз і запросишся потім.

— Ти боїшся. Такий великий правозахисник наклав у штани! Хоч у нього й домовина на руці, і все решта.

Рейнолдз спробував презирливо посміхнутися, але посміш­ка вийшла якоюсь невпевненою.

— Залиш провіщення долі тим, хто в цьому тямить, міс. То­бі треба піти до вітру чи ні?

— Ні. А ти таки боїшся. Чого саме?

Рейнолдз знав лишень, що його сподівання не справдилися, і, коли він відокремився від Джонасового загону, лихе перед­чуття не полишало його. Тож він просто вишкірив зуби, жовті від тютюну.

— Якщо не здатна сказати щось розумне, то стули пельку.

— Може, відпустиш мене? Тоді й мої друзі, можливо, згля­нуться над тобою, коли наздоженуть.

Цього разу Рейнолдз реготнув майже щиро. Виліз у сідло, відхаркнув, сплюнув. Місяць-Демон блідою набряклою ку­лею плив у небі.

— Можеш собі мріяти, скільки влізе, міс сей, — сказав він, — за це грошей не беруть. Але тих трьох ти більше не побачиш ніколи. Їх згодують хробакам. Їдьмо.

І вони рушили.

 

 

Напередодні Жнив Корделія не лягала спати взагалі. Усю ніч вона просиділа в своєму кріслі у вітальні, тримаючи на колінах шитво, проте не зробила жодного стібка і не випорола жодної нитки. Тепер, коли надворі вже достатньо розвиднілося (була десята година ранку), вона так само нерухомо сиділа в кріслі, вдивляючись у порожнечу. Та й що їй лишалося? Всі її мрії й задуми було зруйновано вщент: сподівання на статок, яким Торін, можливо, наділив би Сюзен і її дитину за життя і, без­перечно, в своєму заповіті після смерті, всі надії посісти на­лежне їй високе місце в суспільстві, всі плани на майбутнє розсипалися на порох. Їх знищила свавільна парочка підлітків, яким свербіло в одному місці.

Заклякнувши в своєму старому кріслі з шитвом на руках і слі­дом від попелу на щоці, який, наче тавро, залишила Сюзен, вона розмірковувала:

«Одного дня мене знайдуть у цьому кріслі мертвою — ста­рою, вбогою, всіма забутою. Яка невдячність з її боку! І це після всього, що я для неї зробила!»

До дійсності її повернуло кволе шкряботіння у вікно. Кор­делія не мала уявлення, як довго воно тривало, поки нарешті не пробилося до її свідомості, проте одразу ж відклала шитво й пішла поглянути, що там. Можливо, то була пташка. Або дітлахи розважалися, не розуміючи, що настав кінець світу. Хай там що, вона мусила покласти цьому край.

Спершу Корделія не побачила нічого. А коли вже збирала­ся відвернутися, помітила на краю подвір’я поні й візок. Візок був страшнуватий — чорний із золотими рунами на боках, а запряжений у нього поні стояв, похнюпивши голову й не щи­паючи трави. Загнаний до напівсмерті.

Вона ще якийсь час набурмосено споглядала візок і поні, коли раптом у повітрі перед її носом виникла скоцюрблена бруднюща рука й знову заходилася шкрябати у вікно. Зойк­нувши від жаху, Корделія пригасла обидві руки до грудей, бо серце шалено застрибало. Вона відступила на крок назад і скрик­нула, торкнувшись ногою плити.

Довгі брудні нігті ще двічі шкрябнули шибу і знову опус­тилися.

На якусь мить Корделія заклякла, не наважуючись щось зробити, але потім пішла до дверей. Біля ящика для дров зу­пинилася й вибрала зручне поліно. Про всяк випадок. Потім рвучко розчахнула двері, підійшла до рогу будинку, глибоко вдихнула повітря, щоб заспокоїтися, і завернула за ріг, у сад, тримаючи поліно напоготові.

— Забирайся звідси, ким би ти не був! Геть, поки я не...

Слова застрягли в неї в горлі. Через приморожений квіт­ник за будинком повзла неймовірно стара жінка. Повзла навпростець, до неї, Корделії. Жалюгідні пасма сивого во­лосся карги лізли їй в очі. На щоках і лобі сочилися гноєм виразки; з потрісканих губів на гостре бородавчасте підбо­ріддя стікала кров. Рогівки очей карги набули гидкого сіро-жовтуватого відтінку. Повзучи, вона дихала важко, нагаду­ючи ушкоджені міхи.

— Добра жінко, поможи мені, — видихнуло примарне ство­ріння. — Поможи, коли твоя ласка, інакше мені кінець.

Рука, що тримала поліно, опустилася. Корделія не йняла віри власним очам.

— Рея? — прошепотіла вона. — Ти Рея?

— Еге, — прошепотіла відьма, повзучи через квітник і при­минаючи замерзлі шовкоцвіти. Руками вона загрібала холод­ну землю. — Допоможи.

Корделія зробила крок назад, остаточно опустивши імпро­візованого дрючка.

— Ні, я... я не можу впустити тебе до свого дому... Шкода тебе такою бачити, але... але в мене добра репутація... люди бачать, і взагалі...

З цими словами вона зиркнула на Хай-стрит, наче споді­ваючись, що мешканці міста вишикувалися за парканом у ряд і підглядають за нею, щоб рознести плітки по всьому місті. Але там не було ані душі. Гембрі наче вимерло. Вулиці були порожні, не чути було звичного радісного гамору. Корделія знову перевела погляд на істоту, що скоцюрбилася на її клум­бі з зів’ялими від морозу квітами.

— Це зробила... твоя небога, — прошепотіло створіння. — В усьому... вона винна...

Поліно випало з руки, зачепивши щиколотку, але Корделія цього навіть не помітила. Руки стислися в кулаки.

— Допоможи, — прошамкала Рея. — Я знаю... де вона... ми... можемо щось зробити... ми вдвох, як жінки...

Корделія ще трохи повагалася, а потім підійшла до старої, опустилася навколішки й обхопила її рукою за плечі, допо­магаючи звестися на ноги. Від неї так тхнуло, що Корделію мало не знудило. То був сморід плоті, що розкладалася.

Кістляві пальці погладили щоку і шию Корделії, коли вона допомагала відьмі зайти в будинок. Від огиди шкіра Корделії вкрилася пухирцями, але вона не відсахнулася, аж поки Рея, охкаючи і випускаючи гази, не впала у крісло.

— Слухай сюди, — просичала стара відьма.

— Слухаю. — Корделія підтягнула стілець і сіла біля неї. Хай навіть відьма стояла на порозі смерті, проте її погляд справляв магнетичний вплив, і щойно її очі зустрічалися з твоїми, годі було відірватися од них. Рея запустила пальці за пазуху своєї брудної сукні, дістала звідти якийсь срібний медальйон і по­чала швидко рухати ним уперед-назад, наче перебираючи чот­ки. Корделію, яка всю ніч не могла склепити повік, зненацька потягнуло на сон.

— Змагатися з іншими нам не до снаги, — почала Рея. — І куля вислизнула з моїх рук. Але вона... Її повезли назад до мерового будинку, і ми могли б узяти її на себе. Це нам під силу, еге ж.

— Ти нічого не можеш узяти на себе, — відсторонено ска­зала Корделія. — Ти помираєш.

Рея хрипко розсміялася, і разом зі сміхом з її рота витекла цівка жовтуватої слини.

— Помираю? Ні! Я просто змучена, мені треба відпочити. А тепер слухай мене, Корделіє, дочко Гірама і сестро Пата!

Вона вхопила Корделію за шию кістлявою, проте навдиво­вижу сильною рукою і підтягнула ближче до себе. Водночас дру­гою рукою піднесла срібний медальйон до широко розплюще­них очей Корделії й почала коливати його. Стара карга щось шепотіла, і Корделія закивала у відповідь на знак розуміння.

— Тоді зроби це, — відпускаючи її, промовила відьма. Геть виснажена, вона відкинулася на спинку крісла. — Негайно, бо такою я довго не протягну. А опісля мені знадобиться тро­хи часу. Щоб ожити.

Корделія встала і пішла на кухню. Там, на столі біля руко­мийника, стояла дерев’яна колодка, в яку було встромлено два гострі ножі. Взявши один із них, жінка повернулася. Її очі були відсторонені і якісь неживі, як у Сюзен, коли та стояла у дверях Реїної хатини в світлі Місяця-Цілунку.

— Ти помстишся їй? — спитала Рея. — Бо для цього я до тебе прийшла.

— Міс О-Яка-Краля, — ледь чутно пробурмотіла Корделія. Вільною рукою, у якій не було ножа, вона торкнулася щоки, де досі виднів слід від попелу. — Так. Я відплачу їй, авжеж.

— Смертю?

— Еге ж. Її чи моєю.

— Не бійся, — сказала Рея. — Помре вона, а не ти. А тепер оживи мене, Корделіє. Дай мені те, що мені потрібно!

Корделія розстебнула ґудзики на сукні спереду і оголила май­же пласкі груди й живіт, що за останній рік чи два збільшився, перетворившись на кругленьке охайне пузце. Втім, рештки талії у неї все ж таки вимальовувалися. Саме туди вона і спря­мувала ножа. Лезо розітнуло нижню сорочку й шкіру. На білій бавовні вздовж порізу розквітла кривава пляма.

— О, так, — прошепотіла Рея. — Як троянда. Вони часто мені сняться, квітки троянд, і те, що чорніє за ними на краю світу. Підійди! — Вона схопила Корделію ззаду за поперек і на­близила до себе. Потім подивилася Корделії в обличчя, вищи­рилася й облизнула зашерхлі губи. — Добре. Чудово.

Корделія стояла нерухомо і невидющим поглядом дивила­ся поперед себе, коли Рея з Коосу втопила обличчя в поріз на її животі й почала пити кров.

 

 

Спершу Роланд навіть зрадів, зачувши притлумлений брязкіт кінської збруї, що долинав до того місця, де вони втрьох при­чаїлися в густій траві. Проте коли звук був уже зовсім поряд і вони могли чути гомін голосів і тихий цокіт копит, йому стало страшно. Бо якщо вершники проїжджатимуть неподалік — це одне, але якщо раптом вони мчать просто на них, то їм утрьох, як кротам, що волею лихої долі потрапили під лезо плуга, не уникнути загибелі.

Авжеж, не для того їх привело сюди ка, щоб вони так по-дурному скінчили свої життя, чи не так? Поле Поганої Трави тяглося на багато миль, тож невже загін вершників міг про­мчати саме через те місце, де сиділи Роланд і його друзі? І все ж вони наближалися, дедалі чіткішими ставали брязкіт і голо­си людей.

Алан перелякано зиркнув на Роланда і показав ліворуч. Але стрілець похитав головою, зробивши жест долонями до землі: мовляв, сидимо тихо. Проте нічого іншого їм не лишалося — надто пізно було ворушитися: їх могли помітити.

Роланд витяг револьвери.

Катберт і Алан наслідували його.

Втім, побоювання не справдилися: плуг пройшов небез­печно близько, проте не зачепивши кротів. Крізь траву хлоп­ці бачили, як мигтять коні й вершники. Роланд одразу ж збаг­нув, що очолювали загін Джонас, Діпейп і Ленґіл, котрі втрьох скакали поряд. Слідом за ними їхало щонайменше дванадця­теро інших. За стіною трави вони здавалися розмитими пля­мами чалої кінської масті й барвистих червоних із зеленим накидок. Вервечка вершників була довжелезною. І Роланд сподівався, що в пустелі вона видовжиться ще більше, а отже, їм трьом буде легше здійснити свій задум.

Хлопці чекали, поки вершники проїдуть, затискаючи своїм коням морди, щоб котрийсь із них, бува, не привітався з по­братимами, які мчали повз них. Коли промайнув останній вершник, Роланд повернув до друзів серйозне й бліде обличчя.

— На коней, — сказав він. — Настав час Жнив.

 

 

Стежкою, яку протоптав Джонасів загін, вони рушили до краю Поганої Трави і вийшли з поля в тому місці, де трава зріділа й по­чиналися хирляві чагарники, за якими відкривалася пустеля.

У високості самотньо завивав вітер, жбурляючись величез­ними жменями піску під темно-синім небом без жодної хма­рини. Неначе затягнуте плівкою око трупа, згори вниз зиркав Місяць-Демон. За двісті ярдів попереду видніли спини верш­ників, що замикали загін Джонаса. Вони їхали по троє, з низь­ко насунутими на голови сомбреро, згорблені. Накидки в них на спинах надималися на вітрі, мов вітрила.

Роланд перемістився таким чином, що посередині їхньої трійці опинився Катберт. У руці в нього була рогатка. Шість сталевих кульок він передав Аланові, а ще шість — Роландові. Питально здійняв брови. Роланд кивнув, і вони рушили.

Їх огортали хмари куряви, і крізь пелену часом здавалося, що вершники попереду — лише безтілесні тіні, а часом вони ціл­ковито зникали з поля зору. Проте хлопці невпинно наближа­лися до загону. Роланд їхав напружено, щохвилини очікуючи, що котрийсь із вершників озирнеться й помітить їх. Але, воче­видь, жоден з них не хотів підставляти обличчя різкому вітрові, що шмагав піском. До того ж піщана кірка притлумлювала цокіт кінських копит, і навряд чи хтось міг їх почути.

Коли до крайніх вершників загону лишалося щонайбільше двадцять ярдів, Катберт кивнув. На такій відстані він уже міг поцілити. Алан простягнув йому кульку. Сидячи в сідлі рівно, наче шпагу проковтнув, Катберт натягнув рогатку, почекав, поки стихне порив вітру, і випустив кульку. Вершник ліворуч смикнувся, наче вжалений, спробував підняти руку і випав із сідла. Неймовірно, проте жоден із його compa eros¹ цього не помітив. Щойно один із них, той, що їхав праворуч, щось угледів, Катберт знову натягнув джгут, і вершник посередині упав на шию своєму коневі. Переляканий кінь став на диби, і вершник безвільно повалився назад. У падінні сомбреро зле­тіло з його голови. Нога застрягла в стремені, коліно хрусну­ло — цей звук доніс до вух Роланда вітер.

¹compa eros — товариші (ісп.).

Третій вершник нарешті озирнувся. Роланд устиг помітити бородате обличчя, в кутку рота звисала цигарка, згасла від вітру, здивоване око — і тут Катберт знову спустив рогатку. На місці здивованого ока миттю виникла кривава западина. Вершник випав із сідла, мацаючи рукою в пошуках сигнального ріжка, але так і не встиг намацати його.

«Троє готові», — подумав Роланд.

Він пришпорив Вітра, переходячи на галоп. Його друзі вчи­нили так само й занурилися в хмару куряви разом, стремено до стремена. Коні збитих вершників гуртом поскакали геть, на південь. І це було добре. У Меджисі коні без вершників ди­виною не були, проте аж ніяк не осідлані...

Вони вже наздоганяли інших вершників. Один, двоє по­ряд, а далі знову один.

Роланд витяг ножа і під’їхав упритул до чоловіка, котрий тепер замикав загін, навіть не підозрюючи про це.

— Як справи? — світським тоном поцікавився він, а коли чоловік повернувся, встромив йому в груди ніж. Очі ковбоя над хусткою, що затуляла півобличчя, округлилися, і він теж випав із сідла.

Пришпоривши коней, Катберт і Алан промчали повз нього. Не вповільняючи галопу, Берт зняв із рогатки двох вершників, що їхали попереду. Попри завивання вітру, хлопець попере­ду щось почув і повернув голову. Проте Алан уже встиг ви­йняти ножа й тепер тримав його за кінчик леза. Жбурнув, уклавши в поштовх, як їх і навчали, усю силу. І хоча відстань для такого кидка була досить великою (щонайменше двадцять футів) і заважав вітер, Алан не схибив. Руків’я ножа опинило­ся просто посередині хустки ковбоя: ніж увійшов у горло ков­боя по саме руків’я. Чоловік ухопився за нього руками, хри­плячи й булькочучи горлом, а тоді також звалився з коня.

Уже семеро.

«Як у казці про шевця й сімох мух», — подумав Роланд. Коли він наздоганяв Алана й Катберта, серце в грудях било­ся повільно й рівномірно. Із жалібним стогоном налетів ві­тер, здійнявши вихор куряви, що влігся разом із поривом. Попереду їхали ще троє вершників, а далі — основна части­на загону.

Роланд показав на наступних трьох і зобразив руками по­стріл з рогатки. Потім тицьнув пальцем у вершників, що передували цим трьом, і продемонстрував постріл з револьве­ра. Катберт і Алан кивнули. Вони рушили вперед, стремено до стремена, невпинно наближаючись.

 

 

Без особливих зусиль Берт уколошкав двох із трьох вершни­ків, що скакали попереду, проте третій останньої миті від­хилився вбік, і сталева кулька замість поцілити в потилицю лише зачепила мочку його вуха. Втім, Роланд уже витяг ре­вольвер, тож, коли чоловік озирнувся, поцілив йому в скро­ню. Так Джонасів загін втратив десятьох людей, навіть не по­мітивши, що справи кепські. Роланд не був упевнений, чи цього достатньо, проте першу частину роботи вони вочевидь виконали. Більше жодних пострілів крадькома. Тепер лише відкрита війна.

— Хайл! Хайл! — дзвінко закричав він. — До мене, стрільці! До мене! Стріляйте! Полонених не брати!

Вони пришпорили коней і вперше за свої юні життя за­нурилися в гущавину битви. Вони наступали, як вовки на отару овець, стріляючи, поки їхні жертви не встигли зрозу­міти, хто заскочив їх ззаду і що відбувається. Трьох хлопців навчали на стрільців, і прогалини в досвіді вони компенсували гострим зором і рефлексами юності. Їхні револьвери перетворили пустелю на схід від Скелі Вішальників на кри­ваве бойовище.

Із криками, бездумно, підкоряючись інстинкту, що наказу­вав їм убивати, вони врізалися в заскочений зненацька меджиський загін, як лезо з трьома краями. Не кожен постріл був смертоносним, проте жоден не пройшов повз ціль. Одні чоловіки вилітали з сідел і застрягали ногами в стременах, коли коні ставали на диби, інших же — мертвих чи лише по­ранених — затоптували перелякані жеребці.

Роланд їхав і стріляв з обох револьверів одночасно, тримаю­чи Вітрові поводи зубами, щоб вони не впали і не спричинили падіння коня. Двоє впало від його куль ліворуч, ще двоє — пра­воруч. Брайан Гукі, що скакав попереду, озирнувся, і його обличчя, поросле щетиною, видовжилося від подиву. На шиї в нього теліпався талісман у формі дзвоника. Він тенькнув, коли Гукі потягнувся до дробовика, що висів у кремезного ко­валя на плечі. Проте він не встиг навіть торкнутися приклада, як Роланд збив срібного дзвоника кулею, яка, втрапивши про­сто в серце, розірвала його. Гукі зі стогоном вивалився з сідла.

Порівнявшись із Роландом праворуч, Катберт підстрелив ще двох вершників. Тріумфально всміхнувся до Роланда і закричав:

— Алан правду казав! Це великий калібр!

Тренованими пальцями, надзвичайно швидко Роланд на повному скаку перезарядив револьвер і знову відкрив во­гонь. Вони заглибилися майже в саме серце загону, вбива­ючи направо, наліво й попереду — куди око сягало. Алан трохи відстав і розвернув коня, прикриваючи Роланда і Кат­берта ззаду.

Роланд побачив, як Джонас, Діпейп і Ленґіл натягають по­води й повертають, щоб зустрітися з нападниками віч-на-віч. Ленґіл потягнувся до автомата, проте його ремінь зачепився за широкий комір пильника і ствол весь час вислизав із паль­ців. Рот попід густими світлими з сивизною вусами перекоси­ла гримаса люті.

Проте від цієї трійці Роланда й Катберта відділяв Геш Ренф­ру, котрий виїхав уперед із величезним п’ятизарядником із блакитної сталі в руці.

— Прокляття на ваші голови! — заволав Ренфру. — Бісові вилупки! — Він відпустив віжки і для рівноваги підставив під револьвер лікоть. Пориви вітру огорнули його коловоротом шорсткого коричневого піску.

Роланд навіть не думав про те, щоб відступити чи змістити­ся праворуч або ліворуч. Насправді в його голові не було жод­ної думки. Розумом всуціль заволоділа лихоманка битви, і він горів, як смолоскип під скляним ковпаком. Крізь міцно стис­нуті зуби, якими було затиснуто поводи, вирвався крик, і Ро­ланд галопом помчав просто на Геша Ренфру і трьох вершни­ків за його спиною.

 

 

Джонас достоту не розумів, що відбувається, аж поки не почув крик Вілла Деаборна

(Хайл! До мене! Полонених не брати!) прадавній військовий поклик. Усе стало на свої місця: він збагнув, звідки ця тріскотнява пострілів. Розвернув коня, на­півсвідомо відчуваючи, що Рой вчинив так само... але най­більше переймаючись через кристал, потужний і такий крих­кий, що гойдався на луці його сідла.

— Це ті малі! — вигукнув Рой. Від безмежного подиву вираз його обличчя став ще тупішим, ніж зазвичай.

— Деаборне, паскуднику! — виплюнув Геш Ренфру. І в його руці прогримів револьвер.

Джонас побачив, як здіймається над головою Деаборна йо­го сомбреро. Куля зачепила його криси. Підліток вистрелив у відповідь. І виявився таким вправним стрільцем, якого Джо­нас зустрів уперше вжитті. Влучивши в груди, куля відкинула Ренфру назад, і він, не випускаючи з пальців свій страхітливий револьвер, під час падіння двічі вистрелив у сталево-сіре небо, а потім вдарився спиною об землю і, вже мертвий, перекотив­ся на бік.

Ленґіл більше не вовтузився з неслухняним прикладом сво­го скоростріла. Він лише дивився, не ймучи віри очам, на про­яву, яка мчала на коні просто на нього.

— Назад! — закричав він. — Від імені Асоціації конярів на­казую тобі... — Договорити він не встиг, бо на його переніссі, якраз там, де сходилися брови, з’явилася велика чорна діра. Його руки здійнялися догори, наче він хотів сказати «здаюся». Такою була смерть Френа Ленґіла.

— Сучий потрох, виродок, недоносок! — прогарчав Діпейп, силкуючись витягти револьвер, що застряг у накидці. Але не встиг, бо Роландова куля втрапила йому в рот і розітнула його крива­вим криком аж до самого адамового яблука.

«Цього не може бути, — очамріло подумав Джонас. — Не мо­же бути, адже нас так багато».

Але неможливе розгорталося перед його очима. Хлопці з Внутрішнього світу прорвали оборону, діючи точнісінько так, як було описано в підручниках для стрільців на випа­док, якщо шанси перемогти були невеликі. І Джонасове військо — землевласники, ковбої й круті міські парубки — було розбито на голову. Ті, що вціліли, розбіглися хто куди, пришпорюючи коней, наче за ними гналася сотня чортів із пекла. Авжеж, демонів було менше, проте билися вони не­згірш, ніж сотня. Усюди, куди сягало око, на піску лежали трупи. Джонас побачив, як Стокворт, котрий прикривав двох інших із тилу, наздогнав ще одного вершника, вибив його з сідла і на льоту всадив тому в голову кулю. «Боги всемогутні, — подумав Джонас, — то був Кройдон, господар ранчо «Піаніно»!»

От тільки дні його господарювання скінчилися.

А тим часом Деаборн з револьвером у руці наступав на Джонаса.

Джонас підхопив мішок на шворці і розв’язав його двома вправними й рвучкими рухами зап’ястка. Вищиривши зуби, підняв мішок угору. Довге біле волосся майоріло на вітрі.

— Тільки підійди, і я розтрощу його на друзки! Я серйозно, триклятий шмаркачу! Не наближайся!

Але Роланд ні на мить не стишив галопу, ні на мить не зу­пинився, щоб подумати. Замість голови тепер думали його руки. Пізніше, коли він намагався подумки відтворити той бій, пам’ять давала йому якесь дивне, беззвучне і викривле­не зображення, неначе він дивився у тьмяне дзеркало... чи у магічний кристал.

«О боги, це він! — подумав Джонас. — Це Артур Ельд прий­шов по мою душу!»

Щойно побачивши цівку Роландового револьвера, безмеж­ну, як вхід до тунелю чи шахти, Джонас згадав слова хлопця, які той кинув йому на подвір’ї згорілого ранчо: «Душа такого, як ти, ніколи не зможе залишити захід».

«Я знав, — подумав Джонас. — Вже тоді я знав, що моє ка добігає кінця. Але ж він не може ризикувати втратити крис­тал... він не ризикуватиме, він дін цього ка-тету, і він не ризи­куватиме...»

— Домене! — пронизливо закричав Джонас. — Домене, хлоп­ці! На бога, їх тут лише троє! До мене, боягузи!

Але він був сам-один. Ленґіл лежав мертвий поряд зі своїм ідіотським автоматом, Рой втупився в безжальне небо мертвим оком, Квінт дав драла, Гукі мертвий, землевласники, що їх супроводжували, зникли. Лише Клай лишився в живих, але Клай був за багато миль звідси.

— Я розіб’ю його! — прокричав він до хлопця з холодним по­глядом, що мчав на нього, як невблаганна машина смерті. — Клянуся всіма богами, я...

Звівши великим пальцем курок, Роланд вистрелив. Куля втрапила в руку з татуюванням, що тримала мішок за шворку, і рознесла долоню, залишивши тільки пальці, що посмикувалися в губчатому червоному місиві. Якусь мить Роланд ще бачив витатуйовану синю домовину, а потім вона запливла кров’ю.

Мішок упав. І коли Вітер налетів на Джонасового коня та від­штовхнув його вбік, Роланд підхопив його зігнутою рукою. За­волавши від розпачу через утрату трофея, Джонас ухопив Роланда за плече і майже спромігся вибити стрільця з сідла. Джонасова кров гарячими краплинами забризкала Роландові лице.

— Віддай, шмаркачу! — Джонас сягнув неушкодженою рукою під накидку і видобув другого револьвера. — Віддай, це моє!

— Вже ні, — відказав Роланд. Вітер під ним балансував на­вдивовижу граційно як для такого великого коня, і Роланд двічі вистрелив у обличчя супротивника. Від жаху Джонасів кінь скинув із себе вершника, і чоловік із білим волоссям, розкинувши руки, впав на спину. Його руки й ноги смикну­лися, затремтіли і застигли.

Закинувши шворку мішка на плече, Роланд поскакав до Алана й Катберта, готовий прийти на допомогу... проте в цьому не було потреби. Пліч-о-пліч на вітрі, що обдував їх піском, вони широко розплющеними від подиву очима споглядали широкий шлейф трупів, що тягнувся пустелею. Вони наче вперше пройшли крізь горнило вогню і все ще не йняли віри, що лишилися живі й неушкоджені. Лише Алана було поранено: кулею зачепило ліву щоку. Невдовзі рана загоїлася, проте лишився помітний шрам, який Алан носитиме до кінця життя. Пізніше він скаже, що не пам’ятає, хто в нього стріляв і коли це сталося. У стрілянині він сам себе не тямив і лише тьмяно пригадував, що сталося по тому, як вони напали на загін. У Катберта були ті самі враження.

— Роланде, — сказав Катберт, проводячи тремтячою рукою по обличчю. — Хайл, стрільцю.

— Хайл.

Запорошені піском, Катбертові очі були червоні, неначе він плакав. Роланд передав йому решту сталевих кульок, і він за інерцією прийняв їх, достоту не розуміючи, що то таке.

— Роланде, ми живі.

— Так.

Алан очманіло роззирався навкруги.

— Куди поділася решта людей?

— Щонайменше двадцять п’ятеро лишилися тут, — Роланд зробив жест рукою, показуючи на дорогу, встелену трупами. —

Решта... — рукою, у якій досі тримав револьвер, описав широке півколо. — Зникли. Я б сказав, вони своє відвоювали.

Роланд зняв мішок з плеча, трохи потримав на луці сідла, а по­тім розкрив. Якусь мить у мішку було чорно, та невдовзі всере­дині запульсувало нерівномірне, але приємне рожеве світло.

Неначе пальці чиїхось рук, воно поповзло стрільцевими що­ками вгору і затопило йому очі.

— Роланде, — раптом занервувався Катберт. — Не треба то­бі з цим гратися. Особливо зараз. Стрілянина, напевно, вже до­линула до Скелі Вішальників. Якщо ми хочемо завершити по­чате, в нас нема часу, щоб...

Але Роланд його не слухав. Він запустив обидві руки в мішок і видобув звідти магічний кристал. Підніс його до очей, не звер­таючи уваги на те, що розмазує по склі краплини Джонасової крові. Кристал не заперечував. Зрештою, його не вперше торка­лися обагреними кров’ю руками. Ще трохи — і безформний ту­ман розійшовся, як завіси. Побачивши те, що відкрилося його поглядові, Ролана безоглядно пірнув у глибини скляної кулі.

 

РОЗДІЛ X

ПІД МІСЯЦЕМ-ДЕМОНОМ (II)

 

 

Корал твердо, проте не боляче стискала руку Сюзен вище ліктя. У тому, як вона вела Сюзен нижнім коридором, не бу­ло нічого надзвичайно жорстокого, проте в її рухах відчува­лася безпощадність, що позбавляла будь-яких ілюзій. Сюзен навіть не намагалася протестувати. Це було би безглуздо. Двох жінок супроводжували двоє ковбоїв, озброєних ножами і болами, а не револьверами (всю зброю забрали з собою люди Джонаса). Слідом за ковбоями, скрадаючись, наче похмурий привид, якому бракує потрібної енергії, щоб матеріалізуватися повністю, ступав старший брат покійного канцлера, Ласло. Рейнолдз, котрому дивна тривога затьмарила всю радість від довгоочікуваного зґвалтування, десь зник: чи то лишився на­горі, чи поїхав до міста.