Порядок застосування окремих видів запобіжних заходів

Особисте зобов'язання (ст. 179 КПК) – це запобіжний захід, суть якого

полягає у покладенні на підозрюваного, обвинуваченого зобов'язання виконувати

покладені на нього слідчим суддею, судом обов'язки, передбачені ст.194 КПК, а

саме:

− прибувати до визначеної службової особи із встановленою періодичністю;

− не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає

чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду;

− повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця проживання

та/або місця роботи;

− утримуватися від спілкування із будь-якою особою, визначеною слідчим

суддею, судом або спілкуватися з нею з дотриманням умов, визначених слідчим

суддею, судом;

− не відвідувати місця, визначені слідчим суддею, судом;

− пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності;

− докласти зусиль до пошуку роботи або для навчання;

− здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт

(паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України

і в'їзд в Україну;

− носити електронний засіб контролю.

Підозрюваному, обвинуваченому письмово під розпис повідомляються

покладені на нього обов'язки та роз'яснюється, що в разі їх невиконання до нього

може бути застосований більш жорсткий запобіжний захід і на нього може бути

накладено грошове стягнення в розмірі від 0,25 розміру мінімальної заробітної

плати (далі − РМЗП) до 2 РМЗП.

Контроль за виконанням особистого зобов'язання здійснює слідчий, а якщо

справа перебуває у провадженні суду – прокурор.

Особиста порука (ст. 180 КПК) – це запобіжний захід, суть якого полягає у

наданні особами, яких слідчий суддя, суд вважає такими, що заслуговують на

довіру, письмового зобов'язання про те, що вони поручаються за виконання

підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків відповідно до ст. 194

КПК і зобов'язуються за необхідності доставити його до органу досудового

розслідування чи в суд на першу про те вимогу.

Особиста порука ґрунтується на тому, що за поведінку підозрюваного,

обвинуваченого відповідають інші особи − поручителі, які, як правило, мають

особисті чи службові зв'язки з особою, за яку вони поручились, і морально можуть

впливати на неї. На поручителя покладається обов'язок забезпечити не тільки явку

підозрюваного, обвинуваченого до органу досудового розслідування чи в суд на

першу про те вимогу, а і виконання покладених на підозрюваного, обвинуваченого

обов'язків відповідно до ст.194 КПК, зокрема: утримуватися від спілкування із будь-

якою особою, не відвідувати визначені місця, пройти курс лікування від

наркотичної або алкогольної залежності, докласти зусиль до пошуку роботи або для

навчання тощо.

Умова застосування даного запобіжного заходу є складною за змістом і

включає в себе такі фактори:

− поручителями можуть бути особи, що заслуговують на довіру − громадяни з

високими моральними рисами, які є соціально адаптованими, сумлінно ставляться

до праці та виконання громадських обов’язків, мають авторитет у колективі чи за

місцем проживання, а також користуються повагою в підозрюваного,

обвинуваченого та можуть завдяки цьому забезпечити його належну поведінку. Ці

дані можуть бути встановлені шляхом витребування характеристик на поручителів,

довідок тощо;

− кількість поручителів визначає слідчий суддя, суд, який обирає запобіжний

захід. КПК не обмежує максимальну кількість поручителів, але визначає, що

наявність одного поручителя може бути визнано достатньою лише в тому разі, коли

ним є особа, яка заслуговує на особливу довіру (ч.2 ст.180 КПК);

− цей запобіжний захід може бути застосовано тільки за клопотанням або за

згодою поручителів. Зокрема, у ч.2 ст. 202 КПК визначено, що у разі застосування

запобіжного заходу у вигляді особистої поруки підозрюваний, обвинувачений, який

був затриманий, звільняється з-під варти негайно після надання його поручителями

визначеного зобов’язання.

Процесуальний порядок застосування особистої поруки:

1) громадяни, що виявили бажання бути поручителями, подають до слідчого,

прокурора чи суду відповідну заяву;

2) слідчий чи прокурор звертаються до місцевого суду з клопотанням про

застосування запобіжного заходу особистої поруки;

3) слідчий суддя, суд має впевнитися в тому, що поручителі дійсно можуть

позитивно впливати на поведінку підозрюваного, обвинуваченого, забезпечити його

явку на першу про те вимогу чи виконання покладених на підозрюваного,

обвинуваченого обов'язків;

4) слідчий суддя, суд постановляє ухвалу про застосування запобіжного

заходу особистої поруки, де зазначаються конкретні обов'язки, передбачені ч. 5

ст. 194 КПК, що покладаються на підозрюваного, обвинуваченого;

5) поручителю роз’яснюється:

а) у вчиненні якого кримінального правопорушення підозрюється або

обвинувачується особа;

б) яке передбачене законом покарання за його вчинення;

в) обов'язки поручителя та що у разі їх невиконання на нього накладається

грошове стягнення в розмірі:

− у провадженні щодо кримінального правопорушення, за вчинення якого

передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 3 років, або інше,

більш м'яке покарання, – від 2 до 5 РМЗП;

− у провадженні щодо злочину, за вчинення якого передбачене покарання у

виді позбавлення волі на строк від 3 до 5 років, – від 5 до 10 РМЗП;

− у провадженні щодо злочину, за вчинення якого передбачене покарання у

виді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років, – від 10 до 20 РМЗП;

− у провадженні щодо злочину, за вчинення якого передбачене покарання у

виді позбавлення волі на строк понад 10 років, – від 20 до 50 РМЗП.

г) право поручителя відмовитись від взятих на себе зобов'язань до виникнення

підстав, які тягнуть за собою його відповідальність.

6) кожний поручитель дає письмове зобов’язання про те, що він ручається за

виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків відповідно

до ст. 194 КПК і зобов'язується за необхідності доставити його до органу досудового

розслідування чи в суд на першу про те вимогу.

Ухвала суду, слідчого судді щодо застосування запобіжного заходу особистої

поруки підлягає негайному виконанню після її оголошення та оскарженню не

підлягає (ст. 205 КПК).

Контроль за виконанням зобов'язань про особисту поруку здійснює слідчий, а

якщо справа перебуває у провадженні суду – прокурор.

У випадку відмови поручителя від взятих на себе зобов'язань, він забезпечує

явку підозрюваного, обвинуваченого до органу досудового розслідування чи суду

для вирішення питання про заміну йому запобіжного заходу на інший.

Домашній арешт (ст. 181 КПК) полягає в забороні підозрюваному,

обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби. Суть

домашнього арешту полягає в тому, що за наявності достатніх підстав для обрання

підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту

за рішенням слідчого судді, суду встановлюються обмеження, пов'язані зі свободою

пересування поза межами житла цілодобово чи у визначений період часу.

Вибір виду обмеження визначається з врахуванням вагомості наявних доказів

про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення;

тяжкості покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного,

обвинуваченого винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він

підозрюється, обвинувачується; віку та стану здоров'я, репутації, майнового стану,

наявності судимостей у підозрюваного, обвинуваченого та інші обставини, які

визначені в ст.178 КПК України.

Домашній арешт може бути застосовано до особи, яка підозрюється або

обвинувачується у вчиненні злочину, за вчинення якого законом передбачено

покарання у виді позбавлення волі (ч. 2 ст. 181 КПК). Під час досудового

розслідування кримінальних проступків запобіжний захід у вигляді домашнього

арешту не застосовується (ст. 299 КПК).

Домашній арешт застосовується за умови, що особа підозрюється або

обвинувачується у вчиненні злочину, за вчинення якого законом передбачено

покарання у виді позбавлення волі. Юридична підстава застосування − ухвала

слідчого судді, суду про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього

арешту.

У випадку винесення рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді

домашнього арешту в ухвалі слідчого судді, суду, окрім загальних вимог,

визначених в ст. 196 КПК, зазначаються також:

− конкретні обов'язки, передбачені ч. 5 ст. 194 КПК, що покладаються на

підозрюваного, обвинуваченого;

− точна адреса житла, яке підозрюваному, обвинуваченому забороняється

залишати;

− дата закінчення дії домашнього арешту (у межах строку, передбаченого ч.6

ст.181 КПК).

Строк тримання особи під домашнім арештом:

− не може перевищувати 2 місяців;

− може бути продовжений слідчим суддею, судом за клопотанням прокурора.

до 6 місяців (сукупний строк), в межах строку досудового розслідування.

По закінченню цього строку ухвала про застосування запобіжного заходу у

вигляді домашнього арешту припиняє свою дію і запобіжний захід скасовується.

Порядок виконання ухвала про обрання запобіжного заходу у вигляді

домашнього арешту.

Ухвала про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту

передається для виконання ОВС за місцем проживання підозрюваного,

обвинуваченого. ОВС повинен негайно поставити на облік особу, щодо якої

застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, і повідомити про це

слідчого або суд, якщо запобіжний захід застосовано під час судового провадження.

Працівники ОВС з метою контролю за поведінкою підозрюваного,

обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, мають право:

− з'являтися в житло цієї особи;

− вимагати надати усні чи письмові пояснення з питань, пов'язаних із

виконанням покладених на особу зобов'язань;

− використовувати електронні засоби контролю (ч.5 ст.181 КПК).

Відмова від носіння засобу електронного контролю, умисне зняття,

пошкодження або інше втручання у його роботу з метою ухилення від контролю, а

рівно намагання вчинити зазначені дії є невиконанням обов'язків, покладених судом

на підозрюваного, обвинуваченого при обранні запобіжного заходу у вигляді

домашнього арешту (ст. 195 КПК), що є підставою для застосування більш

жорсткого запобіжного заходу чи накладення грошового стягнення в розмірі від 0,25

до 2 − РМЗП (ч.2 ст. 179 КПК).

У разі застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту до

підозрюваного, обвинуваченого, який був затриманий, він негайно:

− доставляється до місця проживання і звільняється з-під варти (якщо згідно з

умовами обраного запобіжного заходу йому заборонено залишати житло

цілодобово);

− звільняється з-під варти та зобов'язується невідкладно прибути до місця

свого проживання (якщо згідно з умовами обраного запобіжного заходу йому

заборонено залишати житло в певний період доби).

Відповідно до ст. 309 КПК ухвала слідчого судді про застосування

запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту або відмову в його застосуванні

підлягають оскарженню під час досудового розслідування в апеляційному порядку.

В кримінальному процесі РФ аналогічний запобіжний захід запроваджено з

2001 року в ст. 107 КПК РФ. Втім, ці запобіжні заходи в РФ та Україні мають певні

відмінності як в видах обмеження, так і правових наслідках. Зокрема, відповідно до

ч.10 ст.109 КПК РФ, строк домашнього арешту зараховується в строк тримання під

вартою. В КПК України даного положення немає.

Застава (ст. 182 КПК) – це запобіжний захід, суть якого полягає у внесенні

коштів заставодавцем у грошовій одиниці України на спеціальний рахунок,

визначений в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, з метою

забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього

обов'язків, під умовою звернення внесених коштів у доход держави в разі

невиконання цих обов'язків.

Застава є одним з ефективних засобів, в основу якого покладено економічну

заінтересованість у збереженні грошової суми та моральні зобов'язання

підозрюваного, обвинуваченого перед іншими фізичними або юридичними особами,

які виступили заставодавцями. За своїм змістом застава спрямована на досягнення

конкретної мети – забезпечити виконання підозрюваним, обвинуваченим

покладених на нього обов'язків. Але в окремих випадках можливе звернення судом

суми застави і на виконання вироку в частині майнових стягнень.

Державний примус у процесі застосування застави породжується реальною

загрозою втрати заставодавцем грошей у разі невиконання підозрюваним,

обвинуваченим покладених на нього обов'язків. Свобода підозрюваного,

обвинуваченого при застосуванні цього запобіжного заходу обмежується шляхом

загрози майнових втрат, оскільки внесені гроші можуть бути звернені в дохід

держави (ст. 182 КПК).

Заставодавцем можуть бути:

− підозрюваний, обвинувачений;

− фізичні або юридичні особи.

При цьому, ч. 2 ст. 182 КПК визначає, що заставодавцем не може бути

юридична особа державної або комунальної власності або така, що фінансується з

місцевого, державного бюджету, бюджету АРК, або у статутному капіталі якої є

частка державної, комунальної власності, або яка належить державному,

комунальному суб'єкту господарювання. У науковій літературі обґрунтовано

звертається увага також на те, що заставодавець повинен заслуговувати на довіру (за

аналогією з поручителем). Інакше заставодавцем може виступити співучасник чи

організатор злочинної організації.

В п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1999 року

№ 6 “Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу” вказано,

що якщо застава вноситься не підозрюваним чи обвинуваченим, а іншою особою, то

повинні чітко фіксуватися дані про цю особу − прізвище, ім'я та по батькові, дата

народження, місце проживання чи перебування, а у випадках, коли заставодавцем є

юридична особа − її найменування, місцезнаходження, необхідні банківські

реквізити, а також дані про особу її представника і документ, яким підтверджуються

його повноваження. В останньому випадку повинні долучатися документи про

правомірність виділення підприємством, установою чи організацією відповідної

суми для використання як застави.

На відміну від попередньої редакції положень КПК щодо застави, де було

вказано, що предметом застави можуть бути як гроші, так й інші матеріальні

цінності, будь-яке майно, що перебуває в цивільному обігу, в КПК 2012 року

визначено, що предметом застави можуть бути лише кошти у грошовій одиниці

України, які вносяться на спеціальний рахунок, визначений в порядку,

встановленому Кабінетом Міністрів України. Не можуть бути також предметом

застави кошти, на які накладено арешт.

Розмір застави визначається слідчим суддею, судом з урахуванням обставин

кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану підозрюваного,

обвинуваченого, інших даних про його особу та ризиків, передбачених в ст. 177

КПК. Розмір застави повинен в достатній мірі гарантувати виконання підозрюваним,

обвинуваченим покладених на нього обов'язків та не може бути завідомо

непомірним для нього.

Розмір застави визначається у таких межах (ч.5 ст.182 КПК):

− щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні злочину невеликої

або середньої тяжкості, − від 5 до 20 РМЗП;

− щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, –

від 20 до 80 РМЗП;

− щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого

злочину, – від 80 до 300 РМЗП.

У виключних випадках, якщо слідчий суддя, суд встановить, що застава у

зазначених межах не здатна забезпечити виконання особою, що __________підозрюється,

обвинувачується у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, покладених на

неї обов'язків, застава може бути призначена у розмірі, який перевищує 80 чи 300

РМЗП відповідно.

Розмір застави не може бути меншим від розміру майнової шкоди, завданої

злочином, або розміру, отриманого внаслідок вчинення злочину доходу,

обґрунтованих достатніми доказами. Слідчий суддя, суд, установивши, що особа

підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину у співучасті і її роль у його

вчиненні є незначною, може визначити щодо неї розмір застави без урахування

розміру майнової шкоди, завданої злочином, або розміру, отриманого внаслідок

вчинення злочину доходу.

Процесуальний порядок застосування застави:

− слідчий чи прокурор звертаються до місцевого суду з клопотанням про

застосування запобіжного заходу у вигляді застави;

− постановлення ухвали слідчого судді, суду про застосування запобіжного

заходу. Можливість застосування застави щодо особи, відносно якої застосовано

запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, має бути визначена в ухвалі

слідчого судді, суду у випадках, передбачених частинами 3, 4 ст. 183 КПК. Зокрема,

слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у

вигляді тримання під вартою зобов'язаний визначити розмір застави, достатньої для

забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим, обов'язків, передбачених

КПК;

− при застосуванні запобіжного заходу у вигляді застави підозрюваному,

обвинуваченому роз'яснюються його обов'язки і наслідки їх невиконання, а

заставодавцю – у вчиненні якого кримінального правопорушення підозрюється чи

обвинувачується особа, яке передбачене законом покарання за його вчинення,

обов'язки із забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого та

його явки за викликом, а також наслідки невиконання цих обов'язків. У випадку

внесення застави згідно з ухвалою слідчого судді, суду щодо особи, стосовно якої

раніше було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, передбачені

вище роз'яснення здійснюються уповноваженою службовою особою місця

ув'язнення;

− підозрюваний, обвинувачений, який не тримається під вартою, не пізніше 5

днів із дня обрання запобіжного заходу у вигляді застави зобов'язаний внести кошти

на відповідний рахунок або забезпечити їх внесення заставодавцем та надати

документ, що це підтверджує, слідчому, прокурору, суду;

− з моменту обрання запобіжного заходу у вигляді застави щодо особи, яка не

тримається під вартою, в тому числі до фактичного внесення коштів на відповідний

рахунок, підозрюваний, обвинувачений, заставодавець зобов'язані виконувати

покладені на них обов'язки, пов'язані із застосуванням запобіжного заходу у вигляді

застави.

Певні особливості має застосування застави, якщо таке рішення прийнято як

альтернатива триманню під вартою. Так, якщо рішення про застосування

запобіжного заходу у вигляді застави прийнято відповідно до ч. 3 та ч.4 ст. 183 КПК,

підозрюваний, обвинувачений або заставодавець мають право у будь-який момент

внести заставу у розмірі, визначеному в ухвалі про застосування запобіжного заходу

у вигляді тримання під вартою.

Після отримання документа, що підтверджує внесення застави, та його

перевірки, уповноважена службова особа місця ув'язнення, під вартою в якому

знаходиться підозрюваний, обвинувачений, негайно здійснює розпорядження про

його звільнення з-під варти та повідомляє про це усно і письмово слідчого,

прокурора та слідчого суддю, а якщо застава внесена під час судового провадження

– прокурора та суд. Перевірка документа, що підтверджує внесення застави, не може

тривати більше 1 робочого дня (ч. 4 ст. 202 КПК).

Застава звертається в доход держави у таких випадках (ч. 8 ст. 182 КПК):

− у разі невиконання обов'язків заставодавцем;

− якщо підозрюваний, обвинувачений, будучи належним чином повідомлений,

не з'явився за викликом до слідчого, прокурора, слідчого __________судді, суду без поважних

причин чи не повідомив про причини своєї неявки;

− якщо підозрюваний, обвинувачений порушив інші, покладені на нього при

застосуванні запобіжного заходу обов'язки.

Питання про звернення застави в дохід держави вирішується слідчим суддею,

судом, за клопотанням прокурора або за власною ініціативою суду в судовому

засіданні за участю підозрюваного, обвинуваченого, заставодавця, в порядку,

передбаченому для розгляду клопотань про обрання запобіжного заходу. У випадку

звернення застави в дохід держави слідчий суддя, суд вирішує питання про

застосування стосовно підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді

застави у більшому розмірі або іншого запобіжного.

За загальним правилом застава, що не була звернена в дохід держави,

повертається підозрюваному, обвинуваченому, заставодавцю після припинення дії

цього запобіжного заходу. Втім застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим,

може бути повністю або частково звернена судом на виконання вироку в частині

майнових стягнень. Але застава, внесена заставодавцем, може бути звернена судом

на виконання вироку в частині майнових стягнень тільки за його згодою.

Невиконання у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як

застави та надання документа, що це підтверджує є підставою затримання особи

відповідно до вимог ч.2 ст.208 КПК.

В юридичній літературі звертається увага на необхідності відрізняти підстави

й умови застосування застави. Так, умовами застосування застави є:

1) можливість підозрюваного, обвинуваченого (третьої особи) внести заставу;

2) добровільна згода підозрюваного, обвинуваченого на вступ до процесу

третьої особи як заставодавця;

3) ступінь суспільної небезпечності кримінального правопорушення.

Слід зазначити, що закон не передбачає будь-яких обмежень щодо

застосування застави. За змістом ст. 182 КПК даний запобіжний захід може

застосовуватись по відношенню до всіх категорій осіб, які притягаються до

кримінальної відповідальності, незалежно від тяжкості кримінального

правопорушення, у вчиненні якого вони підозрюються чи обвинувачуються.

Втім, ч.4 ст. 183 КПК передбачає, що слідчий суддя, суд при постановленні

ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою має

право не визначити розмір застави у кримінальному провадженні:

− щодо злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його

застосування;

− щодо злочину, який спричинив загибель людини;

− щодо особи, стосовно якої у цьому провадженні вже обирався запобіжний

захід у вигляді застави, проте був порушений нею.

Тримання під вартою (ст. 183 КПК) є винятковим запобіжним заходом, який

застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких

запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим в ст. 177 КПК.

Винятковість цього запобіжного заходу обумовлена тим, що відповідно до п. 3 ст. 9

Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року “тримання під

вартою осіб, котрі чекають судового розгляду, не повинно бути загальним

правилом”. Тримання під вартою є найбільш суворим запобіжним заходом, який

суттєво обмежує конституційне право людини на свободу та особисту

недоторканність. Будучи природним, воно має бути забезпечено підвищеним

захистом у сфері кримінального судочинства, а тому й може бути обмежене лише

при дотриманні загальноправових принципів, виходячи із критеріїв розумності та

необхідності.

Суть запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою полягає в обмеженні

особистої свободи підозрюваного, обвинуваченого через поміщення їх до

спеціальної установи.

Під спеціальними установами слід розуміти:

– слідчі ізолятори (СІЗО) Державної пенітенціарної служби;

– дисциплінарні ізолятори чи карцери установ виконання покарань (ст. 4

Закону України “Про попереднє ув’язнення”);

– гауптвахти Військової служби правопорядку в Збройних Силах України

– для осіб, які відбувають покарання в дисциплінарних батальйонах і

притягаються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину (ст. ст.

14, 17 Кримінально-виконавчого кодексу України).

Умови застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою:

1) якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не

зможе запобігти ризикам, передбаченим в ст. 177 КПК;

2) застосовується лише щодо (ч. 2 ст. 183 КПК):

− особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який

законом передбачено основне покарання у виді штрафу в розмірі понад 3000 НМДГ,

– виключно у випадках, коли прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст.

177 КПК, буде доведено, що підозрюваний, обвинувачений не виконав обов'язки,

покладені на нього при застосуванні іншого, раніше обраного запобіжного заходу,

або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та

надання документа, що це підтверджує;

− раніше судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні

злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк

до 3 років, − виключно у випадках, коли прокурором, крім наявності підстав,

передбачених ст. 177 КПК, буде доведено, що, перебуваючи на волі, ця особа

переховувалася від органу досудового розслідування чи суду, перешкоджала

кримінальному провадженню або їй повідомлено про підозру у вчиненні іншого

злочину;

− раніше не судимої особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні

злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до 5 років,

– виключно у випадках, коли прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст.

177 КПК, буде доведено, що перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від

органу досудового розслідування чи суду, перешкоджала кримінальному

провадженню або їй повідомлено про підозру у вчиненні іншого злочину;

− раніше не судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні

злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк

понад 5 років;

− раніше судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні

злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк

понад 3 роки;

− особи, яку розшукують компетентні органи іноземної держави за

кримінальне правопорушення, у зв'язку з яким може бути вирішено питання про

видачу особи (екстрадицію) такій державі для притягнення до кримінальної

відповідальності або виконання вироку, в порядку і на підставах, передбачених

розділом ІХ КПК або міжнародного договору України, згода на обов'язковість якого

надана Верховною Радою України.

Процесуальний порядок застосування запобіжного заходу тримання під

вартою є аналогічним як і щодо інших запобіжних заходів, окрім певних

особливостей, а саме:

1) відповідно ст. 188 КПК прокурор, слідчий за погодженням з прокурором

має право звернутися із клопотанням про дозвіл на затримання підозрюваного,

обвинуваченого з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про

застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Це клопотання

може бути подане як одночасно з поданням клопотання про застосування

запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або зміни іншого запобіжного

заходу на тримання під варту, так і після подання клопотання про застосування

запобіжного заходу і до прибуття підозрюваного, обвинуваченого до суду на

підставі судового виклику;

2) під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді

тримання під вартою присутність підозрюваного, обвинуваченого є обов’язковою.

Проте, слідчий суддя, суд може розглянути таке клопотання та обрати запобіжний

захід тримання під вартою за відсутності підозрюваного, обвинуваченого, якщо

прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК, буде доведено, що

ця особа оголошена у міжнародний розшук;

3) новим, але беззаперечно прогресивним для кримінального процесу є

положення, яке визначене в ч.3 ст.183 КПК, де вказано, що слідчий суддя, суд при

постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою зобов'язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення

виконання підозрюваним, обвинуваченим, обов'язків, передбачених КПК.

Проте, слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування

запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою має право не визначити розмір

застави у кримінальному провадженні в таких випадках (ч. 4 ст. 183 КПК):

− щодо злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його

застосування;

− щодо злочину, який спричинив загибель людини;

− щодо особи, стосовно якої у цьому провадженні вже обирався запобіжний

захід у вигляді застави, проте був порушений нею;

4) в ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою

слідчий суддя, суд зобов'язаний визначити дату закінчення її дії у межах строку,

передбаченого КПК.

Строки тримання під вартою.

Відповідно до ст. 197 КПК строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання

під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати 60

днів.

Строк тримання під вартою може бути продовжений слідчим суддею в межах

строку досудового розслідування, при цьому, сукупний строк тримання під вартою

підозрюваного, обвинуваченого під час досудового розслідування, не повинен

перевищувати:

− 6 місяців – у кримінальному провадженні щодо злочинів невеликої або

середньої тяжкості;

− 12 місяців – у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо

тяжких злочинів.

Строк тримання під вартою продовжується за клопотанням прокурора,

слідчого за погодженням з прокурором не пізніше ніж за 5 днів до закінчення дії

попередньої ухвали про тримання під вартою та подається до місцевого суду, в

межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування (ч.1

ч.2 ст.199 КПК). Дане клопотання має бути розглянутим до закінчення строку дії

попередньої ухвали.

Слідчий суддя зобов'язаний відмовити у продовженні строку тримання під

вартою, якщо прокурор, слідчий не доведе, що:

− ризик не зменшився або з'явилися нові ризики, які виправдовують тримання

особи під вартою;

− існують обставини, які перешкоджають завершенню досудового

розслідування до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою.

При оцінці дотримання стандарту розумності строку тримання під вартою

Європейський суд неодноразово підкреслював, що продовження строку його дії

може мати місце лише в тих випадках, коли є підстави вважати, що звільнення

особи реально порушить публічний порядок або якщо цей порядок перебуває під

загрозою. Попереднє ув'язнення не повинно передбачати покарання у вигляді

позбавлення волі і не може бути “формою очікування” обвинувального вироку

(рішення по справі “Летельє проти Франції” від 26 червня 1991 року). Європейський

суд також неодноразово відмічав, що “існує презумпція на користь звільнення”, що

“до вироку особа має вважатися невинуватою”, і що “вона має бути звільнена до

вироку, як тільки її тримання під вартою стає необґрунтованим”.

Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо

взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, обвинуваченого – з

моменту затримання. У строк тримання під вартою включається час перебування

особи в медичному закладі під час проведення стаціонарної психіатричної

експертизи. У разі повторного взяття під варту особи в тому ж самому

кримінальному провадженні строк тримання під вартою обчислюється з

урахуванням часу тримання під вартою раніше (ч.2 ст.197 КПК).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини при визначенні

тривалості тримання особи під вартою під час провадження за змістом п. 3 ст. 5

Конвенції враховується період, який розпочинається з дати затримання особи та

закінчується у день ухвалення вироку судом першої інстанції (Рішення по справі

«Белєвіцькій проти Росії» від 1 березня 2007 року). У зв’язку з цим Європейський

суд з прав людини у справі Харченко проти України вказував, на необхідність

введене термінів сумарного утримання під вартою під час слідства, ознайомлення зі

справою та суду.

Порядок звільнення особи з-під варти передбачений в ч.4 та ч.5 ст. 202 КПК,

де визначено, що підозрюваний, обвинувачений звільняється з-під варти:

 після внесення застави, визначеної слідчим суддею, судом в ухвалі про

застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;

 при постановленні слідчим суддею, судом ухвали про:

− відмову у продовженні строку тримання під вартою;

− скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;

− зміну тримання під вартою на інший запобіжний захід;

 по закінченні строку дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під

вартою.

Підозрюваний, обвинувачений повинен бути негайно звільнений, якщо в

уповноваженої службової особи місця ув'язнення, під вартою в якому він

знаходиться, відсутнє інше судове рішення, що набрало законної сили і прямо

передбачає тримання цього підозрюваного, обвинуваченого під вартою. Вирок або

ухвала про звільнення особи, яка тримається під вартою підлягає виконанню

негайно після їх надходження до місця досудового ув’язнення (ч. 3 ст. 20 Закону

України “Про попереднє ув’язнення”).

Стаття 206 КПК визначає загальні обов'язки судді щодо захисту прав людини,

де визначає, що кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого

знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою

зобов'язати будь-який орган державної влади, службову особу забезпечити

додержання прав такої особи.

Якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють

обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться

особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної

сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави у встановленому КПК

порядку, він зобов'язаний постановити ухвалу, якою зобов'язати будь-який орган

державної влади, службову __________особу, під вартою яких тримається особа, негайно

доставити цю особу до слідчого судді для з'ясування підстав позбавлення свободи.

Затримання особи є тимчасовим запобіжним заходом, який застосовується з

підстав та в порядку, визначеному КПК, суть якого полягає в поміщенні особи на

короткий строк у спеціальне приміщення для тримання затриманих (ізолятор

тимчасового тримання, гауптвахту).

Незважаючи на короткочасність затримання, за характером право обмежень

воно є одним з найбільш суворих запобіжних заходів. Адже застосування

затримання безпосередньо пов’язане з обмеженням права людини на свободу та

особисту недоторканність. Тому не випадково процесуальні норми, що

регламентують порядок і строки затримання включені до міжнародно-правових

актів і Конституції України.

Кримінально-процесуальне затримання слід відрізняти від:

– доставлення особи до правоохоронного органу на строк до однієї години у

порядку, передбаченому законодавством України про адміністративні

правопорушення;

– затримання особи (до трьох годин) в адміністративному порядку.

Аналіз норм кримінального процесуального кодексу України дозволяє

виділити такі види затримання:

1) затримання на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на

затримання з метою приводу (ст. ст. 187−191 КПК);

2) затримання без ухвали про дозвіл на затримання за підозрою у вчиненні

кримінального правопорушення: законне затримання (ст. 207 КПК) та затримання

уповноваженою службовою особою (ст. 208 КПК).

Ці види затримання розрізняються за цільовим призначенням, суб’єктами їх

здійснення, підставами та процесуальним порядком застосування.

1. Затримання на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на

затримання з метою приводу (ст. ст. 187−191 КПК).

Даний вид затримання відрізняється від інших видів затримання наступним:

− метою − здійснюється з метою приводу для участі в розгляді клопотання про

застосування запобіжного заходу. Тобто для забезпечення участі особи в розгляді

клопотання про застосування запобіжного заходу, коли для забезпечення

об'єктивності такого розгляду необхідною умовою, є особиста присутність на

судовому засіданні особи, щодо якої розглядається це питання;

− строком затримання – до 36 годин (ч.1 ст.191 КПК);

− юридичною підставою − затримання з метою приводу здійснюється на

підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводу.

Процесуальний порядок прийняття рішення про затримання. Прокурор,

слідчий за погодженням з прокурором звертається з клопотанням про дозвіл на

затримання підозрюваного, обвинуваченого яке може бути подане:

− одночасно з поданням клопотання про застосування запобіжного заходу у

вигляді тримання під вартою або зміни іншого запобіжного заходу на тримання під

варту;

− після подання клопотання про застосування запобіжного заходу і до

прибуття підозрюваного, обвинуваченого до суду на підставі судового виклику;

− після неприбуття підозрюваного, обвинуваченого за судовим викликом для

участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді

тримання під вартою і відсутності у слідчого судді, суду на початок судового

засідання відомостей про поважні причини, що перешкоджають його своєчасному

прибуттю (ст.188 КПК).

Слідчий суддя, суд не має права відмовити в розгляді клопотання про дозвіл

на затримання з метою приводу підозрюваного, обвинуваченого навіть якщо

існують підстави для затримання без ухвали суду про затримання з метою приводу.

Клопотання про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою

приводу розглядається слідчим суддею, судом негайно після одержання цього

клопотання. Розгляд клопотання здійснюється в закритому судовому засіданні за

участю прокурора. Ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу складається з

дотриманням вимог, визначених в ч.ч.1, 2 ст. 190 КПК.

Слідчий суддя, суд відмовляє у наданні дозволу на затримання підозрюваного,

обвинуваченого з метою його приводу, якщо прокурор не доведе, що:

− зазначені у клопотанні про застосування запобіжного заходу обставини

вказують на наявність підстав для тримання під вартою підозрюваного,

обвинуваченого;

− є достатні підстави вважати, що підозрюваний, обвинувачений

переховується від органів досудового розслідування;

− одержавши відомості про звернення слідчого, прокурора до суду із

клопотанням про застосування запобіжного заходу, підозрюваний, обвинувачений

до початку розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу вчинить дії,

які є підставою для застосування запобіжного заходу й зазначені у ст. 177 КПК.

Ухвала про відмову в наданні дозволу на затримання з метою приводу може

бути оскаржена в порядку, передбаченому КПК. При цьому, ухвала про дозвіл на

затримання оскарженню не підлягає.

Слідчий суддя, суд за клопотанням прокурора має право вирішити питання

про повторне затримання з метою приводу в порядку, передбаченому КПК.

Причому, повторне звернення до суду з клопотанням про дозвіл на затримання

однієї і тієї ж особи по тому самому кримінальному провадженню після винесення

слідчим суддею, судом ухвали про відмову у задоволенні такого клопотання

можливе лише при виникненні нових обставин, які підтверджують необхідність

тримання особи під вартою.

Процесуальний порядок виконання ухвали слідчого судді, суду про затримання.

Службова особа, яка на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на

затримання, затримала особу, зобов'язана негайно вручити їй копію зазначеної

ухвали.

Уповноважена службова особа (особа, якій законом надане право здійснювати

затримання), яка затримала особу на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл

на затримання або у якої під вартою тримається особа, щодо якої діє ухвала про

дозвіл на затримання, негайно повідомляє про це слідчого, прокурора, зазначеного в

ухвалі.

Якщо після затримання підозрюваного, обвинуваченого з'ясується, що він був

затриманий на підставі ухвали про дозвіл на затримання, яка відкликана

прокурором, підозрюваний, обвинувачений має бути негайно звільнений

уповноваженою службовою особою, під вартою якої він тримається, якщо немає

інших законних підстав для його подальшого затримання.

Певні особливості має затримання співробітника кадрового складу

розвідувального органу України під час виконання ним своїх службових обов'язків.

Таке затримання службова особа здійснює тільки в присутності офіційних

представників цього розвідувального органу.

Не пізніше 36 годин з моменту затримання на підставі ухвали слідчого судді,

суду особа повинна:

− бути звільнена;

− або доставлена до слідчого судді, суду, який постановив ухвалу про дозвіл

на затримання з метою приводу (ч.1 ст. 191 КПК).

Кримінальний процесуальний кодекс України у ст. 209 чітко визначив момент,

з якого особа вважається затриманою − з моменту, коли вона силою або через

підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою

чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою. Варто відмітити,

що в КПК 1960 року не було врегульовано питання щодо моменту, з якого

необхідно обчислювати строк затримання. У зв'язку з цим виникали певні труднощі

правозастосування. Дане питання було регламентовано в ст. 3 “Положення про

порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину”, де

строк затримання обчислювався з моменту доставлення її в орган дізнання чи до

слідчого.

Певні особливості має визначення місця затримання особи на транспорті, а

саме:

− у разі затримання на транспорті, місцем затримання вважається територія

району, на якій особа затримана;

− у разі затримання особи на громадському транспорті, незапланована зупинка

якого неможлива без зайвих труднощів, місцем затримання вважається територія

району, на якій розташована найближча попутна зупинка громадського транспорту;

− у разі затримання особи на авіаційному або морському транспорті під час

здійснення рейсу за межі державного кордону України, місцем __________затримання

вважається порт у межах державного кордону України, в якому почався цей рейс.

Ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу втрачає законну силу з

моменту:

1) приводу підозрюваного, обвинуваченого до суду;

2) закінчення строку дії ухвали, зазначеного в ній або закінчення шести

місяців із дати постановлення ухвали, у якій не зазначено строку її дії;

3) відкликання ухвали прокурором.

Варто відмітити, що вищенаведений різновид затримання із запобіжного

заходу фактично перетворюється на примусовий захід забезпечення явки

підозрюваного чи обвинуваченого для розгляду подання.

2. Затримання без ухвали про дозвіл на затримання за підозрою у вчиненні

кримінального правопорушення регулюється у таких нормах:

− законне затримання (ст. 207 КПК);

− затримання уповноваженою службовою особою (ст. 208 КПК).

Так, ч.1 ст. 207 КПК визначає, що ніхто не може бути затриманий без ухвали

слідчого судді, суду. Втім, затримання може здійснюватися без ухвали слідчого

судді уповноваженою на те службовою особою (ст. 208 КПК), та будь-якою особою

(ст. 207 КПК) при наявності визначених в законі підстав. Зокрема, відповідно до ч.2

ст. 207 КПК кожен має право затримати будь-яку особу, крім осіб зазначених у ст.

482 КПК, за наявності таких підстав:

1) при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення;

2) безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час

безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні.

При цьому, кожен, хто не є уповноваженою службовою особою і затримав

відповідну особу, зобов'язаний:

− негайно доставити її до уповноваженої службової особи;

− або негайно повідомити уповноважену службову особу про затримання та

місцезнаходження особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального

правопорушення.

А відповідно до ч.1 ст. 208 КПК, уповноважена службова особа має право без

ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину лише

у випадках:

1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його

вчинення;

2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі

потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на

те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.

Уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду

затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину за таких умов:

− якщо затримана особа особу, підозрюється у вчиненні злочину за яке

передбачене покарання у виді позбавлення волі;

− якщо особа, підозрюється у вчиненні злочину, за який передбачене основне

покарання у виді штрафу в розмірі понад 3 000 неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян, але при цьому підозрюваний не виконав обов'язки, покладені на

нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку

вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує.

При затриманні уповноважена службова особа, слідчий, прокурор може

здійснити обшук затриманої особи з дотриманням правил, передбачених ч.7 ст. 223 і

ст. 236 КПК.

Уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна

негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання

та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз'яснити право мати

захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не

говорити нічого з приводу підозри проти нього, негайно повідомити інших осіб про

його затримання і місце перебування відповідно до положень ст. 213 КПК, вимагати

перевірку обґрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені

КПК. Зокрема, в постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003

року № 8 “Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у

кримінальному судочинстві” зазначено, що згідно з п. 3 ст. 5 Конвенції кожна особа,

заарештована або затримана на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину,

має право постати перед суддею і бути вислуханою з питань, пов'язаних з її

триманням під вартою. Тому суди повинні вимагати від органів дізнання й

досудового слідства, щоб це право роз'яснювалося підозрюваним під час їх

затримання.

Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, складається

протокол, в якому, крім відомостей, передбачених ст. 104 КПК, зазначаються: місце,

дата і точний час (година і хвилини) затримання відповідно до положень ст. 209

КПК; підстави затримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи

скарги затриманого, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та

обов'язків затриманого. Протокол про затримання підписується особою, яка його

склала, і затриманим. Копія протоколу негайно під розпис вручається затриманому,

а також надсилається прокурору.

Науковці відмічають, що у практичному сенсі досить важливо, щоб вся

інформація стосовно місця затримання та періоду часу, протягом якого

продовжується позбавлення волі, заносилася до протоколу. Це має виняткове

значення для забезпечення можливості оскарження законності та обґрунтованості

затримання та зобов'язує органи, які здійснюють затримання, суворо дотримуватися

вимог закону щодо його процедури, підстав, строків, порядку процесуального

закріплення. Тому й міжнародні документи, які встановлюють стандарти

поводження з в’язнями, вимагають деталізації всіх обставин затримання у

відповідному протоколі. Зокрема, у Зводі принципів захисту всіх осіб, які

піддаються затриманню чи ув'язненню в будь-якій формі, міститься вимога стосовно

необхідності занесення до протоколу всіх відомостей щодо причин затримання, його

часу, відповідних посадових осіб правоохоронних органів, які здійснювали

затримання, а також точні дані щодо місця тримання. Занесення до протоколу

відомостей щодо осіб, які здійснювали затримання, має важливе значення й при

судовому розгляді скарг з приводу незаконного поводження із затриманою особою.

Уповноважена службова особа зобов'язана доставити затриману особу до

найближчого підрозділу органу досудового розслідування, в якому негайно

реєструються дата, точний час (година і хвилини) доставлення затриманого та інші

відомості, передбачені законодавством.

Про кожне затримання уповноважена службова особа одразу повідомляє за

допомогою технічних засобів відповідальних осіб в підрозділі органу досудового

розслідування.

У разі наявності підстав для обґрунтованої підозри, що доставлення

затриманої особи тривало довше, ніж це необхідно, слідчий зобов'язаний провести

перевірку для вирішення питання про відповідальність винуватих у цьому осіб.

Строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду не може

перевищувати 72 годин з моменту затримання.

Затримана без ухвали слідчого судді, суду особа не пізніше 60 годин з

моменту затримання повинна:

− бути звільнена;

− або доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї

запобіжного заходу (ст. 211 КПК).

Відповідно до вимог ст. 192 КПК прокурор, слідчий за погодженням з

прокурором має право звернутися із клопотанням про застосування запобіжного

заходу до особи, яку затримано без ухвали про дозвіл на затримання за підозрою у

вчиненні кримінального правопорушення, до місцевого суду, в межах

територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, а

якщо це неможливо − до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого

особа була затримана.

У підрозділі органу досудового розслідування мають бути призначені одна або

декілька службових осіб, відповідальних за перебування затриманих. При цьому,

відповідальними за перебування затриманих не можуть бути слідчі.

Службова особа, відповідальна за перебування затриманих, зобов'язана:

1) негайно зареєструвати затриманого;

2) роз'яснити затриманому підстави його затримання, права і обов'язки;

3) звільнити затриманого негайно, після зникнення підстави для затримання

або спливу строку для затримання, передбаченого ст. 211 КПК;

4) забезпечити належне поводження із затриманим та дотримання його прав,

передбачених Конституцією України, КПК та іншими законами України;

5) забезпечити запис усіх дій, що проводяться із залученням затриманого, у

тому числі час їх початку та закінчення, а також осіб, які проводили такі дії або були

присутні при проведенні таких дій;

6) забезпечити невідкладне надання належної медичної допомоги та фіксацію

медичним працівником будь-яких тілесних ушкоджень або погіршення стану

здоров'я затриманого. До складу осіб, що надають затриманому медичну допомогу,

за його бажанням може бути допущена конкретна особа, що має право на зайняття

медичною діяльністю.

Відповідно до вимог ст. 213 КПК уповноважена службова особа, що здійснила

затримання, зобов'язана надати затриманій особі можливість негайно повідомити

про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім'ї чи інших

осіб за вибором цієї особи. Якщо уповноважена службова особа, що здійснила

затримання, має підстави для обґрунтованої підозри, що при повідомленні про

затримання ця особа може зашкодити досудовому розслідуванню, вона може

здійснити таке повідомлення самостійно, проте без порушення вимоги щодо його

негайності.

У разі затримання неповнолітньої особи, уповноважена службова особа, що

здійснила затримання, зобов'язана негайно повідомити про це його батьків або

усиновителів, опікунів, піклувальників, орган опіки та піклування.

У разі затримання співробітника кадрового складу розвідувального органу

України при виконанні ним службових обов'язків уповноважена службова особа, що

здійснила затримання, зобов'язана негайно повідомити про це відповідний

розвідувальний орган.

Окрім цього, уповноважена службова особа, що здійснила затримання,

зобов'язана негайно повідомити про це орган (установу), уповноважений законом на

надання безоплатної правової допомоги.

Службова особа, відповідальна за перебування затриманих, зобов'язана

перевірити дотримання вищевказаних вимог, а в разі нездійснення повідомлення

про затримання – здійснити ці дії самостійно.

КПК визначені особливості затримання окремих категорій осіб. Так,

затримання співробітника кадрового складу розвідувального органу України при

виконанні ним своїх службових обов'язків і пов'язані з цим особистий обшук та

огляд його речей застосовуються тільки в присутності офіційних представників

цього органу.

В ст. 482 КПК визначено, що затримання судді, народного депутата України,

або обрання стосовно них запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою чи

домашнього арешту до ухвалення обвинувального вироку судом не може бути

здійснено без згоди Верховної Ради України.

В ст. 202 КПК, яка визначає порядок звільнення особи з-під варти,

передбачено, що:

− у разі застосування запобіжного заходу у вигляді особистого зобов'язання

підозрюваний, обвинувачений, який був затриманий, звільняється з-під варти

негайно;

− у разі застосування запобіжного заходу у вигляді особистої поруки

підозрюваний, обвинувачений, який був затриманий, звільняється з-під варти

негайно після надання його поручителями визначеного зобов'язання;

− у разі застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту

підозрюваний, обвинувачений, який був затриманий негайно доставляється до місця

проживання і звільняється з-під варти якщо згідно з умовами обраного запобіжного

заходу йому заборонено залишати житло цілодобово; або негайно звільняється з-під

варти та зобов'язується невідкладно прибути до місця свого проживання – якщо

згідно з умовами обраного запобіжного заходу йому заборонено залишати житло в

певний період доби.