ОБСТАВИНИ розвитку постмодернізму ІІ в сучасній історичні науці України

           На думку Я. Дашкевича, це викликано: по-перше, інтенсивними пошуками філософської теорії для історичної науки. Чимось треба замінити було марксизм, історичний матеріалізм, але «при цьому знову цілком забувають, що філософія – не наука, а спосіб конструювання світогляду, і що філософія жодної відповідальності – ні перед суспільством, ні перед наукою – на себе не беруть»; по-друге, захоплення всім, що йде із Заходу. Це не стосується нових методів історично дослідження, йдеться про поширення поганої філософії історії. Зараз важкий для нашої держави час, у декого з’являється потреба шукати «чогось містичного, утопійного, а тому й сприймаються утопічні суспільні теорії: громадянського (міщанського) суспільства, політичної й економічної глобалізації і т.п., ну, і постмодернізм». Цілком можна погодитися із думками Я.Р. Дашкевича стосовно й «нової філософії історії», й завдань, що стоять сьогодні перед істориками, перед нашим і не тільки суспільством. Ярослав Дашкевич побачив у поширенні постмодерністських світоглядів справжню небезпеку науці (ми вже згадували і про іронічні зауваження Ернста Геллнера – відомого англійського філософа і соціолога ХХ століття, про «моральний нігілізм» релятивістських нахилів постмодернізму, наведені Дашкевичем у його статті «Постмодернізм та українська історична наука»): «Як відомо, сторіччями відбувалася та відбувається досі боротьба між наукою та ненаукою чи антинаукою, не лише коли вони, ці останні, приховані містичною лексикою, але й найвигадливішою та найпустословнішою філософською термінологією. Замах на історичну науку здійснюється саме тоді, коли її здобутки в ХХ ст. там, де вона була вільною і незарегламентованою, великі. Постмодерністська філософія історії як прояв інтелектуальної нефаховості (бо жоден з філософів історії цього напряму не створив історичного дослідження, яке можна було б розглядати як взірець застосуванння свіжої методології) здобула прихильників серед таких самих нефахових і дилетантних істориків в Україні. Ліквідуючи наукові стандарти написання праць». За Ярославом Дашкевичем різниці між тоталітаризмом і антимодернізмом майже немає. Адже саме за панування цього антинаукового напряму й панувала методологія фальсифікації минулого та сучасного на користь та в інтересах колишньої радянської і комуністичної партократії. А тому перехід до посткомуністичного суспільства – фактично до поширення постмодернізму ІІ на базі цієї фальсифікації. підтасовки був дуже й дуже легкий. Постмодернізм ІІ не заперечував й не відкидав ці фальсифікації. «Є єдиний позитив, який можна залічити на користь постмодернізму ІІ, але лише у вузькій ділянці вивчення психології творчості історика. Постмодернізм ІІ зумів глибже від попередніх історіософських течій проаналізувати співвідношення історик-історичне джерело-історичний твір. Однак постмодернізм лише прийняв до відома деформації, які можуть виникати на цьому шляху, але не закликав до відкинення фальсифікацій і вдосконалення методів та критеріїв історичних досліджень. Ледве чи ця єдина позитивна грань здатна реабілітувати течію в цілому». Послідовники цієї течії усвідомлюють «хиби та слабки сторони» постмодернізму ІІ, а тому з метою реабілітації приписують часто посмодерністам те, що їм не належить: так, синтезування історичного процесу, виникнення структуралізму не є їх справою, навпаки, модерністи cинтезування уникають; компаративізм – це відкриття етнології середини ХІХ століття, а постмодернізм ІІ до цього також не має відношення, як і до нових методів історичних досліджень. Ярослав Дашкевич професійно ділиться своїми аргументами стосовно недосконалості постмодернізму, який підриває не лише історичну науку, а й «автоматично ставить під сумнів ряд практичних буденних справ…, у яких є елементи історизму»: «Неможливо, виходить, карати злочинця, бо неможна докладно, до деталей, відтворити історію його злочину. Не можна лікувати хворобу, бо неможливо достовірно викласти історію його хвороби, зокрема, етіологію та патогенез. Треба відмовитися від реставраційних робіт, особливо, пам’яток історії і культури, бо неможливо достеменно встановити їхній первісний вигляд і причину пошкоджень – завжди виникатиме почуття, що це лише неадекватна метаісторія пам’ятки. Тому й нічого писати історія України як широке полотно, бо це буде тільки макроісторія, крім цього ж, в основному, історія національно-визвольного руху, на вивчення якого накладено негласне табу також з боку постмодерністської філософії історії». Сьогодні ми вже бачимо наслідки від діяльності постмодерністів в політиці, економіці: це й відновлення тенденцій утворення нових або реставрація старих імперій (навіть у глобальних вимірах), це й спроби нав’язати світові імперські дискусії й думки про історичні і неісторичні нації, тобто нації, серед яких є такі, що здатні мати державу, й інші – які не здатні самостійно «вирішувати свою долю та утворювати незалежні держави» і т. ін.

                       Ярослав Дашкевич, аналізуючи «мінуси» й одиничні «плюси» у впливах постмодернізму на розвиток української історичної науки, виділяє 10 таких аспектів в історичній науці, які виявляються вже інфікованими на «постмодернізм ІІ»: 1. Руйнуються межі між історичним дослідженням, з одного боку, і з іншого – белетристикою, пропагандистською літературою (так само, «як затирання границь між твором мистецтва та кічем»); про появу таких шедеврів в галузі історії України вже йшлося; 2. «десцієнцизація науки … досягла дуже високого рівня дискредитації й деструкції дослідницького ремесла». Можна вже обійтися без дослідження джерел, автор має право сам вирішувати, що йому «підходить», а що – зайва річ, коли інтерпретує явища й події; такі фальсифікаторські прийоми, як замовчування і перекручення факті, теж мають місце. Постмодерністська філософія історії припускає заміну сцієнтичності науки на заідеологізовану історію; 3. «дискредитація макроісторії на користь мікроісторії». Зрозуміло, що досліджувати локальну історію, ніж багатопланову й масштабну – в часі й просторі, в цілому, по-перше, набагато легше, по-друге, часто такі дослідження були нефінансовані, а, найголовніше, такі дослідження були небезпечними, «особливо відносно історії найновішого часу»; 4. «надання переваги фрагментарним або не завершеним працям, в яких висвітлення явищ, подій, процесів продумано не доводити до завершення, сюжетна лінія свідомо обривається, бо, мовляв, погляд на цілість, на розвиток від початку до кінця не є обов’язковою вимогою для історика»; 5. «вишукування позасоціальних і поза політичних причин для пояснення соціальних явищ (отруєння населення ЛСД – споришем – подається як основна причина Французької революції; українські голодомори – наслідок стихійного лиха), запровадження математизації історії (абсурдний образ історії людства, стиснений до десяти сторіч) у трактатах Анатолія Фоменка з Москви (Дашкевич Я. Переворот в науці або злидні концептуальної історії. Про «Нову хронологію» Анатолія Фоменка // Українські проблеми.- Київ, 1998. - № 2.- С. 147-151), експериментування з історією в роді гри «що би було, як би було», не так як насправді було, а цілком інакше …. В такий спосіб проявляється нахил до безцільного і безплідного конструювання неіснуючої історії, бажання до утворення контрфактичних моделей не у вигляді дослідницького методу (наприклад, при історико-демографічних дослідженнях для визначення дефіциту населення в наслідок епідемії, воєн, масового терору, голодомору), а як суб’єктивне маніпулювання ідеєю, що історія могла розвиватися інакше. Ну, але насправді чомусь інакше не розвивалася. Зрозуміло, що таке конструювання неіснуючої історії проводиться з точки зору сучасної ідеологізації та політизації»; 6. «проголошення кінця історії та історіографії. Це якраз цілком не нове явище, бо був Георг-Фрідріх-Вільгельм Гегель з своїм «історія нікого не навчила», тому вона непотрібна, були Карл Маркс і Фрідріх Енгельс з неісторичними націями, націями без історії, врешті є Френсіс Фукуяма (Fukuyama – політолог і філософ, колишній заступник директора Групи політичного планування Державного департаменту США, пізніше співробітник Корпорації Ренд у Вашингтоні), що оголосив кінець історії, бо є американська демократія, далі якої людству вже нікуди іти: див. його «The End of History and the Last Man» («Кінець історії та остання людина»), 1992. В даному випадку замовник «кінця історії» прозорий»; 7. «зведення історичної методики до дослідження тексту з намаганням, викриття його, нібито, завжди прихованого змісту. Це без попередньої критики тексту (бо може деякі тексти досліджувати не варто або не потрібно) і без згадки про те, що багатошаровість і багатоступеневість текстів відомі давно, а відроджене в удосконаленому вигляді, наприклад, від часів структуралізму. Та вивчення тексту перетворюється в самоціль з явними ознаками лінгвістичного детермінізму, тим більше, що таке дослідження тексту ведеться дуже часто з відривом від історичного контексту. В постмодерністському (з точки зору постмодернізму ІІ) дослідженні тексту відбилася також спадщина постмодернізму І, коли виникла практика писати езоповою мовою»; 8. «заперечення достовірності історичних знань з позицій крайнього релятивізму та з ігноруванням того, що така філософська і методологічна проблема існує та розглядається від початків виникнення теорії пізнання, отже ще від античних часів»; 9. «рішуче і безапеляційне руйнування національної історії, зокрема тих націй, які у ХІХ ст. визначили неісторичними. Навіть у тих випадках, коли: заперечення національної історії абсолютно протирічить принципові мікроісторії (недавно страшні звинувачення викликала написана Міхаелем Каснером «Baskische Geschichte» («Баскійська історія»), 1997, бо в ній, нібито, викладається і вихваляється історія тероризму, хоч це явище справді відповідає змістові історії невеликого народу в найновіших часах); (див.: Haubricb W. Verniedlichung des Terrors. Eine skandalose Fenldarstellung der baskischen Geschichte (Прикрашування терору. Скандальне хибне зображення баскійської історії) // Frankfurt Allgemeine Zeitung. – 1997, Oktober. – S. 13.»; 10. «проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій, заворушень, повстань, бунтів. Почерк замовників також у цьому випадку ясний».