Тема: Вступ.Загальна фармакологія. Медична рецептура

План:

Предмет фармакології, її зв’язок з іншими медичними та біологічними науками. Основні етапи розвитку фармакології. Внесок українських та зарубіжних учених у розвиток фармакології. Шляхи пошуку нових лікарських засобів та їх клінічні випробування.

Лікарська речовина, препарат, форму. Види лікарських форм (тверді, м’які, рідкі та лікарські форми для ін’єкцій).

Джерела отримання лікарських речовин (лікарська сировина). Фітотерамія. Аптека, її структура та функції. «Державна фармакопея України», її зміст та значення.

Рецепт. Структура рецепта. Форми рецептурних бланків згідно з чинним наказом. Правила оформлення рецептів, зберігання та облік рецептурних бланків. Правила зберігання та відпуску отруйних, наркотичних і сильнодіючих речовин. Виписування ліків відповідно до вимог лікувально-профілактичних закладів.

Основні положення фармакокінетики та фармакодинаміки.

ЗАГАЛЬНА ФАРМАКОЛОГІЯ

Шляхи Введення ліків.. Фармакокінетика лікарсь­ ких речовин.. Абсорбція.. Розподіл. Біоло­ гічні бар'єри. Депонування.. Біотрансформація. Екскреція. Основні питання фармакодина- міки. Залежність фармакотерапевтичного ефек­ ту від чинників, зумовлених організмом. Вік. Стать. Патологічні процеси. Цирка-дні ритми. Залежність фармакотерапевтичного ефекту від чинників, зумовлених лікарською речовиною. фізичні та фізико-хімічні властивості. До­ зи і концентрації. Повторне введення лікарських засобів. Взаємодія лікарських засобів. Види не­ бажаної дії.

Дуже важливим у медикаментозній терапії є шлях введен­ня препаратів. З одного боку це: потрібний препарат у правильній дозі, в певний час, правильний шлях і метод введення, а з іншого — дії медичної сестри для зниження емоційного стресу, пов'язаного із застосуванням (введенням) лікарського засобу. Виділяють такі шляхи введення лікарських речовин: ентеральні (через травний канал) і парентеральні (минаючи травний канал).

Ентеральні шляхи

Пероральний (per os — через рот; внутрішньо) — найбезпеч­ніший, найекономічніший. Для певної безпеки слід дотримувати­ся певних правил:

— тверді лікарські форми найкраще ковтати стоячи і запивати рідиною до 100 мл;

— таблетки з ентеросолюбільним покриттям не можна роздав­лювати, а також давати з молоком або антацидами (вони руйнують покриття таблеток);

— дітям та пацієнтам літнього віку, яким важко ковтати табле­тки, краще давати препарати в рідкому стані;

— вживати препарати в певний час, відповідно до прийому їжі.

Всмоктування ліків при пероральному шляху введення відбу­вається в основному в тонкій кишці; через печінковий кровообіг надходить у печінку, а потім у кров (через 30-60 хв). На швидкість всмоктування впливає багато факторів. Це час приймання ліків, стан травної системи і склад їжі. Пероральний шлях введення не використовують, якщо ліки кислотонестійкі, руйнуються в трав­ному каналі, чинять ульцерогенну дію, а також через стан пацієнта (захворювання органів травлення, непритомність, блювання, по­рушення акту ковтання).

Сублінгвальний (sub lingua, під язик) — це такий спосіб введен­ня, при якому таблетку або декілька крапель розчину ліків, нане­сених на грудочку цукру, тримають під язиком до повного розсмо­ктування, слину при цьому затримують у роті. Ефект настає швид­ко (через 1—3 хв), тому що з ротової порожнини ліки добре всмоктуються через капіляри і надходять у велике коло крово­обігу, шлункові ферменти не впливають на препарат. Так призна­чають засоби невідкладної допомоги (нітрогліцерин при нападі стенокардії, клофелін та ніфедипін при гіпертензивних кризах то­що). Крім того, є ще способи приймання препаратів за щоку (суббукально) або на ясна у вигляді плівки.

Ректальним (per rectum, через пряму кишку) шляхом вво­дять лікарські речовини у вигляді супозиторіїв та мікроклізм (50—100 мл). Всмоктування відбувається швидко (через 5—7 хв), ліки потрапляють у велике коло кровообігу, минаючи печінку.

Сила дії препарату за такого способу введення вища, ніж при введенні його через рот, тому дози ліків зменшують. Через пряму кишку ліки вводять маленьким дітям, у разі непритомності хворо­го, при блюванні, патології шлунка, кишок. Але при цьому шляху введення ліків неможливо передбачити інтенсивність абсорбції.

Парентеральні шляхи Інгаляційно (через дихальні шляхи) вводять газоподібні речо­вини, рідини й аерозолі. При цьому шляху введення відбувається швидке всмоктування, оскільки адсорбівна поверхня легенів становить 100 м². Цей метод використовують як для місцевої дії (бронхорозширювальні засоби, антибіотики), так і резорбтивної (засоби для інгаляційного наркозу).

  Трансдермально призначають ліки, що добре всмоктуються че­рез непошкоджену шкіру. Наприклад, нітрогліцерин у вигляді мазі для запобігання нападу стенокардії. Деякі ліки (антибіотики, кор­тикостероїди) під час використання у вигляді мазей для лікування шкірних захворювань можуть частково всмоктуватись і справляти побічну дію на весь організм. Особливо це слід враховувати у разі призначення їх дітям.

Для одержання швидкої резорбтивної дії ліків застосовують ін'єкційні шляхи введення.

Для них характерно:                                    ,

— точність дозування; швидка дія; дотримання стерильних методів; вимагає великих затрат;

— загроза передозування (особливо при введенні препаратів з малим спектром терапевтичної дії);

— небезпека пошкодження сідничого нерва при введенні
І ін'єкції в сідничний м'яз.

Підшкірно вводять стерильні водні й олійні розчини (в цьому випадку після ін'єкції слід зігріти або помасажувати місце введен­ня, щоб не було інфільтратів). Дія препарату при такому шляху введення настає через 5—15 хв. Під шкіру підшивають деякі депо-препарати. Не вводять подразливі лікарські речовини та ліки у ви­гляді суспензій. Слід враховувати, що у разі різкого зниження ар­теріального тиску (при шокових, колаптоїдних станах) уведення ліків під шкіру малоефективне, тому що різко сповільнюється процес усмоктування.

Введення ліків внутрішньом'язово забезпечує швидке їх надхо­дження у велике коло кровообігу (через 10—15 хв). Вводять у м'яз стерильні водні, олійні розчини, суспензії. Об'єм однієї ін'єкції — 10 мл. Не можна вводити лікарські речовини, що можуть спричини­ти некроз або подразнення тканин (кальцію хлорид, норадреналін).

Введення ліків внутрішньовенно застосовують в ургентних випад­ках. При цьому шляху введення ліки відразу надходять у кров. Тому дуже важливою є швидкість уведення. Введення ліків внутрішньовенно повинно бути болюсним (струминним), повіль­ним, або інфузійним (крапельним). Внутрішньовенно вводять тіль­ки стерильні водні розчини. Не можна вводити олійні розчини і суспензії, щоб не виникла емболія судин життєво важливих органів.

                       Готуючи лікарський засіб для внутрішньовенного введення, медсестра повинна знати:

— чи можна препарат розчиняти в певному розчиннику;

— до якої концентрації розбавляти препарат;

— інтенсивність уведення препарату;

— наскільки стійкий препарат після змішування;

— чи сумісний лікарський засіб з іншими препаратами та роз­чинниками.

Знання фармакокінетики дозволяють передбачити побічні явища від препаратів, а також допомагають визначити їх опти­мальне дозування при певному шляху введення.

Для того щоб будь-який лікарський препарат спричинив фармакологічну дію, потрібно, щоб він всмоктався в кров. Відомі такі механізми абсорбції:

• пасивна дифузія. Більшість лікарських речовин проникають через біологічні мембрани в напрямку градієнта концентра­ції (із зони концентрованого розведення) доти, доки по оби­два боки мембрани концентрація не стане однаковою;

• існує полегшена дифузія за допомогою носіїв без втрати енергії за градієнтом концентрації (наприклад: глюкоза, гліцерин);

• фільтрація ліків здійснюється через пори в мембрані. Через пори проникають сполуки, що мають низьку молекулярну масу: вода, сечовина тощо;

• активний транспорт здійснюється за допомогою специфіч­них транспортних систем клітин і відбувається за умови ви­трат енергії; так всмоктуються серцеві глікозиди, глюкокор-тико'щи;

• піноцитоз — поглинання лікарського препарату з утворен­ням везикул. Цей механізм особливо важливий для ліків по-ліпептидної структури. Для ефективної і безпечної медика­ментозної терапії слід знати фактори, що впливають на абсорбцію.

Абсорбція лікарського засобу залежить від таких факторів:

— розчинність (розчинні в ліпідах препарати краще проника­ють крізь клітинні мембрани, ніж водорозчинні);

— особливості лікарських форм:

а) таблетки, що мають ентеросолюбільне покриття, стійкі до шлункового соку, але їх не можна запивати гарячими напоями, то­му що це призведе до передчасного розчинення препарату;

б) лікарські форми, в яких процес абсорбції препарату відбува­ється з різною інтенсивністю, яка забезпечує тривалий терапевти­чний ефект (таблетки, що поцятковані гранулами; спансули — кап­сули, що містять мікродраже; силіконові гумові капсули). Подрібнювати такі лікарські форми перед уживанням не можна, бо вони будуть швидко всмоктуватися.

Особливості місця абсорбції:

— кровообіг до місця абсорбції (підвищує абсорбцію застосу­вання тепла, а застосування холоду сповільнює; при введенні препарату внутрішньом'язово — рух, масаж після ін'єкції приско­рює абсорбцію);

— кислотно-основний стан середовища визначає швидкість абсорбції (так краще всмоктуються неіонізовані — розчинні в ліпідах, кислотні препарати в шлунку, а іонізовані — розчинні у воді, кислотні препарати у кишках, препарати з позитивним або негативним зарядом — повільно).

У зв'язку з тим, що дія ліків виникає тільки після їх надхо­дження у кровотік, було запропоновано термін «біологічна доступ­ ність» — кількість лікарської речовини, яка досягла плазми крові, відносно вихідної дози препарату. При ентеральному шляху вве­дення біодоступність визначається втратами речовини під час її всмоктування з травного каналу і першого проходження через пе­чінковий бар'єр. і Біодоступність лікарської речовини під час внутрішньовенного І введення в вену становить до 100%. На біодоступність впливає: форма препарату (рідка або тверда, наповнювачі, оболонки), хіміч­ний склад, фізіологія організму (метаболізм печінки, захворюван­ня травного каналу, печінки та нирок).

Фармацевтичні фірми контролюють форми препарату і хіміч­ний склад. Препарати різних фірм можуть мати різну абсорбцію. Ось чому пацієнтові слід приймати ліки одного виробника або ма­ти інформацію про біодоступність препарату інших фармацевтич­них фірм.

Після надходження лікарської речовини в кров вона пе­ребуває у вільному або зв'язаному стані з білками плазми.

Характерними властивостями зв'язаного препарату є:

— повільний розподіл; пролонгована дія; зменшення можливості інтоксикації препаратом;

— можливість взаємодії препаратів за місцем зв'язування.
Зв'язування з білками може зменшуватися при захворюваннях

печінки, нирок, білковому голодуванні, ферментопатіях травного каналу; у новонароджених і людей літнього віку. Деякі препарати зв'язуються з певними тканинами, наприклад, з жировою. Тому в осіб з надмірною масою тіла початок дії препарату сповільнюєть­ся, а тривалість дії може подовжуватись.

Співвідношення між кількістю зв'язаного препарату і кількіс­тю вільного є постійним. Суттєвий вплив на характер розпо­ділу мають біологічні бар'єри. До них належать стінки капілярів, ' клітинні мембрани, гематоенцефалічний (ГЕБ) і плацентарний бар'єри.

ГЕБ — це система, яка відокремлює нервову тканину і спинно­мозкову рідину від крові. ГЕБ гальмує розподіл розчинних у воді препаратів.

Плацентарний бар'єр перешкоджає надходженню речовин із крові організму матері до організму плода. Лікарські речовини мо­жуть депонуватися в тканинах:

— сполучній (полярні сполуки);

— кістковій (тетрацикліни);

— жировій (засоби для наркозу).

Тканина, яка зв'язується з препаратом, пролонгує дію препа­рату.

Біотрансформація, або метаболізм, — це хімічне перетво­рення препаратів, яке відбувається в печінці, стінках кишок, нир­ках та інших органах. Частіше мікросомальне окиснення відбува­ється за допомогою ферментів печінки.

Внаслідок біотрансформації препарати, розчинні в ліпідах, пе­ретворюються на метаболіти, більш розчинні у воді, які виводять­ся з організму нирками, а також утворюються менш активні мета­боліти (іноді з неактивних — активні).

Лікарські препарати можуть впливати на вироблення фермен­тів печінкою. Є речовини, які індукують, тобто підвищують, акти­вність печінки (фенобарбітал, дифенін, бутадіон, рифампіцин), і речовини, які пригнічують (спричинюють інгібіцію) ферментів (індометацин, аміназин, левоміцетин, еритроміцин, тетрациклін тощо). У разі тривалого або комбінованого застосування лікарсь­ких препаратів слід це врахувати і робити корекцію доз або частоти вживання.

На біотрансформацію лікарських речовин впливає:

— вік (у дітей до двох років ферментні системи незрілі, метабо­лізм уповільнюється; у людей літнього віку уповільнюється при­плив крові до печінки, що призводить до зниження метаболізму);

 — захворювання (при інфекційних процесах у печінці, серце­во-судинних захворюваннях уповільнюється метаболізм);

— генетичні особливості (у деяких осіб знижена кількість ферментів, тому уповільнюється метаболізм, що може призвести до накопичення препарату);

—  тютюнопаління в більшості випадків прискорює метаболізм лікарських препаратів;

—  вміст білків і вуглеводів в їжі прискорює метаболізм (у веге­таріанців швидкість біотрансформації знижена).

Екскреція — виведення ксенобіотика з організму. Лікар­ські засоби та їхметаболіти в основному виводяться з сечею. На швидкість ниркової екскреції впливає низка факторів:

— функція нирок (при захворюванні нирок в осіб літнього віку, а також у дітей грудного віку знижена інтенсивність гломерулярної фільтрації);

— кислотно-основний стан сечі (кислий препарат легко виво­диться лужною сечею);

— багато препаратів (дигітоксин, пеніциліни, тетрацикліни, стрептоміцин тощо) виводяться з жовчю в кишки, в результаті утворюються ліпідорозчинні сполуки, які повторно всмоктуються і проходять у кров та тканини, а потім знов виділяються з жовчю.

Газоподібні та леткі рідини (засоби для інгаляційного наркозу, ефірні олії, спирт етиловий) виділяються легенями. Окремі препа­рати виділяються слинними залозами.

Основні поняття фармакодинаміки. Фармакологічний ефект — це зміни в організмі під дією лікарських засобів.

Механізм дії — це спосіб досягнення фармакологічного ефек­ту. Терапевтичні і токсичні ефекти ліків залежать від їх перетво­рень в організмі пацієнта. У більшості випадків лікарські речовини взаємодіють зі специфічними компонентами клітин — рецепто­рами.

Властивості рецепторів:

— відповідальні за вибірковість дії ліків;

— на рівні рецепторів відбувається дія лікарських засобів;

— препарати, що зв'язуються з рецепторами і змінюють їх фун­кції — агоністи, а ті, що не змінюють функції, — антагоністи.

Види дії лікарських засобів:

— місцева — дія препарату на місце застосування (місцевоанестезувальна);

— резорбтивна — після всмоктування і надходження у велике коло кровообігу, а потім у тканини; залежить від шляху введення і здатності проникати через біологічні бар'єри;

— ефект рефлекторної дії на екстеро- або інтерорецептори про­являється зміною стану виконавчих органів (наприклад, гіркоти для збудження апетиту; гірчичники при захворюваннях органів дихання);

— пряма дія — це безпосередній контакт лікарської речовини з тканинами;

— вибіркова — дія препарату тільки на певні рецептори (афінітет речовини до рецептора);

— зворотна дія — неміцна взаємодія «речовина—рецептор» (для більшості препаратів);

— незворотна — міцна взаємодія «речовина—рецептор».

Відмінності в реакції на лікарські засоби визначаються як особливостями організму хворого, так і умовами навколишнього середовища. Найбільш очевидним є вплив віку, статі, вагітності, лактації, фізичних навантажень, температури зовнішнього сере­довища, захворювань (у тому числі інфекційних, а також вплив лікарських засобів на працюючих з ними людей), циркадних ритмів людини, сезонних змін в організмі, станів напружен­ня, гарячки, харчування, вживання алкоголю, наркотичних речо­вин, тютюнопаління та функціонального стану серцево-судин­ної системи, печінки, імунологічних механізмів, сечової системи (E.S. Vessel, 1982).

У дітей всмоктування лікарських речовин з травного ка­налу уповільнене. При тяжких захворюваннях дітям переддош-кільного віку препарати вводять внутрішньовенно, тому що в них недостатньо розвинені м'язи і жировий шар, що утруднює всмок­тування препаратів у разі введення внутрішньом'язово або підшкірно.

Розподіл лікарських речовин має відмінності в дітей різних вікових груп і залежить від вмісту в організмі води, здатності зв'я­зуватися з білками і рецепторами, стану кровообігу, ступеня про­никності ГЕБ (проникність ГЕБ для наркотичних анальгетиків, засобів для наркозу, седативних, снодійних підвищена). Фізіоло­гічні зрушення в організмі дитини призводять до змін метаболізму лікарських речовин (левоміцетин може спричинити сірий синд­ром). Елімінація нирками в дітей, особливо новонароджених, зни­жена, бо швидкість клубочкової фільтрації мала (порівняно з та­кою у дорослих), тому під час проведення раціональної терапії дітям виникають проблеми з правильним дозуванням.

У людей віком понад 65 років відбуваються зміни фізіологічно­го стану, збільшується кількість захворювань і, відповідно, обсяг ліків, які вони вживають. Також з віком змінюється реактивність організму на лікарські речовини. При цьому ефект може або поси­люватися, або послаблюватися, порівняно з реакцією у молодих людей. Препарати, які впливають на ЦНС, можуть раптово при­звести до сильнішого ефекту за звичайних концентрацій їх у крові, а седативні і снодійні — до тривалішого.

       У чоловіків біотрансформація відбувається в 2-3 рази швидше, ніж у жінок. Жінки більш чутливі до морфіну, нікотину, стрихніну. Обережно призначають ліки вагітним. У період вагіт­ності погіршується всмоктування ліків із травного каналу, змен­шується їх концентрація в сироватці крові, прискорюється виве­дення з сечею. Ризик захворювань, спричинених ліками, у плода залежить від його чутливості до шкідливих речовин у різні періоди вагітності.

У жінок в період лактації більшість лікарських засобів ви­діляється з молоком. Протипоказані їм солі літію, індометацин, левоміцетин, тетрациклін, антикоагулянти, атропін, вітаміни А і D у великих дозах. Деякі препарати можуть зменшити або припини­ти лактацію: естрогени, прогестерон, фуросемід, адреналін. Сти­мулюють лактацію окситоцин, нікотинова, аскорбінова, глута-мінова кислоти, тіамін, піридоксин, токоферол.

       Патологічні процеси можуть впливати на фармакокіне­тику і фармакодинаміку препаратів. Так, запальні процеси, дис­трофія, гіповітамінози, атеросклероз змінюють фармакокінетику лікарських речовин. При захворюваннях печінки сповільнюється метаболізм ліків. При алкоголізмі спотворюється дія препаратів таких фармакологічних груп: снодійних, транквілізаторів, протигістамінних, деяких антибактеріальних, гіпотензивних, антикоагулянтів, протисудомних..

       Циркадні (добові) ритми — це коливання активності метаболізувальних ферментів печінки, чутливості ЦНС до дії психо­тропних речовин, ниркової екскреції, функції надниркових залоз тощо. Встановлено, що найсильніша антитромботична дія гепари­ну проявляється о 4-й годині ранку, найменша — о 8-й годині ран­ку. Глюкокортикоїди призначають згідно з циркадним ритмом активності гормонів надниркових залоз: 70-80% добової дози — о 7-8-й годині ранку, решту — до 14-ї години. При бронхіальній астмі у 80% хворих напади частіше стаються вночі. Побічні дії внаслідок застосування нестероїдних протизапальних засобів, зокрема індометацину, виникають значно рідше, якщо їх призна­чають у вечірній час.

На фармакотерапевтичний ефект впливає низка чинників, що зумовлені лікарською речовиною.

  Фізичні та фізико-хімічні властивості. Такі фізичні влас­тивості, як агрегатний стан, ступінь подрібнення, розчинність у воді чи ліпідах, ступінь дисоціації, визначають характер, силу і швидкість дії лікарської речовини.

Важливою для виявлення фармакологічного ефекту є лікарсь­ка форма, в якій призначають лікарські засоби. Так, лікарські за­соби, призначені у вигляді мікрокапсул, мікродраже, чинять рів­номірний і тривалий терапевтичний ефект. Знання фізико-хімічних властивостей лікарських засобів, характеристики лікарських форм має практичне значення.

Хімічна структура. Фармакологічний ефект лікарських засобів залежить від їхньої хімічної структури, оскільки речовини, близькі за хімічною структурою, справляють, як правило, подібну дію. Так, похідні барбітурової кислоти (барбітурати) пригнічують ЦНС.

Специфічна дія лікарських речовин залежить від характеру і послідовності атомів у молекулі. Заміна навіть одного атома в мо­лекулі лікарської речовини може призвести до зміни фармаколо­гічної активності.

  Кількість лікарських речовин, виражену в одиницях маси, об'єму або біологічної активності, називають дозою, а ступінь роз­ведення її в біологічних середовищах організму або розчинниках — концентрацією.

У медичній практиці дози розрізняють за прийманнями:

— разова доза — кількість лікарської речовини за одне при­ймання;

— добова доза — кількість лікарської речовини за добу;

— курсова доза — кількість лікарського препарату за курс ліку­вання;

— ударна доза — перша доза препарату, яка перевищує на­ступні.

Позначають дози в грамах або частках грама. Для більш точно­го дозування розраховують на 1 кг маси тіла. В окремих випадках розраховують залежно від поверхні тіла (на 1 м²). Мінімальні дози, які справляють початковий біологічний ефект, називають міні­мально терапевтичними. Дози, які в більшості пацієнтів справля­ють фармакотерапевтичну дію, — середніми терапевтичними доза­ми. Якщо вони не дають потрібного ефекту, то дози підвищують до вищої терапевтичної. Вищі терапевтичні дози (разові та добові; отруйних та сильнодіючих препаратів) наведено в Державній фар­макопеї.

Визначають також токсичні дози, які справляють небезпечні для організму токсичні ефекти, і смертельні (летальні).

Дози від мінімально терапевтичної до мінімально токсичної становлять терапевтичний діапазон (терапевтичне вікно).

До критеріїв безпечного застосування лікарських засобів від­носять терапевтичний індекс — відношення летальної дози до се­редньої терапевтичної.

При проведенні фармакотерапії слід враховувати, що концент­рація препарату в плазмі крові визначається фармакокінетикою (всмоктуванням, біотрансформацією, екскрецією).

Унаслідок тривалого застосування лікарських засобів може відбуватися посилення або послаблення ефекту. Посилення ефекту низки препаратів пов'язано з їх здатністю до кумуляції.

Матеріальна кумуляція — накопичення лікарської речовини. Цю властивість мають препарати, що повільно виводяться з орга­нізму або міцно зв'язуються в організмі (наприклад, препарат на­перстянки — дигітоксин).

Функціональна кумуляція — це «накопичення» ефекту, а не ре­човини (наприклад, унаслідок зловживання алкоголем — зміни функцій ЦНС).

Толерантність (звикання) — це зниження ефективності препа­рату під час повторних застосувань (наприклад, анальгетики, антигіпертензивні, снодійні тощо). Це може бути пов'язано із змен­шенням швидкості всмоктування речовини, збільшенням швид­кості її інактивації і посиленням виділення з організму.

Тахіфілаксія — толерантність, що виникає дуже швидко (на­приклад, ефедрин під час повторних уведень з інтервалом 10—20 хв виявляє меншу гіпертензивну дію).

Взаємодія лікарських засобів — це зміна фармакологічного ефекту в разі одночасного або послідовного їх застосування. Зале­жно від остаточного результату розрізняють:

— синергізм — комбінована дія двох або більше лікарських за­собів в одному напрямку;

— синергізм за типом підсумовування — це коли ефект комбіна­ції препаратів дорівнює сумі ефектів кожного з компонентів (фуросемід + урегіт при серцевій недостатності);

— синергізм за типом потенціювання — остаточний ефект ком­бінації препаратів значніший від суми ефектів кожного з препара­тів (преднізолон + норадреналін у випадку шоку, преднізолон + + еуфілін при астматичному статусі);

— антагонізм — взаємодія лікарських засобів, що призводить до послаблення або зникнення частини чи всіх фармакологічних властивостей одного або декількох лікарських речовин. Антаго­нізм має клінічне застосування при отруєннях.

Виділяють такі види взаємодії:

— фармацевтичну — відбуваються за межами організму. Такі взаємодії, як правило, небажані, тому їх називають несумісними. Це може статися внаслідок змішування різних речовин в одному шприці (перед тим, як змішувати розчини для інфузій, слід звер­нути увагу на поради виробника лікарського препарату);

— фармакодинамічну — на рівні механізму дії або фармаколо­гічних ефектів;

— фармакокінетичну — на рівні всмоктування ліків, витіснен­ня один одного із зв'язку з білками крові, зміни активності біо-трансформації та швидкості виведення ліків із жовчю чи сечею.

Згідно з ВООЗ небажаною є «кожна реакція на лікарський засіб, що є шкідливою для організму і виникає внаслідок викорис­тання під час лікування, діагностики або профілактики захворю­вання». Побічні явища виникають у кожного 20-го хворого, а в стаціонарі — у кожного 3-го пацієнта. Загроза виникнення побічних явищ дуже велика в групах ризику:

— діти переддошкільного віку, особи літнього віку, вагітні;

— хворі з ураженням органів біотрансформації й екскреції;

— хворі з обтяженим анамнезом;

— хворі, які тривалий час вживають ліки.

Класифікація побічних явищ

І. Побічні явища, що виникають при терапевтичній концент­рації препарату в плазмі крові. До них відносять:

— побічні дії (наслідок фармакокінетичної і фармакодинамічної дії препаратів, які можна прогнозувати і їм запобігти);

— алергійні реакції (можуть виникнути миттєво або після пе­ріоду сенсибілізації). Вони дозонезалежні. Для виявлення гіперчутливості негайного типу проводять пробу in vitro. Для виявлен­ня гіперчутливості уповільненого типу в скарифіковану шкіру вти­рають розчин препарату, наносячи зверху аерозоль полімеру для створення плівки. Якщо через 1—2 дні на місці нанесення утворю­ється папула — це ознака гіперчутливості;

— ідіосинкразія — це гіперчутливість або непереносимість. Во­на пов'язана зі спадковим дефектом ферментних систем або спад­ковими порушеннями обміну речовин;

— лікарська залежність. Психічна — при якій відміна препара­ту спричинює емоційний дискомфорт, і фізична — коли відміна препарату призводить до абстинентного синдрому (психічні і со­матичні порушення).

II. Побічні явища, що виникають при токсичній концентрації препарату в плазмі крові. Лікарські препарати в терапевтичних і токсичних концентраціях можуть справляти таку дію:

— ембріотоксичну — виникає в перші 3 тиж. після запліднення, при цьому неімплантована бластоциста гине. До такого наслідку призводять гормони (естрогени, прогестагени), барбітурати, суль­фаніламідні препарати, нікотин тощо;

— тератогенну — виникає від початку 4-го до кінця 10-го тиж­ня вагітності. Спричинює аномалії розвитку внутрішніх органів і систем плода. Дуже небезпечні для плода талідомід, андрогени, гормональні протизаплідні засоби; менш небезпечні протиепілептичні, нейролептики, транквілізатори, антибіотики, саліцилати, сечогінні тощо. Різні лікарські речовини зумовлюють вади розвит­ку. Все залежить від того, в які терміни вагітності ліки надійшли в організм жінки;

— фетотоксичну — це наслідок реакції зрілого плода на лікар­ські засоби. Реакція плода може бути причиною його загибелі та загибелі новонародженого.

III. Побічні явища, що виникають незалежно від концентрації ліків у плазмі крові. Це група біологічних вторинних побічних явищ. До них відносять:

— дисбактеріоз — якісне і кількісне порушення мікрофлори кишок, тяжкими наслідками якого є:

• суперінфекції;

• гіповітаміноз;

• пригнічення імунітету.

Особливе місце серед побічних явищ посідає синдром відміни, який виникає внаслідок швидкої відміни препарату і спричинює загострення захворювання. Для запобігання цьому слід застосову­вати лікарські засоби за схемою і попередити пацієнта.

Медичній сестрі слід знати ознаки і симптоми токсичної дії і давати пацієнту певні настанови. Ознаками нефротоксичності є гематурія, олігурія, кристалурія, тому слід спостерігати за кількіс­тю виведеної сечі, контролювати результати лабораторних ана­лізів. Ознаками ототоксичності є шум у вухах, запаморочення, то­му слід перепитувати пацієнта про ці симптоми, спостерігати за проявами запаморочення; припинити давати пацієнтові призначе­ні засоби та повідомити лікаря.

Симптомами анемії є блідість, хронічна втома, диспное. Необ­хідно контролювати результати лабораторних аналізів крові.

Ознаками гепатотоксичності є жовтяниця, загальна слабість, біль у правому верхньому квадранті живота, темна сеча.

ЗАГАЛЬНА РЕЦЕПТУРА

Предмет і задачі фармакології. Основні етапи розвитку фармакології. Внесок вітчизняних і зарубіж­ них вчених у розвиток фармакології. Загальна реце­ птура. Рецепт. Структура рецепта. Правила ви­ писування рецептів. Тверді форми ліків. Рід кі форми ліків. М'які форми ліків. Форми ліків для ін'єкцій.

Фармакологія (грец. pharmacon — ліки, отрута; logos — вчення; єгип. фармакі — той, хто дарує зцілення) — це наука про лікарські засоби. Застосування лікарських засобів — універсальний метод надання медичної допомоги пацієнтам. Завдяки досягненням фармакології стало можливим лікування більшості тяжких інфекційних захворювань, цукрового діабету, інфаркту міокарда тощо. Поряд з тим слід знати, що сучасні високоак­тивні лікарські засоби можна порівняти зі скальпелем хірурга. Невміле поводження з ними може зашкодити пацієнту. Ще дав­ньоіндійський лікар-філософ Сушрута (VI ст. до н.е.) писав: «Ми живемо у світі ліків. У руках обізнаної людини — це напій безсмертя, а в руках невігласа — ніж». Тому вивчення фармако­логії в системі підготовки медичних сестер посідає особливе місце. Фармакологія існує на стику багатьох наук — медико-біологічних (хімії, анатомії, мікробіології, гігієни), клінічних і фармацевтич­них (фармакогнозія — наука про лікарські рослини, аптечна тех­нологія лікарських форм).

Фармакологія — наука, що вивчає взаємодію лікарських засо­бів з організмом. Вона складається з двох великих розділів: загаль­ної і спеціальної фармакології.

Загальна фармакологія вивчає основні закономірності взаємо­дії лікарських речовин з організмом.

Спеціальна фармакологія вивчає фармакокінетику та фармакодинаміку окремих лікарських засобів.

Фармакокінетика вивчає процеси всмоктування, розподілу по організму, перетворення і виділення ліків. Фармакодинаміка ви­вчає локалізацію дії, механізм, види дії лікарських речовин.

Після вивчення курсу «Основи фармакології з рецептурою» студент повинен знати:

а) загальні правила оформлення рецептів та заповнення рецеп­турних бланків, їх зберігання;

б) класифікацію лікарських засобів за основними фармакологічними групами;

в) основні питання фармакокінетики і фармакодинаміки ви­вчених лікарських засобів;

г) застосування лікарських засобів, їх побічну дію та заходи запобігання;

д) правила обліку і безпечного зберігання сильнодіючих, отруйних речовин і наркотичних засобів, а також рецептурних блан­ків.

Студент повинен уміти:

а) оформити рецепти;

б) оформити вимоги на лікарські засоби для лікувально-про­філактичних закладів, вписувати в них лікарські засоби;

в) аналізувати терапевтичну та побічну дію лікарських засобів;

г) розбиратися в питаннях сумісності лікарських засобів;

д) орієнтуватися в класифікації лікарських засобів;
є) користуватися довідковою літературою.

Студент має бути поінформованим про:    

а) нові лікарські засоби;

б) взаємодію деяких лікарських засобів та сумісність при ком­бінованому застосуванні;

в) ембріотоксичну та мутагенну дію лікарських засобів.

В історії розвитку фармакології можна виділити два етапи.

І.. Емпіричний. Завдяки досвіду людина ознайомлювалася з от­руйними і лікувальними властивостями рослин та методами їх об­робки в певних пропорціях. Історія лікознавства пов'язана з іме­нами славнозвісних лікарів.

У Стародавній Греції — Гіппократ (459—377 pp. до н.е.), збір­ник його медичних праць «Кодекс Гіппократа» зберігся до наших часів. Гіппократ вважав, що основною зброєю лікаря має бути ніж, слово і рослини (без жодних перетворень).

У Стародавньому Римі найвидатнішим лікарем-ученим був Клавдій Галєн (131—210), який вперше запропонував робити витя­жки з рослин. До нашого часу застосовують такі лікарські форми і називають їх галеновими препаратами.

В Арабських халіфатах відомим лікарем-філософом був Абу Алі Ібн-Сіна (980-1037). Він є автором всесвітньо відомого твору «Канон лікарської науки», в якому є розділи з описанням майже 900 лікарських засобів, виготовлених з рослин, мінералів та орга­нів тварин.

У Київській Русі досвід лікознавства був узагальнений Київсь­кою князівною Євпраксією Мстиславівною (1107—1172), онукою Володимира Мономаха, в її праці «Мазі». і У Західній Європі пізнього середньовіччя важливу роль у роз­витку медицини відіграв Парацельс (1493—1541). Він увів у медич­ну практику солі металів. Особливу увагу приділяв дозуванню І ліків. До нашого часу зберігся його афоризм: «Все є отрута, ніщо не позбавлено отруйності. Лише доза робить отруту непомітною».

ІІ. Науковий етап розвитку фармакології почався з кінця XVIII — початку XIX ст. Сприяли цьому всесвітньо відомі відкрит­тя в біології, хімії, фізіології, патології тощо. Відкриваються експе­риментальні лабораторії, в яких вивчають фармакологічні власти­вості різних речовин.

Науковий етап розвитку фармакології в Україні розпочався в Києво-Могилянській академії. Випускник академії Нестор Амбо-дик-Максимович (1744—1812) — автор першого вітчизняного по­сібника «Врачебное вещесловие или описание целительных растений, во врачевстве употребляемых, с изьяснением пользы и употребления оных».

Сприяли розвитку фармакології в Україні кафедри фармаколо­гії при медичних університетах у Харкові (1805), Києві (1841), Львові (1897) та Одесі (1900). Засновник вітчизняної фармако­логії — видатний учений і педагог В.І. Дибковський (1830-1870). Він є автором підручника «Фармакологія», в якому виклав класи­фікацію лікарських засобів, описав закономірність їх взаємодії. Відомий фармаколог і токсиколог О.І. Черкес (1894—1974) створив українську школу, фармакологів. Професор Ю.О. Петровський (1905—1957) видав першу в Україні монографію «Клінічна фарма­кологія».

Значний внесок у розвиток фармакології зробили вчені науко­во-дослідних інститутів, у тому числі Національної академії наук та Академії медичних наук України, особливо Інституту фармако­логії та токсикології (Київ) та Державного наукового центру лікар­ських засобів (Харків).

Загальна рецептура — це розділ фармакології, який вивчає правила виписування рецептів і способи призначення лікарських засобів.

Лікарські засоби — речовини або їх суміші природного, синте­тичного чи біотехнологічного походження, які застосовують для запобігання вагітності, профілактики, діагностики та лікування захворювань людей, або зміни стану функцій організму.

До лікарських засобів належать: діючі речовини (субстанції); готові лікарські засоби (лікарські препарати); гомеопатичні засо­би; засоби, які використовують для виявлення збудників хвороб, а також для боротьби зі збудниками хвороб або паразитами; лікарсь­кі косметичні засоби та лікарські домішки до продуктів.

Діючі речовини (субстанції) — біологічно активні речовини, які можуть змінювати стан і функції організму або чинять профілак­тичну, діагностичну чи лікувальну дію та використовуються для виробництва готових лікарських засобів (визначення термінів від­повідає Закону України про ліки).

Лікарський препарат — це лікарський засіб у вигляді певної лікарської форми.

Лікарська форма — це наданий лікарському засобу чи лікарсь­кій рослинній речовині зручний для застосування стан і вигляд, за якого досягається потрібний терапевтичний ефект.

Лікарські препарати і лікарські форми, складові частини яких, дози і спосіб виготовлення наведено у Фармакопеї, називають офіцінальними, а лікарські форми, які готують в аптеці за рецеп­том лікаря, — магістральними.

Державна фармакопея України — правовий акт, який містить загальні вимоги до лікарських засобів, фармакопейні статті, а та­кож методики контролю якості лікарських засобів, довідкові таб­лиці, таблиці вищих разових та добових доз отруйних та сильно­діючих лікарських засобів для дорослих і дітей.

1. Отруйні — Venena, список А.

До них належать отруйні та наркотичні речовини, які зберіга­ють під замком у шафах з написом «Venena», «А» у спеціально об­ладнаних кімнатах.

В аптеці, а також відділеннях стаціонару та поліклінічному від­діленні вони підлягають предметно-кількісному обліку. Відпо­відальними особами у стаціонарі призначають завідувачів від­діленнями та старших медсестер. За порушення правил обліку, зберігання та використання наркотичних анальгетиків, отруйних речовин медичний персонал притягують до адміністративної та кримінальної відповідальності.

2. Сильнодіючі — Негоіса, список Б.

Зберігають їх окремо від інших лікарських засобів у шафі з на­писом «Негоіса», «Б». Деякі з них, а також спирт етиловий підляга­ють предметно-кількісному обліку.

3. Інші лікарські засоби — Varia.
Зберігають відповідно до вимог Фармакопеї.

У вересні 2001 р. в Україні вийшло перше видання Державної фармакопеї України (ДФУ), створене колективом державного під­приємства «Науково-експертний фармакопейний центр».

Рецепт — це письмове звернення лікаря, завідувачів фе­льдшерським чи фельдшерсько-акушерським пунктами до фарма­цевта про виготовлення та відпуск певній особі лікарського засобу із зазначенням способу його застосування. Це важливий медич­ний, фінансовий та юридичний документ, до якого необхідно ста­витися дуже уважно. Виписують рецепти за правилами, встановле­ними наказом МОЗ України №117 від 30.06.94 р.

Існує 3 форми рецептурних бланків (див. додатки 1—3):

Форма №1 — для виписування ліків дорослим і дітям за повну вартість;

Форма №2 — для виписування ліків безкоштовно чи на піль­гових умовах і засобів, що підлягають кількісному обліку;

Форма №3 — для виписування наркотичних препаратів (блан­ки рожевого кольору, мають відповідну серію і номер).

Структура рецепта:

Рецепт виписують на відповідному бланку, оформленому дру­карським способом. Рецепт складається з таких частин:

1. Напис «inscriptio», до якого входять:

—назва лікувально-профілактичного закладу і його код;

—вказівка щодо рецепта (дитячий чи дорослий);

—дата виписування рецепта (число, місяць, рік);

—прізвище та ініціали хворого, вік;

—прізвище та ініціали лікаря.

2. Звернення лікаря до фармацевта — «recipe», що означає «візьми». Скорочено — «Rp».

3. Після Rp.: іде перелік лікарських речовин (Designatio materiarum) латинською мовою у родовому відмінку із зазначенням їх кількості (дози).

Якщо у рецепті виписана одна речовина — то це простий ре­цепт, а якщо кілька — складний. Під час виписування складного рецепта назви препаратів пишуть одна під іншою і в певному по­рядку: спочатку основну лікарську речовину (basis), на дію якої розраховує лікар, потім допоміжну (adjuvans), яка посилює дію основної, потім, якщо потрібно, речовину, яка зменшує неприєм­ний смак і запах ліків (corrigens), і формівну речовину (constituens).

У рецептах кількість твердих та сипких речовин позначають у грамах або частках грама. Для практичної діяльності необхідні знання позначення доз у рецептах (в грамах або частках) і на упа­ковці (в міліграмах; табл. 1).

Таблиця 1. Позначення доз у рецептах

Одиниці маси,г	Позна­чення в рецепті	Прочитання умовного позначення	Позна­чення, мг
1	1,0	Один грам	1000
0,1	0,1	Один дециграм	100
0,01	0,01	Один сантиграм	10
0,001	0,001	Один міліграм	1
0,0001	0,0001	Один дециміліграм	0,1
0,00001	0,00001	Один сантиміліграм	0,01

Кількість рідких лікарських засобів у рецептах вказується в мілілітрах, краплях (наприклад: 1 ml; 100 ml; gtt). Якщо лікарська речовина дозується в одиницях дії (ОД), то в рецепті вказується кількість одиниць дії.

4.Приписка (Subscriptio) — вказівка фармацевту на технологію виготовлення, лікарську форму, кількість доз (латинською мо­вою).

5.Сигнатура (Signatura). Починається зі слова Signa (познач). Цю частину пишуть державною чи іншими мовами, згідно з зако­ном України «Про мови в Україні», без будь-яких скорочень.

6.Рецепт закінчується підписом лікаря і його особистою печа­ткою.

7.Додатково регламентується тривалість дії виписаного рецеп­та шляхом викреслювання окремих термінів.

Так, рецепти на лікарські засоби, що відпускають за рецептом на бланку №3, дійсні протягом 5 днів, на одурманюючі засоби і ті, що підлягають відпуску безкоштовно (форма №2), а також зазна­чені в пункті 15 вище згаданих правил — 10 днів, на решту — 2 міс.

   До твердих лікарських форм відносять порошки, таблет­ки, драже, гранули тощо.

Таблетки (Tabulettae) — тверда дозована лікарська форма, яку одержують шляхом пресування лікарських та індиферентних речо­вин (цукор, крохмаль, тальк, натрію хлорид, вода, розчин желати­ну). Виготовляють таблетки круглої або овальної форми на фарма­цевтичних заводах. Застосовують внутрішньо. Перед вживанням краще подрібнити і розчинити в невеликій кількості води. Таблет­ки тривалого виведення і такі, що мають ентеросолюбільне по­криття, не можна подрібнювати (див. лекцію 2). Є спеціальні таб­летки для розсмоктування у роті, а також для введення у піхву, для імплантацій під шкіру.

Залежно від кількості лікарських речовин є прості (містять один лікарський засіб) та складні (містять два або декілька лікар­ських засобів) таблетки.

Виділяють ще один різновид таблеток — складні таблетки, що мають спеціальну офіцінальну назву («Седалгін», «Теофедрин» то­що).

Під час роботи з таблетками звертають увагу на якість. Вони повинні бути круглої або овальної форми з цілими краями, без плям, з гладенькою поверхнею. Перевіряють таблетки на міцність (при падінні на дерев'яну поверхню таблетки не повинні розбива­тися), розчинність (мають розпастися або розчинитися за 10 хв у воді -за температури 37 °С; таблетки, вкриті оболонкою, — за 30 хв).