Методична розробка теоретичного заняття № 5

Дисципліна: Медична хімія

Спеціальність 223 «Медсестринство»

Спеціалізація «Лікувальна  справа»

Тема: Розчини електролітів. Електроліти в організмі людини. Електропровідність розчинів: питома, молярна, гранична. Електродні потенціали та механізм їх виникнення. Адсорбція електролітів. Хроматографія та її застосування в біології і медицині.

Курс: ІІ

Кількість навчальних годин: 2

 

І. Науково-методичне обґрунтування теми:

Електрохімія – розділ фізичної хімії, в якому вивчають фізико-хімічні властивості розчинів, що містять заряджені частинки – йони. Електрохімічні процеси мають велике значення в біологічних системах. Їх покладено в основу сучасних методів дослідження й аналізу хімічних речовин, а також у технологію лікарських препаратів.

У виробництві лікарських засобів важливу роль відіграють такі поверхневі явища, як адсорбція, змочування, адгезія. Питання стабілізації, зберігання, підвищення ефективності терапевтичної дії ліків нерозривно пов’язані з рівнем досліджень у галузі хімії поверхневих явищ.

ІІ. Навчальні цілі лекції:

Ознайомитись (L - I):

З йонним добутком води. Водневим показником рН. Значенням рН для різних рідин людського організму в нормі та за патології.

Гідролізом солей. Значенням гідролізу в життєдіяльності організму.

Буферними розчинами, їхньою класифікацією.

Водно-електролітним балансом — необхідною умовою гомеостазу. Охарактеризувати електрохімічні процеси та їх медико - біологічне значення, поверхневі явища та їх значення в біології і медицині; закономірності адсорбції розчинених речовин, парів та газів.

Знати (L - II):

¾ розчини електролітів та їхнє значення. електролітична дисоціація електролітів;

¾ властивості розчинів сильних електролітів. активність та коефіцієнт активності, йонна сила розчину, ступінь і константа дисоціації слабких електролітів.

ІІІ. Цілі розвитку особистості майбутнього фахівця (виховні цілі):

Виховувати відповідальність, уважність, організованість, прагнення вдосконалювати свої знання, щоб в подальшому продуктивно засвоювати знання з клінічних дисциплін.

IV. Міждисциплінарна інтеграція

Дисципліна	Знати	Вміти
Попередні (забезпечуючі) дисципліни
2. Наступні дисципліни (що забезпечуються) Медична та соціальна реабілітація   Анестезіологія та реаніматологія	Принципи дії електричного струму в тканинах організму. Дія ел.струму на швіикість руху крові, лімфоцитів, обміну речовин та енергії в тканинах організму. Процес сорбції, десорбції, адсорбції, ентеросорбції, гемосорбції, лімфосорбції.
3. Внутрішньдисциплінарна інтеграція (теми даної дисципліни, з якими інтегрується та, що вивчається)

V. Організаційна структура та план заняття

№ п/п	Основні етапи лекції та її зміст		Цілі в рівнях абстракції	Тип лекції. Засоби активізації студентів		Матеріали методично Го забезпечен Ня		Розподіл часу
1	2		3	4		5		6
І. Підготовчий етап                                                                                   8 хв.
	1. Організаційні заходи. 2. Визначення актуальності теми. 3. Постановка навчальних цілей лекції та мотивація				Перевірка присутніх, перевірка готовності до заняття	журнал		2 хв.   3 хв.     3 хв.
ІІ. Основний етап                                                                                      60 хв.
	а) план вивчення теми  1. Розчини електролітів. Теорія електролітичної дисоціації. 2. Електропровідність розчинів електролітів. 3. Практичне застосування вимірювань електропровідності. 4. Електродні потенціали. 5. Потенціометричне визначення рН. 6. Поверхневі явища. 7. Адсорбція. б) короткий конспект, тези нового матеріалу (прикладається)		L - ІІ		Оглядова лекція   Питання для активізації студентів		Конспект лекції
ІІІ. Заключний етап                                                                                12 хв.
		а) резюме лекції, загальні висновки б) матеріали закріпити (прикладається) в) відповіді на можливі питання г) завдання для самопідготовки студентів Тема: «Хроматографія та її застосування в біології й медицині. Принцип хроматографічного аналізу.» Література:  - Медична хімія: підручник /А.В. Порецький, О.В. Баннікова – Безродна Л.В. Філіппова. – К.: ВСВ «Медицина», 2012. Стор. 70-81; 249-315 - В. П. Музиченко, Д.Д. Луцевич, Л. П. Яворська Медична хімія, К.:ВСВ «Медицина»,2015 р., ст.45-56;240-259.	L ІІ- L ІІІ		Узагальнення та систематизація знань: рішення клінічних ситуаційних задач		Ситуаційні задачі ІІІ рівня   Методична розробка СРС

VI. Зміст лекційного матеріалу

Тема: « Розчини електролітів. Електроліти в організмі людини. Електропровідність розчинів: питома, молярна, гранична. Електродні потенціали та механізм їх виникнення. Адсорбція електролітів. Хроматографія та її застосування в біології і медицині »

План:

1. Електрохімічні процеси та їх медико-біологічне значення.

2. Розчини електролітів.

3. Електроліти в організмі людини.

4. Електропровідність розчинів: питома, молярна, гранична.

5. Електродні потенціали та механізм їх виникнення.

6. Рівняння Нернста.

7. Стандартні електродні потенціали.

8. Електрохімічні (гальванічні) елементи та електрорушійні сили.

9. Дифузійні та мембранний потенціали, їх біологічне значення. Потенціометрія: потенціометричне визначення рН за допомогою воднево-хлоросрібного та хлоросрібного скляного елементів.

10. Потенціометричне титрування.

Адсорбція на рухомій і нерухомій межі поділу фаз.Адсорбція електролітів. Хроматографія та її застосування в біології і медицині

1. Поверхневі явища та їх значення в біології і медицині.

2. Поверхневий натяг рідин і розчинів.

3. Поверхнево-активні та поверхнево-неактивні речовини.

4. Поверхнева активність.

5. Правило Дюкло—Траубе.

6. Адсорбція на межі поділу рідина—газ та рідина—рідина.

7. Орієнтація молекул поверхнево-активних речовин у поверхневому шарі. Уявлення про структуру біологічних мембран.

8. Адсорбція на межі поділу тверде тіло—газ.

9. Адсорбція з розчину на поверхні твердого тіла.

10. Фізична та хімічна адсорбція.

11. Закономірності адсорбції розчинених речовин, парів та газів.

12. Адсорбція електролітів: специфічна (вибірна) та йонообмінна.

13. Правило Панета—Фаянса.

Електрокінетичні явища

Електрофорез. Електрофорез - це напрямлене переміщення частинок дис­персної фази у постійному електричному полі відносно нерухомого дисперсій­ного середовища. Вивчаючи електроліз води, Ф. Рейсе пропускав постійний електричний струм у приладі, що складався з двох скляних трубок, заповнених водою і занурених у шар вологої глини (на малюнку).    

При цьому він спостерігав помутніння рідини в трубці з позитивим електро­дом, очевидно, внаслідок переміщення негативно заряджених частинок дис­персної фази (глини) до анода. Таке явище було названо електрофорезом.

Рухливість частинок в електричному полі зумовлена тим, що за умови на­кладання зовнішньої різниці потенціалів розривається ПЕШ на межі «ковзан­ня», в результаті чого частинка набуває певного заряду і рухається до електро да, знак заряду якого протилежний знаку заряду частинки. При цьому проти-іони дифузного шару переміщуються до протилежно зарядженого електрода.

 

     Схема досліду Рейсса з електрофорезу (а) і рух частинок під час електрофорезу (б)

Швидкість руху частинок дисперсної фази пропорційна величині їх елек­трокінетичного потенціалу. Тому, спостерігаючи електрофоретичний рух час­тинок, можна визначити знак заряду частинок дисперсної фази і величину С-потенціалу за формулою

де S - лінійне зміщення межі золю, м; т - час, за який відбулося це зміщення, с; Е - напруга зовнішнього поля, В; l - відстань між електродами, м; є - діелек­трична проникність середовища; п - в'язкість середовища; є₀ - діелектрична проникність вакууму (8,85•10^-12Ф/м).

Значення (ζ-потенціалу колоїдних частинок коливаються в межах 1,5-75 мВ, а експериментальні значення електрофоретичної рухливості досягають значення (0,4-0,8)-10^-8 м²/(с-В). Для еритроцитів тварин електрофоретична рухливість становить (1,0-1,7) •10^-8 м²/(с•В).

Застосування електрофорезу в медичних дослідженнях.

Клітини організму мають різний за величиною заряд, причому кожний тип клітин зазвичай харак­теризується певним, досить стабільним значенням ζ -потенціалу. Жива прото­плазматична поверхня та всі біологічні поверхні мають негативний заряд. Зок­рема, у різних ссавців при рН = 7,4 значення ζ -потенціалу еритроцитів колива­ється в межах від -7 до -22 мВ. У людини ця величина дорівнює -16,3 мВ.

Лейкоцити, як і еритроцити, рухаються до анода, і їх негативний заряд зумовлений дисоціацією йоногенних груп білків сироватки крові, які адсорбу­ються на поверхні лейкоцитів.

За зростанням електрофоретичної рухливості клітини крові можна розмі­стити у такій послідовності: гранулоцити - 0,6•10^-12 м²/(с•В); лімфоцити - 0,8•10 ^-12 м²/(с•В); еритроцити - 1-10^-12 м²/(с•В).

Впровадження електрофорезу у біохімічні дослідження дало змогу розділити складні суміші біологічних рідин і дослідити їх індивідуальні характеристи­ки, зокрема, склад білків сироватки крові та шлункового соку. Серед біоло­гічних рідин найповніше досліджена і найбільший інтерес становить кров.

На основі різної електрофоретичної рухливості компонентів плазми крові отримують електрофореграми, вигляд яких у нормі і за конкретної патології істотно різниться. Тому їх можна використовувати як з діагностичною метою, так і для контролю за нормалізацією складу крові у процесі лікування.

Електрофоретичні методи належать до кращих сучасних способів розділен­ня нуклеїнових кислот, амінокислот, антибіотиків, ферментів, стеринів та ме­тодів контролю чистоти лікарських речовин.

Електрофорез - один із фізіотерапевтичних методів лікування, що ґрунту­ється на безпосередньому введенні лікарських препаратів в уражену ділянку організму крізь шкіру або слизові оболонки. З цією метою прокладку активного електрода змочують розчином потрібного лікарського засобу. Речовину вводять з того електрода, заряд якого вона має: аніони вводять з катода, аніони - з анода.

Серед сучасних видів електрофорезу слід виділити гель-електрофорез, імуноелектрофорез, диск-електрофорез, ізотахофорез та ін. 

Потенціометричне визначення рН

Водневий показник (рН) - одна з фізичних констант розчинів, важливість якої для біологічних процесів важко переоцінити (див. п. 3.3). Зазвичай рН роз­чинів вимірюють двома методами - потенціометричним і колориметричним. Порівняно з колориметричним (індикаторним), потенціометричний метод має низку переваг: високу точність, об'єктивність, відтворюваність результатів, можливість вимірювання рН багатокомпонентних систем, забарвлених та ка­ламутних розчинів тощо. Важливу роль відіграє метод рН-метрії для досліджен­ня біохімічних, ферментативних та фізіологічних процесів in vitro. Оскільки цей метод неруйнівний, його застосовують у медичній практиці для вимірюван­ня рН різних біологічних рідин, для безперервного контролю кислотності під час хірургічних втручань, при діагностиці деяких шкірних захворювань тощо.

Значення рН середовища визначають у процесі виробництва лікарських препаратів, при дослідженні нових лікарських засобів. Контроль кислотності, лужності середовища регламентується Державною фармакопеєю України 2001 р. Невідповідність розчину лікарської субстанції за величиною рН може бути наслідком забруднення субстанції домішками кислотного чи основного ха­рактеру. Визначення рН є обов'язковим для всіх ін'єкційних розчинів. Принцип потенціометричного визначення рН. Потенціометричний метод визначення рН ґрунтується на експериментальному вимірюванні на потенціо­метрі (рН-метрі) електрорушійної сили гальванічного елемента, що складається з двох електродів, занурених у досліджуваний розчин: один з них - індикатор­ний, потенціал якого залежить від активності йонів Гідрогену, інший - порів­няння, який має постійне і відоме значення потенціалу. Як електроди порів­няння застосовують електроди другого роду - хлорсрібний (ср° =0,22 В) або кало­мельний (ф°=0,25В). Як індикаторні електроди при вимірюванні рН можна використати такі: водневий, хінгідронний, скляний.

Для вимірювання ЕРС таких елементів використовують спеціальні прила­ди - потенціометри (рН-метри). Шкала потенціометра проградуйована у мілі­вольтах або безпосередньо в одиницях рН. Калібрування і перевірку рН-метрів проводять з використанням стандартних буферних розчинів.

Найчастіше для визначення рН застосовують гальванічне коло, що склада­ється зі скляного та хлорсрібного електродів.

Скляно-хлорсрібне коло. У цьому елементі скляний електрод з водневою функцією є індикаторним, а хлорсрібний - електродом порівняння. Схему цьо­го елемента умовно записують так:

 

 

 

Стандартний потенціал скляного електрода (р°_кл залежить від сорту елек­тродного скла та товщини його стінок. Він змінюється з часом, і тому рН роз чинів визначають за допомогою

калібру­вального графіка. Для цього спочатку калі­брують скляний електрод, вимірявши ЕРС серії буферних розчинів з точно відомими значеннями рН. За одержаними даними бу­дують калібрувальний графік у координатах Е - рН (рис. 10.9). Потім, вимірявши Е_х кола з досліджуваним розчином, за калібру­вальним графіком знаходять величину вод­невого показника розчину.

Якщо шкала потенціометра проградуйо­вана в одиницях рН, то відпадає необхід­ність у побудові калібрувального графіка. Такі потенціометри називають рН -мет­рами.

Потенціометричне титрування

Потенціометричним титруванням називають метод визначення кон­центрації або кількості речовини за даними вимірювання ЕРС. Будь-який ін­струментальний метод титрування є безіндикаторним; він потребує побудови кривих титрування, за допомогою яких знаходять точку еквівалентності.

В основу потенціометричних методів кількісного аналізу покладено різні типи хімічних реакцій: нейтралізації, осадження, комплексоутворення, окиснення-відновнення та ін.

Для вимірювання ЕРС у процесі титрування складають коло з індикаторно­го електрода, який занурюють у досліджуваний розчин, та електрода порівняння.

  Індикаторний електрод - це електрод, потенціал якого реагує на зміну в розчині активності визначуваного йона або йонів титранту. Його добирають індивідуально залежно від типу реакції, яка лежить в основі титрування. Електродом порівняння слугують електроди другого роду, найчастіше хлор-срібний Ag|AgCl, KC1.

У процесі титрування на потенціометрі вимірюють ЕРС у кожний момент титрування і її зміну зображують графічно у вигляді кривих потенціометрич­ного титрування (рис. 10.10), де на осі ординат відкладають значення ЕРС

 

 (мВ), або Δ Е (мВ/см³), а на осі абсцис - об'єм доданого титранту V (см³).

ΔV

Графік (10.10, а) в координатах E - V називають інтегральною кривою по­тенціометричного титрування. Середина різкої зміни електрорушійної сили, або стрибка ЕРС, що виникає внаслідок зміни потенціалу індикаторного елек­трода, відповідає точці еквівалентності.

Величина стрибка залежить від концентрації електроліту та його сили. На­приклад, зі зменшенням сили кислоти (основи) та концентрації розчину стри­бок титрування зменшується, тому точку еквівалентності для дуже слабких електролітів або розбавлених розчинів виявити складно. У такому разі вико­ристовують диференціальну потенціометричну криву, яку будують у коорди натах - Δ Е - V (рис. 10.10, б), -

 ΔV

де АЕ - зміна електрорушійної сили у процесі титрування, Δ V - порція добавленого титранту. Точці еквівалентності відповідає максимум на кривій титрування.

Якщо в розчині є кілька йонів, що можуть вступати у взаємодію з титрантом, то на кривих титрування (рис. 10.11) спостерігатиметься кілька стрибків ЕРС (або максимумів на диференціальній кривій), кожний з яких відповіда­тиме нейтралізації або осадженню певного йона. Першим титрується сильні­ший електроліт або йон, що утворює з йоном титранту сіль з меншим значенням добутку розчинності.

Для проведення потенціометричного аналізу сумішей кислот, основ або со­лей потрібно, щоб ці електроліти відрізнялись за силою або значенням добутку розчинності приблизно на 3-4 порядки.

Основними перевагами методу потенціометричного титрування перед ти-триметричними є висока точність і чутливість, тобто можливість аналізувати більш розбавлені розчини.

Хроматографія та її застосування в біології і медицині

Хроматографія - це фізико-хімічний метод розділення і аналізу сумішей газів, випарів, рідин або розчинених речовин за допомогою сорбційних процесів. Цей метод відкрив у 1903 p. M. Цвєт, який уперше застосував його для розді­лення рослинних пігментів. Хроматографія ґрунтується на різному розподілі компонентів суміші між двома фазами -рухомою та нерухомою.

Речовини, що складають нерухому фазу, називають сорбентами. Вони мо­жуть бути як у твердому, так і в рідкому стані, але зазвичай це тверді речовини. Як сорбенти використовують силіцій діоксид, силікагель, алюміній оксид тощо.

Рухома фаза - це потік рідини або газу, що фільтрується крізь шар сорбенту. Вона виконує функції розчинника і носія суміші речовин, які аналізують, і її називають сорбатом.

Хроматографія посідає одне з провідних місць серед великої кількості хіміч­них та фізико-хімічних методів розділення, аналізу, дослідження структури і властивостей індивідуальних хімічних сполук та їх складних сумішей і дуже широко представлена у Державній фармакопеї України.

Нині хроматографію широко використовують у наукових дослідженнях та у практиці лабораторій з контролю якості лікарських засобів, клінічних та хіміко-токсикологічних лабораторій.

Класифікація хроматографічних методів. Хроматографічні методи поділя­ють за різними ознаками, а отже, хроматографія буває таких типів: газова, газорідинна та рідинна (за природою середовища, в якому прово­диться розділення);

• молекулярна, гель-фільтраційна, йонообмінна, осадова, розподільна (за механізмом розділення);

•   колонкова, паперова, тонкошарова, капілярна (за технікою виконання).
Коротко розглянемо хроматографічні методи аналізу, найпоширеніші в

біології та медицині.

Газова хроматографія. Для розділення, аналізу і дослідження речовин та їх сумішей, що не розкладаються у газуватому стані, найширшого застосування набула газова хроматографія.

У газовій хроматографії як рухому фазу (газ-носій) найчастіше використову­ють інертні гази (гелій, аргон, азот). Нерухомою фазою може бути нелетка ріди­на (гліцерол, поліетиленгліколь), яку наносять на твердий носій (скло, тефлон), що ним заповнюють колонку.

Під час проходження досліджуваної суміші через хроматографічну колонку її компоненти селективно утримуються нерухомою фазою, а потім виходять із колонки і реєструються детектором, сигнали якого автоматично записуються у вигляді хроматограми. Кожному компоненту суміші на хроматограмі відпові­дає окремий пік. Положення піка визначається величиною часу утримування (т_д), тобто часом від початку введення проби до виходу максимального піка.

Ідентифікацію компонентів суміші проводять зіставленням часу утримуван­ня відповідного компонента і еталону - речовини аналогічної структури. Збіг часу утримування еталону і досліджуваної речовини свідчить про їх ідентич­ність.

Визначення кількісного складу суміші полягає в тому, що інтенсивність піка кожного компонента пропорційна його вмісту в суміші.

Метод газохроматографічного аналізу дуже чутливий. Для його проведення достатньо кілька кубічних сантиметрів газу, мікролітрів рідини чи мікрограмів леткої речовини.

Газову хроматографію широко застосовують у медицині для визначення вмісту багатьох лікарських препаратів, продуктів їх метаболізму, рівня жир­них кислот, холестерину, стероїдів в організмі хворого тощо, у токсикологічній хімії, судовій медицині, криміналістиці та гігієні.

Рідинна хроматографія. У методі рідинної хроматографії рухомою фазою є рідина, нерухомою - твердий адсорбент. На відміну від газової, рідинна хрома­тографія може бути використана для аналізу речовин з молекулярною масою від кількох сотень до кількох мільйонів а. о. м., у тім числі складних макромо­лекул, нуклеїнових кислот, білків тощо.

Як розчинник застосовують легкі вуглеводні та їх похідні: гексан, бензен, толуен, метанол, етанол тощо. їх вибір визначається типом сорбенту, яким може бути силікагель, алюміній оксид, магній оксид, сахароза, полімери.

Залежно від характеру взаємодій, що відбуваються в шарі сорбенту, рідинну хроматографію поділяють на дві групи: молекулярну та хемосорбційну.

До першої групи відносять гель-фільтраційну {молекулярно-ситову), до дру­гої групи - афінну (біоспецифічну) хроматографію

Гель-фільтраційна хроматографія ґрунтується на принципі розділення су­міші речовин за розмірами їхніх молекул. Процес відбувається завдяки тому, що в цеоліт (молекулярне сито) або пори гелю дифундують тільки ті речовини, розміри молекул яких не перевищують розміри nop адсорбенту. Унаслідок цьо­го молекули меншого розміру долають більший шлях і виходять з колонки піз­ніше, ніж більші молекули.

Останнім часом молекулярно-ситову хроматографію широко використову­ють для визначення молекулярної маси білків, виділення та очищення біополі-мерів (білків, пептидів, полісахаридів, нуклеїнових кислот) і навіть для розді­лення клітин, наприклад, лімфоцитів, еритроцитів тощо.

Паперова хроматографія (ПХ). У фармації й медицині широко застосову­ють паперову і тонкошарову хроматографії, які відрізняються від інших хро­матографічних методів простотою та зручністю виконання експерименту.

У ПХ як нерухому фазу використовують хроматографічний папір, або речо­вини, попередньо нанесені на його волокна.

Для отримання хроматограми розчини чистих речовин (свідків) і суміш, яку потрібно розділити, наносять на хроматографічний папір, нижній кінець якого занурюють у відповідну систему розчинників. Через деякий час суміш розділя­ється на зони окремих компонентів. Для виявлення зон хроматограму розгля­дають у світлі УФ-випромінювання за певної довжини хвилі й олівцем позна­чають контури плям.

Кількісне визначення полягає в тому, що пляму вирізають і після подріб­нення паперу екстрагують досліджувану речовину відповідним розчинником. Вміст речовини визначають будь-яким методом, придатним для визначення ма­лих кількостей (спектрофотометрія, полярографія тощо).

Тонкошарова хроматографія (ТШХ). У цьому методі роль носія виконує тонкий шар порошкоподібного сорбенту, нанесений на скляну або металеву пластинку. Як сорбенти застосовують силікагель, алюміній оксид, магній силі­кат тощо.

Аналіз цим методом загалом мало чим відрізняється від паперової хромато­графії. Разом з тим метод ТШХ має низку переваг: високу швидкість процесу хроматографування, можливість використання як нерухомої фази більшого асортименту сорбентів.

ПХ і ТШХ посідають одне з провідних місць серед методів розділення та ана­лізу органічних і біоорганічних сполук. За допомогою цих методів можна ви­значити речовини масою 10-20 мкг, розділення триває кілька хвилин, тому їх часто застосовують як експрес-методи.

VII. Матеріали активізації студентів під час викладення лекції

1. Розчини електролітів.

2. Електроліти в організмі людини.

3. Електропровідність розчинів:

а. питома,

б. молярна,

в. гранична.

4. Рівняння Нернста.

5. Стандартні електродні потенціали.

6. Електрохімічні (гальванічні) елементи 

7. Дифузійні та мембранний потенціали.

8. Поверхневі явища та їх значення в біології і медицині.

9. Поверхневий натяг рідин і розчинів.

а. поверхнево-активні речовини

б. поверхнево-неактивні речовини.

10. Поверхнева активність.

11. Правило Дюкло—Траубе.

12. Адсорбція на межі поділу рідина—газ та рідина—рідина.Орієнтація молекул поверхнево-активних речовин у поверхневому шарі.

13. Уявлення про структуру біологічних мембран.

14. Адсорбція на межі поділу тверде тіло—газ.

15. Адсорбція з розчину на поверхні твердого тіла. Фізична та хімічна адсорбція. Закономірності адсорбції розчинених речовин, парів та газів.

16. Адсорбція електролітів: специфічна (вибірна) та йонообмінна.

17. Правило Панета—Фаянса.

 

VIII. Матеріали для самопідготовки студентів

(література, питання, завдання)

1. 3азначте, в якому напрямку переміщуються електрони під час роботи елемента Якобі-Даніеля.

A. Від мідного електрода до цинкового   

B. У будь-якому напрямку                     

C. Від цинкового електрода до мідного

D. Від кадмієвого електрода до ртутного

 

2. Виберіть правильне твердження щодо електродного потенціалу.

1. Виникає у розчині електролітів у результаті переміщення йонів

2. Величину електродного потенціалу обчислюють за рівнянням ВантГоффа

3. Це стрибок потенціалу на межі метал-розчин електроліту

4. Величина електродного потенціалу залежить від природи електрода, темпера­тури та активності однойменних йонів у розчині

5. Вимірюють його величину містком Кольрауша

6. Вимірюють величину електродного потенціалу відносно електрода порівняння

А. 3,4,6           В. 3             С. 4               D. 2,5

3.  Виберіть правильне твердження стосовно електрорушійної сили гальванічного елемента.

1. Це алгебрична сума всіх стрибків потенціалів у гальванічному елементі

2. Е = φ₂+φ₁                    

3. Вимірюють ЕРС методом компенсації

4. Е = φ₂-φ₁                    

5. Вимірюють величину ЕРС містком Кольрауша

А.  3,4                 В. 1,3,4                    С. 4               D. 2,5

4. Для обчислення потенціалу окисно-відновного електрода використовують рівнян­ня:

А. Гіббса         В. Вант-Гоффа      С. Нернста       D. Нернста-Петерса

5. Виберіть правильні твердження, що характеризують окисно-відновний електрод.

3.   Складаються з інертного металу, зануреного в розчин, де є окиснена та віднов­лена форми однієї й тієї самої речовини.

4. Метал бере участь в окисно-відновнїй реакції

5. Метал не бере участі в окисно-відновній реакції

6. Продукти окиснення і відновлення не виділяються на електродах

А. 1, 3, 5, 6      В. 2, 5            С. 1, 4             D. 2, 4, 5

 

6.  Стандартні окисно-відновні потенціали характеризуються такими параметрами.

1. Вони характеризують окисні властивості металів

2. Стандартні ОВП металів характеризують їх відновні властивості

3. Вимірюють стандартні ОВП за умови: С_ок=С_відн= 1 моль/дм³

4. Вимірюють стандартні ОВП за умови: С_ок > С_відн = 2

5. Вони характеризують окисні властивості катіонів металів

А. 1, 3              В. 1, 4            С. 2, З, 5        D. 2, 5

7.  Із наведених нижче виберіть електроди, які використовують у ролі індикаторних при вимірюванні рН розчину.

1. Хлорсрібний                           4. Хінгідронний

2. Водневий                                5. Каломельний

3. Скляний

А. 1, 4              В. 1, 2                   С. 4, 5            D. 2, 3, 4

8. Зазначте електроди, які на практиці використовують як стандартні (електроди порівняння).

1. Скляний    2. Хлорсрібний      3. Каломельний       4. Стибієвий

А. 1, 4              В. 2                С. 2, 3            D. 3

 

Еталони відповідей:

1	2	3	4	5	6	7	8
A	C	B	D	A	C	D	C

 

IX. Література для викладачів

Навчальна:

Основна

- Медична хімія: підручник /А.В. Порецький, О.В. Баннікова – Безродна Л.В. Філіппова. – К.: ВСВ «Медицина», 2012. Стор. 70-81; 249-315

- В. П. Музиченко, Д.Д. Луцевич, Л. П. Яворська Медична хімія, К.:ВСВ «Медицина»,2015 р., ст.45-56;240-259.

Додаткова

- Стрельцов О.А., Мельничук Д.О., Снітинський В.В. Фізична і колоїдна хімія / О.А. Стрельцов, Д.О. Мельничук, В.В. Снітинський. — Львів: Ліга-Прес, 2003. — 443 с.

- Степаненко О.М. та ін. Загальна та неорганічна хімія: Ч. 1 / О.М. Степаненко, Л.Г. Рейтер, В.М. Ледовських. — К.: Педагогічна преса, 2001. — 518 с.

- Степаненко О.М. та ін. Загальна та неорганічна хімія: Ч. 2 / О.М. Степаненко, Л.Г. Рейтер, В.М. Ледовських. — К.: Педагогічна преса, 2001. — 733 с.

- Лебідь В.І. Фізична хімія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / В.І. Лебідь. — Х.: Фоліо, 2005. — 478 с.

- Мчедлов-Петросян М.О. та ін. Колоїдна хімія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / М.О. Мчедлов-Петросян, В.І. Лебідь, О.М. Глазкова, С.В. Єльцов, О.М. Дубина, В.Г. Панченко. — Х.: Фоліо, 2005. — 302 с.

- Лєвітін Є.Я. Загальна та неорганічна хімія / Є.Я. Лєвітіню. — Вінниця: Нова книга, 2003. — 480 с.

-    Л. М. Миронович, О. О. Мардашко Медична хімія, Київ, «Каравела»,  

2008р.  А.С. Мороз, Д.Д. Луцевіч,

- Л. П. Яворська Медична хімія, ПП «Нова книга»,2006 р.    

- В. П. Музиченко, Д.Д. Луцевич, Л. П. Яворська Медична хімія, ВСВ

«Медицина»,2010 р.  

Наукова

Методична

В.Є.Мілерян «методичні основи підготовки і проведення навчальних занять в медичних ВУЗах (методичний посібник): - Київ, «Хрещатик», 2004.

С.Д.Максименко, М.М.Філоненко «Педагогіка вищої медичної освіти» Підручник:-К.: «Центр учбової літератури», 2014р.

Нікопольський медичний коледж