Компоненти українського костюма XIX — початку XX СТ.

У XVIII ст. серед багатих верств українського населення, в тому числі серед козацької старшини, набули поши­рення пояси з дорогих тканин. Шовкові, заткані золотом і сріблом пояси приво­зили в Україну з Китаю, Туреччини та Персії. Особливо цінувалися перські поя­си з тонкого кашеміру, з однобічним орнаментом, вишуканих кольорів і ма­люнків ¹⁸.

У середині XVIII ст. на території Білорусі, у м. Слуцьку, була заснована одна з найбільших мануфактур із вироб­ництва поясів. Попит на слуцькі золото­ткані пояси був великим по всій імпе­рії. Характерною особливістю слуцьких поясів була двобічність: кожен із боків мав свій колір і візерунок. Багаті шовкові з рослинним малюнком слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу запо­різьких козаків. Наприкінці XVIII ст. слуцька мануфактура поступово почала занепадати через відсутність сировини, яку необхідно було довозити з-за кордо­ну. Проте традиція носіння широких тканих поясів, у колориті й малюнку яких відчутні східні мотиви, зберігалася в Україні до кінця XIX ст.

У народному костюмі кінця XIX — початку XX ст. пояси виконували різно­манітні функції. За їхньою допомогою закріплювався поясний та охоплювався розпашний верхній одяг; вони захищали та стягували м'язи живота під час тяж­кої фізичної праці; на них тримали різні предмети повсякденного вжитку; нареш­ті, вони були своєрідними талісманами та прикрасами. Як витвори народного мистецтва, пояси часто були художньо неповторними.

У слов'янських народів здавна існу­вала традиція зображати на поясі знаки-обереги, символи, емблеми, а в XIX ст. в орнаментацію пояса іноді вписували

ініціали або ім'я власника, дату та місце його народження, а також ім'я коханого чи коханої. Пояси пов'язані і зі сферами народної етики та обрядовості. За зви­чаєм, показатися на людях без пояса означало скомпрометувати себе. Білий пояс-рушник був обов'язковим для наре­ченої під час весільного обряду. На По­ліссі жінка дарувала чоловікові червоний пояс, який мав оберігати його від не­щастя. На Полтавщині молода підпері­зувала свого обранця вишитим поясом, котрий, за народними повір'ями, збіль­шував чоловічу силу. Пояс підкреслював святковість одягу, був показником за­можності.

Локальну своєрідність традиційних поясів створювали матеріал, розмір, тех­ніка виготовлення, орнаментація і коло­рит, а також способи пов'язування. Поя­си робили з вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення ви­користовувало шовк-сирець різних ко­льорів, срібну та золоту нитки.

Наприкінці XIX ст. найпоширені­шими були вовняні саморобні пояси, по­фарбовані домашнім способом у яскраві червоний, зелений та інші кольори. Бід­ніше населення носило нефарбовані білі пояси або ж просто лико чи мотуззя.

Крім саморобних, поширені були й пояси, зроблені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини XIX ст. саморобні пояси поступово замінюються фабричними.

За розміром (особливо шириною) і призначенням можна виділити дві групи жіночих поясів. По-перше, це досить вузькі пояси — крайки (окрайки, по­ пружки), за допомогою яких тримався на стані стегновий незшитий, а пізніше і зшитий одяг. Ширина їхня дорівню­вала 3—15 см, довжина — до 3 м. По-друге, це пояси широкі (до ЗО см), якими

Прикраси

105

здебільшого підперізували різні види верхнього вбрання, а в деяких випадках керсетки.

За технікою виготовлення пояси були ткані та плетеш. Пояси, ткані без допо­моги ткацького верстата — на дощечках, на нитку, на бердечці, — могли бути однотонними, без малюнка, або ж по­фарбованими в червоний чи зелений колір, а також поліхромними, з вираз­ним орнаментальним малюнком геомет­ричного або рослинного характеру. Ви­кінчувалися пояси різнокольоровими торочками або великими кулястими ки­тицями — кутасами. Одночасно побуту­вали пояси, плетені особливим спосо­бом — по стіні. Іноді у плетених поясах чергувалися різні техніки плетіння з елементами в'язання, що створювало цікавий зоровий ефект.

Можна навести приклади різних спо­собів пов'язування поясів, які надають певну локальну специфіку комплексам народного одягу. На більшій частині України пояси пов'язували поверх со­рочки та розпашного, а потім і зшитого стегнового одягу, зав'язуючи на вузол ззаду. На правобережній Черкащині їх часто пов'язували і поверх керсетки, зав'язуючи спереду великим бантом. Під­перізуючи верхній одяг, пояси часом закладали в такий спосіб, що їхні кінці підтикалися по боках і вільно звисали додолу.

Пояси відігравали велику роль у за­гальному композиційному вирішенні кос­тюма, істотно впливали на силует усього комплексу. Завдяки різним способам пов'язування поясів убрання набувало різних візуальних акцентів, а кольорова гама пояса була одним з вирішальних моментів у загальній колористиці комп­лексу вбрання.

Прикраси. Яскравим та художньо виразним доповненням до українського народного одягу виступали зйомні при­краси. Це здавна відомі діадеми, під­ віски, браслети, сережки тощо — привіз­ні та місцевого виробництва. їх охоче використовували як жінки, так і чоло­віки, хоча з часом прикраси стали при­вілеєм жіночого костюма.

Зйомні прикраси протягом віків вико­нували захисну функцію — амулетів, та­лісманів, оберегів. Ця традиція виявила­ся настільки стійкою, що навіть у XIX ст. в ювелірних виробах поруч з естетич­ними втілювались і релігійні уявлення, а такі прикраси, як хрест, панагія, обра­ зок, узагалі були символами християн­ської віри. Разом із тим благородні мате­ріали дорівнювалися до засобів грошо­вого обігу, і прикраси з них виступали показниками майнового статусу. Бажан­ня надати прикрасам більшу матеріаль­ну вартість часом порушувало їхню ху­дожню цілісність; створення дешевих копій дорогих прикрас також губило їхні естетичні якості.

Та все ж основне призначення тради­ційних ювелірних виробів зводиться го­ловним чином до прикрашання костюма. Звідси й їхня високоемоційна художня виразність, багатство форм і технічних прийомів, які відшліфовувалися народ­ними майстрами протягом століть.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. серед українського селянства побутували вушні прикраси (сережки, каблучки) та велика група шийних та нагрудних виро­бів. Останні, що складалися з багатьох компонентів, гармонійно пов'язаних між собою, були обов'язковими в оформлен­ні всього комплексу вбрання, надавали йому локальну специфіку, композиційну рівновагу та довершеність. Зйомні при­краси були продукцією місцевих реміс-

106