Компоненти українського костюма XIX — початку XX СТ.

 

 

 

Жіночі черевики

таке, що захищає і ступню, й гомілку. За матеріалом воно розподіляється на взуття з рослинних стебел або дерев'я­ної кори (лика), на шкіряне й повстяне (останнє для України — явище більш пізнє). Матеріали зумовлювали й техні­ку виготовлення взуття, яке було плете­ ним, стягнутим і зшитим. Улітку жінки, особливо бідні, ходили переважно босо­ніж.

До плетеного взуття належать личаки та постоли з лика. Із двох способів плетіння цього типу взуття — скісного і прямого — в Україні був поширений прямий, особливо типовий для лісових районів. На виготовлення личаків йшло лико лози, липи, в'яза. Це взуття склада­лося з плетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі личаки трималися за до­помогою мотузки з лика або конопель, яка протягувалася крізь петлі. Личаки були недовговічні, і тому в кожній хаті завжди був запас матеріалу для їх виго­товлення.

Чимдалі на південь України на зміну плетеному взуттю приходить стягнуте шкіряне, що являло собою дуже давню і зручну загальнослов'янську форму.

Жіночі черевики

Постоли (моршні, ходаки) — типові види стягнутого взуття. Виготовляли їх з одного шматка товстої, але по можли­вості м'якої коров'ячої або свинячої сиром'ятної шкіри. Залежно від конфігу­рації носової частини і способу її стягу­вання таке взуття ділиться на тупондсе й гостроносе. Ці форми часто ускладню­валися різними видами додаткового шну­рування та шкіряного плетіння. Способи кріплення постолів до ноги, а також характер їх декоративного оформлення мали локальні особливості. На значній території України постоли носили пере­важно влітку, а у деяких місцевостях (наприклад, на Чернігівщині) — в усі пори року.

Зшите взуття у генетичному плані є наступним етапом розвитку його форм. Конструкція такого взуття складнішає, разом із цим воно стає більш зручним та різноманітним. Зшите взуття складаєть­ся з окремих кроєних деталей, основною з яких є підошва; до неї згодом дода­ються підбори.

Зшите взуття ділиться на кілька під­типів. Найпростіший, так званий баш- мачний, підтип закривав ступню спереду,

Пояси

103

 

ззаду та з боків і тримався на нозі за допомогою коротеньких зав'язок, пря­жок або й без них. Ботинковий підтип (ботинки, черевики), що поширився в XIX ст., закривав ступню та нижню час­тину литки і стягувався на нозі зав'яз­ками, застібками, шнуровкою, резинка­ми. Нарешті, чобітковий підтип закривав і ступню, і литку.

Жіночий черевик

Зшите шкіряне взуття — чоботи — було відоме на території України вже з часів Київської Русі. Однак до широ­кого вжитку вони ввійшли набагато пізні­ше, лише наприкінці XVIII — у XIX ст., та й то головним чином серед заможного населення. Жіночі чоботи Середньої Наддніпрянщини мали зшиті між собою халявки й переди. До середини XIX ст. робочі чоботи були виворотні, тобто спершу з вивороту зшивалися халява, переди й підошва, а вже тоді до них при­шивалися закаблуки (задники) та при­бивалися підбори. Святкові жіночі чобо­ти — сап'янці (чорнобривці) шили із сап'яну червоного, зеленого, жовтого кольорів, із трохи задертими вгору носа-

Личаки, дерев'яники та постоли

ми, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Такі чоботи вже були рантовані й ши­лися, як правило, на праву та ліву колод­ку, виразно оформлялися орнаментом. Щодо біднішої людності, то якщо в неї і були які чоботи, то нерідко одна пара на всю родину, і вдягали її лише на свято.

Пояси. Ці вироби здавна слугували обов'язковими елементами і водночас прикрасами одягу. В XIII—XV ст. доро­гоцінні пояси були важливою соціаль­ною ознакою, символом феодальної гід­ності можновладців. Золоті та золочені, прикрашені перлами, сердоліком пояси передавали у спадок як особливо цінну частку майна. У XVI—XVII ст. зміни в костюмі знаті зменшили соціальну функ­цію поясів, однак їхня декоративна роль зберігалася.

104