Чи є підстави для перегляду системи права України?

Останнім часом в юридичній літературі з’явилися публікації, в яких вельмишановні автори висловлюють думки про необхідність перегляду існуючої системи права України. Одні вчені вважають, що в умовах розвитку ринкової економіки фактично склалися і функціонують нові галузі права, зокрема судове [1], медичне [2], ювенальне [3], охоронне [4], спортивне [5] транспортне тощо. Інші вчені навпаки вважають, що нема потреби в існуванні деяких галузей права в системі права України, зокрема, трудового права, оскільки трудові відносини традиційно, на їх погляд, є сферою регулювання нормами цивільного права [6].

З точки зору розвитку науки теорії права такі думки вчених, без сумніву, мають позитивний характер, оскільки змушують вчених відповідних галузей права думати про майбутнє науки права України. Поставлені в наукових статтях питання дуже серйозні і потребують глибокого фундаментального дослідження. Тому, вважаю, за необхідне запропонувати дискусію на тему: «Система права України: стан і перспектива розвитку». Необхідність такої дискусії полягає ще й в тому, що в окремих наведених роботах, на жаль, зустрічаються ототожнення таких фундаментальних понять як правова система і система права; система права і система законодавства; джерела права і галузь права; галузь права, наука галузі права і навчальна дисципліна конкретної галузі права тощо. Особливо цим грішить Г.Бордюгова [5].

Щодо думки Р. Майданика, який системно і наполегливо переконує науковців трудового права, що «в міру переходу до ринкової економіки робоча сила все більше набуває товарного характеру, що свідчить про тенденцію до повернення трудових відносин у їх первозданне лоно цивільного права» [6], то хотілося б звернути увагу на наступне.

Ідея поглинення трудових відносин цивільним правом і, таким чином, досягнення бажаного – ліквідувати трудове право як самостійну галузь системи права сама по собі не нова. Вона виникала у 30-х, 50-х і навіть у 70-х роках ХХ століття, як і зараз, на початку ХХІ століття, під час активної фази кодифікації трудового законодавства.

Але автори, які висмикнули із архіву цю ідею, мабуть недостатньо уважно ознайомилися з матеріалами останніх трьох дискусій (починаючи з 1938 року) на тему система права. У цих матеріалах містяться аргументовані відповіді на помилковість цієї ідеї і доведена об’єктивна необхідність та абсолютна закономірність існування трудового права як самостійної галузі права зі своїм предметом, методом і принципами правового регулювання. Учасники тих дискусій дійшли висновку про самостійність такої галузі права як трудове тому, що саме норми цієї галузі права, а не цивільного, мають регулювати специфічні суспільні відносини, які уособлюють собою діяльність людей, направлену на створення матеріальних і духовних цінностей як основу існування суспільства. Саме ця вічно природна закономірність обумовлює зміст трудових відносин – права і обов’язки суб’єктів, які і потребують специфічного способу правового регулювання. Норми трудового права, здійснюючи правове регулювання трудових і тісно з ними пов’язаних відносин (прояв регулятивної функції), одночасно за своїм змістом виконують охорону функцію, втілюючи в життя принцип гуманізму. Сьогодні ця ідея чітко сформульована і закріплена у ст.3 Конституції України.

Тому ідея перетворення працівника, працею якого створюються матеріальні і духовні цінності для всього суспільства - в товар, як і ідея колишніх керівників СРСР змінити течію сибірських річок - хибна.

Хибність цієї ідеї полягає в тому, що людину, яка володіє унікальною природною здатністю до праці розділити на дві частини, одну із яких охрестити «робоча сила» і вважати її товаром – тобто об’єктом цивільних прав, а іншу частину цієї ж людини визнавати суб’єктом цивільних прав противоприродно, а тому неможливо.

Змушений нагадати просте, але дуже містке за змістом зауваження, яке свого часу зробив Іван Ільїн: «Право створюється людиною і поширюється тільки на людей» [7].

Так дійсно, у міжнародних нормативно-правових актах, особливо в Конвенціях і рекомендаціях Міжнародної організації праці (МОП), а також у національному законодавстві умовно вживається термін «робоча сила», але абсолютно однозначно за змістом мається на увазі працівник – як цілісна жива істота, як суб’єкт трудових відносин. Людина може бути тільки суб’єктом правовідносин. Про це свідчить і ст.ст.2, 24 Цивільного кодексу України. Виникає запитання - яким же чином людина, хоча і названа робочою силою, у Р. Майданика перетворюється в об’єкт цивільних правовідносин? Невже ми уподобились римським юристам, які в давнину вважали, що раб зовсім позбавлений правоздатності, що він не суб’єкт права, а об’єкт, схожий на тварину чи річ, як продукт діяльності?

Якщо систематизувати основні аргументи, якими Р. Майданик обґрунтовує свою ідею і надати заперечення на них, то вони виглядають так:

1. «Робоча сила в умовах ринкової економіки набуває характеру товару, а тому трудові відносини мають регулюватися нормами цивільного права».

На жаль, не пояснюється, чому робоча сила, а це працездатність людини як невід’ємна її характерна якість, відокремлюється від людини і всупереч нормам цивільного права (зокрема ст.ст. 24, 177 -183 ЦК України) розглядаються як товар? Чому в одному ряду об’єктів цивільних прав опинилися і людина як робоча сила і результати її праці?

2. «Трудовий договір в умовах ринкової економіки вичерпує себе, а його місце посідають цивільно-правові договори про працю».

На жаль, не пояснюється, які цивільно-правові договори про працю маються на увазі? Припускаю, що це договір підряду і його різновиди, договір послуг, доручення тощо. Так, дійсно усі договори схожі явища, але вони не однакові. Цивільно-правові договори зовсім не про працю, а тому принципово відрізняються від трудового договору вже тим, що вони мають на меті тільки результати праці і їх оплату. Не змінює правової природи договору цивільно-правового характеру і той факт, що суб’єкти підприємницької діяльності та інші особи (включаючи юридичних осіб), які використовують працю фізичних осіб і відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» сплачують страхові внески. При виконанні робіт за цивільно-правовими договорами сплата страхових внесків є умовою договору. За наявністю трудових правовідносин сплата страхових внесків є нормативним обов’язком роботодавця, бо правова природа і сутність трудового договору інші, а ніж договору цивільно-правового характеру. Саме правова природа і сутність трудового договору обумовлюють і специфічність змісту трудових правовідносин, які виникають на підставі саме цього договору.

За трудовим договором головним є діяльність людини, яка реалізувавши право на працю, набуває соціальні права, свободи, обов’язки, а також можливості свого професійного, фізичного і духовного розвитку, забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, оздоровлення і відпочинку тощо (ст. ст. 1,2,5, 13 та інші КЗпП України).

Цікава річ, сучасні науковці права держав Заходу перебувають у пошуках засобів виведення зі сфери цивільного права відносин, які виникають із договору підряду; вчені ж цивільного права України, маючи цей факт державою легалізованим, навпаки усі трудові відносини намагаються включити до предмету цивільного права. Тому і факти наявності трудових відносин без оформлення трудовим договором, які державою оцінюються негативно, Р. Майдаником чомусь розглядаються як позитивна тенденція. Попри думці Р.Майданика науковці права країн Заходу таку форму зайнятості населення розглядають як атипічну і називають її «праця в умовах підряду». За таких реалій наймана праця працівника дійсно втілюється у форму цивільно-правового договору. Але робиться це з єдиною метою - вивести відносини, які виникають між підрядником і замовником із сфери дії трудового права. Поширення на ці відносини правових приписів цивільного права, звичайно, відповідає інтересам роботодавця, але завдає шкоди працівникові, який позбавляється прав, свобод і гарантій, передбачених нормами трудового права.

Саме тому у новітньому законодавстві держав Заходу і судовій практиці намітились два шляхи вирішення цього питання, в яких простежується бажання держав узгодити інтереси як працівників, так і роботодавців. Перший шлях – розмежування понять «найманий працівник» і «трудящій». У такому надто умовному розмежуванні «найманий працівник» працює за трудовим договором, а «трудящій» може працювати і за іншими договорами, які підпадають під норми цивільного права. Другий шлях – застосування критеріїв розмежування трудових відносин від цивільних, запропонованих Міжнародним бюро праці МОП, з подальшим включенням останніх до сфери трудового права [8]. До речі, в Україні на умовах трудового договору зайнято і підпадає під дію трудового права більше 20 млн. осіб віком від 15 до 70 років [9].

Відповідно до цього життєво важливого для кожного працівника факту цікавими для роздуму є висновки вельмишановних професорів Н.С. Кузнєцової і Р.І. Майданика на конференції «Методологія приватного права: сучасний стан та перспективи розвитку». Вони вважають, що правова категорія «договір» притаманна виключно приватному тобто цивільному праву. За межами приватного права юридичної рівності сторін бути не може, а тому застосування категорії «договір» у нормах галузей права, які не відносяться до приватного - є «зловживання законодавцем поняттям договір», який в цих галузях права, на думку Р. Майданика, є фікцією [10].

3. «Господарська влада як інститут приватного права в трудо-правових відносинах є сукупністю трьох підвидів влади – диспозитивної, дисциплінарної та нормативної».

По-перше, термін «господарська влада» для трудового права є негативним явищем, а тому зовсім неприйнятна. У людини-працівника не може бути господаря. У трудових правовідносинах є рівноправні суб’єкти зі своїми правами і обов’язками. Головним, вирішальним у відношеннях працівник - роботодавець є соціальний діалог, соціальне партнерство, а не господарська влада. По-друге, пропоновані підвиди влади не мають об’єднуючого критерію і не відповідають об’єктивним умовам існування трудових відносин. До того ж дисциплінарна влада у трудовому праві завжди нормативна. Правила, які закріплені у ст. 147 та 152 КЗпП, навіть з великою натягнутістю не можна віднести до диспозитивної влади. Мається на увазі можливість накладання дисциплінарного стягнення вищестоящими органами по відношенню до роботодавця, а також право роботодавця передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудовому колективу.

4. І, нарешті, Р. Майданик стверджує, що «визнання трудового права частиною цивільного права знаходить підтвердження на доктринальному рівні у вигляді наукових висновків багатьох вчених».

На жаль, прореагувати на це твердження неможливо тому, що таких вчених у роботі не названо і їх аргументи не наведені.

Далі детальніше зупинимося на питаннях сфери правового регулювання трудових відносин і місця людини в них.

Непорозуміння науковців цивільного і трудового права починається, на мій погляд, з оцінки місця людини у суспільних відносинах, в яких реалізується її працездатність. Для цивільного права ця якість людини – її працездатність - є робоча сила і вона розглядається як товар. Для трудового права людина є цілісна жива істота. Відокремлення від неї такої якості як працездатність, неможливе. При цьому я не маю на увазі аномалії та медичні закономірності. Норми трудового права, які регулюють трудові відносини розраховані на сприйняття і врахування усіх якостей людини з усіма її позитивними і негативними ознаками, можливостями і здібностями, інтересами і потребами, з правами та свободами. Трудове право розглядає людину як живу суспільну істоту, яка має свідомість, волю та здатність до праці. І якщо ця людина уклала трудовий договір, то вона набуває правового статусу працівника.

Цивільне право людину також визнає як учасника цивільних відносин (ст. 24 ЦК). Попри цьому, Р. Майданик стверджує, що робоча сила (а це ж фізична особа, це ж людина – О.П.), «все більше набуває товарного характеру». Товар – це все те, що становить предмет торгівлі і що призначено для обміну як продукт праці і тому відноситься до об’єкту правовідносин [11, т.3, С.545], а ніяк не до суб’єкта цивільних правовідносин. У підсумку – в одних і тих самих цивільних правовідносинах, Р. Майданик їх називає трудо-правові, людина – відповідно до ст. 24 ЦК - виступає суб’єктом, і в той же час її працездатність, яка ним іменується робочою силою, розглядається як товар з усіма оцінками, характеристиками і наслідками, тобто виступає об’єктом відносин.

Чинний Цивільний кодекс України до об’єктів цивільних прав відносить речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (ст. 177).

Відокремивши робочу силу від людини і визнавши її товаром, Р. Майданик підвів робочу силу під правила оборотоздатності об’єктів цивільних прав. Оборотоздатність об’єктів цивільних прав означає їх вільне відчужування або перехід від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином (ст.178 ЦК України). Обіг у цивільному праві - це форма обміну продуктів праці та інших об’єктів власності головним чином шляхом укладення договорів, це рух товарів та інших цінностей у суспільстві [11, т.2, с. 394].

Разом з цим, чинний Цивільний кодекс України визначає і коло об’єктів цивільних прав, які не можуть брати участь в оборотоздатності. Це об’єкти, які є невід’ємними від фізичної особи, а тому їх не можна поділити без втрати цільового призначення об’єкта (ст. ст. 178,183 ЦК).

Виникає запитання – на підставі чого від людини відділяється робоча сила і розглядається як товар? Адже за логікою закону таке відділення неможливе, людина втрачає своє цільове призначення бути суб’єктом цивільних правовідносин. Загальна теорія права чітко визначає – для того, щоб яке-небудь повноваження чи обов’язок належали суб’єкту права, необхідно щоб норми права визнали за цим суб’єктом здатність мати ці права і обв’язки. Це і є правоздатність, завдяки якій особа і стає суб’єктом правовідносин. Тому Цивільний кодекс і визнає людину суб’єктом цивільних прав.

Якщо подивитися на пропозицію тих, хто намагається трудові відносини «покласти в лоно цивільного права», то хочемо ми того чи ні, але людина виявиться в одному ряду з перерахованими ст.177 ЦК об’єктами цивільних прав. То невже це і є наукова доктрина, про яку пише Р. Майданик?

Протиприродно, навіть в думках, ділити людину на частини. Працездатність - невід’ємна якість людини, і в разі її реалізації шляхом укладання трудового договору, людина набуває правового статусу працівника. Працівник – жива людина зі своєю унікальною здатністю до праці, зі своїм інтелектом, зі своєю волею і характером. Все це єдине ціле, поділити людину на якісь частини, а тим більше відокремити якусь одну для автономного використання неможливо.

Працездатність людини є соціально-правовою категорією, яка відображає здатність людини до праці. Сама здатність до праці визначається рівнем фізичного та духовного розвитку людини, станом її здоров’я, професійними знаннями, умінням і досвідом. Працездатність людини до активної діяльності характеризується можливістю виконання роботи і функціональним станом організму в процесі роботи. Тому праця і визначається як діяльність людини, як сукупність цілеспрямованих дій, що потребують фізичної або розумової енергії самої людини. Діяльність людини має своїм призначенням створення матеріальних і духовних цінностей. Ніякий товар, ніякий об’єкт цивільного права такими якостями не володіє. До того ж, ідея Р. Майданика принципово не вписується і в ідеологію громадянського суспільства, де людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. А права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Про те, що людина не може бути об’єктом цивільних прав, предметом купівлі-продажу ні в якій галузі права, у тому числі і цивільному, зрозуміли ще у ХІХ столітті. Тоді і почало формуватися трудове право, хоча на той час воно визначалось як промислове право. Ось що з цього приводу зазначав Л.С.Таль, далеко не прихильник соціалізму: «Приватне промислове право на наших очах розростається у самостійний відділ нової наукової дисципліни, яка має велике майбутнє, дисципліни соціального або трудового права [12].

Тому даремно звинувачувати радянську владу, що саме за часи її існування «насильницьким» шляхом трудові відносини виштовхнули із сфери регулювання цивільного права. Даремно робити висновок, що трудове право можна вважати галузевим утворенням, на яке поширюється положення доктрини і закону про галузь права лише «в силу прямої вказівки закону» [13].

Із змісту наведеної роботи Р. Майданика важко зрозуміти, яку доктрину і який закон про галузь права він має на увазі. Якщо мова йде про доктрину римського права, чи то цивільного права до ХІХ століття, то це дуже цікаво для науки теорії права, науки цивільного і трудового права. Але ми живемо у ХХІ столітті, в державі з іншими економічними умовами, іншим суспільно-політичним ладом, а тому система права має відповідати саме сучасним цінностям і реаліям сьогодення, а не стану тих часів.

Логічно поставити запитання чи є об’єктивні підстави для сумніву в необхідності існування в системі права України такої галузі як трудове право?

Загальновизнаним є підхід вчених до визначення права як сукупності чи системи правових норм, що регулюють різноманітні суспільні відносини. Наука загальної теорії права України під правом розуміє систему соціальних загальнообов’язкових норм, дотримання і виконання яких забезпечується державою [14, т.5, с.5]. На думку видатного російського вченого С.С.Алексєєва, право – це система загальнообов’язкових, формально визначених норм, які виражають і покликані забезпечувати класово визначену свободу поведінки в її єдності з відповідальністю і згідно цьому виступати в якості державно-власного критерію правомірної і неправомірної поведінки [15, c.81].

Звідси можна зробити висновок, що на волю соціальних груп, класів чи народу в цілому, яка трансформується у право суттєвий і вирішальний вплив має характер суспільно-економічного ладу і політичної структури держави. Щодо України, то єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Тому і право визначати або змінювати конституційний лад належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами (ст.5 Конституції України). Основу ж волі народу становить загальнонародний інтерес. Уособлена в праві воля народу України є тією властивістю, що визначає усі інші риси права та його загальний зміст.

Право як результат класово – політичної діяльності є суб’єктивним явищем, хоча його зміст обумовлюється рівнем економічного розвитку держави і суспільства. Об’єктивне призначення права в державі бути функціонально соціальною системою. Виникнення права, його існування і розвиток залежить від волі людей і підпорядковується загальнонаціональним цілям, досягнення яких потребує певних специфічних функцій. Зв'язок права і держави свідчить про призначення права як функціонально соціальної системи [15, с.167].

Будучи одним із головних засобів організованості і порядку в суспільстві, право в той же час істотно впливає на характер суспільного розвитку. Рівень такого впливу залежить від ступеня уособлення у праві демократичних ідей справедливості й свободи людини, її природних прав; узгодженості права із соціальним прогресом [14, т.5, с.5].

Таким чином, навіть стисло викладена соціальна сутність і загальний зміст права свідчить: що право є цілісним нормативним утворенням; що його призначення регламентувати усі сфери суспільного життя; що така регламентація здійснюється шляхом впливу права на суспільні відносини. І як цілісне нормативне утворення право об’єктивно має внутрішню єдність. Але в залежності від різновидів суспільних відносин, які регламентуються правом, останнє поділяється на відносно самостійні частини – галузі права. Таке ділення права на окремі частини здійснюється не за чиїмось суб’єктивним бажанням, а за наявністю об’єктивних критеріїв, якими є суспільні відносини.

Загальновизнано, що поділ права на галузі обумовлений однорідністю суспільних відносин, їх специфічністю та об’єктивною необхідністю встановлення для них особливого правового режиму [14, т.1, с. 549; 16, с.123]. За думкою С. С. Алексєєва, право як цілісне нормативне утворення характеризується внутрішнім розчленуванням, диференціацією на відносно автономні і в той же час зв’язані між собою частини – інститути, галузі [15, с.168].

Саме суспільні відносини визначають зміст і характер норм права, які об’єднуються у відповідні інститути та галузі. Звідси, галузь права є ніщо інше як частина цілого, а тому об’єктивно має взаємодіяти зі всіма частинами тобто галузями системи права в цілому.

На підставі багаторічної роботи правотворчих органів в Україні склалася і функціонує така структура системи права, в якій розрізняють наступні галузі:

- профільні -фундаментальні, до яких належить цивільне право;

- інші основні, до яких належить трудове право;

- комплексні [14, т.1, с. 549; 16, с.124]. Такої точки зору дотримуються і російські вчені [15, с.174; 17, т.2, с.241].

Тому структуризацію системи права Україні обумовили такі чинники, як якісно особливий вид суспільних відносин, які за своїм глибоким економічним соціально-політичним змістом потребують відокремленого юридично своєрідного способу регулювання. Якісно особливий вид суспільних відносин – це такий, який чимось виділяється серед інших, не такі відносини, як інші, а тому не схожі на інші [11, т. 2, с. 493] – такими є трудові відносини, завдяки яким реалізуються унікальна природна здатність людини до праці. Юридично своєрідний, специфічний спосіб регулювання відносин це характерний лише для певного кола відносин, для конкретного предмета, явища [11, т. 3, с. 370] – таким є метод правового регулювання трудових і тісно з ними зв’язаних відносин.

Таким чином, в основі класифікації норм права по інститутам і галузям лежать однорідність суспільних відносин, специфіка їх структури, що й потребує встановлення для них особливого, специфічного способу їх регулювання. Тобто структура і характеристика елементів суспільних відносин обумовлюють норми права і їх зміст. Власне, ці якості відносин потребують встановлення для них специфічного методу їх правового регулювання. Саме, однорідність суспільних відносин об’єктивно потребує їх об’єднання, групування, а внутрішня характеристика структури цих відносин визначає зміст і характер норм права, покликаних їх регулювати.

До речі, ще під час дискусії 1938-1941 років вчені-юристи дійшли висновку, що об’єктивним критерієм поділу права на галузі та інститути є предмет правового регулювання – певна сукупність однорідних суспільних відносин. Саме багатогранний зміст і характер цих відносин викликає необхідність існування різних галузей права. Історично цікавий факт – в структуру предмета правового регулювання того часу включали: суб’єкти, об’єкти суспільних відносин, соціальні факти виникнення відповідних відносин (тобто юридичні факти) та практику діяльності людей [17, т.2, с.234]. Під практичною діяльністю людей наука загальної теорії права сьогодні розуміє зміст правовідносин, тобто права і обов’язки суб’єктів відносин. Щодо соціальних фактів виникнення правовідносин, то не всі сучасні вчені загальної теорії права юридичні факти відносять до структури правовідносин. Що стосується трудових відносин і юридичного факту їх виникнення, то принциповим і дуже цікавим є співвідношення змісту цих правових явищ. Саме співвідношення цих правових явищ розкриває природу індивідуально-локального правового регулювання трудових відносин і можливості впливу сторін на зміну і припинення як трудового договору, так і трудових правовідносин.

Зовні вже того часу складалося враження, що мова йде не про систему права, а про систему суспільних відносин. Тому під час другої дискусії 1955-1958 роки вченими-юристами був визначений другий додатковий критерій структуризації права – метод правового регулювання, під яким розуміли сукупність способів впливу права на суспільні відносини [17, т. 2, с. 234].

Правове регулювання є ніщо інше як реалізація приписів правових норм, втілення правових приписів в життя, тобто переведення їх із можливості в дійсність. А ось яким способом правові приписи втілюються в життя і було признано другим критерієм розмежування норм права по інститутам і галузям. Хоча відомі російські вчені, наприклад Р.О. Халфіна, А.В.Міцкевич вважають, що обидва критерії – єдність предмета та наявність специфічного методу з властивим йому правовим способом є головним в розмежуванні норм права [18], і що специфічність галузевого режиму відрізняється повною замкнутістю, суверенністю і головне фактом непримиримості до відносин галузі норм, які лежать за її межами [19].

Таким чином, предмет правового регулювання є матеріальним критерієм розмежування норм права по окремим галузям. Трудові і тісно з ними пов’язані суспільні відносини як предмет самостійної галузі в системі права України відрізняється від цивільних відносин, перш за все, правовим становищем суб’єктів і їх місцем у житті трудового колективу підприємства, установи, організації. Суб’єкти трудових відносин, які реалізували права на працю і уклали трудовий договір виконують найважливішу функцію держави - забезпечення життєдіяльності суспільства в цілому і себе зокрема.

Трудові та тісно пов’язані з ними відносини відрізняються від цивільних ще й своїми цілями та ціннісними орієнтаціями, зокрема, соціальними інтересами і потребами, якими суб’єкти керуються у своїх взаєминах. За своїм змістом трудові відносини зорієнтовані не тільки на результат роботи, яка була обумовлена трудовим договором, і її оплату, а й на нормування праці, робочого часу, його режиму, часу відпочинку, охорони здоров’я у процесі праці, професійного навчання і підвищення кваліфікації, дисципліни праці і матеріальної відповідальності обох сторін тощо. Крім того під дію норм трудового права підпадають відносини: організаційно-управлінські у сфері праці, соціального діалогу, нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю, вирішення трудових спорів тощо.

Суспільні відносини, які є предметом трудового права можна класифікувати на чотири групи: а) відносини, які виникають в результаті реалізації громадянами здатності до праці; б) відносини, які забезпечують охорону і розвиток трудової діяльності працівників; в) відносини, які виникають в результаті неналежного виконання трудових обов’язків сторонами трудових і тісно пов’язаних з ними відносин; г) організаційно-управлінські відносини, в яких беруть участь представники працівників, профспілки та трудовий колектив.

Тобто норми трудового права призвані регулювати відносини, в яких враховані всі сторони трудової діяльності, а також соціальні інтереси, які впливають на розвиток людини. Саме ці особливості правового статусу працівника і необхідність врахування його соціальних інтересів і потреб, передбачених Конституцією України, потребують специфічного способу регулювання трудових і тісно пов’язаних з ними суспільних відносин.

Дискусія на тему «Система радянського права і перспективи її розвитку», яка відбулася у 1982 році підтвердила думку «що критеріями класифікації норм права, відокремлення і розмежування галузей права і інститутів права є предмет і метод правового регулювання» [17, т. 2, с. 236].

Специфічність методу трудового права визначається не тільки необхідністю підкреслити якусь одну, хоча і важливу рису правового регулювання трудових відносин, яка відрізняє його від других галузей права. Куди важливіше відбити в методі трудового права суттєві, істотні признаки правового регулювання відносин, які виникають в результаті трудової діяльності людини і які б враховували усі сторони людського буття, що проявляються під час праці.

Відповідно до вимог загальної теорії права метод трудового права: а) відбиває характер взаємодії сторін, який впливає на правове положення суб’єктів трудових правовідносин (рівність і підпорядкування); б) визначає сутність наданих прав, які виражаються у характері норм трудового права (імперативному чи диспозитивному); в) визначає порядок встановлення прав і юридичних обов’язків суб’єктів трудових правовідносин (безпосередньо законом чи нормативною угодою).

Останнім часом, окрім предмета і метода для кожної основної галузі права вчені загальної теорії права вважають характерним також свій вельми своєрідний «набір» галузевих принципів, загальних положень, утворюючих загальну частину галузі, а також наявність особливих, тільки даній галузі притаманних і властивих метода і механізму регулювання [15, с.174].

Другий критерій структуризації права С.С.Алексєєв характеризує як юридичний режим, під яким розуміє особливу цілісну систему регулятивного впливу, яка визначається специфічними прийомами регулювання. Ця специфіка пояснюється: особливим порядком виникнення і формування змісту прав і обов’язків; їх здійсненням; специфікою санкцій і способів їх реалізації; а також впливом єдиних принципів, загальних положень, які поширюються на дане поєднання норм права. Кожна галузь права з юридичної сторони виділяється у правовій системі саме таким режимом регулювання [15, с.172-173]. Тому особливу увагу слід звернути на галузевий юридичний режим, як складне за своєю характеристикою явище. Мова йде про особливий спосіб регулювання, який обумовлений специфікою регулятивних властивостей самої галузі права, а саме з вольової сторони її змісту. Вольові властивості суб’єктів суспільних відносин конкретної галузі права потребують особливого способу правового регулювання. Для трудового права ці особливості настільки визначні, що вони втілюються у своєрідний, специфічний для цієї галузі права механізм правового регулювання.

Звичайно, галузевий метод і механізм правового регулювання будується на положеннях класичних способів правового регулювання. Але галузевий метод в поєднанні зі всіма головними елементами, які визначають направленість і сутність класичних способів, отримує своєрідний вираз. Це стосується, перш за все, правового статусу суб’єктів – головної риси кожної галузі права [15. с. 173].

Розрізняти окремі галузі в системі права України допомагає також наявність своєрідних галузевих принципів. Поряд з предметом, методом і механізмом правового регулювання суспільних відносин певну роль у формуванні окремої галузі права відіграють принципи. Наявність своєрідних галузевих принципів дає можливість відрізняти окремі галузі в системі права України. Звичайно, усі галузі права мають загальні принципи, які притаманні праву.

Одним із аргументів до висновку Р. Майданика про трудове право як складову частину цивільного права є його твердження, що трудове право, як і цивільне право є виключно приватним правом.

Розподіл норм права на право публічне і право приватне відомий ще із часів стародавнього Риму [20] Г.Ф.Шершеневич приватне право ототожнював з цивільним правом [21, с.11].

В основі такого розподілу норм права лежать інтереси, які охороняються правом: приватне право слугує інтересам окремих осіб; публічне право регулює і захищає загальні (публічні) інтереси держави [22].

Такий принцип розподілу норм права, на мій погляд, має більш теоретичне значення. Бо фактично встановити бездоганну межу розподілу норм за критерієм інтересу, на жаль, неможливо. Де межа між приватним і публічним інтересом? Г.Ф.Шершеневич пише: «Чи не можна сказати, що публічні інтереси охороняються настільки, наскільки вони мають на меті забезпечити благоденствія приватних осіб; і навпаки, що приватні інтереси охороняються настільки, наскільки вони узгоджуються з задачами суспільства?» Охороняючи інтереси окремої особи, право має своєю метою в той же час охороняти інтереси всього суспільства. Г.Ф. Шершеневич приходить до висновку, що публічне і приватне право відрізняються в залежності від того, кому належить ініціатива захисту порушеного права, іншими словами, звертається увага не на те, що захищається, а на те як захищається, не на зміст інтересів, що охороняються, а на порядок їх охорони [21, с. 12].

Так, дійсно, є загальні принципи конституційного визначення прав і свобод громадян, є законодавчо закріпленні юридичні гарантії їх реалізації, є також законодавчо встановлені правила охорони і захисту прав і свобод людини. Але трудові права і свободи працівника визначається, гарантується, реалізується, охороняється і захищається за особливими правилами. Ця особливість пояснюється тим, що тільки людина, і тільки вона володіє природною унікальною якістю – здатністю до праці. А праця, як відомо, є цілеспрямованою діяльністю людини, орієнтованою не тільки на створення матеріальних і духовних цінностей, а й на особистий творчий і фізичний розвиток. Ось чому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Саме держава, конституційно закріплюючи природне право на працю, забороняє примусову працю, визначаючи тим самим свободу праці і вільний вибір роботи. Держава також гарантує кожному громадянину реалізовувати право на працю шляхом укладення трудового договору, належні, безпечні і здорові умови праці і заробітну плату не нижче від визначеної законом.

Чи є державний (публічний) інтерес в нормах трудового права, які закріплюють права і свободи працівників і обов’язки органів держави? Відповідь однозначна – є. В цих правових нормах є інтереси і цілі і людей, і держави. В головному вони співпадають. Саме тому держава покладає на державні органи функції нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю і встановлення відповідальності за його порушення. У разі порушення законодавства про працю відповідні органи та інспекції за своєю ініціативою притягають до відповідальності посадових осіб, які порушують норми трудового права.

Елементи публічного і приватного права характерні практично для всіх галузей права [16, с.549]. Так, українські вчені-конституціоналісти виявили багатомірність системи національного конституційного права, виділяючи такі його підсистеми: приватне і публічне, природне та позитивне, матеріальне і процесуальне, суб’єктивне і об’єктивне, національне і міжнаціональне [22].

Не дивлячись на те, що поділ права на приватне і публічне був відомий ще у Давньому Римі, О. Скрипнюк відмічає, що сучасна конституційна правотворча і правозастосовна практика доводить, що і в межах однієї галузі права можливим є існування елементів публічного та приватного права. Насамперед, йдеться про публічні та приватні і інтереси суб’єктів конституційного права [23]. Н.Кузнєцова, навпаки вважає, що має зберігатися глобальний дихотомічний поділ права на публічне та приватне [24].

Поділ права на публічне і приватне має інше призначення чим поділ права на галузі і інститути права. Співвідношення приватного і публічного права характеризується демократизмом правової системи.

Викладене дає підстави стверджувати, що трудове право є самостійною галуззю системи права України. Трудове право має свій предмет – однорідні суспільні відносини, і свій метод правового регулювання. Трудові і тісно з ними пов’язані суспільні відносини схожі з цивільними відносинами, але вони зовсім не однакові. Трудові відносини відрізняються від цивільних правовим статусом сторін, об’єктом і навіть юридичними фактами виникнення відносин.

Для визначення характеру трудового права – належність його до приватного чи публічного права вирішальне значення має завдання, яке ставиться в сучасних умовах перед цією галуззю права. Основне завдання трудового права, на мій погляд, складається у створенні необхідних правових умов для досягнення оптимального погодження інтересів сторін трудових відносин, інтересів держави, а також правове регулювання трудових і тісно з ними пов’язаних суспільних відносин.

Тому норми трудового права відображають як приватні інтереси, так і публічні інтереси. В сучасних умовах розвитку суспільства об’єктивно досягти „стерилізації” однієї галузі права від другої і вважати її виключно приватною практично неможливо. Віднесення трудового права до приватного права є умовним для зручності сприйняття особливостей трудових відносин і врахування потреб людини.

Злиття трудового права з цивільним, як пропонує Р. Майданик, є протиприродним і приведе до втрати характерних ознак, притаманних тільки такій галузі права як трудове. Трудове право регулює суспільні відносини, які виникають між людьми не тільки в їх участі по створенню матеріальних і духовних цінностей, а й відносини, що впливають на всебічний розвиток людини. І ця суттєва риса норм трудового права відсутня у нормах цивільного права. Зміст трудового договору впливає на характер відносин, які виникають на його підставі; наявність трудового договору обумовлює і специфічність методу правового регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними відносин.

Список літератури

1. А. О. Селиванов. Судове право: нова галузь права чи теоретична думка? „Вісник Верховного Суду України”, 2008, № 6, с. 6-9.

2. Т. Пашковська. Концепція розвитку медичного права і законодавства в Україні. „Юридичний Вісник України”, 2008 р., № 24.

3. Н. Крестовська. Ювенальне право України: підстави відокремлення галузі. „Право України”, 2008 р., № 8, с. 36-40.

4. В. Ковальський. Охоронне право – чи потрібно воно нам. „Юридичний вісник України”, 2008 р., № 30.

5. Г.Бордюгова. Місце спортивного права в національній правовій системі. Право України. 2009, №3, с.144 – 147.

6. Р. Майданик. Цивільне і трудове право: відмежування суміжних відносин. „Судоустрій і судочинство в Україні”, 2007 р., № 4, с. 105-112. Він же. Цивільне і трудове право: порівняння методології і міжгалузевих відносин. „Юридична Україна”, 2008 р., № 6, с. 36-41.

7. Иван Ильин. Общее учение о праве и государстве, «Хранитель», М., 2006 р., с. 109.

8. Докладніше див. И.Я. Киселев. Сравнительное и международное трудовое право. М.,изд-во «Дело»1999,С. 115-116.

9. Постанова Верховної Ради України від 15 січня 2009 р. № 892-VI „Про Рекомендації парламентських слухань на тему „Про стан дотримання конституційних гарантій трудових прав громадян”. „Голос України”, 2009, № 12, 24.01.09 р.

10. «Юридичний вісник України» 2009 рік №19.

11. Новий тлумачний словник української мови. У трьох томах. К.: „Аконіт”, 2005.

12. Таль Л. С. Очерки промышленного права. М., 1916, с. 2.

13. Р. Майданик. Цивільне і трудове право: порівняння методології і міжгалузевих відносин. „Юридична практика”, 2008 р., № 6, с. 40.

14. Юридична енциклопедія. У 6 томах. К.: „Українська енциклопедія”, 1998-2003.

15. С. С. Алексеев. Общая теория права. „Проспект”, М., 2008, 556с.

16. Великий енциклопедичний словник за ред. Ю. С. Шемшученко. К.: „Юридична думка”, 2007.

17. Общая теория государства и права. Академический курс, в 2-х томах, т.2. Теория права. М. Изд-во «Зерцало», 2000, 639 с.

18. Советское государство и право, 1978, № 9, с. 131.

19. А.В. Мицкевич. Соотношение системы советского права с системой законодательства. Ученые записки. ВНИИСЗ, Вып. 11, М., 1967, с. 11.

20. А. А. Подопригора. Основы Римского права. К. «Вентури», 1994, с. 7.

21. Г. Ф. Шершеневич. Курс гражданского права. Изд-во «Автограф», Тула, 2001, 716с.

22. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України. Академічний курс. У 2-х томах, т.1 (за ред. В.Ф.Погорілко) К. 2006. с. 237-260.

23. О. Скрипнюк. Система конституційного права України: поняття та складові елементи. «Право України», 2008. - №7. С.4-8.

24. Право України, 2009, №6, с.188.