Лекции.Орг


Поиск:




Історія формування політичної карти світу

Політична карта світу – дуже динамічне явище: держави з’являються, розпадаються і зникають, змінюють свої кордони, форми правління й адміністративно-територіального устрою тощо. Процес формування сучасної політичної карти світу триває вже кілька тисячоліть – від виникнення перших держав у V тисячолітті до Р.Х. – до сьогоднішніх територіально-політичних утворень. З нинішніх 194 держав лише 60 були суверенними об’єктами на початку ХХ століття (за одне століття кількість держав збільшилась втричі). Цей факт дозволяє скористатися історико-географічним методом для певної систематизації процесів просторово-часової динаміки. Існує кілька принципово відмінних підходів до періодизації розвитку політичної карти. Зокрема слід відзначити формаційний та цивілізаційний підходи.

Формація – це історично визначений тип суспільства. Послідовна зміна суспільних формацій пояснюється протиріччями між новими виробничими силами і старими виробничими відносинами. Ця послідовність дає певну основу для періодизації історичних процесів. Формаційний підхід останнім часом піддається критиці і втрачає прихильників. Слід визнати, що формаційну модель, розроблену Карлом Марксом переважно на матеріалах розвитку країн Європи, не так легко перенести на ґрунт інших географічних регіонів.

Які найбільш слабкі місця має теорія формацій? У відповідності до цієї теорії історія людства розглядається лише як зміна способів виробництва. Людина – лише гвинтик, задіяний в системі «виробничі силивиробничі відносини». При такому підході основним результатом історії вважається не вдосконалення людини, а зростання матеріальної бази.

Формаційний підхід кінцевою метою розвитку проголошує комунізм – суспільство рівності та процвітання соціальної справедливості. Але в такому випадку численні покоління людей стають лише історичним матеріалом, засобом досягнення світлого майбутнього, жити в якому буде абстрактне покоління.

Ще один недолік теорії формацій – це уява про історію як односпрямований лінійний процес. Відмінності між країнами допускаються лише по вертикалі, в межах формаційного коридору: одні попереду, інші – позаду; одні будують комунізм, інші – переходять від феодалізму до капіталізму і т.п. Формаційний підхід не визнає різноманітності варіантів розвитку, наявності різних уявлень про соціально-економічний прогрес в різних країнах.

Цивілізація (від лат. civilis – громадянський) часто розуміється як синонім терміну «культура» або як певний ступінь суспільного розвитку, рівень матеріальної і духовної культури. Цивілізаційний підхід протилежний до формаційного. Він ґрунтується на тезі, що головними фрагментами людського суспільства у глобальному вимірі є цивілізації. Англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975) обґрунтував ідею, згідно якої не існує всесвітньої історії, а є лише історія конкретних цивілізацій (наприклад, античної), які мають індивідуальний замкнений характер. Всесвітньо-історичний процес являє собою послідовну зміну світових цивілізацій. Загалом в історії людства існувало близько 30 цивілізацій. Сьогоднішня їх кількість зменшилась до 8-9.

Чому цивілізаційний підхід привертає увагу, в чому полягають його переваги? Це – індивідуальність. Принципи цивілізаційного підходу можуть бути застосовані до історії будь-якої унікальної країни або групи країн. Важлива його перевага – уява про історичні зміни як багатоваріантний нелінійний процес. Нарешті цивілізаційний підхід робить історію «людською» завдяки використанню наступних принципів: «Людина – початок і кінець історії», «Єдність у різноманітті» тощо. Громадянська згода, мир та взаєморозуміння встановлюються лише тоді, коли люди усвідомлюють відмінності і вміють їх поважати.

Поняття цивілізацій пов’язується з багатьма особливостями людей, народів і країн: характером культури, духовності, особливостями світосприймання, моралі, етики і психіки. Відомий американський фахівець з проблем цивілізацій Семюель Хантінгтон виділяє такі локальні цивілізації: західну (християнську), слов’яно-православну (ортодоксальну), конфуціанську (китайську), японську, мусульманську, індуську, латиноамериканську, буддійську, групу «природних» цивілізацій на основі племінних релігій (див. рис. 4.1).

 

 

Рис. 4.1. Локальні цивілізації (за С. Хантінгтоном)

Кожна локальна цивілізація характеризується певною історично-духовною цілісністю. Більшість з них представлені багатьма країнами і народами, як наприклад, західна, слов’яно-православна або мусульманська, але вони можуть і збігатися з кордонами держав (наприклад, китайська і японська цивілізації). Часом межі цивілізацій проходять через території країн, як це є в Україні.

Цілісність цивілізації передбачає її стійкість, яка залежить від внутрішньої культурно-соціальної та релігійно-філософської збалансованості. Внутрішні зміни у цивілізаціях відбуваються дуже повільно. Найменший вплив тут мають зовнішні чинники. Недарма східні цивілізації (мусульманська, індуська, китайська, буддійська) чинять належний опір західній цивілізації у тому процесові, що отримав назву вестернізації. З огляду на це і А.Д. Тойнбі, і С. Хантінгтон передбачають зіткнення цивілізацій, можливо, навіть і військове. Зважаючи на це, цивілізаційний підхід є дуже важливим, особливо якщо гіпотетичний міжцивілізаційний конфлікт переросте у глобальну проблему людства поряд з екологічною або продовольчою.

Для того, щоби зрозуміти сутність цивілізації, треба реконструювати властивий людям цієї цивілізації спосіб сприйняття дійсності, тобто – ментальність [1] (або менталітет). Зникнення відживших цивілізацій та виникнення нових пов’язано у першу чергу із змінами у ментальності. Виходячи із цього спробуємо сформулювати визначення цивілізації як угруповання людей, які мають спільні фундаментальні основи ментальності, спільні духовні цінності та ідеали, а також стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці, культурі.

Не дивлячись на унікальність, неповторність локальних цивілізацій, цей підхід все ж таки не слід абсолютизувати, адже в своєму розвитку кожна цивілізація проходить спільні для світового історичного процесу етапи, хоча й у особливих, тільки їй властивих формах. Саме цей аспект бачення історичного розвитку знаходиться в центрі уваги стадійної теорії цивілізацій. Остання вдало доповнює локальну теорію, тому що дозволяє вивчати цивілізацію як єдиний процес прогресивного розвитку людства, у якому виділяються певні стадії.

Якщо теорія локальних цивілізацій більшу увагу приділяє відмінностям, то стадійна теорія виводить на перший план спільні для всього людства закони розвитку.

Стадійна теорія цивілізацій знайшла широке використання в суспільній географії у вигляді поняття про «технологічні» цивілізації: аграрну (доіндустріальну), індустріальну, постіндустріальну (інформаційну). Цей підхід ґрунтується на тому факті, що в процесі свого розвитку людство проходить три послідовних стадії: 1) доіндустріальну; 2) індустріальну; 3) постіндустріальну.

Для доіндустріального суспільства характерна аграрна структура економіки. Сільське господарство та суміжні з ним галузі – лісове господарство, збиральництво, полювання, риболовля – були провідними джерелами для отримання матеріальних благ. Визначальними рисами доіндустріального суспільства є використання природної енергії (сонця, води і вітру), архаїчні відносини, ручна праця та низька її продуктивність.

Після промислових переворотів сформувалася індустріальна структура господарства, провідну роль в ньому стала відігравати промисловість (індустрія). Швидкий розвиток продуктивних сил з одночасним поглибленням поділу праці перетворює робітника в «часткового робітника», своєрідний додаток до машин.

З другої половини ХХ століття почалося формування принципово нової структури, яка отримала назву постіндустріальної (або інформаційної). Її провідною рисою є переважання невиробничої сфери діяльності людини над виробничою (поширеним стало прислів’я: «Хто володіє інформацією – той володіє світом»). Якщо раніше люди використовували переважно такі фактори виробництва як землю, капітал і працю, то у новому суспільстві на перше місце виходить якісно новий виробничий ресурс – інформація і знання. З’явилися такі поняття як інтелектуальний продукт, інтелектуальна праця, інтелектуальна власність, інтелектуальний капітал.

Інтелектуальний продукт не вимагає будівництва шахт, заводів, потужних транспортних систем. Кваліфіковані програмісти створюють програми для комп’ютерів, які електронними засобами передаються у різні кінці планети. Матеріальні затрати при цьому мінімальні, а ціна на кінцевий інтелектуальний продукт [2] дуже висока (ось чому до списку найбагатших людей світу стабільно входить Білл Гейтс – засновник «Майкрософт», а його конкурентами є мексиканський медіа-магнат Карлос Слім, американський інвестор Уоррен Баффет та інші представники третинного й четвертинного секторів економіки).

Цілком можливо, що кожен з репрезентованих вище підходів до періодизації розвитку політичної карти світу відбиває лише частину істини. Більшість сучасних дослідників погоджуються з тим, що будь-яка існуюча теорія досить довільна і може бути піддана сумніву.

Нижче наводиться варіант періодизації розвитку політичної карти світу на підставі формаційного підходу, в наступній темі буде використана теорія локальних цивілізацій, нарешті стадійна теорія цивілізацій широко використовується для соціально-економічної типізації країн.

Формаційний підхід передбачає виділення наступних періодів.

1. Первісний (первіснообщинний) період. У цей час існували лише тимчасові союзи племен, які з певною долею умовності можна вважати протодержавними утвореннями.

2. Рабовласницький період. Ця соціально-економічна формація викликала потребу в існуванні сильних централізованих держав. Одними з найстаріших держав світу вважаються Давній Єгипет, Ассирія, Вавилон, Урарту. Тривалий час існували Давня Греція, Персія, Карфаген, Римська імперія тощо.

3. Класичний феодальний період. В цей час посилюється феодальна роздрібненість, що веде до суттєвого збільшення кількості переважно невеликих держав. Політична карта в цей час вкрай нестійка та роздрібнена.

4. Період розпаду феодалізму і зародження капіталізму. Цікаво, що хронологічно він збігається з епохою Великих географічних відкриттів. У цей час освоюється шлях навколо Африки, відкривається Новий Світ, утворюються перші колоніальні імперії – іспанська і португальська.

5. Класичний капіталістичний період (кінець ХVІІ – остання чверть ХІХ ст.). Центром політичного і економічного життя в Європі стає Великобританія, у цей час створюється найбільша в світі британська колоніальна імперія. На початку ХІХ століття 60% площі суходолу становлять колонії. Другою за розмірами після британської стає французька колоніальна імперія. Іспанія і Португалія в цей час поступово втрачають і першість в світі, і свої колонії. Завершується процес об’єднання Німеччини, Італії. У 1776 році 13 англійських колоній проголошують незалежність. Таким чином утворюються США, які протягом одного століття шляхом прямих захоплень та «купівлі земель» збільшують свою територію у 10 разів.

6. Імперіалістичний період (кінець ХІХ століття – початок І світової війни). Колоніальні захоплення тривають. 70% суходолу становлять колонії (з них 45% припадає на Великобританію та ще 15% на Францію). Навіть малі європейські країни мають в цей час значні за площею колонії: Індонезія (Голландська Індія) належить Нідерландам, Заїр (Бельгійське Конго) – Бельгії, Ісландією та Гренландією володіє Данія. Молоді «імперіалістичні хижаки» – США, Японія, Німеччина – випереджають в темпах економічного зростання інші держави й активно шукають нові джерела сировини та ринки збуту, тому починають вимагати перерозподілу колоній. Німеччині вдалося захопити в Африці Того, Камерун, Намібію, а в Південно-Східній Азії Папуа – Нову Гвінею; Японія окупує Корею і Тайвань; США відбирає в іспанців Філіппіни, Пуерто-Рико і Кубу, захоплює Гавайські острови, острів Гуам тощо. Отже, Перша світова війна стає практично невідворотною.

7. Новітній період, в межах якого можна виділити 4 етапи (див. рис. 4.2).

 

Рис. 4.2. Етапи новітнього періоду формування політичної карти світу

7.1. Початковий етап новітнього періоду триває між Першою та Другою світовими війнами. Внаслідок Першої світової війни розпалася Австро-Угорщина (на її місці утворилися Угорщина, Австрія, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців – майбутня Югославія; до складу Румунії передана Трансільванія тощо). У переможеної Німеччини відбираються всі колонії на користь переможців.

На Близькому Сході перестала існувати Османська імперія, натомість з’явилася Туреччина; Ліга Націй [3] видала мандат Великобританії на управління Іраком, Трансйорданією, Палестиною, а Франції – на Ліван та Сирію.

Розпадається Російська імперія. Відтворюється державність Польщі, створюються Литва, Латвія, Естонія, отримує незалежність Фінляндія. До цього часу відноситься і невдала спроба створити незалежну Українську державу. Натомість 30 грудня 1922 р. утворюється СРСР.

Реваншистські настрої в Німеччині 1933 року приводять до влади Гітлера. Мюнхенські угоди 1938 року закріплюють «аншлюс» Німеччиною Австрії та окупацію Чехії. Ліга Націй фактично припиняє свою діяльність, хоча встигає виключити СРСР із свого складу (за агресію проти Фінляндії); Німеччина та Японія вийшли з її складу ще раніше. Підписання 23 серпня 1939 року сумнозвісного пакту «Молотов-Ріббентроп» остаточно розв’язує руки нацистській Німеччині у підготовці до Другої світової війни (цей договір мав секретні додатки, про які світова спільнота дізналася лише наприкінці 1980-х років).

7.2. Розпочався цей етап 1 вересня 1939 року і тривав до середини 50-х років ХХ століття. За результатами Другої світової війни в різних окупаційних зонах Німеччини з’явилися 3 політичних утворення: Федеративна Республіка Німеччини (ФРН), Німецька Демократична Республіка (НДР) та Західний Берлін. Була ліквідована Східна Пруссія (її територія поділена між Польщею та СРСР-Росією). Ще до початку Великої вітчизняної війни Радянський Союз анексував країни Балтії (Естонія, Латвія, Литва).

Внаслідок поразки Японії СРСР отримав південну частину острова Сахалін і Курильські острови; Китаю було повернуто Маньчжурію; Франції – Індокитай; Великобританії – Бірму (М’янму), Бруней, Сінгапур, Малайзію. Філіппіни і Корея стали незалежними державами, щоправда остання після війни 1950-1953 років розпалася на Північну (КНДР) і Південну.

В цей час відбулися зміни державної території України: ще перед війною були возз’єднані західноукраїнські землі, Румунія під тиском СРСР передала до складу України Бессарабію і Північну Буковину. Вже після війни у 1945 році до складу України входить Закарпаття та коригується кордон з Польщею. Завершується формування сучасної території України у 1954 році передачею до її складу Кримської області (зараз – Автономна Республіка Крим).

У 1948 році був відмінений британський мандат на Палестину, на території якої згідно рішення ООН мали утворитися єврейська та арабська держави. Але фактично був утворений тільки Ізраїль, вже у 1948-1949 роках відбулася перша арабо-ізраїльська війна, як наслідок невизнання Ізраїлю всіма сусідніми арабськими країнами.

7.3. Цей етап триває з середини 50-х до кінця 80-х років ХХ століття. Провідні його події пов’язані з остаточним розпадом колишніх колоніальних імперій. На місці колоніальних володінь за цей час утворилося близько 100 незалежних держав. У 1959 році проголошує свою незалежність Куба. А 1960 рік, протягом якого одразу 17 африканських країн стали суверенними, ввійшов в історію люд­ства як «рік Африки».

На цьому етапі зміцнюється соціалістична співдружність країн, підкріплена військовою організацією Варшавського договору [4] та Радою Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).

У 1976 році офіційно возз’єдналися Північний і Південний В’єтнам після завершення тривалої громадянської війни та скликання Національної ради.

7.4. Сучасний етап починається дуже символічною подією – руйнуванням Берлінського муру (1989) та характеризується високою динамічністю. Лише в 90-х роках ХХ століття на політичній карті світу з’явилося 27 нових держав (серед них Україна). Збільшення чисельності держав і країн було пов’язано із завершенням процесу деколонізації (1990 року отримала незалежність Намібія, до того окупована ПАР; 1991 року відмінено опіку США над більшою частиною Мікронезії і там з’явилися нові держави – Республіка Маршаллові Острови та Федеративні Штати Мікронезії; 1999 року із складу Нідерландських Антильських Островів вийшла Аруба), процесами розпаду деяких федеративних держав (СРСР, СФРЮ, ЧССР), складними міжетнічними конфліктами (із складу Ефіопії виокремилася Еритрея). Але паралельно простежувалися і об’єднувальні процеси (ФРН, Ємен, повернення до складу Китаю Гонконгу та Макао).

2002 року отримав незалежність багатостраждальний Східний Тімор (офіційна назва Тімор Лоросає), який уже 2004 року був прийнятий до ООН.

2006 року припинила своє існування Сербія і Чорногорія, її правонаступницею визнано Сербію [5], а Чорногорія змушена була «заново вступати» в ООН та інші міжнародні організації. Але «наймолодшою» державою світу вважається Південний Судан, що став суверенним 2011 року.

Факт отримання незалежності Еритреєю та Південним Суданом провокує перегляд будови всієї політичної карти Африки, адже сучасні державні кордони на цьому континенті є успадкованими від колоніального минулого, а тому не збігаються з етнічними або цивілізаційними.

За прогнозом Саула Коена (голови американської Асоціації географів) до кінця ХХІ століття кількість держав може збільшитися від нинішніх 194 до 300 (він прогнозує значне збільшення кількості держав в Африці внаслідок міжетнічних конфліктів, розкол Канади через сепаратизм Квебеку, появу незалежного Курдистану, напругу на околицях Китаю внаслідок тибетських проблем, можливий вихід Каталонії із складу Іспанії та Шотландії з Великобританії, появу 10-15 нових країн на пострадянських теренах тощо). Передбачається, що зміни на політичній карті світу переважно будуть визначатися етнокультурними процесами у багатонаціональних державах, а також економічними, науково-техніч­ними і культурними зв’язками різних країн і народів.

Під час вивчення географії в середній школі використовується дещо простіший варіант історико-географічних узагальнень, який передбачає виділення всього чотирьох періодів формування політичної карти світу: 1) давнього (V тис. до Р.Х. – V ст. після Р.Х.), що відповідає 1-му та 2-му згідно формаційного підходу; 2) середньовічного (V – ХV століття), що практично повністю відповідає 3-му періоду; 3) нового (кінець ХV ст. – 1914 р.), що відповідає 4-му, 5-му та 6-му періодам формаційного підходу; та 4) новітнього, що цілком збігається з наведеним вище 7-м періодом. Як бачимо, жорстких протиріч між названими варіантами немає.

Висновки:

1. Політична карта світу – дуже динамічна система, тому політична географія не може обійтися без історико-географічних методів дослідження.

2. Щоби краще зрозуміти унікальність об’єкту, повніше дослідити його сучасну структуру й точніше спрогнозувати його стан у майбутньому, безумовно, треба знати минуле. Генетичний метод для цього не завжди є достатнім, трансформацію структури об’єкту досліджень ліпше відбиває діахронічний метод.

3. Діахронічний метод з метою врахування інерційності еволюції та спадковості розвитку передбачає обов’язкове проведення періодизації функціонування об’єкту досліджень.

4. Існує 2 провідних підходи до періодизації розвитку політичної карти світу – формаційний та цивілізаційний. Формаційний підхід ґрунтується на факті послідовних змін суспільних формацій та відповідних їм способів виробництва; він не допускає різноманітності варіантів розвитку.

5. Використання формаційного підходу передбачає виділення 7 періодів розвитку політичної карти світу (первіснообщинний, рабовласницький, класичний феодальний, розпаду феодалізму і зародження капіталізму, класичний капіталістичний, імперіалістичний, новітній). Генералізація дозволяє обмежитися 4 періодами (давній, середньовічний, новий, новітній), при цьому суто «формаційні» назви періодів неначе «нейтралізуються».

6. Сучасний етап новітнього періоду розпочався на межі 80-90-х років минулого століття. Його символом стало руйнування Берлінської стіни.

7. Людство було, є і буде, незважаючи на глобалізацію і науково-технічний прогрес, системою локальних цивілізацій. Цивілізаційний підхід ґрунтується на унікальності, тоді як формаційний – на універсальності.

 


[1] Ментальність – наявність у людей того чи іншого суспільства певного спільного розумового «інструментарію», звичок мислення та психологічних установок, які надають їм можливість по-своєму сприймати й усвідомлювати світ і самих себе.

[2] Автори «Покемонів GO» лише за перший місяць після виходу гри капіталізувалися на 7 млрд. $. Для порівняння: вся українська металургія за 2016 рік експортувала продукцію на таку ж суму.

[3] Ліга Націй утворена у 1919 році на Паризькій конференції, це була перша спроба функціонування організації глобального характеру, яка узяла б на себе відповідальність за підтримання миру на всій земній кулі. Ліга Націй стала провісником появи Організації Об’єднаних Націй у жовтні 1945 року. До речі, Україна є однією з країн-співзасновниць ООН, що стало визнанням внеску українського народу у перемогу над фашизмом. Сьогодні членами ООН є 193 держави.

[4] Організація Варшавського договору (ОВД) – військово-політичний союз європейських соціалістичних країн (Албанії, Болгарії, НДР, Польщі, Румунії, СРСР, Угорщини і Чехословаччини), створений у 1955 р. для протидії НАТО. У 1968 р. його покинула Албанія на знак незгоди з придушенням «празької весни» та введенням військ у Чехословаччину. Остаточно ОВД розпалася у 1991 році.

[5] Процес фрагментації території колишньої Югославії на цьому не припинився: 2008 року в односторонньому порядку автономний край Косово проголосив про свій вихід із складу Сербії. Україна незалежність Косово принципово не визнає.



<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
 | Методы аналитической химии
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-11-12; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 514 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Свобода ничего не стоит, если она не включает в себя свободу ошибаться. © Махатма Ганди
==> читать все изречения...

612 - | 557 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.01 с.