Етнографічно-фольклористична діяльність

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова

Інститут української філології

Кафедра української літератури

Фольклористична діяльність І. Манжури

Реферат

З історії української літератури

Студентки 201 – УУ групи

Марченко Вікторії Сергіївни

Київ – 2012

План

Вступ……………………………………………………………………………...…..3

1. Життєвий шлях поета………………………………………………………….4

2. Етнографічно-фольклористична діяльність І.Манжури………………….…9

Висновок…………………………………………………………………………….12

Список використаної літератури…………………………………………………..13

 

 

Вступ

Творчість Манжури позначена глибоким патріотизмом, палкою любов’ю до батьківщини, до її героїчної історії. Поет палко любив свій край, захоплювався його красою. Яскравим прикладом такої закоханості є поезія „Степ”. Водночас степова краса викликала в душі поета біль і смуток. Він бачив, що його розкішний край плюндрує панство та чужинці. Тим-то поет підкреслював, що він головним чином писатиме не про давноминулі часи, а про „теперішню гірку долю” народу. Однак, він аж ніяк не відкидав потреби писати про героїчне минуле своєї батьківщини. В ряді творів він сам описав славне Запорожжя, „славетних батьків України”, ту чесну козацьку силу, що захищала рідний край.

В історії української літератури Манжура увійшов як співець наймитства, сирітства, тяжкого життя заробітчан. У поезії „Ой чом мені, молодому” використано фольклорні образи для змалювання тяжкого життя селянина-бідняка. Глибоко щирий і вразливий, Манжура ніколи не збивається на безпредметне тужіння, сентиментальні зітхання. Він ворог пасивно-споглядальної поезії. В його ж творах живе шевченківський неспокій і тривога за долю трудящого люду. Симптоматична з цього погляду його поезія „На степу і у хаті”.

У ряді творів Манжури показано соціальне розшарування на селі, викрито сваволю і здирство сільських можновладців. Одним з кращих творів на цю тему є „Щира молитва” – своєрідна сатирико-гумористична новела. Ця поезія побудована на типових фактах з життя села, з допомогою яких лаконічно, виразно розвивається образ сільської бабусі-страдниці, яку до нитки оббирає ненажерливий пан.

Важливе місце в творчості поета займають вірші про життя наймитів, бурлаків, заробітчан, що змушені були кидати свою оселю в пошуках заробітків. Їх бачить поет у селах, містах, на шляхах, политих слізьми трударів („Бурлака”, „Бурлакова могила”, „З заробітків”, „Босяцька пісня”).

Життєвий шлях поета

“Талановитий з натури, та безталанний життям Іван Манжура (1851–1893) своєю особою дав ще один приклад неабиякої пропащої сили, що згинула марно серед нашого лихоліття” (Єфремов, с.495).

Так характеризує постать І.Манжури у “Історії українського письменства” С.О.Єфремов. Характеристика його стисла, може, навіть надто стисла, проте неупереджена і загалом схвальна. “Співцем степу, тихої господарської праці та хліборобського, хоч дрібного, але насущного клопоту” називає він поета, що народився 1 листопада 1851 року.

Іван Іванович Манжура народився у м.Харкові в родині дрібного чиновника, який, позбувшись посади, постійно бідував, а бідуючи – мандрував по селах і містах Харківщини та Катеринославщини. Поет згадував про це в листі до М.Ф.Сумцова від 6 липня 1892 р.: [цит. лист].

Мати І.Манжури померла, коли йому було 5 літ від роду, батька він втратив, коли мав 13 років. На хлопця звернула увагу рідна тітка по матері – дружина відомого вченого професора О.Потебні. Вона віддала його на навчання до повітової школи. Іван вчився добре. Згодом його як кращого учня прийняли на казенний кошт до Харківської гімназії. Але гімназію Манжура не скінчив. За непокірну вдачу його виключили з передостаннього – 6-го класу гімназії. Манжурі було тоді 19 років. Один час він заробляє на життя з приватних уроків, а потім, у 1870 р., вступає до Харківського ветеринарного інституту, з якого у 1872 р. був виключений за “неблагонадежность поведения”.

Після виключення з інституту Манжура живе на Катеринославщині, працює на різих дрібних посадах, довго не засиджується на одному місці. Мандрує по селах, містечках, пильно вивчає народне життя, збирає народні пісні, казки, приповідки, мовний матеріал. Записує також і російські народні пісні. Частина фольклорного матеріалу, зібраного І.Манжурою в ті роки, була опублікована у виданні “Юго-Западного Отдела Русского Императорского Географического общества”, в збірнику В.Антоновича і М.Драгоманова “Исторические песни малорусского народа” (1875, Київ), а також у таких виданнях М.Драгоманова, як “Малорусские народные предания и рассказы”, “Нові українські пісні про громадські справи”, “Політичні пісні українського народу”.

У середині 70-х років Манжуру захоплює мужня боротьба слов’янських народів проти турецьких поневолювачів. 1875 р. він виїжджає до Сербії, бере участь у боротьбі проти турків. У бою Манжура був поранений. Повернувшись на батьківщину, він працює вчителем, наглядачем поштової станції і починає знову активно збирати фольклор, науково його опрацьовувати. Щоб уникнути матеріальних нестатків, Манжура займається збиранням колекцій комах, рослин, тварин. Продає їх і з цього живе. На ці ж роки припадає і початок його поетичної діяльності. У 1884 р. він переїздить до Катеринослава (тепер – Дніпропетровськ), де працює спершу в газеті “Екатеринославский листок”, потім – у газеті “Днепр”. Тут він уміщує етнографічні матеріали, статті, кореспонденції. Влітку 1885 р. в Катеринославі почав виходити тижневик “Степь”. На його сторінках та на сторінках інших катеринославських видань Манжура вперше виступає як поет, друкуючи свої твори під псевдонімом Іван Калічка (“Босяцька пісня”, “На пасіці”, “Веснянка”, “З заробітків”, “Лелії”). У тижневику “Степь” Манжура також опублікував кілька статей: “ХХУ годовщина смерти Т.Г.Шевченко”, “По поводу частных сельских школ”, рецензію “Очерк флоры г.Екатеринослава г-на Акинфиева” та ін.

Це був найплодотворніший період у житті поета. Протягом 1885–1886 р. Манжура написав дві поеми-казки “Трьомсин-богатир” і “Іван Голик”, а також ряд нових поезій; наполегливо працює над підготовкою до друку окремого збірника своїх віршів.

У 1887 р. Манжура отримав повідомлення про те, що “Историко-филологическое общество” при Харківському університеті обрало його своїм дійсним членом. Однак то був стимул, чи радше визнання, підтримка моральна, а матеріальне становище залишалось надзвичайно тяжким. Літературна праця не давала йому майже ніякого заробітку, і він змушений тинятися по чужих хатах, по знайомих. У кінці 1887 р. Манжура переїздить у село Мануйлівку (поблизу Катеринослава), де й живе до кінця 1890 р.

1889 р. за допомогою О.Потебні вийшла з друку збірка поезій І.Манжури “Степові думи та співи”. Незабаром поет уклав другу збірку поезій “Над Дніпром ”, а також збірку літературно опрацьованих казок і приказок під загальною назвою “ Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура ”. Обидві збірки за життя поета так і не були опубліковані. У кінці 80-х рр. (1887) І.Манжура подається з своїми творами до галицьких часописів, зокрема “Зорі” й “Правди”, де й опублікувався у 1889 р., правда, без гонорару. Дуже боліла І.М. жартівливо-цинічна відповідь редакції: “Налайте нечемну музу, що домагаєсь гонорара, – у нас і так роки голодні”. Ситуація не змінилась і за 20 років по смерті поета.

Цензура, як офіційна перепона в мистецьких шуканнях письменників, забирала в останніх надзвичайно багато сил та енергії. Саме вона часто змушувала їх друкувати твори за кордоном, бо, як писала Леся Українка, “український літератор не може “в своїй хаті” ні шеляга заробити, і се справжній наш хрест” (лист від 29.12.1902 р. до сестри Ольги Косач). Саме обставини життя змусили поетесу співпрацювати з російськими журналами “Жизнь” та “Мир божий”: “Ну, та я взагалі на свою критику в російських журналах ані надій, ані ваги великої не покладаю – я не от мира того (власне, “божого”), а заходжу туди більше з конечності, ніж з охоти” (лист до І.Франка від 14.01.1903 р.). Позбавлена можливостей іншого заробітку, Леся Українка дуже потерпала від стосунків з “роботодавцями” (видавцями), від котрих “поки доправишся тих грошей, то сам себе зненавидиш”, професійну гідність авторки ображало їх ставлення до виплати гонорару “як до прошеного хліба”. Особисте життя поетеси, особливо кепський стан її здоров’я, потребували значних видатків. Лесю Українку гнітило, що родина витрачає на її лікування значні кошти, і у листі саме до матері з сумом нарікала на власну натуру, при якій “замість “хлебных пьес” вирощую з серця якісь лісові, мовляла ти, “квітки”, а з квіток же, відомо, хліба не їсти”.

Затиснуті в лещата морального гніту та матеріальних нестатків українські письменники часто ставали перед дилемою, яку вдало сформулював Михайло Коцюбинський: писати по-російськи або пропасти (для І.Франка це означало – бути “в наймах у сусідів”). Відомо, що праця в російських друкованих органах оплачувалася значно дорожче. У листі до В.Гнатюка від 27.02.1908 р. письменник констатує, що його російські перекладачі дістають в кілька разів більше за переклади, ніж він за оригінал, і резюмує: “Доведеться пропасти”. Отож вибір був однозначний і не лише для Михайла Коцюбинського. Більшість українських письменників поділяла його погляди. І листи, можливо, яскравіше, ніж будь-які інші джерела, фіксують ціну такого вибору. Рідко хто з митців широко “розводився” на подібні малоприємні теми. У листах це, як правило, річ принагідна. Але, висловлена образно, вона вражає більше, ніж найоб’єктивніша статистика. Як-от у листах О.Кобилянської до В.Гнатюка від 2 грудня 1901 р. та 4 грудня 1903 р. Прикро вражена тим, що редакція “Видавничої спілки” не погодилася з її ціною (25 ринських від друкованого аркуша), О.Кобилянська погоджується на 15 ринських, аби лише повість “Земля” вийшла книжкою, а не частинами в “ЛНВ”, що, безумовно, знизило б цілісність сприйняття твору. Як бачимо, письменницьке бажання бачити твір у формі книжки взяло верх над матеріальними перевагами. Однак письменниця не втрималася від репліки: “Перекажіть там високоповажним панам комітету (“Спілки” і “Наукового вісника”), що ніяк не годиться з руськими літератками торгуватися, бо хоть вони і поетеси, та, проте, по рожах не ходять; навіть коли хотять конфітюри з рож варити, на те самі рожі не вистачають”.

У листах І.Манжури також є багато скарг і нарікань на умови життя, наукової та літературної праці, на безсоромних видавців, що безжалісно експлуатують поета, оплачуючи йому мізерні гонорари: “Не везет мне этот, материальный так называемый заработок. Отданное мне издание моих стихотворений взято в долг; газеты за корреспонденции не платят, малорусские творы не пропускаются, а за писание мужикам прошений земский начальник призывает к ответу” (1891 р.). Так писав І.Манжура за 2 роки до смерті. Тому недивно, що, отримавши повідомлення про обрання його дійсним членом “Общества любителей естествознания, антропологии и этнографии”, Манжура в листі до згадуваного вже Бикова з гіркотою писав: “Поздравьте меня и, если можно, пришлите грудочек 5 сахару и на заварку чаю – вспрыснуть новое свое почетное звание…”

У цей же час з Манжурою трапилося нещастя – він зламав ногу. Наприкінці грудня 1890 р. з Мануйлівки І.Манжура знову переїжджає в Катеринослав, де жив до 1893 р., коли 2 травня, “скалічений життям”, знесилений хворобою, він упав на одній з вулиць Катеринослава. Прохожі підібрали його і одвезли до лікарні, де він і помер наступного дня – 3 травня 1893 р. Похований у Катеринославі. Так закінчилось життя ще одного мученика і страстотерпця української літератури; поета, який навіть не сягнув шевченківського віку, померши 42-літнім.

 

Етнографічно-фольклористична діяльність

Сам Манжура початок своєї етнографічно-фольклористичної діяльності означував 1871 роком. А вже в червні 1874 р. на засіданні Південно-Західного відділу Російського імператорського географічного товариства розглядалося питання про його роботу, яка дістала цілковите схвалення. Відтоді майже 20 років І.Манжура збирає фольклорний матеріал. Така його діяльність поцінована у праці І.П.Березовського “І.Манжура” (К.: В-во АН УРСР, 1962).

Манжура пройшов вздовж і впоперек майже всю південну степову Україну, зібрав і записав кілька тисяч зразків усної словесності. Це був цінний скарб з огляду на кілька причин: 1) точність запису; 2) урахування вже раніше фіксованого; 3) предметом уваги І.Манжури були саме ті місцевості України, де порівняно рідко бував фольклорист-збирач. Зібраний Манжурою матеріал відзначався багатством змісту, жанровим розмаїттям. Увагу І.Манжури привертали:

· казки,

· перекази,

· легенди,

· народні пісні у всьому багатстві їх жанрових і стильових ознак,

· приказки,

· прислів’я,

· замовляння,

· народні анекдоти тощо.

До численних збірників, в яких уміщував фольклорно-етнографічні матеріали І.Манжура, слід додати такі:

· “Легенда и три песни о Семене Палие” та “Панщина в песнях и молитве”, уміщені в журналі “Киевская старина” за 1882 рік.

· У другому випуску другого тому “Сборника Харьковского историко-филологического общества” за 1890 р. вийшли друком окремим збірником “Сказки, пословицы и т.п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И.И.Манжурою” уміщено понад 200 народних казок, легенд, 400 прислів’їв і приказок, загадки, замовляння тощо; в кінці збірника І.Манжура подав словник малозрозумілих слів.

Водночас І.Манжура друкує ряд статей і заміток на етнографічні теми, мета яких висвітлити окремі факти з історії народного побуту, звичаїв, традицій:

· “К вопросу о происхождении слова “половица” (1887);

· “Невенчанная балка” (1887);

· “О богатырях” (1890);

· “Предание “О борцах” (1893);

· “Местные легенды об урожае и эпидемии” (1891);

· “К народной медицине малоруссов” (1891) та ін.

Всі ці та інші праці Манжури-етнографа високо поціновані сучасною наукою, зокрема в дослідженнях І.Березовського.

У 1974 р. у видавництві “Музична Україна” побачив світ збірник під назвою “Народні пісні в записах І.Манжури”, який упорядкувала і написала до нього вступну статтю Л.Каширіна. У ньому є понад 500 пісень, записаних Манжурою на півдні України:

I. обрядові:

· веснянки;

· русальні;

· купальські;

· жниварські;

· весільні;

· колядки і щедрівки;

II. родинно-побутові (про кохання, сирітство);

III. соціально-побутові:

· козацькі;

· кріпацькі;

· чумацькі;

· рекрутські;

· солдатські;

· матроські;

· ремісницькі;

· вівчарські;

· бурлацькі;

· наймитські;

· заробітчанські;

· робітничі;

а також:

· думи;

· балади;

· історичні пісні;

· жартівливі пісні;

· дитячі пісні.

До багатьох записів І.Манжура дає свої пояснення, примітки, які становлять значний науковий і практичний інтерес, грунтовно доповнюють характеристику історичної і життєвої основи зібраних зразків уснопоетичної творчості народу.

Висновок

У фольклорно-етнографічній діяльності І.Манжури поєдналися сумліний науковий підхід до збирання і вивчення народної творчості з тонким художнім чуттям і розумінням тексту. Сам І.Манжура добре знав і високо цінував фольклорну працю Драгоманова, Рудченка, Номиса, Андрієвського, Якушкіна, Шейна, О.Потебні та М.Сумцова.

Відповідно ж і його фольклорно-етнографічна діяльність сприймалася і належно поціновувалась у наукових колах. Так, Ф.Колесса писав 1895 р. у ЗНТШ: “Всі матеріали, зібрані Манжурою, мають чималу вартість для науки, тим більш, що записані совісно, зі збереженням всяких деталів і подробиць, характеристичних для даної місцевості”. Високо цінував фольклористику І.Манжури Микола Сумцов, що вважав його одним із видатних фольклористів 19 ст. У 20 ст. фольклорно-етнографічну спадщину, зібрану І.Манжурою, досліджували І.Березовський, Г.Сухобрус, П.Павлій, Л.Каширіна.