Україна в І світовій війні. Легіон Укр Січових Стрільців.

Улітку 1914 р. почалася Перша світова війна. Вона стала світовою тому, що в ній брали участь 34 країни фактично з усіх частин світу з населенням 1 млрд. (67% населення земної кулі).
Війну вели два угруповання держав: Антанта (Великобританія, Франція, Росія) і Четверний союз держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія).
Українські землі посідала важливе місце у планах країн, що воювали. Австро-Угорщина претендувала на. розширення своїх володінь на Західній Україні (Волинь, Поділля), Німеччина — на інші українські землі. Росія хотіла захопити Галичину. Взагалі саме Галичина стала ареною найжорстокіших і найкровопролитніших битв на Східному фронті.
Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, яка б захищала їх національні інтереси, змушені були воювати за інтереси чужих імперій та ще й убивати один одного. У російській армії налічувалося 3,5 млн., українських солдатів; 250 тис. служили в австрійському війську.
Усі політичні партії Росії підтримували війну, виходячи з шовіністичних позицій. Більшість із них пояснювала це необхідністю «оборони вітчизни». Винятком були більшовики, які засуджували цю війну, але виступали за поразку свого уряду (щоб підірвати царизм) і перетворення імперіалістичної війни на громадянську, тобто війну між окремими соціальними групами країни. У Східній Україні лише деякі українські соціал-демократичні організації, зокрема Катеринославська, за участю В. К. Винниченка в 1915 р. почали випускати відозви з гаслами: «Геть війну! Хай живе автономія України!» та вели антивоєнну пропаганду серед робітників.
Більшість громадськості Західної України підтримала у війні уряд Австро-Угорщини, вважаючи царську Росію найзапеклішим ворогом українців. У серпні 1914 р. у Львові була створена Головна Українська Рада, яка об'єднувала прибічників цих настроїв, представників усіх українських партій. Пізніше у Відні був організований «Союз визволення України» (СВУ), який мав за мету створити самостійну конституційну монархічну державу.
У серпні 1914 р. російські війська захопили Східну Галичину і Буковину, де було створено генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем графом Г. Бобринським. Відповідно до його розпорядження закривались українські школи, книгарні, громадські організації, проводилась примусова русифікація, масова депортація. У свою чергу, контро-угорський уряд звинуватив у своїх невдачах українців і почав проти них кампанію терору і репресій. Таким чином, українці переслідувались як російським, так і контро-угорським урядами.
Безпосередньо в Україні бойові дії вів Південно-Захід-ний фронт, довжиною 450 км (командуючий спочатку генерал Н. І. Іванов, а з березня 1916 р. — генерал О. О. Брусилов). З кінця 1914 р. по квітень 1915 р. на фронті йшла в основному позиційна війна, але потім у результаті сильного удару німецької армії російські війська зазнали поразки і почали відступати. Був залишений Львів, під німецько-австрійську окупацію потрапили Східна Галичина, Північна Буковина, значна частина Волині.
У травні 1916 р. російські війська почали контрнаступ («брусиловський прорив»). Фронт австрійських військ було прорвано, вони втратили вбитими і полоненими понад 500 тис. осіб. Російська армія знову зайняла Буковину і Південну Галичину. У кінці 1916 р. знову почалася позиційна війна.
У ході війни з добровольців Галичини було сформовано 2-ти-сячний легіон Українських січових стрільців, а на його основі регулярний полк, який став частиною контро-угорської армії. Він брав участь у боях проти російських військ на різних ділянках фронту в Карпатах і Закарпатті. Січові стрільці відіграли потім важливу роль у наступних подіях в Україні.
Війна негативно вплинула на соціально-економічне станови ще України. На розвиток промисловості руйнівний вплив справила мобілізація в армію 4 млн. осіб. З сіл України до армії мобілізували половину працездатних чоловіків. Більш-менш розвивалися лише мілітарні галузі промисловості, інші змушені були, як правило, скорочувати виробництво.
Значно погіршився стан сільського господарства. На воєнні потреби було забрано багато коней, що утруднювало виконання сільськогосподарських робіт. Скоротилися посівні площі, знизилася врожайність, збір зернових зменшувався на 200 млн. пудів щорічно. Серед селян збільшилася кількість безпосівних (16% усіх господарств) і безкінних (35%). Знецінилися гроші, зростала інфляція. У 1916 р. ціни на основні предмети споживання зросли у 4-6 разів. Робочий день збільшувався, але реальна зарплата через різке підвищення цін зменшувалася. Усе це при звело до наростання страйкової боротьби. З 1914 по березень 1917 р. в Україні відбулося близько 380 страйків, у яких брали участь близько 300 тис. робітників. Посилювався й селянський рух. Селяни виявляли непокору діям місцевої влади, захоплю вали поміщицькі володіння, вступали в сутички з поліцією. За роки війни (1914-1917) в Україні відбулося близько 170 селянських виступів, у тому числі на Харківщині — 28. У результаті боїв були знищені сотні населених пунктів, 650 шкіл, більше 500 тис. житлових та господарських будинків.
Таким чином, у роки війни криза охопила всі сфери життєдіяльності країни: політичну, соціальну, економічну. оловна Українська рада 1914 р. створила Центральну бойову раду, яка звернулася до австро-угорського уряду з проханням організувати окрему українську військову частину. Так було створено легіон Українських січових стрільців (УСС), або «усусів». Перший курінь УСС очолив підстаршина Дмитро Вітовський. Видатними старшинами «усусів» були М. Варан, Г. Коссак, Я. Струхманчук, Т. Рожанковський. Незабаром легіон УСС було перетворено на полк, а при ньому створено кіш — запасну частину, що займалася набором новобранців.

Австрійське командування не поспішало кидати «усусів» до бою, не маючи впевненості щодо їхньої лояльності. Уперше бійці УСС взяли участь в оборонних боях із кубанськими козаками російської армії на Борецькому й Ужоцькому перевалах. Після цих битв відбулося доукомплектування УСС українськими селянами із закарпатських сіл. Австрійське командування завжди скеровувало «усусів» на найважчі завдання. У 1915—1917 pp. «усуси» виявили героїзм у битвах із частинами російської армії на горі Маківка в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву, поблизу містечка Козова.

Найбільших втрат «усуси» зазнали в битвах за гори Маківка і Лиеоня, Запеклі бої точилися в Подільських степах. Після низки поразок і репресій стрільців було переведено в тил, і лише взимку 1917 р. вони повернулися на фронт. Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. в Києві було створено курінь УСС на чолі з Євгеном Коновальцем, що став найбільш боєздатною частиною українських військ у 1918 р.

Створення УСС стало першою спробою організувати українську національну армію, яка могла б захищати інтереси українців і звільнити їх від іноземного панування.

Перша світова війна перетворила українські землі на об'єкт загарбання і театр воєнних дій, а українців — на учасників братовбивчого протистояння. Два військово-політичні блоки вели кровопролитну війну за українські землі без урахування національних інтересів народу. Серед учасників національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні не було єдності в питаннях ставлення до війни та майбутнього України: яку позицію варто зайняти у війні й до чого закликати український народ. Але розкол українського національного руху не знищив ідеї створення самостійної української держави.

УЦР і утворення УНР

Українська революція стала визначною подією в історії українського народу XX ст. Вона засвідчила негасиме прагнення українців до творення власної держави. Незважаючи на тривале імперське поневолення, народ знайшов у собі сили, щоб у вкрай несприятливих умовах протягом тривалого часу (1917-1920 pp.) вести запеклу збройну боротьбу, відстоюючи свою державність.

Які ж були причини і передумови революції? Учасники і дослідники революції вказують такі причини:

1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.

2. Важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність аграрного питання і соціального захисту робітництва.

3. Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення.

Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка до краю загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс українському народу у боротьбі за свою державність.
Перемога Лютневої демократичної революції у Росії 27 лютого 1917 р. і повалення самодержавства відкрили нову сторінку в історії України. Розпочався складний, суперечливий, але дуже важливий етап у її суспільно-політичному й духовному розвитку.
2 березня 1917 р. у Петрограді виник Тимчасовий уряд, який вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, зокрема й над Україною. Виконавчу владу в Україні Тимчасовий уряд передав повітовим і губернським комісарам, якими були голови земських управ.
Поряд з органами Тимчасового уряду в Україні, як і в Росії, майже одразу виникли інші структури влади — Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль в яких відігравали російські меншовики, есери, більшовики.
Третім центром влади і носієм ідеї національного відродження України стала Українська Центральна Рада.
Ідея заснування Центральної Ради народилася на зборах Товариства українських поступовців (ТУП). Полеміка щодо принципів її творення, завдань і програмних гасел не вщухала кілька днів. 7 березня 1917р. відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Цей день вважається датою створення УЦР.
УЦР поступово перетворилася в справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрідний український парламент, що, крім ТУП, об'єднував представників головних українських політичних партій, а також багатьох безпартійних прихильників українського національно-державного відродження. До неї увійшли представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, громад і гуртків, наукових товариств. У перші дні діяльності УЦР налічувала незначну кількість членів, а її повний склад восени 1917 р. становив 822 чол.
Керівником (головою) УЦР було обрано Михайла Сергійовича Грушевського (1866—1934) — видатного українського історика й політичного діяча, одного з керівників ТУП, а з 1917 р. — члена партії українських есерів, прихильника автономістських настроїв. Важливу роль у діяльності УЦР відігравали відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951), Симон Васильович Петлюра (1879—1926), а також С Єфремов, Б. Мартос, І. Стешенко, П. Христюк та ін.
На початку своєї діяльності УЦР відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформувати й політичну платформу. Спочатку вона закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду "всіх прав, які тобі природно належать," обмеживши їх, проте публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх установах.
Основну роль у розробці стратегічної мети УЦР зробив М.Грушевський. У своїх брошурах, опублікованих у 1917 р,. "Вільна Україна", "Якої ми хочемо автономії та федерації", "Хто такі українці і чого вони хочуть", "Звідки пішло українство і до чого воно йде" головною метою проголошувалося домагання національно-територіальної автономії для України і перебудови Російської держави на федеративну, демократичну республіку.
Національно-територіальна автономія України, за Грушевським, — це територіальне об'єднання всіх етнічних українських земель, організоване на основах широкого демократичного громадського самоврядування. Об'єднання самостійно вирішуватиме усі свої справи: економічні, культурні, політичні, утримуватиме військо, розпоряджатиметься своїми дорогами, доходами, землями, природними багатствами, матиме власні законодавство, адміністрацію і суд. Іншими словами, автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.
У федерації М. Грушевський бачив об'єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національних. До функцій федеративної влади відносив: "...справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових, нагляд за коштами, телеграфами,... надавання певної одностайності карному й цивільному праву країв, стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншин у краєвім законодавстві".
Таким чином, М. С. Грушевський розумів федералізм не як основне заперечення незалежності української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя України.

Ключові дати

2 березня 1917 р. - зречення царя і перехід влади до Тимчасового уряду.

7 березня 1917 р. - створення УЦР.

5—26 жовтня (7—8 листопада) 1917 р. у Петрограді більшовики, здійснивши державний переворот, захопили владу й утворили новий уряд — Раду народних комісарів на чолі з Володимиром Леніним. Більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Росії і Україні. Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію. У схваленій 27 жовтня резолюції Центральна Рада наголошувала, що влада має належати всій революційній демократії, а не більшовикам, які становлять лише її частину.
За нових обставин, коли юридично припинив існування всеросійський уряд, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяльність щодо державотворення в Україні. 31 жовтня Центральна Рада прийняла рішення про поширення її повноважень на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній. 7 листопада Центральна Рада прийняла III Універсал, проголосивши утворення Української Народної Рерпубліки (УНР) як автономії у складі Російської республіки, яка повинна стати «федерацією рівних народів». Уряд УНР планував вступити у федеративні стосунки з тими державами, які утворяться на руїнах імперії.
Основним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні була Центральна Рада. На той час РСДРП(б) не користувалася достатньою підтримкою українського населення. Так, під час грудневих виборів до Всеросійських установчих зборів партія більшовиків набрала лише 10 % голосів виборців України, тоді як українські партії — 75 %
Протистояння між Центральною Радою і Рад-наркомом Росії вилилося у конфлікт. Більшовики наполягали на переобранні складу Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, сподіваючись забезпечити собі більшість його голосів.
4 грудня 1917 р. Раднарком з метою активізації боротьби проти Центральної Ради надіслав їй ультиматум. Більшовицький уряд заявив, що, визнаючи УНР і її право відокремитися від Росії, він не визнає Центральну Раду повноважним представником українського народу, оскільки вона не бажає скликати Всеукраїнський з'їзд рад. Зазначений з'їзд відкрився у Києві саме 4 грудня. Ультиматум повинен був підготувати підґрунтя для збройного втручання Раднаркому у внутрішні справи УНР. Визнаючи за українською нацією право на самовизначення, уряд Леніна не визнавав того самовизначення, яке відбулося, і прагнув мати в Україні маріонеткову владу.
Сподівання більшовиків переобрати склад Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад не виправдалися. Перебуваючи в значній меншості (127 осіб з 2,5 тис. делегатів), вони залишили Київ і 24—25 (11—12) грудня 1917 р. провели в Харкові альтернативний з'їзд. Харківський з'їзд не був правочинним — 200 його делегатів представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Та це не завадило з'їзду проголосити встановлення радянської влади в Україні, створити Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК) та радянський уряд — Народний Секретаріат. ЦВК рад України заявив про розпуск Центральної Ради і Генерального Секретаріату та про початок боротьби з «контрреволюцією». Раднарком Росії визнав новостворену владу і надав їй допомогу в боротьбі проти Центральної Ради, надіславши в Україну війська (близько 60 тис. осіб) на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Так більшовики нав'язали Україні громадянську війну,
Війна більшовиків з УНР тривала впродовж грудня 1917—січня 1918 р. Центральна Рада виявилася не готовою до успішного збройного протистояння ворогові. Найдраматичнішою сторінкою українсько-більшовицької війни став кривавий похід більшовицьких військ на чолі з М. Муравйовим на Київ. Біля залізничної станції Крути їх спробував зупинити поспіхом зібраний загін із 500 київських студентів і курсантів, які героїчно загинули в нерівному бою 16 (29) січня 1918 р. Крути стали символом національної честі й гідності українського народу.
За умов наступу більшовиків та переговорів делегації УНР у Бресті з країнами німецько-австрійського блоку 22 (9) січня 1918 р. Центральна Рада прийняла IV Універсал, який проголошував УНР незалежною державою. IV Універсал став вершиною державотворчості Центральної Ради. Але прийняття цього важливого рішення відбулося в кризовий момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були занадто нерівними: радянські війська мали перевагу в живій силі в 20 разів, а в озброєнні — у 40 разів. Керівництво УНР не змогло організувати боєздатні збройні сили.
26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли в Київ. Унаслідок червоного терору в місті загинуло майже 5 тис. осіб. Центральна Рада і всі її заклади переїхали до Житомира, потім — до Сарн. Військові дії перемістилися на Волинь і Поділля. Таким чином, більшовицькі війська, скориставшись недбалістю керівництва УНР щодо збройних сил, легко отримали перемогу. Центральна Рада тепер могла сподіватися лише на зовнішню допомогу.
Проголошення IV Універсалом незалежності УНР дало Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені. Центральна Рада розгорнула активну дипломатичну діяльність, спрямовану на збереження незалежності України.
9 лютого (27 січня) 1918 р. у Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний Брестський мир. За його умовами Україна вийшла зі стану війни з країнами німецько-австрійського блоку, Німеччина та Австро-Угорщина зобов'язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР (Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну), Центральна Рада взяла на себе обов'язок поставити союзникам велику кількість хліба, м'яса, яєць та інших продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин. Українська дипломатія, укладаючи таку домовленість, прагнула запобігти продовженню війни з Німеччиною та Австро-Угорщиною і розчленування ними України.
Росія, підписавши мир з країнами Четверного союзу, змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд було розпущено, перше встановлення радянської влади в Україні зазнало поразки. Вигнані з України більшовики знайшли притулок у Росії. Протягом лютого—квітня 1918 р. німецько-австрійські війська (450 тис. осіб) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. У ряді звернень до громадян України вона пояснила мету приходу німецько-австрійських військ як безкорисливу дружню допомогу і заявила про незмінність своєї політики, проголошеної III і IV Універсалами.
Сподівання Центральної Ради на допомогу з боку Німеччини і Австро-Угорщини та їх невтручання у внутрішні справи УНР виявилися ілюзорними. В Україні було встановлено жорстокий окупаційний режим. Були запроваджені військові польові суди, які здійснювали судочинства і розстріли мирного населення, в інтересах поміщиків головнокомандуючий німецькими військами видав наказ про повний засів земельних площ: селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, і перешкоджати в засіві поміщикам.
Центральна Рада втрачала реальну владу в Україні, втрачала авторитет серед населення, скомпрометувавши себе співробітництвом з окупаційним режимом і безпорадністю в здійсненні соціально-економічних перетворень. В опозицію до Центральної Ради стали підприємці, поміщики, заможні селяни, вимагаючи скасування земельного закону і відновлення приватної власності. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з'їзд Союзу землевласників, який проголосив гетьманом усієї України Павла Скоропадського. У цей же день окупаційна влада розігнала Центральну Раду і визнала владу гетьмана. В Україні відбувся державний переворот.
Мотиви окупаційної влади, яка сприяла перевороту, цілком очевидні: утративши контроль на місцях, Центральна Рада не могла забезпечити союзникам обіцяних поставок сировини і продовольства. До того ж, Німеччину і Австро-Угорщину не задовольняв соціал-демократичний склад Центральної Ради.
29 квітня 1918 р. Центральна Рада схвалила текст Основного Закону — Конституції Української Народної Республіки («Статут про державний устрій, права і вільності УНР»). Цей документ фактично був першою Конституцією в сучасному розумінні цього слова в історії України. Конституція містила чимало положень, які відповідають сучасним демократичним нормам. Це, зокрема, виключно судовий порядок позбавлення громадянства, визнання прав національних меншин, свобода пересування, можливість вільного виходу з громадянства УНР. Окремі норми Конституції навіть випереджали час, наприклад скасовувалася смертна кара. Передбачався судовий порядок одержання згоди на арешт, обшук. У Конституції закріплювалися загальновизнані сьогодні принципи поділу влади, загального і рівного виборчого права, розроблено широкий спектр прав громадянина. Документ мав демократичне спрямування, але державний переворот, що відбувся тоді, завадив його впровадженню.