Cтилі батьківського виховання та установки.

Батьківські установки, або позиції, - один з найбільш вивчених аспектів батьківсько-дитячих відносин. Під батьківськими установками розуміється система, або сукупність, батьківського емоційного ставлення до дитини, сприйняття дитини батьком і способів поведінки з ним. Поняття «батьківський стиль» або «стиль виховання» часто вживається синонімічно поняттю «позиції», хоча й доцільніше зберегти термін «стиль» для позначення установок і відповідної поведінки, які не пов'язані саме з даним дитиною, а характеризують ставлення до дітей взагалі. Під стилем сімейного виховання слід розуміти найбільш характерні способи стосунків батьків до дитини, що застосовують певні засоби і методи педагогічного впливу, які виражаються у своєрідній манері словесного обігу та взаємодії. [20,131]

Переконливі і демонстративні спостереження та дослідження, присвячені впливу неправильних або порушених батьківських відносин. Крайнім варіантом порушеного батьківської поведінки є материнська депривація [39,85]. Відсутність материнської турботи виникає як природний результат при роздільному проживанні з дитиною, але, крім того, воно часто існує у вигляді прихованої депривації, коли дитина живе в сім'ї, але мати не доглядає за ним, грубо звертається, емоційно відкидає, ставиться байдуже.

Все це позначається на дитині у вигляді загальних порушень психічного розвитку. Нерідко ці порушення незворотні. Різні стилі догляду та поводження з дитиною починаючи з перших днів його життя формують ті чи інші особливості його психіки та поведінки. С. Броді виділила чотири типи материнського відносини.

1. Матері першого типу легко й органічно пристосовувалися до потреб дитини. Для них характерно підтримує, що дозволяє поведінку. Цікаво, що найбільш показовим тестом того чи іншого материнського стилю була реакція матері на привчання дитини до туалету. Матері першого типу не ставили собі завдання до певного віку привчити дитину до навичок охайності. Вони чекали, поки дитина сама «дозріє».

2. Матері другого типу свідомо намагалися пристосуватися до потреб дитини. Не завжди успішна реалізація цього прагнення вносила в їхню поведінку напруженість, недолік безпосередності в спілкуванні з дитиною. Вони частіше домінували, а не поступалися.

3. Матері третього типу не виявляли великого інтересу до дитини. Основу материнства становило почуття обов'язку. У відносинах з дитиною майже не було тепла й зовсім не було спонтанності. В якості основного інструменту виховання такі матері застосовували жорсткий контроль, наприклад, послідовно і суворо намагалися привчити дитину півтора року до навичок охайності.

4. Матері четвертого типу поведінки характеризуються непослідовністю. Вони вели себе неадекватно віком і потребам дитини, допускали багато помилок у вихованні, погано розуміли свою дитину. Їх прямі виховні впливу, так само як і реакція на одні й ті ж вчинки дитини, були суперечливими.

На думку С. Броді, найбільш шкідливим для дитини надається четвертий стиль материнства, так як постійна непередбачуваність материнських реакцій позбавляє дитини відчуття стабільності навколишнього світу і провокує підвищену тривожність. У той час як сензитивним, приймаюча мати (першого типу), безпомилково і своєчасно реагує на всі вимоги маленької дитини, як би створює у нього несвідому упевненість в тому, що він може контролювати дії інших і досягати своїх цілей.

Якщо в материнському відношенні переважає відкидання, ігнорування потреб дитини через заглибленості у власні справи і переживання, у дитини виникає почуття небезпеки, непередбачуваності, непідконтрольності середовища, мінімальної власної відповідальності за її зміни в напрямку забезпечення комфортного існування. Дефіцит батьківського чуйності на потреби дитини сприяє виникненню почуття «вивченої безпорадності», що згодом нерідко призводить до апатії і навіть депресії, уникненню нових ситуацій, і контактів з новими людьми, нестачі допитливості та ініціативи. Описані типи батьківського (перш за все материнського) відносини в значній мірі ініціюються самим немовлям, а саме необхідністю задоволення базальних потреб у афіляції (приєднання) і безпеки. Всі вони можуть бути розташовані в континуумі «прийняття - відкидання». Можна виділити й більш складні типи батьківського ставлення, адресовані дитині більш старшого віку (3-6 років), де важливим социализирующим моментом починає виступати параметр виховного контролю [34,75].

А. Болдуїн виділив два стилі практики батьківського виховання - демократичний і контролюючий. Демократичний стиль визначається наступними параметрами: високим рівнем вербального спілкування між дітьми і батьками; включеністю дітей в обговорення сімейних проблем, урахуванням їх думки; готовністю батьків прийти на допомогу, якщо це буде потрібно, одночасно вірою в успіх самостійної діяльності дитини; обмеженням власної суб'єктивності в баченні дитини

Контролюючий стиль включає значні обмеження поведінки дітей: чітке і ясне роз'яснення дитині сенсу обмежень, відсутність розбіжностей між батьками і дітьми з приводу дисциплінарних заходів. Виявилося, що в сім'ях з демократичним стилем виховання діти характеризувалися помірно вираженою здатністю до лідерства, агресивністю, прагненням контролювати інших дітей, але самі діти ніяк не піддавалися зовнішньому контролю. Діти відрізнялися також хорошим фізичним розвитком, соціальною активністю, легкістю вступу до контактів з однолітками, проте їм не був властивий альтруїзм, сензитивность і емпатія. Діти батьків з контролюючим типом виховання були слухняні, схильні до навіювань, боязкі, не дуже наполегливі в досягненні власних цілей, неагресивні. При змішаному стилі виховання дітям притаманні сугестивність, послух, емоційна чутливість, неагресивність, відсутність допитливості, оригінальності мислення, бідна фантазія [34,129]. Д. Боумрін в циклі досліджень спробував подолати описовість попередніх робіт, виокремивши сукупність дитячих рис, пов'язаних з фактором батьківського контролю. Були виділені три групи дітей.

Компетентні - зі стійко гарним настроєм, упевнені в собі, з добре розвиненим самоконтролем власної поведінки, вмінням встановлювати дружні стосунки з однолітками, які прагнуть до дослідження, а не уникнення нових ситуацій.

Уникають - з переважанням понуро-сумного настрою, важко встановлюють контакти з однолітками, що уникають нових і фрустраційної ситуацій.

Незрілі - невпевнені в собі, з поганим самоконтролем, з реакціями відмови у фрустраційної ситуаціях. Автор виділив також чотири параметри зміни батьківської поведінки, відповідальних за описані патерни дитячих рис.

Батьківський контроль: при високому балі за цим параметром батьки вважають за краще надавати великий вплив на дітей, здатні наполягати на виконанні своїх вимог, послідовні в них. Контролюючі дії спрямовані на модифікацію проявів залежності, у дітей, агресивності, розвиток ігрового поведінки, а також на більш успішне засвоєння батьківських стандартів і норм. Другий параметр - батьківські вимоги, які спонукають до розвитку у дітей зрілості; батьки стараються, щоб діти розвивали свої здібності, в інтелектуальній, емоційній сферах, міжособистісному спілкуванні, наполягають на необхідність та право дітей на незалежність і самостійність. Третій параметр - способи спілкування з дітьми в ході виховних впливів: батьки з високим балом за цим показником прагнуть використовувати переконання з тим, щоб домогтися слухняності, обгрунтовують свою точку зору і одночасно готові обговорювати її з дітьми, вислуховують їх аргументацію. Батьки з низьким балом не висловлюють чітко і однозначно свої вимоги і невдоволення або роздратування, але частіше вдаються до непрямих способам - скаргами, крику, лайки.

Четвертий параметр - емоційна підтримка: батьки здатні висловлювати співчуття, любов і тепле відношення, їх дії і емоційне ставлення спрямовані на сприяння фізичному і духовному зростанню дітей, вони відчувають задоволення і гордість від успіхів дітей. Виявилося, що комплекс рис компетентних дітей відповідає наявності в батьківському відношенні всіх чотирьох вимірів - контролю, вимогливості до соціальної зрілості, спілкування та емоційної підтримки, тобто оптимальним умовою виховання є поєднання високої вимогливості та контролю з демократичністю та прийняттям. Батьки уникають і незрілих дітей мають більш низький рівень всіх параметрів, ніж батьки компетентних дітей, Крім того, для батьків уникають дітей характерно більш контролює і вимогливе ставлення, але менш тепле, ніж для батьків незрілих дітей. Батьки останніх виявилися абсолютно нездатними до контролю дитячого поведінки в силу власної емоційної незрілості [34,142]. З аналізу літератури випливає, таким чином, що найбільш поширеним механізмом формування характерологічних рис дитини,відповідальних за самоконтроль та соціальну компетентність, виступає інтеріоризація засобів та навичок контролю, що використовуються батьками. При цьому адекватний контроль передбачає поєднання емоційного прийняття з високим обсягом вимог, їх ясністю, непротиворечивостью і послідовністю в пред'явленні дитині. Діти з адекватною практикою батьківського ставлення характеризуються хорошою адаптованістю до шкільному середовищі і спілкуванню з однолітками, активні, незалежні, ініціативні, доброзичливі і емпатічни.

В. І. Гарбузов з співавторами [29,75] виділили три типи неправильного виховання, що практикуються батьками дітей, хворих на неврози.

Виховання по типу А (неприйняття, емоційне відкидання) - неприйняття індивідуальних особливостей дитини, спроби «поліпшення», «корекції» вродженого типу реагування, які поєднуються з жорстким контролем, регламентацією всього життя дитини, з імперативним нав'язуванням йому єдино «правильного» типу поведінки. В окремих випадках неприйняття може виявлятися в крайній формі - реального відмови від дитини, приміщення його в інтернат, психіатричну лікарню і т. д. У нашій практичній роботі подібне ставлення ми відзначали у самотніх матерів, які виховують рідних або прийомних дітей, у сім'ях, де дитина народився «випадково» або «не вчасно», в період побутової невлаштованості і подружніх конфліктів. Поряд з жорстким контролем виховання тип А може поєднуватися з недоліком контролю, байдужістю до розпорядку життя дитини, повним потуранням.

Виховання по типу Б (гіперсоціалізірующее) виражається в тривожно-недовірливої ​​концентрації батьків на стані здоров'я дитини, його соціальний статус серед товаришів, і особливо в школі, очікуванні успіхів у навчанні та майбутній професійній діяльності. Такі батьки прагнуть до багатопрофільного навчання та розвитку дитини (іноземні мови, малювання, музика, фігурне катання, технічні і спортивні гуртки і т. д.), проте зовсім не враховують або недооцінюють реальні психофізичні особливості та обмеження дитини.

Виховання по типу В (егоцентричне) - «кумир сім'ї», «маленький», «єдиний», «сенс життя» - культивування уваги всіх членів сім'ї на дитині, іноді на шкоду іншим дітям або членам сім'ї. Найбільш патогенним виявляється вплив неправильного виховання в підлітковому віці, коли фрустрируется базові потреби цього періоду розвитку - потреби в автономії, повазі, самовизначенні, досягненні поряд з зберігається, але вже більш розвиненою потребою у підтримці і приєднання (сімейному «ми»). У вітчизняній літературі запропонована широка класифікація стилів сімейного виховання підлітків; з акцентуацією характеру і психопатіями, а також вказується, який тип батьківського ставлення сприяє виникненню тієї чи іншої аномалії розвитку [41, 89].

1. Гипопротекция: брак опіки і контролю за поведінкою, що доходить іноді до повної бездоглядності; частіше проявляється як недолік уваги і турботи до фізичного і духовного благополуччя підлітка, справах, інтересам, тривог. Прихована гипопротекция спостерігається при формально-присутньому контролі, реальному нестачі тепла та турботи, невключення в життя дитини. Цей тип виховання особливо несприятливий для підлітків з акцентуаціями по нестійкого і конформно типами, провокуючи асоціальна поведінка - втечі з дому, бродяжництво, дозвільний спосіб життя. В основі цього типу психопатичного розвитку може лежати фрустрація потреби в любові і приналежності, емоційне відкидання підлітка, невключення його до родинної спільність.

2. Домінуюча гиперпротекция: загострену увагу і турбота про підлітка поєднується з дріб'язковим контролем, великою кількістю обмежень і заборон, що посилює несамостійність, безініціативність, нерішучість, невміння постояти за себе. Особливо яскраво проявляється у підлітків з психастенической сензитивной і астеноневротичний акцентуациями.

У гіпертімних підлітків таке ставлення батьків викликає почуття протесту проти неповаги до його «Я», різко посилює реакції емансипації.

3. Потворствующая гиперпротекция: виховання за типом «кумир сім'ї», потурання всім бажанням дитини, надмірне заступництво і обожнювання, результуючі непомірно високий рівень домагань підлітка, нестримне прагнення до лідерства і вищості, який поєднується з недостатнім завзятістю і опорою на власні ресурси. Сприяє формуванню психопатій истероидного кола.

4. Емоційне відкидання: ігнорування потреб підлітка, нерідко жорстоке поводження з ним. Приховуване емоційне відкидання проявляється в глобальному невдоволенні дитиною, постійному відчутті батьків, що він не «той», не «такий», наприклад, «недостатньо мужній для свого віку, все і всім прощає, по ньому ходити можна». Іноді воно маскується перебільшеною турботою і увагою, але видає себе роздратуванням, недоліком щирості у спілкуванні, несвідомим прагненням уникнути тісних контактів, а при нагоді звільнитися як-небудь від тягаря. Емоційне відкидання однаково згубно для всіх дітей, проте воно по-різному позначається на їх розвитку: так, при гипертимной і епілептоідной акцентуаціях яскравіше виступають реакцій протесту і емансипації; істероїди перебільшують дитячі реакції опозиції, шизоїди замикаються в собі, йдуть у світ аутичних мрій, нестійкі знаходять віддушину у підліткових компаніях.

5. Підвищена моральна відповідальність: не відповідають віку і реальним можливостям дитини вимоги безкомпромісної чесності, почуття обов'язку, порядності, покладання на підлітка відповідальності за життя і благополуччя близьких, наполегливі очікування великих успіхів у житті - все це природно поєднується з ігноруванням реальних потреб дитини, її власних інтересів, недостатньою увагою до його психофізичним особливостям. Як свідчить наш досвід консультативної роботи, в умовах такого виховання підлітку насильно приписується статус «глави родини» з усіма наслідками, що випливають звідси вимогами турботи і опіки «мами-дитини». Підлітки з психастенической і сензитивной акцентуациями, як правило, не витримують тягаря непосильною відповідальності, що призводить до утворення затяжних обсесивно-фобічні невротичних реакцій або декомпенсації по псіхастеніческом типу. У підлітків з истероидной акцентуацією об'єкт опіки незабаром починає викликати ненависть і агресію, наприклад старшої дитини до молодшого.

Є.Т. Столін і В.В. Столін додали ще кілька типів неадекватного батьківського (материнського) ставлення до дитини.

1. Ставлення матері до сина-підлітка як до «замещающему» чоловікові: вимога активної уваги до себе, турботи, нав'язливе бажання перебувати постійно в суспільстві сина, бути в курсі його інтимного життя, прагнення обмежити його контакти з однолітками. Матері скаржаться на відсутність контакту з сином, його бажання відгородитися від неї, його «презирство». У менш грубій формі подібне ставлення, як вже вказувалося, виливається у привласненні підлітку статусу «глави родини».

2. Гіперопіка і симбіоз: нав'язливе бажання утримати, прив'язати до себе дитину, позбавити його самостійності через страх можливого нещастя з дитиною в майбутньому (комплекс «розумної Ельзи»). У цьому випадку применшення реальнихздібностей і потенціалу дитини призводить батьків до максимального контролю і обмеженням, бажанням все зробити за нього, уберегти від небезпек життя, «прожити життя за дитину» (В. І. Захаров, 1982), що по суті означає «закреслення»реального дитини, стагнацію розвитку дитини, регрес і фіксацію на примітивних формах спілкування заради забезпечення симбіотичних зв'язків з ним.

3. Виховний контроль шляхом навмисного позбавлення любові: небажану поведінку (наприклад, непослух), недостатні шкільні досягнення чи неакуратність у побуті караються тим, що дитині або підлітку демонструється, що «він такий не потрібен, мама такого не любить». При цьому батьки прямо не висловлюють невдоволення дитиною, неприпустимість подібної поведінки, не демонструють ясно негативні почуття, які вони переживають у зв'язку з поганою поведінкою дитини. З ним не розмовляють, його підкреслено ігнорують, кажучи про дитину в третій особі - як про відсутній. У гіпертімних підлітків подібне ставлення породжує безсиле почуття люті і гніву, спалахи руйнівної агресії, за якими стоїть прагнення довести своє існування, потрапити до сімейне «ми» напролом; батько тоді йде на мирову з-за страху перед агресією або шляхом відповідної агресії (ляпасів, ударів) намагається подолати ним же створену стіну відчуження. Подібна поведінка батьків у Сентизивні дітей породжує глибоке почуття власної непотрібності, самотності. Прагнучи повернути батьківську любов, підліток змушений сверхогранічівать власну індивідуальність, поступаючись почуттям власної гідності, втрачаючи власного «Я». Слухняність досягається ціною знецінення «Я», збереження примітивної прихильності.

4. Виховний контроль за допомогою виклику почуття провини: дитина, що порушує заборону, таврується батьками як «невдячний», «зрадив батьківську любов», «доставляє своїй матусі стільки прикростей», «доводить до серцевих нападів» і т. д. (окремий випадок описаного вище виховання в умовах підвищеної моральної відповідальності). Розвиток самостійності сковуються постійним страхом підлітка виявитися винним в неблагополуччя батьків, відносинами залежності [36,87].