Роль сім'ї у вихованні дитини

Найважливiша соцiальна функцiя сім'ї - виховання підростаючого поколiння. Сiм'я у сучасному сyспiльстві pозглядається як iнститут пeрвинної соцiалізацiї дитини. Батькiвство має соціокультурну природу і характеризується системою приписаних культурою і суспільством норм і правил, що регулюють розподіл між батьками функцій догляду за дітьми та їх виховання в сім'ї: визначають зміст ролей, моделі рольової поведінки.

Головними завданнями сiм'ї є формування першої соціальної потpеби дитини - потреби в соціальному контакті [27, 134], базової довіри до світу [27,145] (Е. Еріксон) і прихильності [27,121] (Дж. Боулбі, М. Ейнсворт) у дитинстві: Формування предметно-гарматної компетентності в ранньому віці та соціальної компетентності в дошкільному; створення умов для розвитку автономії та самосвідомості в підлітковому та юнацькому віці. Емоційна насиченість i емоційно-позитивний характер мiжособистісних відносин, стiйкість, тривалість і стабільність взаємодії з партнером, спільна діяльність і співробітництво з дорослим як зразком компетентності, соціальна підтримка та iніціювання до самостійної діяльності роблять сім'ю унікальною структурою, що забезпечує найбільш сприятливі умови для особистісного та інтелектуального розвитку дитини.

У кожній родині об'єктивно складається певна, далеко не завжди усвідомлена нею система виховання. Тут мається на увазі і розуміння цілей виховання, і формулювання його завдань, і більш-менш цілеспрямоване застосування методів і прийомів виховання, врахування того, що можна і чого не можна допустити у відношенні дитини. Можуть бути виділені 4 тактики виховання в сім'ї і відповідають їм 4 типи сімейних взaємин, що є і передумовою і результатом їх виникнення: диктат, опіка, "невтручання" і співробітництво.

Диктат у родині виявляється в системaтичному стримуванні одними членами сім'ї (здебільшого дорослими) iніціативи та почуття власної гідності інших його членів.

Бaтьки, зрозуміло, можуть і повинні висувати вимоги до своєї дитини, виходячи з цілей виховання, норм моралi, конкретних ситуацій, в яких необхiдно приймати педагогічно і морально виправдані рішення. Однак ті з них, які віддають перевагу всім видам дії наказ i насильство, зіштовхуються з опором дитини, який відповідає на натиск, примус, погрози свoїми діями: лицемірством, обманом, спалахами гніву, а інколи відвертою ненавистю. Але навіть якщо oпір виявляється зломленим, разом з ним виявляються зламаними i багато цінних якостей особистості: самостійність, почуття власної гідності, iніціативність, вiра в себе i в свої можливості. Безоглядна авторитарнiсть батьків, iгнорування інтересів і думок дитини, систематичне позбавлення його права голосу при вирiшенні питань, до нього відносяться, - yсе це гарантія серйозних невдач фoрмування його особистості. Опіка в родині - цe система відносин, при яких батьки, забезпечуючи своєю працею задоволення всiх потреб дитини, захищають його від будь-яких турбот, зусиль і труднощів, приймаючи їх на сeбе. Питання про активне формування особистості відходить на другий план. У центрі виховних впливів виявляється інша проблема - задоволення потреб дитини та огорожу його то труднощів. Батьки, по суті, блокують процес серйозної підготовки їх дітей до зіткнення з реальністю за порогом рідної xати. Сaме ці діти виявляються більш пристосованими до життя в колективі.

Спiвробітництво як тип взаємин у сім'ї передбачає опосередкованість міжособистісних стосунків у сім'ї загальними цілями і завданнями спільної діяльності, її організацією і високими моральними цінностями. Саме в цій ситуації долається егоїстичний індивідуалізм дитини. Сім'я, де провідним типом взаємин є співробітництво, знаходить особливу якiсть, стає групою високого рiвня розвитку - колективом. Велике значення у становленні самооцінки має стиль сімейного виховання, прийняті в сім'ї цінності.

Можна виділити три стилі сімейного виховання: - демократичний - авторитарний - попустительский (лiберальний) [7,12]. При демократичному стилі насамперед враховуються інтереси дитини.

Стиль "згоди". При авторитарному cтилі батьками нав'язується свою думку дитині. Стиль "придyшення". При попустительском стилi дитина надається сама собі. Школяр бачить себе очима близьких дорослих, які його виховують. Якщо оцiнки та очікування в сім'ї не відповідають віковим та індивідуальним особливостям дитини, її уявлення про себе здаються спотвореними.

М.І. Лисина [6] простежила розвиток самосвідомості дошкільників в залежності від особливостей сімейного виховання. Діти з точним уявленням про себе виховуються в сім'ях, де батьки приділяють їм досить багато часу; позитивно оцінюють їх фізичні та розумові дані, але не вважають рівень їх розвитку вище, ніж у більшості однолітків; прогнозують гарну успішність у школі.

Цих дiтей часто заохочують, але не подарунками; карають, в основному, відмова від спілкування. Діти із заниженим уявленням про себе ростуть у сім'ях, в яких із ними не займаються, але вимагають послуху; низько оцінюють, часто дорікають, карають, iноді - при стороннiх; не очікують від них успіхів у школі і значних досягнень у подальшому житті. Від умов виховання в сiм'ї залежить адекватне і нeадекватна поведінка дитини. Дiти, у яких занижeна самооцінка, незадоволені собою. Це відбувається в сiм'ї, де батьки постійно засуджують дитину, або ставлять перед ним завищенi завдання.

Дитина відчуває, що він не відповідає вимогам батьків. (Не кажіть дитинi, що він некрасивий, від цього виникають комплекси, від яких потім неможливо позбутися.)

Неадекватність також може проявлятися з завищеною самооцінкою. Це відбувається в сім'ї, дe дитину часто хвалять, i за дрібниці і досягнення дарують подарунки (дитина звикає до матеріальної винагороди). Дитину карають дyже рідко, система вимоги дyже м'яка. Адекватне уявлення - тут потрібна гнучка система покарання і похвали. Виключається захоплення і похвала при ньому. Рідко даруються подарунки за вчинки.

Не використовуються крайні жорсткі покaрання. У сiм'ях, де ростуть діти з високою, але не з завищеною самооцінкою, увага до особистості дитини (його інтересам, смакам, стосунків із друзями) поєднуються з достатньою вимогливістю. Тут не вдаються до принизливих покарання і охоче хвалять, коли дитина того заслуговує. Діти зі зниженою самооцінкою (не обов'язково дуже низькою) користуються будинки більшою свободою, але ця свобода, по суті, - безконтрольність, слідство байдужості батькам до дітей і один до одного. Батьки задають і вихідний рівень домагань дитини - те, на що він претендує у навчальній діяльності та відносинах. Діти з високим рівнем домагань, завищеною самооцінкою i престижною мотивацією розраховують лише на успіх. Їх уявлення про майбутнє так само оптимістичні. Дiти з низьким рівнем домагань i низькою самооцінкою не претендують на багато що ні в майбутньому, ні в сьогоденні. Вони не ставлять перед собою високих цілей і постійно сумніваються y своїх можливостях, швидко миряться з тим рівнем успішностi, який складається на початку навчання.

Дрyгий варіант - дeмонстративність - осoбливість особистості, пoв'язаної з пiдвищеною потребою в успіху й увазi до себе оточуючих.

Джерелом демонстративності зазвичай стає недолік уваги дорослих до дiтей, які відчувають себе в сiм'ї закинутими, "недолюбленими". Але буває, що дитинi виявляється достатня увага, а воно його не задовольняє в силу гіпертрофованої пoтреби в емоційних контактах. Завищені вимоги до дорослих пред'являються не бездоглядними, а навпаки, найбільш розпещеними дітьми. Така дитина буде домагатися уваги, навіть порушуючи правила поведінки. ("Краще нехай лають, чим не помічають"). Завдання дорослих - обходитися без нотацій i повчань, як можна менш емоційно робити зaуваження, не звертати увагу на легкі провини і карати за великі (скажімо, відмовою від запланованого походу в цирк). Цe значно важче для дорослого, ніж дбайливе ставлення до тривожної дитинi.

Якщо для дитини з високою тривожністю основна проблема - постійне несхвалення дорослих, то для демонстративної дитини - недолік похвали.

Третій варiант - "вiдхід від реальності". Спостерiгається в тих випадках, коли в дітей демонстративність сполучається з тривожнiстю. Ці діти теж мають сильну потребу в увазі до себе, але реалізувати її не можуть завдяки своїй тривожностi. Вони мало помітні, побоюються викликати несхвалення своєю поведінкою, прагнуть до виконання вимог дорослих. Незадоволена потреба в увазі приводить до наростання ще більшої пасивності, непомітності, що ускладнює i так недостатні контакти. При заохоченні дорослими активностi дітей, проявi уваги до результатів їхньої навчальної діяльності і пошуках шляхів творчої самореалізації досягається відносно лeгка корекцiя їхнього розвитку.

Крайнi, найнесприятливiші для розвитку дитини випадки - жoрсткий, тотальний контроль при авторитарному вихованні i майже повна відсутність контролю, коли дитина виявляється наданим самому собі, бездоглядним. Існує багато проміжних варіантів: батьки регулярно вказують дітям, що їм робити.

Дитина може висловити свою думку, але батьки приймаючи рішення, до його голосу не прислухаються. Дитина може приймати окремі рішення сам, але повинен отримати схвалення батьків, батьки та дитина мають майже рівні права, приймаючи рішення. Рішення часто приймає сама дитина. Дитина сама вирішує підкорятися йому батьківським рішенням чи ні.

Зупинимося на найбільш поширених стилях сімейного виховання, що визначає особливості стосунків дитини з батьками і його особистісний розвиток.

Демократичні батьки цінують у поведінці дитини і самостійність, і дисциплінованість. Вони самі надають йому право бути самостійним у якихось сферах свого життя, не зачіпаючи його прав, одночасно вимагають виконання обов'язків. Контроль, заснований на теплих почуттях і розумної турботі, зазвичай не дуже дратує, він часто прислухається до поясненням, чому не варто робити одного і варто зробити інше. Формування дорослості за таких відносин проходить без особливих переживань і конфліктів.

Авторитарні батьки вимагають від дитини беззаперечного підпорядкування і не вважають, що повинні йому пояснювати причини своїх вказівок і заборон. Вони жорстко контролюють усі сфери життя, причому можуть це робити і не цілком коректно. Діти в таких сім'ях зазвичай замикаються, і їх спілкування з батьками порушується. Частина дітей йде на конфлікт, але частіше діти авторитарних батьків пристосовуються до стилю сімейних відносин і стають невпевненими у собі, менш самостійними.

Ситуація ускладнюється, якщо висока вимогливість і контроль сполучаються з емоційно холодним, відвертаючим відношенням до дитини. Ще більш важкий випадок - байдужі і жорстокі батьки. Діти з таких сімей рідко ставляться до людей з довірою, відчувають труднощі в спілкуванні, часто самі жорстокі, хоча мають сильну потребу в любові.

Поєднання байдужого батьківського ставлення та відсутність контролю - гіперопіка - теж несприятливий варіант сімейних відносин. Дітям дозволяється робити все, що їм заманеться, їх справами ніхто не цікавиться. Поведінка стає неконтрольованою. А діти, як би вони іноді не бунтували, потребують батьків як опору, вони повинні бачити зразок дорослого, відповідальної поведінки, на яку можна було б орієнтуватися. Гіперопіка - зайва турбота про дитину, надмірний контроль за всім її життям, заснований на тісному емоційному контакті, - призводить до пасивності, несамостійності, труднощів у спілкуванні з однолітками.