Східні Слов'яни. Передумови виникнення Давньоруської держави

Вступ

Київська Русь виникає на рубежі VIII-IX ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племінних князівств і у різних формах існуэ до середини XIII ст. Київська Русь займала територію Східної Європи від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від Сяну на Заході до Волги та Оки на сході, її площа становила близько 800 тис. кв. км.

У історії Київської Русі можна виділити три послідовних періоди:

1. Період становлення та еволюції державних структур (кін. VII - X ст.)

2. Період найбільшого піднесення і розвитку К.Р. (кін. X - XI ст.)

3. Період політичної роздробленості К.Р. (кін. XI - сер. XIII ст.)

Провідне місце в економіці Київської Русі посідало сільське господарство, яке розвивалося у відповідності до природних умов. У лісостеповій зоні Київської Русі застосовувалась вогнево-підсічна система обробітку землі, у степовій - перелогова. Давньоукраїнські землероби використовували досконалі знаряддя праці: плуг, борони, заступи, коси, серпи. Сіяли злакові І технічні культури. Значного розвитку досягло скотарство. Зберігали своє значення мисливство, рибальство, бортництво. Початкове в Київській Русі переважало землеволодіння вільних общинників. З кін. XI ст. формується і зростає князівське землеволодіння - вотчини. Важливе місце у господарстві Київської Русі займало ремесло. Через територію Київської Русі проходили торгівельні шляхи, що з'єднували Русь із Скандінавією і країнами чорноморського басейну, "соляний" (у Галичину), "залозний" (на Кавказ), Київ-Регенсбург (у Західну Європу). В Київській Русі розпочато карбування монет - срібників і злотників. Праці сучасних істориків, етнографів і лінгвістів доводять, що Київська Русь була давньоукраїнською державою. Український етнос формувався на території Київської, Древлянської, Чернігівської, Переяславської, Галицької і Волинської земель. За цими землями закріпилася назва "Україна". Колонізуючи північні землі слов'янське населення змішалося з угро-фінськими племенами. Північно-західні і північно-східні союзи племен стали основою формування білоруського і російського народів. У період політичної роздробленості Київської Русі мовно-культурні відмінності українського, білоруського і російського народів ще більше поглибил Київська Русь була поліетнічною державою, поруч зі слов'янами на її території проживали понад 20 народів: на півдні - печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході - литва і ятвяги; на півночі і північному сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печората інші угрофінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, готів, варягів Високого рівня досягла культура Київської Русі. Ще до IX ст. місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер (класична кирилиця нараховує 43 літери). Для письма використовувались береста і пергамент. Прекрасними зразками писемності на Русі є Остромирове Євангеліє (1053-56 рр.), Ізборники Святослава (1073-76 рр.). У роки правління Володимира Святославича у Києві, Новгороді та інших містах засновано перші школи. У 1086 р. онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу. При Софії Київській Ярослав Мудрий створив першу бібліотеку. Розвивалося літописання і література. У Києві було укладено перший літописний звід 1037-39 рр., тут редагувалась "Повість минулих літ". До визначних літературних пам'яток належать "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання" Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім" та ін. Високого рівня розвитку досягли природничі науки: математика, астрономія, географія, ботаніка. В XI ст. на Русі засновано перші лікарні. Широке визнання здобули лікарською практикою ченці Києво-Печерського монастиря Антоній, Агапіт, Пимен; лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат "Мазі". Одне з провідних місць у мистецтві Київської Русі належить архітектурі, що у своєму розвитку пройшла ряд періодів. Київська Русь витворила унікальний тип споруд, у яких поєднувалися передові досягнення будівничих інших країн і самобутній національний стиль. Відомий зодчий Петро Милогіг досягнув вершин дерев'яного зрубного будівництва. До визначних пам'яток церковного будівництва (хрестово-купольні багатонефні храми) належала Десятинна церква (989-996 рр.), Спаський собор у Чернігові (1036 р.), Софійські собори у Києві (1037 р.), Новгороді (1045 р.), Полоцьку (серед. XI ст.). У XII ст. сформувалися оригінальні київський, галицький, новгородський, судзальський будівельні стилі. У церковному будівництві широко використовувалися фрески і мозаїки. Визначним майстром іконопису був Алімпій Печерський. Київські майстри оволоділи багатьма видами ювелірного мистецтва: зернь, скань, чернь, перегородчата емаль. Важливу роль у Київській Русі, віддавалася музичному мистецтву, відомі декілька видів струнних, духових і ударних інструментів, що побутували у X-XIII ст. Широкого поширення набуло мистецтво скоморохів та співців. Культура Київської Русі заклала підвалини до наступного розвитку культури українського народу, мала значний вплив на культурні процеси у порубіжних країнах. Найбезпосереднішим спадкоємцем політичної та культурної традиції Київської Русі стала Галицько-Волинська держава, яка продовжила ранній період української державності.

Східні Слов'яни. Передумови виникнення Давньоруської держави

Cлов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фінів до Оки та верхньої течії Волги; на зaxoдi їхні поселення сягали р. Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потис колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста и тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас i розпорошувалися. Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. iз спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мовиУ VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись установити якомога найдавніші родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоювали думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки - анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу. Протягом VII та VIII ст.. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни - на північному заході, сіверці - на північному сході, уличі и тиверці - на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби. Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного i налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 30-40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів i культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандинави називали ці землі "Гардарікі", що значить "країна укріплень". Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена и роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а вaжливi питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше и з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля и худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні и загартовані воїни, здатні витримувати мороз i спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах i байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість i витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так i під час миру. Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їм дали поштовх купці зі Сходу і зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також paбiв, що особливо цінилися арабами. Ця торгівля процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема ciвepцi, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї icтopiї. "Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII-IX ст. придніпровський "союз союзів" Русь переростає у ще сильніше об'єднання - Руська земля, до складу якого входила вже майже половина східних слов'ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на північ, був справжньою державою. Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд. У IX ст. посилилась дипломатична і воєнна активність східних слов'ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. - на острів Егіну в Егейському архипелазі, у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константинополі і германського імператора в Інгельгеймі. В 860 р. руси з'явилися біля стін Константинополя, після чого відносини між обома державами розвивалися на засадах рівноправності.

Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувався процес об'єднання північної частини східнослов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.