Основний предмет та завдання курсу історичної граматики укр мови, зв'язок її з іншими дисциплінами.

Історія української мови вивчає походження мови, конкретні зміни у фонетичній, лексичній, морфологічній та синтаксичній підсистемах. Вона пояснює, яким шляхом змінювалися звуки, фонеми, синтаксичні конструкції, та якими стали наслідки цих процесів, як вони виявляються у сучасній мові.

Усі підсистеми мови зазнають змін у діяхронії. Найдинамічнішою є лексична система, яка тісно пов’язна з суспільним життям. Розвиток мови зумовлюється крім внутрішніх факторів (асиміляція, дисиміляція, прагнення до симетричності системи, аналогія тощо) також і зовнішніми, тобто екстралінгвістичними факторами, серед яких домінуючим є соціальний. Завдання історії мови -відповісти на питання чому, в який період, яким шляхом відбувалися зміни, якими стали наслідками щодо процесу для фонологічної системи

Зв’язки історії мови з іншими дисциплінами

Історія мови входить до порівняльно-історичного мовознавства-компаратистики. Крім порівняльно-історичної фонетики та граматики сюди належать ще етимологія, пор.-іст. лексикологія, теорія реконструкції та розвитку мов, дешифрування невідомих писемностей, лінгвістична палеонтологія, історія інтерпретації мови, діалектологія, ономастика, топоніміка. Єдність їх зумовлюється основним інструментом дослідження – порівняльно-історичним методом.

Історія мови користується методами загального мовознавства.

Застосуванням давніх споріднених мов, як того вимагає порівняльно-історичний метод, зумовлює зв’язки з історіями інших слов’янських мов (старослов’янська мова). Визначальними при цьому стають такі чинники:

- старослов’янська генетично пов’язана з праслов’янською мовою; вона є до неї хронологічно найближчою;

- старослов’янська орфографія панувала в писемній практиці протягом кількох століть;

- взаємодія руського (українського) ізводу церковно-слов’янської та української мов відбувалася на всіх мовних рівнях.

Тісними є зв’язки історії мови з діалектологією. Українські говори та говірки часто консервують явища чи процеси незафіксовані нормами сучасної літературної мови.

Сучасні діалектні дані, зібрані в діалектологічних словниках та атласах, також є важливими джерелами вивчення історії мови. Без знання місцевих говорів не можна пояснити особливості народного мовлення у різних ареалах Київської Русі, визначити, які з них стали осередками формування типологічних рис української мови.

Сталість основних етно-мовних ареалів, серед яких дослідники називають території Південного Полісся, Середньої Наддніпрянщини, Галичини, Прикарпаття та Закарпаття дозволяє використовувати здобутки лінгво-географії.

Безпосередньо історія української мови пов’язана з історією народу, з історією української літературної мови. Історія української літературної мови вивчає історію становлення норм і стилів літературної мови.

Джерела мовно-історичних відомостей можна поділити на дві групи: філологічні та історичні.

До філологічних належать насамперед писемні пам’ятки, свідчення споріднених мов, лексичні запозичення, дані топоніміки тощо.

До історичних належать свідчення стародавніх істориків, мандрівників та вчених про сучасні їм племена, союзи племен та державні утворення, праці Геродота, Плінія старшого, Йордана та ін. дозволяють ідентифікувати згадуване ними населення предків українців, а отже, і межі поширення протоукраїнських діалектів.

Археологія постачає відомості про дописемний період існування мови. Саме археологія дає нам дані про найперші факти поширення писемності (написи на предметах, монетах,...). Так, наприклад, відкриття С. О. Висоцьким на стінах Софії Київської абетки кількісно відмінної від класичної кирилиці дозволяє обґрунтувати концепцію еволюційного виникнення писемності в дохристиянській Україні – Русі.

Антропологія –З огляду на стабільність генофонду антропологія постачає дані про глибинні витоки сучасних народів. Основоположником української антропології вважають Хвідора Вовка, який перший провів ґрунтовні дослідження українського етносу за даними кількох експедицій.

Є праці Григорія Півторака „Українці: звідки ми і наша мова”, „Походження українців, росіян, білорусів та їх мов”.

 

 

3. Періодизація укр мови. Походження термінів "Україна" і "український"

Хронологія за Шахматовим

- до 6-ого століття – праслов’янська (спільнослов’янська) мова

- 7-8-е ст. – праруська (прасхіднослов’янська, спільносхіднослов’янська) епоха

- 9-10-е ст. – епоха діалектного розгалуження східнослов’янської мови на північну (укр.), середньоруську (білоруська) та південноруську (російська) групи

- 11-12-е ст. – мовні об’єднання східного слов’янсьтва – спільні мовні явища

- з 13-ого ст. та пізніше – епоха формування трьох східнослов’янських мов як окремих мовних систем

- 14-е ст. – мова української народності

- з 18-ого ст. – мова української нації

Хронологія за колективом авторів академічного видання Історія української мови. Вступ. Фонетика

Тут кожен з періодів надто великий, хоча залежність від офіційної доктрини простежується легко.

- до 6-ого ст. нашої ери був спільнослов’янський (праслов’янський) період

- 6-8-е ст. – давньослов’янський період = період активних процесів, що ведуть до виникнення окремих мов і груп мов

- 14-20-е ст. – це новослов’янський період, розвиток окремих слов’янських мов і закриплення їх у літературі

Хронологія Юрія Шевельова

Він виділяє періоди історії мови не з огляду на історію суспільних формацій. Його хронологія заснована лише на фактах зовнішніх, характеру писемних фіксацій, з урахуванням наслідків суспільних подій та чинників, значущих в історії українського народу.

- 6-7-11-е ст. – протоукраїнська мова (до початку писемного періоду)

- середина 11-14-ст. – староукраїнська мова

- 15-середина 16 ст. – раня середньоукраїнська мова (від 1385-ого року, коли Литва і Польща стали однією державо, до 1574 року, коли був надрукований у Львові Апостол Івана Федоровича)

- від середини 16 – половини 18 ст. – середньоукраїнська мова (від Люблінської унії 1569 року = угода про об’еднання Польщі і Великого князівства литовського в єдину державу – Річ Посполіту)

- 18 ст. – пізня середньоукраїнська мова (від полтавської битви 1709 року до видання Котляревського Енеїди 1798 року)

- кінець 18 ст. – сучасна українська мова

 

Хронологія за Григорієм Петровичем Півтораком

Він останнім часом багато уваги приділяє проблемам періодизації історії української мови. Його періодизація ґрунтується на виділенні визначальних особливостей української мови. Він розрізняє 3 періоди формування української мови:

Праслов’янський період дав у спадок ряд морфологічних ознак, що спочатку були властиві мовленні всіх слов’ян і потім в інших мовах змінилися. В українській ж вони збереглися повністю. Деякі виявилися спільними з білоруською мовою.

Ряд переважно фонетичних ознак сформувався в 6-10 ст. Тому що в пам’ятках давньокиївської писемності вони фіксуються вже не як описки, а як міцно закриплені.

Період 11-12 століть та пізніше, коли зникли зредуковані та внаслідок цього відбулися перетворення найбільш показові та специфічні для української мови.

Процес становлення української мови в основному завершився ще в домонгольський період (до нападу монголів).

Назва нашої країни УКРАЇНА з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до України Галицької» 62.

Одні дослідники пов'язували її зі словами край «найвіддаленіша від центру частина території, околиця», у(= біля) краю, тобто «погранична територія», інші - з іменниками край, країна у значенні «рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм народом». І, нарешті, ще один погляд, за яким назва Україна нібито походить від дієслова украяти (відрізати), тобто первісне значення цієї назви — «шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)».