Заснування Вінниці та походження її назви

В XIV ст. відбулися великі зміни в становищі східнослов’янських земель. Внаслідок їх суспільно-економічного роз­витку інтенсивно формуються три братні споріднені народ­ності— російська, українська та білоруська. Почався цей процес ще в період розпаду Київської Русі. Феодальна роз­дробленість сприяла розвиткові місцевих особливостей в гос­подарському житті, у мові та культурі. Ці особливості значно посилилися після розчленування руських земель іноземними загарбниками, що поступово й привело до формування трьох народностей

Саме в цей час підноситься Московське князівство. Москва стає прапором боротьби проти татарського ira не лише на Північному Сході, а й на українських та білоруських землях.

Починаючи з 20 pp. і особливо з середини XIV ст. у зовнішньополітичному становищі українських земель сталися значні зміни. Вони зумовлені були послабленням та поступовим розкладом Золотої Орди, з одного боку, та зміцненням Литви, Польщі і Угорщини, з другого. Литовські, польські і угорські феодали швидко поширювали кордони своїх володінь за рахунок сусідніх земель.

Великий литовський князь Ольгерд поставив за мету приєднати до Литви «всю Русь» і домагався цього з винят­ковою наполегливістю. У 50-х роках XIV ст. він підкорив собі чернігово-сіверських князів. З захопленням Чернігово-Сіверщини став можливим похід на Київ. 1362 р. Київщина та Переяславщина опинилися під контролем Ольгерда. Але ці землі, найбільш спустошені під час монголо-татарської навали, обезлюділи і не становили значного інтересу для литовців. Більш привабливими для Литви виявилися багаті та густонаселені землі Поділля.

З середини XIV ст. Поділля було самостійним татарським, улусом, який відокремився від Золотої Орди. На початку 50-х років XIV ст. подільські татари, як союзники, брали участь в походах Ольгерда проти Польщі. Але в 1356 р. польському королеві вдалося подарунками перетягти їх на свій бік. Татарські князі — володарі Поділля — пообіцяли допомогу Польщі в її боротьбі проти Литви. Це й послужило приводом до війни Ольгерда з Подільською Ордою.

Після взяття Києва Ольгерд на чолі свого головного вій­ська рушив на південь у степ і на р. Синя Вода (тепер р. Си­нюха, ліва притока Південного Бугу) зустрівся з об'єднаними силами трьох татарських князів — Кутлубуга, Ходжібея і Дмитра, яких літописець називає «отчичами и дедичами Подольской земли», тобто спадковими володарями.

Тут у 1362 р. сталася велика битва між литовськими і та­тарськими військами. Татарам було завдано жорстокої поразки. Це й вирішило дальшу долю Поділля: з цього часу воно перейшло під контроль Литовської держави.

Українські і білоруські землі, що в економічному, політичному і культурному відношеннях стояли значно вище, справили на Литву величезний вплив. На її суспільному і державному устрої відбилися руське право, адміністрація, організація князівського господарства, фінансово-податкова система, назви станів тощо. «Руська мова» стала офіцій­ною мовою Литовської держави. Нею писали майже всі кня­зівські грамоти, різні юридичні акти, вели дипломатичне ли­стування тощо. Розмовною мовою литовських князів і знаті також була руська мова. Багато литовських феодалів, що були язичниками, приймали православ'я. В історичній літера­турі Велике князівство Литовське починаючи з XIV ст. часто називають «Литовсько-Руською державою». Цим підкреслює­ться не лише її територіальний та національний склад, а й та роль, яку відігравала в ній культура східних слов'ян.

Захистові Поділля — цього багатого краю — литовці при­діляли чимало, уваги, розуміючи, що татари постараються повернути його. Ольгерд віддав подільські землі в уділ чоти­рьом небожам, синам свого брата Коріата — Юрію, Олександ­ру, Костянтину та Федору. Їм було наказано негайно збудувати ряд укріплених пунктів, щоб перешкодити повер­ненню татар та успішно відбивати їхні напади.

Треба зазначити, що за часів татарського ira на Поділлі, як і на інших українських землях, не було фортець: нових не будували, а старі татари наказали зруйнувати. Це полегшу­вало їм тримати в покорі завойовані землі. Літопис з цього приводу вказує, що «... тогды в Подольской земле не был ни один город, ни деревом рубленый, ни каменем будованый».

Коріатовичі об'єднали під своєю владою місцевих феодалів і почали правити Поділлям, обороняючи його від ворога. Літо­пис відзначає, що вони «вошли у приязнь со отаманы, почали боронити Подольскую землю от татар, а баскаком выхода (тобто данини татарам. — Ред.) не почали давати».

Однією з вирішальній умов успішного захисту краю від монголо-татарських грабіжників було спорудження укріпле­них пунктів — замків. Саме з цього й почали Коріатовичі. Як розповідає літопис, вони одразу ж після битви на Синій Воді відновили замки у старих містах Поділля: Кам'янці, Бакоті, Смотричі, а одночасно з цим побудували нові міста (укріплені пункти, «города» — від слова «городити») — Браслав (Брацлав), Скала, Черлений Городок» Соколець, ВЬница, (Вінниця) і так «всі городы Подольские умуровали и всю землю Подольскую осели». Вінницю, як укріплений пункт-фортецю, литовський літопис вперше згадує серед інших місту 1363 році. До цього часу назви «Вінниця» в жодному з джерел не зустрічаємо. Правда, є відомості, що недалеко від того місця, де виник замок, задовго до його будівництва існувало село Межнківці, мешканці якого займалися хлібо­робством, розведенням домашніх тварин, а також полюван­ням у навколишніх лісах.

Отже, в часи татарського ira Вінниці, як міста, не було, "Якщо ж врахувати ту обставину, що назва його з'являється в литовських літописах одразу ж після розгрому татар на р. Синій Воді, можна вважати, що засноване місто Вінниця 1362 року.

Історики по-різному пояснюють походження назви міста. Найбільш поширена і, до речі, найдавніша та думка, що Він­ниця дістала свою назву від ґуралень (за ранньою терміно­логією, їх називали «винницями»), які нібито були розкидані в навколишніх лісах. Однак, добре відомо, що винокуріння (ґуральництво), тобто виробництво спирту із зерна хлібних культур на Україні, набуло поширення лише з другої поло­вини XV ст. До XIV ст. відноситься тільки початок виноку­ріння, та й то у дуже обмежених розмірах, бо спирт вживався тоді лише для лікування, а його водний розчин (горілка), як оп'яняючий напій, поширюється лише в XVI ст. Тому найімо­вірніше, що в час заснування Вінниці ніяких ґуралень у цій місцевості не було. А саме припущення про походження наз­ви міста від слова «винниця» або «вино» досить довільне. Це підтверджується також лінгвістичним аналізом назви міста. В усіх ранніх літописах зустрічаємо слово «ВЪница» (через Ъ), в той час, коли вино писалося завжди через «и».

Дехто з дослідників вважає, що назва міста Вінниці по­ходить від назви невеличкої річки Віннички, лівої притоки р. Південного Бугу (як і назви ряду інших населених пунк­тів, що походять від назв річок — Мурафа, Бронниця, Серебрія, Русава). Але цього припущення не поділяє переважна більшість істориків. Якби назва міста походила від назви річки, то у її виникненні відіграв би, очевидно, головну роль повноводний Південний Буг, на берегах якого будувалося місто, а не маленька його притока. Більш ймовірно, що, нав­паки, Вінничка одержала свою назву після заснування міста.

Найбільш вірогідною, на наш погляд, є гіпотеза, за якою назва «Вінниця» походить від давньоруського слова «вЪно», що означає «придбання», «посаг», «заміна власності». Ос­кільки подільські землі були справді придбанням, посагом литовських князів (брати Коріатовнчі, як уже згадувалося, одержали їх у володіння від свого дядька великого князя Ли­товського Ольгерда), то цілком ймовірно, що й назва «ВЬн­ница» пішла від слова «вЬно». Пізніше з розвитком мови звук «Ь» перейшов в «І».

Першою великою будів­лею в місті був замок-фортеця споруджений на висо­кому лівому березі Півден­ного Бугу проти сучасного Староміського мосту, зліва від церкви. Сама гора, на якій стояв Вінницький за­мок, була чудовим природ­ним укріпленням. Вона па­нувала над навколишньою місцевістю і з трьох боків неприступними, кам`янистими схилами урвисто спуска­лася майже до річки. Лише з півдня гора була похилою, але тут при спорудженні замку прокопали глибокий рів. Безсумнівно, що місце для замку було обране дуже вдало. Відтворюючи вигляд замкової гори того часу за сучасними орієнтирами, тре­ба мати на увазі, що Південний Буг був тоді значно повноводнішим, а сама гора тепер дуже зруйнована (тут добували граніт, а останнім часом у зв'язку з будівництвом нового Староміського моста здійснено великі земляні роботи).

Певну уяву про Вінницький замок дають лише описи 1545 та 1552 рр. Але, очевидно, він не набагато змінився з часу своєї первісної забудови, хоч не раз був зруйнований воро­гами, а потім знову відновлювався.

Площа, яку займав замок, становила близько 3 тисяч квадратних метрів. Складався він з комплексу споруд, оточених високими (в кілька метрів) стінами. Стіни була дерев'яні, подвійні, всередині засипані землею та піском. Зверху їх покрито було дубовим помостом, над яким підносилось п’ять бойових башт. Шоста башта знаходилась за ворітьми і контролювала вхід до замку. Входили та в’їжджали до фортеці лише через підйомний міст, що його перекидали над глибоким ровом. За стінами знаходилась церква, світлиці(для багатіїв), городні (приміщення для простих людей, що ховалися в замку при появі ворога) та льохи, в яких зберігалися запаси їжі, а також зброю та цінності. Для оборони міста в замку утримували гарнізон, чисельність якого в різні часи була неоднаковою.

Замок став тим центром, навколо якого розросталося мі­сто. Будинки, що їх споруджували навколо замкової стіни, були дерев'яні, маленькі. Населення дбало головням чином не про довговічність своїх жител, а про те, щоб на спору­дження їх витрачалося якнайменше праці. Це й зрозуміло, бо татари під час своїх набігів усе руйнували і палили.

В перші десятиліття існування Вінниці мешканці її займа­лися майже виключно сільським господарством. Сіяли озимі та ярові культури, садили городи, займалися тваринництвом бджільництвом, полюванням та рибальством. Тісно зв'язані були вінничани з сільськогосподарським виробництвом і в наступні часи. Ремесло у місті перебувало ще в зародковому стані.

 

Висновок

Як ви побачили вище, історія міста Вінниця почалась ще 500 тис. р. до н. е. За цей час змінилося дуже багато чого. Приходили нові племена, нові завойовники. З’являлися нові культури, але кожен з прийшлих народів залишав певний шматок свого культурного розвитку тут – на території Вінниці. Звичайно не можна досконало дізнатись кожен етап розвитку Подільської землі і, зокрема, Вінниці. Але ми можемо, за допомогою історичних досліджень побудувати певний порядок розвитку нинішньої території міста Вінниці, що я і виклав у цій роботі.

 

 

Література

1. Вінниця історичний нарис

2. Батюшков П. Н. - Подолия. Историческое описание. СПб. 169!.

3. Бурдейний П. А., Рубін М. Б., Вінницька область (географічний нарис), Київ, 1961.

4. Вінниця, її околиці та Вінницька округа, за ред. В. Отамяновського, Вінниця, 1927.

5. Вінницька область. Матеріали на допомогу лектору. Географічний нарис, Вінниця. 1958.