Літописні відомості про слов'ян Побужжя

Дані археологічних досліджень, що стосуються історії східних слов'ян, істотно доповнюються письмовими джерелами. Це перш за все літописи, що їх почали вести за часів Київ­ської Русі, а також свідчення римських та арабських істори­ків і географів.

Найдавніша збірна назва слов'янських племен, що відно­ситься до перших віків н. е., — венеди. Про них збереглися лише дуже скупі згадки римських авторів, з яких дізнаємося, що венеди займали велику територію від Ельби до Дніпра і від Балтійського моря до Дунаю та Карпатських гір. Займа­лися вони хліборобством, скотарством та полюванням. З кар­ти розселення східних слов'ян, створеної радянськими вчени­ми, видно, що слов'янське населення середньої та верхньої течії Південного Бугу перших трьох століть н. е. належало до венедів.

Збереглися згадки про ряд союзів слов'янських племен, що склалися у IV столітті н. е. Одним з найбільших і наймогутніших серед них був союз антів. Він займав міжріччя Дніпра та Дністра. Таким чином, населення Побужжя було в само­му центрі земель цього союзу. Анти були чудовими воїнами і вели успішну боротьбу з готами, аварами, Візантією та ін­шими ворогами. Візантія, налякана їх могутністю, намага­лась найняти до себе на службу окремих слов'янських вождів з їхніми військовими загонами.

Головним заняттям антів було вирощування зернових культур, а також скотарство, полювання та рибальство. Найважливіші питання громадського життя вирішувались на на­родних зборах. Вожді племінних об'єднань мали обмежену владу, яка посилювалася лише під час військових походів. За релігією анти були язичниками. Вони поклонялися силам природи і справляли культ предків. VI—IX століття в історії східних слов'ян — це період, коли інтенсивно розкладається первіснообщинний лад, виникають економічні і соціальні пе­редумови феодалізму. Зароджуються і розвиваються класові відносини.

Процес розвитку феодальних відносин добре помітний вже у антів. В VI ст. внаслідок зростання продуктивних сил у них посилюється майнова і соціальна нерівність, збільшується і стає спадковою влада вождя, йде процес утворення класів у рамках феодального суспільства, нарешті, створюються перші більш-менш міцні державні об'єднання. Останні відомості про антів стосуються початку VII ст. Антський племінний союз розпався, і на його місці виникли інші порівняно невеликі племінні об’єднання, про які ми довідуємось, головним чином, з руських літописів.

Одне з найдавніших і найцінніших джерел вітчизняної історії —- літопис відомий під назвою «Повесть временных лет» (початок XII ст.), перераховує чотирнадцять східнослов'янських племен та вказує місця їхнього розселення. Серед них названо і уличів та тиверців, що жили в басейні Півден­ного Бугу та Дністра. Автор «Повести временных лет» згадує ці племена майже весь час тільки разом і нічого не говорять про їхнє походження. Радянським історикам пощастило вста­новити, що і уличі і тиверці дуже давнього походження, будучи нащадками антів, вони почали своє існування у складі антського союзу, а після його розпаду в VII ст. стали окремими незалежними племенами. Академік Б. О, Рибаков, який досліджував історію уличів і тиверців, довів, що найдавнішими жителями Побужжя та Наддністрянщини були тиверці. Тереном же, де утворилося плем'я уличів, була територія в районі великого коліна Дніпра (приблизно сучасна Дніпро­петровська область). Тут уличі жили до першої половини X ст.

В кінці IX ст., після об'єднання Київського і Новгородського князівств, в основному складається едина древньоруська держава з центром у Києві. Це було однією з визначніших подій в історії середньовічної Європи. Особли­во ж велике значення мала вона для східних слов'ян. Утво­ренням Київської Русі завершився складний і тривалий процес суспільного розвитку східнослов'янських племен.

Уличі і тиверці не ввійшли до складу давньоруської держави. Київські князі Аскольд і Дір ще в другій половині IX ст. розпочали боротьбу за підкорення уличів. Продовжив її князь Олег, який намагався завоювати землі не лише уличів, а і тиверців. Одночасно з цим обидва племені витримували удари з боку кочовиків, що набігали з Причорноморських степів. Особливо терпіли від цих набігів уличі, територія яких заходила далеко в степ.

Уперту боротьбу за підкорення уличів і тиверців Київська Русь вела і за князя Ігоря. Закінчилася вона тим, що обидва племені були приєднані, нарешті, до древньоруської держави. Уличі вчинили, очевидно, більш запеклий опір, ніж тиверці. Літопис розповідає, що Ігор послав проти них велике військо на чолі з досвідченим воєводою Свенельдом, який підкорив частину території, уличів і обклав їх даниною. Але головне їхнє місто Пересічен витримало трирічну облогу і було взяте та зруйноване лише в 940 році. Внаслідок багаторічної боротьби з кочовиками та київськими князями, землі уличів по Дніпру були вкрай розорені. Після падіння Пересічена уличі переселилися на захід — на Побужжя та Наддністрянщину, де жили тиверці.

При цьому тиверці зосередились в основному на землях по Дністру, а уличі заселили переважно басейн Південного Бугу. Але проводити тут якийсь кордон дуже важко — посе­лення тиверців можна зустріти і на Побужжі так само, як поселення уличів у Наддністрянщині.

З середини X ст. історія уличів і тиверців невіддільна від історії Київської Русі, до складу якої вони ввійшли. Обидва племені втягуються в процес формування давньоруської народності. Треба відзначити, що уличі та тиверці, як і інші нащадки антів, що жили на території сучасної України,— поляни, древляни, дуліби, значно випередили в економічному і культурному відношенні східнослов'янські племена, що займали лісові простори по верхньому Дніпру, Західній Двіні, Оці. Волзі та в інших районах північного сходу.

Ще в антський період, тобто десь у V столітті нашої ери, вони користувалися залізними наральниками та плугами і залізними лемешами для важких ґрунтів, сіяли всі основні зернові культури, тримали домашніх тварин. Таким чином, сільськогосподарська техніка уличів і тиверців вже тоді стояла на рівні, якого інші племена досягла лише за часів Київської Русі і навіть у пізніші віки. Сучасники відзначать, що в уличів і тиверців було дуже багато міст. Вони вели жваву торгівлю з Візантією та іншими країнами. Про це свідчать і численні скарби, знайдені в різних місцях Поділля. Так, у 1928 р. в с. Копіївці Іллінецького району був знайдений скарб, що відноситься до X ст. Складається він з 500 срібних арабських монет та 40 різноманітних срібних прикрас.

Будучи вже у складі Київської Русі, уличі і тиверці, як раніше, приймали на себе перші удари кочовиків, що набіга­ли з Причорноморських степів — кочових болгар, білих та чорних угорців, хазар, печенігів, гузів і, нарешті, половців. Спустошені землі, зруйновані міста і села —такі були страш­ні наслідки цих нападів.

Таким чином, територія уличів і тиверців — родючі землі над Бугом та Дністром — мали не тільки величезне економічне та політичне, a й стратегічне значення, прикриваючи Київську державу від ворогів з півдня і заходу. Через них здійснювалися економічні та культурні зв’язки Русі з за­хідними і південними слов'янами, з Візантією та іншими країнами.

В процесі розвитку феодальних відносин у давньоруській державі поступово зміцнювалися місцеві центри, що прагнули відокремитися від Києва. Ці де централізаторські тенденції призвели в середині XII ст. до розпаду держави на окремі князівства. На Південному Заході Русі створюється Галицько-Волинське князівство. До його складу ввійшли також землі уличів і тиверців, які дістали назву Пониззя, або Галицького Пониззя. Більше ста років Пониззя перебувало від владою галицько-волинських князів.

В першій половині XIII ст. на безмежних просторах Євро-азійського материка розігралася страшна трагедія. Величезна монголо-татарська орда, яка несла масові пограбування, розорення й вбивства, захопила квітучі міста середньої Азії, Персії, Кавказу. Переваливши через Кавказький хребет, вона прорвалася на європейську рівнину. Страшна загроза завис­ла над руськими землями. Половці, що спробували стати на шляху завойовників, зазнали розгрому. Деякі руські князі, добре розуміючи небезпеку, постарались організувати відсіч ворогові.

Але феодальна роздробленість Русі не дала можливості по-справжньому об'єднатись для боротьби із страшним воро­гом. Цим, головним чином, пояснюється поразка об'єднаного русько-половецького війська у першій же великій битві з монголо-татарами біля р. Калки в 1223 р. Татари після цього ру­шили угору по Дніпру, але їх сили були підірвані і вони по­вернули назад у степи Середньої Азії.

Добре підготувавшись до війни, нова величезна монголо-татарська орда під проводом хана Батия форсувала Волгу і в 1237—1238 pp. вкрай спустошила землі Північно-Східної Русі. Князі її змушені були підкоритися завойовникам. В 1239 р. свіжі татарські війська, що прийшли з-за Волги, на­пали на Південно-Західну Русь. Один за одним падали ук­ріплені міста — Переяслав, Глухів, Чернігів.

Восени 1240 р. Батий на чолі величезної орди підійшов до Києва. Героїчно оборонялися кияни. Всі вони полягли у бою. Монголо-татари, взявши місто, зруйнували і спалили його. Після цього, знищуючи все на своєму шляху, вони ру­шили далі на захід — на галицько-волинські землі. В 1241— 1242 pp. головні монголо-татарські сили спустошували міста і села Польщі, Угорщини, Сербії та Болгарії. Але рухатися далі в глиб Західної Європи вони вже не могли, бо були знекровлені в боротьбі за підкорення руських земель. До то­го ж у тилу в них залишився народ, який знову міг піднятися на боротьбу при першій же серйозній поразці на Заході. То­му татаро-монгольські орди повернули назад і в пониззі Вол­ги заснували столицю своїх величезних володінь. Держава ця дістала назву Золота Орда.

Монголо-татарська навала завдала Русі жорстокого уда­ру. Значна частина працездатного населення була взята в полон, а незліченні матеріальні й культурні цінності знищені. Руські землі були піддані систематичним грабежам у вигляді величезної данини, яку збирали татарські чиновники — бас­каки. Крім того, татари продовжували грабувати населення і «незаконно», нападаючи на те чи інше місто або село. Важ­ким був і моральний стан народних мас. К. Маркс з цього приводу вказував, що татарське іго «не тільки гнітило, воно ображало й сушило саму душу народу, що став його жертвою».

Коли хан Батий 1240 р. рушив з Києва на Галицько-Волинське князівство, землі Пониззя залишилися поза зоною руху його орди і не зазнали спустошення. Є підстави вважа­ти, що причина цього не лише в тому, що ці родючі землі знаходилися осторонь від напрямку руху основних сил воро­га, а й у тому, що татарські воєначальники розглядали їх, як свою продовольчу базу. Про це свідчить і той факт, що, за­хоплюючи Побужжя та Придністров'я, монголо-татари не вдавалися до масового знищення та полонення населення. Очевидно, вони залишали тут робочу силу з тим, щоб брати з цього багатого краю величезну данину, в основному, у ви­гляді хліба.

Південно-Західна Русь потрапила під владу татаро-монгольських ханів дещо пізніше, ніж Північно-Західна. Гали­цько-волинський князь Данило Романович тільки в 1245 р. визнав над собою владу Батия. При цьому він заплатив ха­нові за «ярлик» (дозвіл на князювання) велику суму грошей і поступився Волховськими землями та Пониззям, які згодом після навали татаро-монголів знову перейшли під владу га­лицько-волинського князя. Але й в 1245 р. Пониззя ще не остаточно перейшло під владу татар. Незабаром Данило Ро­манович розпочав боротьбу з татаро-монголами за незалеж­ність. Зібравши значні сили, він примусив татарські війська відступити з усієї території князівства, в тому числі й По­низзя. Ця боротьба затяглась на багато років.

1252 р. монголо-татари вислали для підкорення Данила 60-тнсячну орду під командуванням Куремси. Цей наступ у 1254 р. був відбитий, внаслідок чого галицько-волинський князь навіть повернув собі Болховські землі. Але Пониззя в цей час остаточно потрапляє під владу монголо-татарської орди, де й перебуває більше ста років.

Захопивши Пониззя, Куремса посадив баскаком у Бакоті галицького боярина Мілея, що перейшов до татар. Незаба­ром на місце Куремси прибув старий і досвідчений монголь­ський воєначальник Бурундуй. З собою він привів величезне військо і в 1258—1259 рр. остаточно включив усю Галицько-Волинську землю до складу Золотої Орди.

З цього часу населення басейну Південного Бугу, як і ін­ших руських земель, змушене було виплачувати татарам да­нину. У зв'язку з потребою систематично збирати данину татари вирішили зробити перепис населення на Пониззі, яке в цей час почали називати Подільським улусом, або просто Поділлям, та поділили його територію на податкові округи («тьми»); На чолі кожної «тьми» були поставлені «отамани» з місцевих феодалів. Вони збирали данину й віддавали її баскакам, що приїздили від татарських ханів. Кращі умови, що склалися на Поділлі у порівнянні з сусідніми землями, викликали певний приплив населення у північну його частину, в той час як на півдні в степовій частині кочували татари.

В кінці XIII і на початку XIV ст. Золота Орда проявляє все більше тенденцій до розпаду. Ще в 70 рр. XIII ст., поряд з Золотою Ордою, виникла Ногайська Орда, яка трималася незалежно від хана Телебуга, що захопив золотоординський престол. Хан Ногай фактично самостійно правив на всьому північному Причорномор'ї, а також у Галицько-Волинській Русі, включаючи й Пониззя, хоч номінально ці землі були у складі Золотої Орди.