В грудях сміливість до великого

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ

Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім — Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім’ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя. Закінчивши семінарію, І.Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії. 1861 року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу. 1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865 – 1866 роки), в гімназіях Каліша (1866– 867) та Седлеця (1867–1872). Одночасно з педагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. У 60-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з’явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. З 1873 року І. Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, попав під таємний нагляд жандармерії. 1874 року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум’яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878 р.), «Кайдашева сім’я» (1879 р.), «Бурлачка» (1880 р.), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884 р.). 1885 року І. Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе виключно літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888 р.) та «Афонський пройдисвіт» (1890 р.), казку «Скривджені» (1892 р.), повість «Поміж порогами» (1893 р.). На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906 р.) та «Українська поезія».

Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини ХIХ століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І.Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників, Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населення. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя. Івана Нечуя-Левицького покликали до письменницької праці муза Шевченка, романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. Надто ж поезія Шевченка, з якою він уперше познайомився в журналі «Основа» 1861 року i для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим. У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив: «Буду писати вірші, складу віршами книгу, таку, як «Катерина»… Напишу про діда Хтодося… про нещасних, прибитих долею… Про них! Про них!» Це була програма, над якою він працював ціле своє життя. Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 60—70-х роках, в умовах жорстокої реакції і національного гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону українського слова. Водночас у ті часи інтенсивно розвивався капіталізм, виникають нові суспільно-економічні відносини і суперечності. Реформа 1861 року, формально скасувавши кріпацтво, не полегшила життя селянства, яке страждало від орендарів, промисловців, посесорів. Щоб прогодувати сім’ї, тисячі людей мандрують Росією в пошуках заробітків, скрізь стикаючись із свавіллям чиновників та промисловців, нової буржуазії, яка, так само як і поміщики, гнітила народ. В роки навчання в духовній семінарії І. Нечуй-Левицький у полеміках із студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української нації та культури. Царський уряд устами Валуєва проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Здійснювалися широкі заходи з русифікації населення, заборони книжок та навчання рідною мовою, заборонялася діяльність українських культурних товариств. Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою на Наддніпрянщині, скориставшись допомогою П. Куліша, публікує у львівському журналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне спрямування» (1878 р.), у якій гостро виступив проти шовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників. Пізніше, 1891 року, у статті «Українство на літературних позвах з Московщиною» він з ще більшою гостротою висловив протест проти гноблення українського народу царизмом. Естетичні погляди І. Нечуя-Левицького, окрім творів красного письменства, формувалися під відчутним впливом народної творчості. І. Франко вважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи. У статті «Сьогочасне літературне спрямування» основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує «реальність, народність та національність». Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя Т. Шевченка, який, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести народний епос в щиро народному дусі». Свої погляди на народну творчість Нечуй-Левицький виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868 р.), яка й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. В ній письменник аналізує перекази, приказки, вірші, в яких відбито соціальні конфлікти й суперечності в гущі українського народу. Добре знаючи закулісні сторони церковного життя, він гостро критикує в цій праці вияви відступу від християнської моралі та благочестя в середовищі священнослужителів. За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І. Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А повісті «Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури. «Українська жизнь, — писав Нечуй-Левицький, — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Розквіт творчості письменника припадає на другу половину 70-х – початок 80-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у змалюванні народних характерів. Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в «Афонському пройдисвіті», він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізм і надію на краще життя.

До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі.

1. «Хмари»

Скорочено:

Одного літнього дня, у місяці липні 183… року, з міста Тули вийшла купка хлопців. Між ними був вищий од усіх – їх поводатар, Степан Іванович Воздвиженський. Це були тульські семінаристи. Йшли вони до Києва. Їм були видані гроші на коні, але вони вирішили йти пішки, агроші пропити. Перед ними зявилася чудова панорама Києва. На високих горах скрізь стояли церкви, дзвіниці. Проти їх стояла лавра. Київські гори стоять непорушно. Тульські семінаристи пішли прямо на гору до лаври, до митрополита. Він їх розділив: ті, хто йде до академії; ті, хто в попи. Пообідавши розійшлися на 2 боки. Одні – до лаврської гостиниці – і жили там, доки митрополит не роздав їм парафій на Україні. Друга половина – на Поділ до академії. Там вони здали екзамен – їх було прийнято до академії (Воздвиженський був серед них).

По розкішних алеях Братського монастиря гуляли студенти з усіх кінців Російського царства. Студенти з України та Білорусії були цифілізованіші, делікатніші. Всі «…говорили московським язиком, і рідко траплялося почути співучу, м’яку розмову українську… В Братськім монастирі… панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люди… Све давнє українське лежало десь глибоко під землею…» Незабаром студентів розділили по номерах (по 5-6 чоловік; поміщаючи, їх мішали між собою). Степан Воздвиженський попав у 10-й номер. Разом із ним жили українець, болгарин, серб, грек і архангелець. У номері всі любили чистоту, а Воздвиженський, здається, і не розумів, що це таке, — вдача його була деспотична, кожному говорив «ти». Студенти дуже пили того часу, але Воздвиженський пив більше од усіх. Співали пісні. «Чудовою здалась українська пісня всім студентам з далеких країв, що зроду її не чули!» Степан був дуже богобоязливим, навіть вночі молився.

Українець, що жив з Воздвиженським – Василь Петрович Дашкович, родом з Черкащини, високий, з темним волоссям та розумним поглядом. Найбільше вподобав Філософію, сам вивчав німецьку мову. Дуже любив чистоту (брав лінійку й вигладжував ковдру, щоб не було ні складочки). Воздвиженський через веселу вдачу й гарний голос подобався паннам і паніям. Почалося тихе студентське життя. Степан вже не вставав вносі молитися, почав чепуритися й прибиратися.

«Київська академія того часу стояла дуже низько і не давала нічого для мислі. Змість латинського язика уряд завів великоруський. Про український язик ніхто не дбав… Академія випускала тоді… професорів, котрі були темні, як темна ніч… З тієї академії повиходили протоєреї і архієреї, що плодили на Україні московський язик і московський дух… Давня академія Могили служила сже не Україні, не українському народові, а великоруському урядові…».

Одного разу говорили про жінок. Дашкович: «…щоб уміла господарювати, порядок в домі подавать, і щоб уміла українських пісень співати,.. буде коло мене шити й пісню мені співати». Воздвиженський: «…Коло мене жінка буде ходить навшпиньки… А я так читатиму або спатиму, то вона повинна завмерти на той час… Я голова в домі, а вона моя піддана…».

Проти манастиря була оселя купця Сидора Петровича Сухобруса. Він мав двох дочок. Старша – Марти, манша – Степанида. Сухобрус овдовів, і ого дочки хазяйнували в господі. Великий порядок і чистота були в хаті. Марта і Степанида були схожі вдачею: розумні, чепурні й веселі, але уперті. Вони гуляли вкупі, але не було між ними щирої любові. З них вийшли «розумні й хазяйновиті панни, але зате палкі й сердиті». До Сухобруса почали вчащати паничі. Але ніхто не припадав до серця сестрам. Дівчата хотіли вибрати собі женихів не дуже темних купців, бо й самі навчалися в пансіоні. Вони кожної неділі ходили до церкви. Там їх і примітили Дашкович і Воздвиженський. Студенти давали усім панночкам приізвиська. Сухобрусівен вони звали «пальмами».

Одного разу, у неділю, літнього вечора, була гулянка в Царськім садку. Були там Марта і Степанида, а також студенти. Тільки сестри пішли у сад, як через паркан перескочило двоє, — вони злякалися й побігли до хати. А студенти, напившись в одного купця, переплутали стіну й залізли в садок. Вийшов Сухобрус, запросив їх до світлиці. Туди зайшли і дочки. Познайомилися. Степанида мала лице щиро київське, ніс був чисто міщанський. Марта скидалась на сільську молодицю. Дашковичу сподобалася Степанида: «Якп вона тиха! Мов та голубка!» (співає та грає). «Моя суджена», — подумав юнак. Просиділи до ранку. Їх запрошували ще заходити. За обідом батько все хвалив Дашковича, а донькам більше до вподоби був Воздвиженський. З того часу між сестрами почався ще більший нелад.

Відтоді Воздвиженський і Дашкович почали навідуватися до Сухобруса, гуляли з дочками. Сухобрус обіцяв кожній заставить будинок.

Настав останній рік академічного курсу. Воздвиженський почав записуватися в лавру, щоб показати ректорові свою віру. Він став зовсім іншим – перед професорами гнув спину, низенько кланявся ченцям. Репутація його йшла вгору. Здали іспити митрополиту. Воздвиженський просить у ректора, щоб його залишили в Києві. «Йому треба було… пограть комедію, частіше ходити до ректорового товариша (протоєрея) і вдавать із себе жениха його старшої дочки… посватав і заручивсь там». Але коли юнак дізнався, що цого залишили в Києві і зробили професором в академії разом з Дашковичем, він покинув увиватися коло неї. Коли ж усі почули про заручини Воздвиженського й Марти, то пороззявляли роти. Батько говорив, ща Марті дасть новий дім, а Степаниді залишиться все інше, а також купив їй грунт через вулицю, обіцяє збудувати також новий дім, а флігель — пополовині. Але Воздвиженський сказав, що батько все це записав, а папір той сховав у кишеню.

Ввечері хлопці пішли до Сухобруса. Дашкович також посватав Степаниду Сидорівну. Сухобрус не знав краю своєму щастю. Після заручин була багата вечеря. Воздвиженський і Дашкович вінчалися разом. Весілля: гостей було багато. Пили і їли, але позаочі гості звали Воздвиженського недобрим чоловіком, що зрадив одну й женився на багатій купчисі.

Молоді жили спочатку мирно й щасливо: Воздвиженський займав верхній поверх, Дашкович – нижній. Папроти ріс новий будинок, а між двома хазяйками в одному домі росла незгода. Сухобрус більше любив меншого зятя, посадив їм молоді деревця у садку.

Дашкович визначався між професорами своїми лекціями з історії філософії. З кожним роком лекції були кращими, росла його репутація. Не в одну голову запала крапля світу й думок від його лекцій.

Воздвиженський не любив науки, мав її за спосіб прокласти собі стежку в житті. Він заходив, виймав старі листки, читав, а потім вивчив їх напам’ять. Студенти перестали ходити на його лекції. «Воздвиженський… кожному ректорові встигав зайняти скрізь перше місце і розпоряджався академічними грошима. І за все це він доставав добрі гроші. При кількох ректорах… мав право сказати: «Академія – то я!»

Дашковичі вже живуть в новому будинку. Часто він до півночі сидів у кабінеті, Степанида біля нього вишивала, а чоловік не звертав на неї уваги. Завидувала сестрі, що їй жилося веселіше з Воздвиженським. Щоб витягти Дашковича з кабінету, Степанида задумала влаштувати вечів з танцями. Танцюючи, він звивався. Тим часом Воздвиженський програвся в карти. Марта сказала, що треба йти додому. Воздвиженський спересердя встав і мусив іти з нею. Він хотів зломить її. Вдома вона говорить, що за його гроші й одежини не купила, що не бачить його грошей, а живуть за її. Сон Воздвиженського був важкий. Він зрозумів, що помилився в характері жінки. Зранку вона ходила і командувала слугами, як воєвода. Порядок виникав, де тільки вона ступала. Під час вечірнього чаю Марта так посунула чашку, що той розлився, а сама не сіла пити. Вона вимагала гроші, тому що на вечорниці у сестри одна вона була у старомодному капелюшку. Вона підступала до нього все ближче, а він одступав. Дістав із комоду гроші та дав їй.

Другого дня Марта пішла до магазинів, набрала шовку, купила капелюшок. Вертаючись, зайшла до сесрти, похизуватися. Степанида, вихопивши копелюшок, побігла до Дашковича. Той мусив дістати гроші.

Воздвиженський хотів покликати гостей, але Марта сказала, що не буде колоних панькатися. Марта довго терпіла, як Воздвиженський обходився з нею, вважав нижчою від себе, а їй бажалося всім правувати. Йому заманулося зломити її: запросив гостей того ж вечора. Але дівчина до них не вийшла. Йому було соромно, жалівся батькові на дочку, вона відповіла: «…Я його присилую мене поважать». Прийшовши з лекцій, Воздвиженський пообідав і заговорив до Марти солодким голосом. Вмрішили зайві гроші здати в банк, зовсім помирилися того внчора. Настав у хаті мир на довгий час. Марта того ж дня побігла до сестри. «…Я йому виварила виду! Тепер мене слухатиме… Причепись і ти до сого!..» Степанида пішла до Дашковича, розповіла, що Воздвиженські відвезли гроші в банк, сестра купила модний одяг. Дашкович на це висунув зі столу шухляду з грошима й віддав жінці.

Сухобрус старівсі і впадав у містицизм. Почав часто їздити у лавру, боявся сам спати. Почали ввижатися цопові та собачі голови. Заслаі – і помар. Недовго дочки журилися – почали ділити спадок. Прочитали заповіт – флігель залишається Воздвиженським. Степанида почала сперечатися, одначе треба було з цим миритися, бо ще не було розділене батьківське добро.

Всі речі занесено у залу – почали ділити. Але залишилися одна перина і три подушки. Довго сперечалися — ірозбили постіль пополовині: перетягли шнурком перину і подушку – та й розрубали сокирою.

Дашкович все глибше закопувався в книжки. Він давно не був у свого батька, на Черкащині. Схотілося йому поїхати у село, у Сегединці. Коло ставу коні повернули до церкви і хзаїхали у двір священика. Батько вже стояв однією ногою в могилі. Покої були дуже старі: у них тхнуло трухлятино. Ввечері пішов подивитися на село. Дівчата йшли й співали, сміх і жарти. Дашковича вразило таке кипуче життя, що він сам собі здавався мерцем. Другого дня повіз косарям обід. Сів з ними їсти куліш. Слухав та записував у книжечку поезії, жарти, пісні. Через тиждень почав нидитися за книжками. Приїхавши додому гопорить: «…думаю вивчить життя свого народу, і його мову… і навіть … дещо записать про свій народ». Воздвиженський відповів на це: «Найкраще, що ти привіз,.. то кавуни та дині. Я б не проміняв їх ні на яку філософію…»

І Воздвиженський, і Дашкович мали чимало дітей, і все дочки. Старша Дашковича – Ольга, а Воздвиженського – Катерина (на кілька місяців менша за Ольгу). Їм найняли гувернанток котрі їх вичли. Потім поїхали здавати в інститут, де начальницею була пристаркувата пані – генеральша Турман. Їй одразу сподобалася Ольга, бо була дуже гарненька, на Катерину не звернули уваги — і в її маленькому серці заворушилось недобре почування. Аристократична обстава в інституті, розмови – все те вплинуло на Марту і Степаниду, вони почали копіювати маркіз. Ольга стала «коханою ученицею». Її класною дамою була маркіза де Пурверсе (сестра Турманші). Ольгу хвалили, називали янголом, і вона думала, що все мусить схолятися перед нею. Читала французькі романи і бачила себе там. На Катерину не звертали уваги, хоч і навчалася вона краще. Настав час виходу з інституту. Ольга довго плакала.

Одного вечора Марта і Степанида з доньками гуляли біля пам’ятника. Побачили там паничів (студенти з університету). Ольга примітила одного, що вразив її серце. У думці уявляла його сином князя. Незабаром Степанида задумала зробити вечірку, щоб показати дочку знайомим. Зібралися гості. Між ними був і студент, який так сподобався Ользі – Павло Антонович Радюк (із Полтавщини, село Журбані). У них був невеликий панський будинок. Все те батько взяв за жінкою Нідаєю Степанівною Іскрою. Батько ж, Антін Антонович, був з небагатих козаків, мав хутір. Він дуже гарно розповідав анекдоти, оповідання – веселив увю околиця. Мати закінчила харківський інститут. Радюк дуже любив сина, дочок же виховувала мати. Син бігав до наймитів, навчався українських пісень, казок. Мати була проти. Тому Павла відвезли в київську гімназію. Великоруська мова там панувала. Повернувшись на канікули, втратив слід української національності. Вступив до університету, почал нове життя. Всі європейські ідеї хотів прикласти до України. Був ватажком між товришами, його знали й професори, «… він був тією силою вітру,.. що розносить з собою насіння всяких рослин…» Батьки чекали його в гості. Побачили, що до двору йде сільський, але гарний парубок. Це був Павло, в українському костюмі («ми народовці», «ми націоналісти»). Батько був гордий сином перед сусідами. Читали з ним заборонені твори Шевченка.

Наступного дня були іменини Радючки. Серед готей виділялася немолода вдова – капітанша Ликерія Петрівна Висока. Було також багато панночок. Найкраща серед них – Галя Масюківна – зумисне одягла національний костюм. На канікулах Павло їздив у гості до сусідів, проповідував свої ідеї. Панія Висока його не забувала й часто запрошувала.

Одного разу Павло поїхав до Масюкового хутора. У садку дівчина співала пісні й збирала вишні – то була Галя. Побачивши його, злякалася, випустила кошик – і побігла. Іван Корнійович Масюк повів його дивитися на хазяйство. Скрізь був порядок. Олександра Степанівна (дружина) запросила до столу. Галя ж полюбила його, як уперше побачила. До двору приїхала і пані Висока – любила випити, бо звикла випивати у походах з офіцерами. Галя пообіцяла Павлу, що не забуде його: «Бо я вас ніколи не забуду, хоч і поїду, може, й на довгий час». Батькові хлопець сказав, що кохає Галю, і ладен одружитися. Другого дня ледве діждав вечора, взяв книжки і поїхав на хутір до Масюків. Йому сподобалась дівчина, її батьки – хаззяйновиті, близькі до народу, Галя підходила під його ідеал.

Павло їздив на баштан. Там від діда Ониська записав пісні, думи. Кінчалися вакації (канікули). Приїхавши до Києва, написав листа до Масюка і Галі (вона вивчила лист напам’ять). Минув рік – і Радюк зустрів іншу красу.

Дашковичева Ольга з часом кращала, а Катерина ставала гірше. Дашкович запросив до себе молодих студентів. Коли Ольга зайшла, то побачила, що поруч з батьком сидів її ідеал – Павло Радюк. Вони познайомилися. Пізніше Ольтга заспівала. Павло запитав, чи не співає вона українських пісень, — дівчина не знала жодної. Ольга і павло закохалися один в одного. Наступного ж дня Ольга попросила матір навчити її українських пісень. Покликали куховарку, Ольга записувала почуте від неї. Ввечері Радюк знову прийшов до них. Ольга заспівала йому українські пісні. Він приніс їй новий журнал, але вона сказала, що любить французькі романи. Радюк задумався: «… буду я приносити для неї наукові книжки, то, може, трохи розів’ю її».

Другого дня Радюк купив французький роман і пішов до Ольги. Там був Кованько з таким же романом. Але дівчина взяла книжку Павла. Пізніше прийшла Марта сидорівна з дочкою. Радюк почав розмовляти з Мартою, А Катерина чекала, поки він заговорить до неї. Кованько попрохав Катерину заграти. Вона перейшла на українську думку — й почала гратиз душею, почула, що плаче в мелодіях. Всі заслухались. Вона любила Радюка,хоч знала, що без надії.

Здавши іспит, Радюк залишився у Києві в канцелярії. Написав до батька, розповів про Ольгу.

Одного дня прині ользі наукову книжку. Але читаючи її, вона швидко втомилася. Її читала Катерина. Ввечері, у Дашковича, він почав розмову з Ольгою, але вона нудилася. Тоді Катерина почала говорити дуже розумно, побачила, що очі Радюка заблищали. Під час прогулянки Радюк освідчився Ользі, поросив її руки. Дівчина сказала, що теж його кохає, але ще не думає про заміжжя. Тією відповіддю неначе громом ударила його. Не такого чоловіка вона уявляла собі, він був не блискучий своїми чинами. Хоч батьки хвалили Радюка, але Ольга бачила у мріях послів і графів.

Він довго не бував у Дашковичів. Незабаром принесли листа від батька – мати заслабла. Пішов до Дашковичів попрощатися, Ольга дала фотографію. Павло поїхав до Журбанів. Матері стало легше. Показав їй фото Ольги.

Увечері пані Висока поїхала до Масюків і розповіла про Ольгу. Галя наче зомлівала: «Нехай його Бог осудить!.. Я обо страчу розум, або серце моє розірветься од горя…»

Радючка одужувала. Павло повернувся до Києва – і одразу до Дашковичів. Там були танці. За Ольгою юрбою ходили паничі, вона була весела, байдужа і за ним не журилася. Один офіцер говорив, що посадив би її на трон. Павло сів коло Катерини, розмовляли про книжки. Марта Сидорівна запросила його до себе.

Павло підійшов до Ольги, почали танцювати — і він забув про все. Розповідав їй про поезію, але дівчині було нудно, вона чекала компліментів. Говорила, що любить, але щодо вінчання ще не вирішила. Ввечері говорили про н7ародовців. Ольга аж злякалася, що Радюк присилує її та дітей говорити тією мовою, що говорить кухарка.

У пятницю Павло пішов до Дашковичів, приніс «Кабзаро». Ольга сказал, що ніколи не буде говорити українською мовою. «Радюкові здалося, що хтось вистрелив … в голову!». Він почув, що втрачає Ольгу. Приїхала Турман. Павло говорить, що жінка повинна працювати, вчитися, «І той не добрий чоловік, що сіє та плодить таких графинь та княгинь». Гості судили Радюка і Кованька. І Ольга була проти нього – її краса зблякла для нього.. воздвиженський говорить, щоб Дашковичі не приймали у себе Радюка.

Після цієї пятниці скрізь у Києві заговорилипро Радюка, до вищої власті «летіли» анонімні листи. До нього почали чіплятися, на службу не прийняли. Їде до Петербурга. Ольга забула швидко Павла. Одного разу гуляла з матірю на шосе, побачила екіпаж з військовими. Це був той офіцер. Через місяць Ольга вже вже вінчалася з полковником. Але він виявився бідним.

Радюк повернувся до Києва, пішов у науку. Захотілося побачити Галю. Поїхав у село. Заїхав до Ликерії, застав там Галю. Після цього почав бувати в Маслюків. Через місяць вони погвінчалися. Після весілля мали їхати до Києва. Масюки і панія Висока з ними теж – на прощу. У травні виїхали. Заїхали до Михайлівського монастиря одговітися. Знайшли у полковника з полковницею квартирку. Наступного дня Галя з матірю і Ликерією вештались по магазинах і скуповували всяку всячину на нове господарство. Через кілька днів молоді сиділи у світлиці та пили чай. Радюк: «То ти, певно, по своїй вдачі вже призначена для села… А тим часом тобі судилась інша доля: будеш зо мною вештаться по усяких містах; мусиш стать городянкою». Одного разу прийшов до них Кованько, Дунін-Левченко (запросив їх на іменини). Несподівані запросини викликали в голові Радюка думи: «Треба буде сьогодні в товаристві зачепить питання про наші національні й просвітні справи… закутали ніби важкі чорні хмари Україну. Зібрались ті сумні хмари з усіх усюдів і джавно вже заступили нам ясне прозоре небо і кинули тінь та мряку на рідний край. І хто розжене ті сумні хмари?.. Народні маси, тільки що визволені од панщини, темні і непросвітні. Просвічені верстви байдужі до долі рідного краю…».

«Добре!.. – обзвалось багато голосів. – Ми усі… сіятимамо це насіння на користь масам». «А хто ж вам платитиме за це гроші? Чи ви ходитимете дурнички? – одрубав Кованько. – Як дурнички, то од мене буде дзус!» Усі побачили, що він не здатний до чогось путнього і не має ніяких переконань. Він зневажав селян, називав їх «хахлами». Йому Радюк сказав: «…Ти тільки гільма для нас і в цей час, і гальмуватимеш нашого культурного воза й далі…»

Молодь вирішила проводити читання в недільних школах. Знайшлося чимало охочих до читання лекцій для народу. Зявилися недільні школи. Але ненадовго. Коло Радюка та Дуніна-Левченка знову почалися розмови, почали їх обюмовляти. «Вишивані сорочки… злякали місцевих бюрократів». Радюк переїхав на службу на Кавказ, де його ніхто не знав.

Катерина вийшла заміж за Кованька, бо той збанкрутував і вирішив поправити справи. Професор Дашкович почав писати про філософію Японії, Китаю, ніби це було цікавішим для нього од рідного краю, од України. Почувши, що його батько вмер, вирішив зробити залізну плиту на його могилі і поїхав у Сегединці. Дуже здивувався, не знайшовши й сліду батьківського дому. На тому місці розрісся лопух. Вночі наснився сон, що все село входить в землю, розлилися ставки – і все залило. Вода доходить йому до рота. Почав кричати крізь сон. Його збудили.

«…Це не сон, а мої тривожні думи заворушились… Каламутне море заливає Україну, і вона завалюється в його… А я й сам незчувся, як тонув у тому морі і …втопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народу, не передав навіть їм рідної мови,.. симпатії до рідного краю, до народу. Я заблудивсь в дорозі й своїх дітей завів в якісь нетрі та пущі…»

Заслаб Дашкович на декілька днів, а потім повернувся додому в Київ.

Ідея твору:

Творча діяльність Івана Нечуя-Левицького знаменувала розширення тематичних меж, проблематики та збагачення жанрів і образних засобів української художньої літератури. Він звертав увагу на необхідність змалювати в усій повноті народне життя, показати характерні типи, побут, звичаї, взаємовідносини різних станів тогочасної України. У межах власної накресленої творчої програми Нечуй-Левицький створив велику кількість колоритних образів, серед яких і представники української інтелігенції.

У пошуках рушійної сили письменник неодноразово звертався до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їхні ідейні прагнення, суперечки постають у повістях «Хмари», «Над Чорним морем», а також у творах інших прозових жанрів «Навіжена», «Неоднаковими стежками», «Гастролі», «На гастролях в Микитянах», «Дивовижний похорон». У повісті «Хмари» І. Нечуй-Левицький зобразив представників двох поколінь української інтелігенції другої половини XIX ст. — Дашковича і Воздвиженського, однаково далеких від проблем простої людини.

Життя української інтелігенції показано на тлі характерних явищ кризи феодально-кріпосницьких відносин та початкового розвитку буржуазної доби, коли активно формувалися нації, гостро поставали питання національної культури.

Порівняно з попередніми творами в повісті більшою мірою виявляється прагнення письменника розглядати суспільні відносини та конфлікти в суто національному, а не в соціальному аспекті. Так, антиподом освічених і порядних українців Дашкевича й Радюка постає виходець із Тули, кар’єрист, ненависник української мови Воздвиженський, також — пихата салонна дама, виразниця шовіністичних уявлень столичних дворянсько-поміщицьких кіл, француженка за походженням, вдова генерала-німця, якій було довірено калічити душі підростаючого покоління українців у інституті шляхетних дівчат, мадам Турман і уже доморощений моральний покруч, кар’єрист Кованько.

Носії української ідеї — Дашкович і Радюк душею вболівають за долю України. Однак, погляди головних героїв «Хмар» виявляються у дискусіях, у їхніх просторих самороздумах — практичної ж реалізації задумів, наприклад, Радюка у творі не показано. Більше того, ентузіалістичний герой, злякавшись осуду місцевих панів і панночок, негайно виїжджає на Кавказ. Не логічним здається такий вчинок патріота Радюка, але лише тоді, коли розглядати його вчинок поза тогочасною історичною епохою і політичною ситуацією в Україні. Тоді карали за українське слово, за українську книжку, за все українське. Життєва перспектива для Радюка — носія української ідеї — намічалась дуже сумна — ув’язнення або заслання, коли б він залишався і далі в Києві. Звичайно ці факти знаходяться поза змістом повісті, можливо, через цензурні вимоги, але на такий висновок наводить тогочасна історична дійсність.

З іншого боку ми не можемо відкидати факту суперечливого ставлення автора до свого героя: він то милується ним, то іронізує над ним, виявляючи недостатність його програми. Звідси можна зробити висновок, що письменник відчував прірву між мріями Радюка і реальним станом селянства.

Символічний сон-видіння старого професора, колишнього «народолюбця» Дашковича підводить читача до думки, що у денаціоналізації інтелігенції винні не лише «чорні хмари», «каламутне море», а її власна безпорадність.

Отож, герої письменника нерідко виступають скривдженими і винними водночас.

Характерно, що й сам Нечуй-Левицький коригує судження переляканих обивателів про революційність вчинків Радюка з товаришами. «Вишивані сорочки та смушеві шапки злякали місцевих бюрократів. Вони під тією національною покривкою бачили щось страшне, зовсім не ті просвітні й культурні потяги та заміри, що крились нею». Думається, що дехто із літературознавців безпідставно приписує Радюкові риси революційної молоді. Щирий у своїх симпатіях, він у практичній діяльності лишається здебільшого, як і герої повістей О. Кониського, лицарем фрази, а не діла. Будучи добре обізнаним із гуртком ліберальної київської молоді 60-х років XIX ст. письменник в основних рисах передав її настрої, відбив об’єктивно не лише її ентузіалістичні поривання, а й слабке розуміння суспільних процесів, життєву незагартованість.

Тогочасний український читач не звик до таких серйозних творів про інтелігенцію. Масове чтиво, яке складалося тоді з французьких любовних романів, завжди було популярнішим від серйозної, ідейної, інтелектуальної літератури. Повість «Хмари» стала для української прози явищем, котре породило низку так званих «ідеологічних» прозових творів, О. Кониський, Б.Грінченко, Панас Мирний стали гідними продовжувачами літературних починань І. Нечуя-Левицького.

Повісь «Хмари» І. С Нечуя-Левицького стала колискою українського народницького і понародницького роману.

Творча діяльність Івана Нечуя-Левицького знаменувала розширення тематичних меж, проблематики та збагачення жанрів і образних засобів української художньої літератури. Він звертав увагу на необхідність змалювати в усій повноті народне життя, показати характерні типи, побут, звичаї, взаємовідносини різних станів тогочасної України. У межах власної накресленої творчої програми Нечуй-Левицький створив велику кількість колоритних образів, серед яких і представники української інтелігенції.
У пошуках рушійної сили письменник неодноразово звертався до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їхні ідейні прагнення, суперечки постають у повістях «Хмари», «Над Чорним морем», а також у творах інших прозових жанрів «Навіжена», «Неоднаковими стежками», «Гастролі», «На гастролях в Микитянах», «Дивовижний похорон». У повісті «Хмари» І. Нечуй-Левицький зобразив представників двох поколінь української інтелігенції другої половини XIX ст. — Дашковича і Воздвиженського, однаково далеких від проблем простої людини.
Життя української інтелігенції показано на тлі характерних явищ кризи феодально-кріпосницьких відносин та початкового розвитку буржуазної доби, коли активно формувалися нації, гостро поставали питання національної культури.
Порівняно з попередніми творами в повісті більшою мірою виявляється прагнення письменника розглядати суспільні відносини та конфлікти в суто національному, а не в соціальному аспекті. Так, антиподом освічених і порядних українців Дашкевича й Радюка постає виходець із Тули, кар’єрист, ненависник української мови Воздвиженський, також — пихата салонна дама, виразниця шовіністичних уявлень столичних дворянсько-поміщицьких кіл, француженка за походженням, вдова генерала-німця, якій було довірено калічити душі підростаючого покоління українців у інституті шляхетних дівчат, мадам Турман і уже доморощений моральний покруч, кар’єрист Кованько.
Носії української ідеї — Дашкович і Радюк душею вболівають за долю України. Однак, погляди головних героїв «Хмар» виявляються у дискусіях, у їхніх просторих самороздумах — практичної ж реалізації задумів, наприклад, Радюка у творі не показано. Більше того, ентузіалістичний герой, злякавшись осуду місцевих панів і панночок, негайно виїжджає на Кавказ. Не логічним здається такий вчинок патріота Радюка, але лише тоді, коли розглядати його вчинок поза тогочасною історичною епохою і політичною ситуацією в Україні. Тоді карали за українське слово, за українську книжку, за все українське. Життєва перспектива для Радюка — носія української ідеї — намічалась дуже сумна — ув’язнення або заслання, коли б він залишався і далі в Києві. Звичайно ці факти знаходяться поза змістом повісті, можливо, через цензурні вимоги, але на такий висновок наводить тогочасна історична дійсність.
З іншого боку ми не можемо відкидати факту суперечливого ставлення автора до свого героя: він то милується ним, то іронізує над ним, виявляючи недостатність його програми. Звідси можна зробити висновок, що письменник відчував прірву між мріями Радюка і реальним станом селянства.
Символічний сон-видіння старого професора, колишнього «народолюбця» Дашковича підводить читача до думки, що у денаціоналізації інтелігенції винні не лише «чорні хмари», «каламутне море», а її власна безпорадність.
Отож, герої письменника нерідко виступають скривдженими і винними водночас.
Характерно, що й сам Нечуй-Левицький коригує судження переляканих обивателів про революційність вчинків Радюка з товаришами. «Вишивані сорочки та смушеві шапки злякали місцевих бюрократів. Вони під тією національною покривкою бачили щось страшне, зовсім не ті просвітні й культурні потяги та заміри, що крились нею». Думається, що дехто із літературознавців безпідставно приписує Радюкові риси революційної молоді. Щирий у своїх симпатіях, він у практичній діяльності лишається здебільшого, як і герої повістей О. Кониського, лицарем фрази, а не діла. Будучи добре обізнаним із гуртком ліберальної київської молоді 60-х років XIX ст. письменник в основних рисах передав її настрої, відбив об’єктивно не лише її ентузіалістичні поривання, а й слабке розуміння суспільних процесів, життєву незагартованість.
Тогочасний український читач не звик до таких серйозних творів про інтелігенцію. Масове чтиво, яке складалося тоді з французьких любовних романів, завжди було популярнішим від серйозної, ідейної, інтелектуальної літератури. Повість «Хмари» стала для української прози явищем, котре породило низку так званих «ідеологічних» прозових творів, О. Кониський, Б.Грінченко, Панас Мирний стали гідними продовжувачами літературних починань І. Нечуя-Левицького.
Повісь «Хмари» І. С Нечуя-Левицького стала колискою українського народницького і понародницького роману.

2. «Кайдашева сім’я»

Скорочено

Недалеко од Богуслава розкинулося с.Семигори. Під горою стояла хата Омелька Кайдаша. Це був чоловік зі здоровими загорілими жилавими руками. Широке лице було сухорляве й бліде. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною. У нього було два сини. Карпо – широкий у плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Гострі темні очі були ніби сердиті. Лаврін – менший – у нього було довгасте лице, веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум^,яні губи. Він був з виду схожий на матір.

Омелько – добрий стельмах, робив вози, плуга. Був дуже богомольний, але часто любив ходити до корчми. Сини вже думають одружуватися.

Карпові в душу запала Мотря – Довбишева донька – трохи бриклива, і в неї серце з перцем.

Стара Кайдашиха була вже не молода, але й не стара, висока, рівна. Замолоду вона довго служила у дворі, у пана, тому вміла добре куховарити і ще й тепер її брали до панів – на весілля, на хрестини. Маруся довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. Вона любила цілувати їх в руки, кланятись. Але як тільки трохи сердилася – з неї спадала та солодка луска, і вона лаялася та кричала на весь рот.

Одного дня, у суботу, старі поїхали на ярмарок, звелівши синам розкопати дорогу з гори. Але Карпо пішов туди, де жила Мотря. Довбиш був багатий чоловік, у нього був ставок, хата вся в черешнях, нова, велика, з чималими вікнами. Мотря стояла під хатою. Була вона висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з чорними косами. У лиці, в очах було розлите щось палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи зі злістю. Дівчина підводила глиною хату. Вони з Карпом розмовляли, аж поки не приїхали батьки, тоді хлопець скочив через перелаз та пішов.

У неділю Кайдаш загадав синам робити вози, щоб їхати перевозити снопи. Тим часом Мотря прибиралася до церкви, дістала найкращий одяг. Коли вона проходила повз Кайдашевий двір, Карпо задивився на неї та віз і перекинувся. Брати покинули роботу та пішли до церкви. Там Карпо зустрівся з Мотрею, і вони домовилися вийти по обіді “на музики”.

По обіді дівчата збиралися на гулянку під корчмою. Вийшла й Мотря. Після танців Карпо наздогнав її, сказав, що щиро кохає. Дівчина пообіцяла після вечері вийти у садок.

Через тижні зо два заслав Карпо до Мотрі сватів, обміняли хліб. Кайдаші поїхали до Довбишів. Їх запросили у хату. Кайдашиха нахваляла Мотрю та говорила, що гарну невісточку буде мати. Але Мотря розгледіла свекруху. Той солодкий медок їй одразу не сподобався. Стара все поглядала на скриню, подушки, розказувала, як її шанують пани, хвалила синів, називаючи їх пахучими васильками на городі. Незабаром Карпо повінчався з Мотрею. Чотири дні пили й гуляли. У четвер Кайдашиха збудила невістку раненько, загадала затопити у печі, поставити окріп, видоїти корову, одігнати вівці до череди, бо сама нездужає. Мотря все зробила, а свекруха ще спить. Прокинувшись, загадала варити борщ і кашу, а сама вмилась, помолилась і полізла знову на піч. Стара була здорова і дурила невістку. По обіді загадала насіяти борошна, замісити тісто, а сама, виспавшись,пішла до сусіди у гості. Мотря здогадалася, що її свекруха недобра, але вона була не така, щоб комусь покорятись. Другого дня відбувалося те ж саме.

Настала субота. Роботи багато. Кайдашиха хату замела й сіла коло вікна сорочки латать. Мотря вимазала стіни, комин, грубу, припічок, але свекрусі не сподобалося – почала навчати. Так минув тиждень. Кайдашиха перестала звати невістку “серденьком” і орудувала нею, як наймичкою. Мотря насилу здержувала язика.

Діло ніби горіло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття і разом поралася коло печі, але хати вирішила не підмітати. Увечері сміття було трохи не по кісточки. Почали сваритися зі свекрухою. Поки Мотря прала, мати варила вечерю. Сіли за стіл, невістка кинулася насипати вечерю, але стара її відігнала. Мотря не сіла навіть вечеряти.

Другого дня вранці Мотря замітала сіни. Чує, як Кайдашиха говорить про неї з якоюсь жінкою: “Думала, наженуть мені повний двір волів та корів, а вони пригнали одну дурну вівцю… Довелося всьому вчити невістку – ні спекти, ні зварити, ні прясти, ні шити. А вже що лінива…”

Одного ранку Кайдашиха витягла сорочку й сіла вишивати. Мотря й собі. А хата залишилася неметена. Свекруха сказала, щоб та підмела. Мотря їй відповіла: “Я вам не наймичка… Коли пішлось на колотнечу, то нам треба робить діло пополовині.” Почали сперечатися. У хату ввійшов Карпо і Кайдаш, котрий замахнувся на невістку. Карпо заступився: “Тату! Не махайте на мене руками, бо й у мене руки є!” Батько вийшов, син теж. Стара й Мотря сиділи й ніби шили. Увійшов Лаврін і почав мести.

Карпо думав про хату, в якій живе сам зі своєю жінкою. “Од того часу вже не було ладу між свекрухою та невісткою.”

У великий піст Кайдашиха принесла полотно, рушники, сховала у свою скриню та й замкнула. Мотря хотіла одкрояти свою частку й сховати у свою скриню. Вже недалеко до Великодня Мотря говорить Карпу, щоб попросив у батька грошей на нову хустку та спідницю. Кайдашиха привезла з ярмарку Мотрі чорну хустку та матерії.

Настало літо. Усі були в полі, менше колотнечі. Мотря жала швидко й заробила з Карпом більше кіп, ніж старі.

Восени народився у них син. Карпо вважав тепер себе у всьому рівним батькові. Батько обіцяв на хрестини приставити для Карпа хату через сіни. Дитина наче трохи помирила свекруху й Мотрю.

Після Покрови Кайдашиха витягла товсте полотно, одрізала на сорочки синам, батькові, Мотрі, а собі – з тонкого, гарного полотна, напряденого вдвох з Мотрею. Знову посварилися. Мотря подумала: “…Із^,їсть свекруха, люта змія, мій вік молоденький”.

Свекруха у шинку судила невістку на усе село. Мотря з того часу стала прясти собі окремо і ховати у свою скриню. Одного дня витягла починки зі скрині, взяла мотовила й хотіла мотать. Кайдашиха почала забирати мотовило. Підняли страшний rвалт. У хату позбігалися чоловіки. Кайдаш потрощив мотовило. Карпо сказав, щоб батько їх одрізнив. Він стояв наче скеля. Кайдаш кинувся на нього з кулаками. “Не лізь, бо задушу, іродова душе!” – крикнув Карпо й кинувся, неначе звір, на батька й штовхнув його обома руками у груди. Кайдаш так і впав. Кайдашиха плакала. Лаврін ладен був кинутися на брата. Мотря сиділа на лаві, її чоловік вийшов з хати.

Другого дня приніс Кайдаш два мотовила. Мотря по обіді почала мотать. “Вона почула в собі дух господині”. Свекруху брала злість. Наступного дня Мотря взяла свої й Карпові сорочки й почала прати, “… вас усіх більше обпирати не буду. Періть собі самі…”

Не вийшов у Мотрі хліб та борщ, а ще й Лаврін зліпив з м^,якушки коника. На другий день варила обід лише для себе й Карпа. Знову сварка. Мотря побігла до матері жалітися.

Колотнеча в хаті не переставала. Мотря не давала свекрусі дитини. Навесні почали зводити нову хату. Влітку хату освятили. Мотря вимазала чисто хату й тільки частину сіней. “Тепер я зовсім пані!” Батько мусив одділити синові хазяйство (пару волів, воза, борону, частку поля). Мотря ніби на світ народилася. У свекрушину хату ніколи й не заглядала.

Одного разу Кайдаш послав Лавріна до млина. Побачив за Россю, що червоніла якась квітка. “З жита ніби виплила молода дівчина з сапою в руках… невелика на зріст, але рівна, як струна…, гарна, як червона калина…, чорні брови, густі-прегусті, як шовк.” Лаврін наздогнав її, познайомилися – вона була з Бієвиць, дочка Охріма Балаша. “Її краса так засліпила йому очі, … що вона йому здавалася не дівчиною, а русалкою.” Показала йому хату (“…мала, стара; аж похилилася набік”). Домовилися зустрітись біля млина наступного дня.

Другого дня, у неділю, понад Россю на камені Лаврін зустрів Меланку. Вона розповідала, що батько бідний, багато сестер та братів. Домовились зустрітися ввечері “на вулиці”. Лаврін повів хлопців у шинок, бо був з іншого села. Ходив до Меланки через день і зовсім розледащів. Без неї йому світ немилий. Батьки вирішили його одружити. Розповів їм до кого ходить. Послали старостів. У неділю старі зібралися на розглядини до Балашів. Кайдашиха одягла тонку сорочку, нову хустку, понадівала всі хрести, нову спідницю, жовті чоботи. Коли заїхали на Западинці, віз перекинувся, Кайдашиха викотилася з воза, сіно її накрило зверху. Під^,їхали до хати. Звідти вибігло п^,ятеро дітей, старі Балаші вийшли, убого вдягнені, за ними – Меланка, мов квітка. Запросили Кайдашів у хату. Двері були низькі, Кайдашиха набила гулю. Сіли до столу. Хліб був чорний, глевкий, давив у горлі. Коли їхали додому, говорила мати Лавріну: “…Мотря пригнала в двір стрижену ягницю, а твоя Мелашка, мабуть, прижене оту стрижену кішку”. Через тиждень Лаврін повінчався з Мелашкою і привіз її у батькову хату.

Тиждень прожила Меланка у свекровій хаті, як у раю. На другий тиждень вона вже лаяла невістку і глузувала з неї, що та не діставала до дна діжі.

Знову почалася колотнеча. Свекруха стала дуже лайлива. Нападалась на Меланку кожного дня. Настали жнива. Кайдашиха запрягла невістку до роботи, як у віз. Меланка почала проситися до батьків. Стара дала паляницю та гостинці дітям.

Поїхали з Лавріном. Переступивши поріг, Меланка розплакалася. Мати говорить: “У нас була, як рожа цвіла, а тепер така стала, як квітка в^,яла…” та навчає: “… адже Мотря не мовчить, то й ти не мовчи”. Другого дня Меланка вимела половину сіней і знайшла собі ще одного ворога – Мотрю. Настала зима. Кайдашиха спала досхочу, важку роботу скидала на Меланку. Старий пив у шинку.

Настав страсний тиждень. Зайшла до них баба Палажка Солов^,їха, яка збиралася в Київ у Лавру. Меланка почала проситися з бабою у Київ. Кайдашиха спекла їй маленьку паску – і пішли. Дійшли до Києва, баба повела молодиць по церквах. Поки вона сповідувалася, Меланка чекала коло церкви, важко зітхаючи. Проскурниця почула, почала розпитувати. Дівчина розповіла про своє горе, попросилася до неї за наймичку. “Коли хоч, то й ставай помісячно. В мене одна робота – пекти щодня проскури…”, – відповіла проскурниця й повела її до хати.

Баба Палажка, повернувшись, боялася розповідати, що загубила Меланку, та про те Кайдашам розповіла баба Параска Гришиха (відома на все село брехуха). Лаврін: “Це, мамо, Мелашка покинула нас через вас…” Всі разом пішли до Палажки – сварка, бійка.

А Мелашка жила у проскурниці – робота неважка, їжа добра, сумувала за Лавріном, але почала потроху звикати. Минуло два тижні.

Тим часом Мелащина мати з Лавріном та Кайдашихою йшли до Києва. Сіли коло церкви, вибігла Мелашка. Побачила Лавріна, свекруху. Кинулася до Лавріна, мати зі свекрухою з плачем до неї. “Вертайся, дочко, додому; тобі ніхто й лихого слова не скаже”, — говорить свекруха. Прийшли додому. Сльози та тривога помирили сім^,ю. Через два тижні народила Меланка сина.

Свекруха помирилася з невісткою. Зате надворі почався нелад. Лаврін вже вважав себе господарем. За звичаєм, усе батькове добро залишалося меншому синові. Кайдаш частіше почав заглядати в корчму.

Одного разу Кайдаш пішок до церкви, бо йому ввижалися чорти. Прийшовши додому, побив собаку з кінською головою. Наступного дня випив у шинку, знову ввижалися чорти. Розповів про це вдома, всі злякалися. Послали за Палажкою, вона горілку заправила цуценям та оселедцем, і дала пити три дні. На деякий час перестав пити.

Лаврін забрав у свої руки все господарство. Кайдаш знову заходив у шинок. З^,являлися чорти та херсонський чумак, який водив його десь. Через тиждень той чумак завів Кайдаша аж на греблю, а вранці мірошник знайшов його мертвим (утопився). Поховали сини його з великою честю, справили багатий обід. На четвертий день почали сини ділити батьківський спадок. Переміряли город та садок, але Мотрі не сподобалося – міряла сама (поясом). Але мати сказала, що й вона має на щось право. Пішли у волость. Там присудили Лавріну та матері все батьківське добро, бо Карпо забрав свою частку ще за життя батька. Од того часу не було між ними миру.

Сварилися за сміття, курку, яка несла не туди яйця. Вирішили одривати хату. Одного дня Кайдашиха пішла до матушки жалітися на Мотрю. Матушка дала онукам коржики та бублики. Кайдашиха віддала ті гостинці Мелащиним дітям. Мотрин хлопець напився з Мелащиного кухля та розбив його. Кайдашиха вхопила Мотрин кухоль і теж розбила. Перебили одна в одної всі горшки й миски.

Мотря вдарила Кайдашиху в око, та розтерла кров, побігла у волость. Всі пішли до Кайдашів – Лаврін сидів на хаті, відривав Карпову частину. Громада присудила Кайдашам одірвати хату й розділити грунт пополовині. Мотрю посадили в холодну на два дні. Кайдашиха осліпла на праве око.

Взимку дві сім^,ї почали потроху миритися. Спочатку діти почали бігати з одніє хати в іншу. Потім батьки, жінки через тин розмовляють. Разом орали поле.

Карпа обрали за десяцького. Загадував він людям на роботу йти. Не оминув і Лавріна.

Цілу зиму й весну Кайдаші прожили в ладу. Стару дражнили тепер “безокою економшею”. Настала весна. Меланка коло тину посадила огірки. Мотрин півень перескочив і виклював, всі кури перелетіли. Кайдашиха взяла палицю і влучила у півня, перебила ногу. Знову сварка. Увечері Лаврінів кабанчик побіг у Мотрину картоплю. Та упіріщила його по спині. Сварка. Знову Мотрин півень поліз в огірки – стара зарізала його й укинула в борщ. Старший Мотрин син побачив з горщика перебиту ногу. Мотря витягла півня, звеліла дітям упіймати Мелащиного півня. Другого дня загнала до себе кабанчика, і сказав Карпо братові: або півмішка картоплі віддавай, або кабана вони собі залишать.

Того ж дня Карпо і Мотря з кумом пішли у шинок, а їх діти відв^,язали коня. Той скочий у Лаврінів город (у буряки). Мелашка з Кайдашихою завели коня у хлів. “Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти”. Сварка. Гвалт на все село. Карпо біг до хліва, стала назаваді мати, придушив її. Лаврін, Мелашка, Кайдашиха пішли у волость. Присудили Карпові 10 різок, або перепросити у матері і заплатити 5 карбованців. Він перепросив і між ними знову настав мир. Лаврін держав до хреста Карпову дитину. Минула зима. Літо знову принесло нелад. Почалося все за грушу, яка одійшла до Карпової половини. Та груша була Лавріна, бо він її в дитинстві прищепив, батько йому подарував – усі про це знали. Ось груша вродила. Лаврінові діти дізналися, що то батькова груша – баба намовила їх туди полізти та нарвати груш. Мотря побачила й побила дітей. Сварка. У волості вирішили, щоб урожай ділили навпіл. Але Мотря не погоджувалася.

Наступного літа груша знову вродила. Мотря била Лаврінових дітей. “Діло з грушею скінчилося несподівано. Груша всохла, і дві сім^,ї помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша”.

Аналіз твору

1879 р.

Літературний рід: епос.

Жанр: соціально-побутова повість.

Тема: зображення життя українського села в пореформену добу (друга половина XIX ст.) з усіма його складнощами й суперечностями на прикладі однієї родини. Головна ідея: засудження індивідуалізму егоїстичних натур і норм народної моралі, що є головними причинами духовної роз’єднаності в родині.

Головні герої: Маруся й Омелько Кайдаші, їхні сини Карпо (стар­ший) і Лаврін (молодший), Мотря (дружина Карпа), Мелашка (дружи­на Лавріна); баба Палажка.

Композиція твору: повість складається з дев’яти частин, сюжет у яких розгортається за принципом нагнітання епізодів і сцен. Саме діа­логи «рухають» сюжет твору, у них розкриваються характери героїв.

Сюжет твору: розмова братів Карпа й Лавріна про майбутнє одру­ження, роздратування батька через неробство синів (експозиція) — сва­тання й одруження Карпа (зав’язка) — поступове назрівання конфлікту між свекрухою і невісткою, сварки між членами родини, одруження Лав­ріна, наростання сімейних конфліктів, Мелашка на прощі в Києві, повер­нення Мелашки в Семигори, смерть Кайдаша через пияцтво (розвиток дії) — сварки через мотовило, яйця, курку, кухоль, півня, кабана і грушу (кульмінаційні моменти впродовж викладеного попереду розвитку дії) — усихання груші (розв’язка).

Літературознавці про твір. Це чи не найпопулярніший твір І. Нечуя-Левицького, про що свідчить велика кількість його перевидань і пере­кладів іншими мовами. Те, що сталося з родиною Кайдашів, можна на­звати моральною катастрофою. Читаючи цю «веселу» повість, хочеться плакати. Або принаймні жалкувати й мучитися досадою: адже на наших очах відбувається самознищення чогось надзвичайно важливого, що є в людському житті: домашнього затишку; порозуміння між ближніми; почуття гідності; ладу як основи родини. Гору в Кайдашевій сім’ї бере якась диявольська сила руйнування, яка живе в цих нібито непоганих, роботящих людях. Характери персонажів у «Кайдашевій сім’ї», як правило, статичні. Письменник робить акцент на домінантах, виокремлюючи одну-дві риси в їхніх вдачах. В Омелька Кайдаша — богобоязливість і чарколюб-ство. У Кайдашихи — чваньковитість, у Мотрі — сварливість. Чи не най­більших змін зазнає характер Мелашки: у ній — спочатку ліричній, ніж­ній дівчині — теж поселяється «біс» чвар. Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. «Кай-дашева сім’я» населена дуже серйозними людьми. їм не до сміху, оскіль­ки всі вони — учасники великої родинно-побутової війни, якій не видно кінця. Іван Франко вважав, що «І. Нечуй-Левицький малює в «Кайда­шевій сім’ї» гірку картину розпаду українського патріархального уст­рою під впливом індивідуалістичних змагань кожного її члена». Справ­ді, роль батька в Кайдашів зведено нанівець. Омелько Кайдаш, по суті, ніяк не впливає на перебіг подій у власній хаті. Він пливе за течією, а ко­ли й пробує якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає фіаско. Катастрофа в Семигорах починається із занепаду батьківського нача­ла в родині. У літературознавстві радянської доби прийнято було наголо­шувати на тому, що сварки, змальовані І. Нечуєм-Левицьким, — це наслі­док певних соціальних умов. З того робився соціологічно-політичний висновок: «так було до революції». Однак автор «Кайдашевої сім’ї» на со­ціальних чинниках «війни» якраз і не наголошує! У творі йдеться швидше про недосконалість людської природи, про одвічні людські пороки — нетерпимість, жадібність, заздрісність, егоїзм. Письменник показує не тільки якийсь абстрактно-універсальний світ, а світ український, селян­ський, з цілком конкретними історичними, етнографічними і географічни­ми ознаками. Він навіть назви села, у якому живуть Кайдаші, не став вига­дувати: Семигори легко відшукати на карті недалеко від містечка Стеблів. А водночас Кайдашева сім’я — це модель усієї України. І справа не в прив’язках до певного історичного часу і до «соціальних умов». Іван Не­чуй-Левицький блискуче розкрив деякі «небажані» риси нашої національної вдачі, української ментальності, які належать не тільки середині XIX ст. У цьому сенсі «Кайдашеву сім’ю» можна читати як твір, у якому надзвичайно важливим є мотив національної самокритики. Змальовуючи «війну» в родині Кайдашів, прозаїк раз у раз вдається до гумору ситуацій, у яких невідповідність, контраст форми і змісту, дій та обставин просто-таки разючі (див. сцену бійки Кайдашихи й Мотрі за мотовило). Комічні ефекти також забезпечуються в повісті іронією, великою кількістю зниженої лексики, змішуванням стилів (наприклад: високий епічний стиль — у сцені побутової бійки). Але в тім-то й річ, що коли відзвучить сміх, на дні душі залишається сум. «Сміх зі слізьми» є однією з рис української літератури, — це відзначав і сам І. Нечуй-Левицький. Печально сміявся й українець Микола Гоголь. Про «Кайдаше­ву сім’ю» можна сказати так само: це повість, у якій крізь сміх пробива­ються сльози (В. Панченко)

3. «Гетьман Іван Виговський»

Роман І. Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Виговський» вийшов у 1898 р. у Львові. Його.доля була щасливішою, тому що він був опублікований одразу після написання. Композиційно роман «Гетьман Іван Виговський» складається з двох сюжетних ліній, які взаємно переплітаються і доповнюють одна одну: історія сім'ї Виговських та родини простого козака Демка Лютая. Саме через життєпис цих двох сімей письменник прагне показати ситуацію в Україні після Переяславської угоди та смерті Богдана Хмельницького, ставлення простого народу до намірів своїх провідників.

Цей роман теж належить до історико-біографічного жанру. Письменник показав життя головного героя в зрілому віці, як людину з уже сформованим характером, життєвою позицією, певним соціальним статусом. Ідучи за історичними фактами, а також даючи волю художньому домислу, автор переконливо й аргументовано розкриває трагічну долю державного лідера, якого у вирішальний для України час не зрозуміли й не підтримали представники провідної верстви суспільства.

В романі відчувається авторська позиція щодо героя: уже з перших сторінок видно симпатії автора до гетьмана Виговського як до мудрого політика, який в усьому прагне наслідувати Богдана Хмельницького, хоч у деяких питаннях не завжди з ним погоджується. Письменник співчуває людині з таким високим інтелектуальним потенціалом, що не змогла його реалізувати на.благо свого народу.

Іван Виговський, як й інші патріоти України, прагне втілити в життя ідеї Богдана Хмельницького — відвернути Україну від темної Московщини, але вбачає вихід не в самостійності: «Визволимо Галичину і Волинь, зберемо весь наш український народ докупи, і пристанемо до хисткої Польщі і матимемо силу і снагу вдержати самостійність при слабкій Польщі». Письменник засвідчує, що така ідея гетьмана була прогресивна, але не прийнятна для народу, який багато натерпівся від польської шляхти й сподівався «зажити в щасті» під Росією.

І. Нечуй-Левицький створив цілу галерею цікавих, почасти суперечливих чоловічих і жіночих образів: стомленого військовими походами і хворобою, інколи непередбачливого й свавільного в останні роки життя Богдана Хмельницького, поміркованого й розважливого Івана Виговського, мудрого Юрія Немирича, неврівноваженого й хворобливого Юрія Хмельницького, честолюбної Олесі Виговської, веселої Катерини, сестри гетьмана, шанованої та розважливої Ганни Зол отаренко тощо.

Із неприхованою симпатією І. Нечуй-Левицький змалював образ справжнього патріота Юрія Немирича, який, будучи шляхтичем, «залишився при вірі свого народу і відрікся від привілеїв свого стану», приєднавшись до Богдана Хмельницького. Саме думки Юрія Немирича про розбудову України як автономної держави в союзі з Польщею, в якій гарантувалися б широкі політичні й культурні свободи для українців, глибоко запали в душу І. Виговського й стали одним із поштовхів до підписання Гадяцької угоди, яка передбачала створення Конфедерації Польщі й України. Не вина, а біда І. ВиговськогоіЮ. Немирича, що їхні плани не здійснилися. Тодішнє українське суспільство, передусім провідна верства, не зрозуміли і не підтримали їх. Та все-таки це був би крок уперед у порівнянні, з Переяславською угодою, тобто питання про самостійну державу українського народу залишилося б відкритим.

У своїх історичних творах І. Нечуй-Левицький продовжував розвивати художньо-естетичні здобутки української літератури попереднього періоду. Письменник відходить від романтичного зображення національного минулого, основою його творчої практики стає документалізм. Історична проза І. Нечуя-Левицького одночасно виконує дві функції: з одного боку, є посібником для вивчення історії України, має просвітительський характер, а з другого — засобами художнього письма відтворює реальні постаті нашого минулого.

4. «Сьогочасне літературне прямування»

Частина 1

Був час, коли Україна й Великоросія мали і могли мати одну загальну літературу, і той час тягнувся довго й довго, кілька сотень літ.

Найдавніший період літератури на Україні був візантійсько-болгарський. Давній Київ був тодішнім літературним центром. Християнство поперед усього перейшло з Греції в Київ, а з християнством перейшло з Греції та з Болгарії