Драматургія Менандра. Загальна хар-ка

Менандр жил и творил в конце 4 в. и начале 3 в. до н.э.Уже замолкала политическая комедия. Греческая общественность уже переставала волноваться политическими событиями. Между Аристофаном и Менандром действует несколько комедиографов, которые обычно объединяют под названием средней комедии. Уже считается, что аристофановская комедия слишком груба, слишком близка к деревне, далека от повседневной жизни, слишком прямо разоблачает политические ситуации и полна непристойностей.Менандр стал принципиально избегать изображения условных характеров. У него мы располагает только сравнительно небольшим числом типических характеров; и все его искусство заключается только в наделении этих характеров разными жизненными деталями. Обычно в этих комедиях фигурируют: молодой человек, легкомысленный или серьезный, отец,тоже легкомысленный или скупой, девица, кем-нибудь обиженная и добродетельная, женщина легкого поведения или с благородными чувствами, рабы, жулики. Комедия "Брюзга":

Действие другой комедии "Третейский суд" возникает благодаря одному случаю, происшедшему за несколько месяцев до того. Богатый юноша Харисий на празднике вступил в связь с некоей Памфилой, причем они друг друга не успели даже хорошенько заприметить. Вскоре после этого Харисий вступает в законный брак с Памфилой, не зная того, что это та самая девица, с которой он был на празднике. В отсутствие Харисия он рождает через пять месяцев после заключения брака ребенка, не зная, что это ребенок от Харисия. Вернувшись же Харисий тоже не знает, что это ребенок от него, бросает свою жену и не хочет с ней жить. Он проводит время в кутежах со своими приятелями и с арфисткой Габротонон.Памфила же подкидывает ребенка чужим людям. ребенок попадает к рабу Харисия и то узнает по перстню подлинного отца ребенка, и Габротонон, беря ребенка к себе вместе с перстнем, доказывает Харисию,что это именно их ребенок. Тут же оказывается,что Габротонон тоже была на этом празднике и видела там Памфилу. В куртизанке зарождается благородное чувство, и она все открывает Памфиле, передавая ей ребенка с перстнем.Харисий, аеря Габротон, раскаивается в преступлении, в котором сам обвинял Памфилу, но Габротон открывает тайну и ему.

Менандр стоит за нормальную семейную жизнь, он явно осуждает Кнемона. В пезренных маленьких людях Менандр склонен видеть часто человеческие и даже благородные люди. Женщина у Менандра такой же равноправный член общества.

Жанр обеих рассматриваемых комедий - жанр комедии нравов и интриги.

28. Основні маски комедій дель арте (пит 6)

29. Шекспір "Сон в літню ніч"

Ві́льям Шекспі́р[1] (англ. William Shakespeare, хрещений 26 квітня 1564, народився 23 квітня 1564 року, Стретфорд-на-Ейвоні—†23 квітня 1616, Стретфорд-на-Ейвоні) — англійський драматург Єлизаветинської епохи. Один з найзнаменитіших драматургів світу, автор принаймні 17 комедій, 10 хронік, 11 трагедій, 5 поем і циклу з 154 сонетів.

«Сон літньої ночі» (англ. A Midsummer Night's Dream) — комедія Вільяма Шекспіра, написана між 1594 та 1596, зареєстрована й опублікована в 1600. Комедія відома чудернацьким переплетенням мотивів античної міфології та літератури й англійського фольклору.

«Сон літньої ночі» одна з найпопулярніших комедій Шекспіра, вона часто ставиться в театрах, в тому числі й українських, неодноразово екранізувалася.

Запропоновані Шекспіром трактування фольклорних персонажів Оберона, Титанії та Пака стали класичними й надалі часто використовувалися іншими авторами саме в Шекспірівській інтерпретації.

«Сон літньої ночі» одна із найпоетичніших комедій Вільяма Шекспіра. Вона справляє враження зовсім неповторним поєднанням рельного та фантастичного, серйозного та смішного, лірики та гумору. Шекспір настільки гармонічно поєднав усі ці елементи, що критичний аналіз, руйнує поетичну цільність твору. Але з іншого боку, можливо, він у якійсь мірі проллє світло на задум Шекспіра та на засоби, які він застосовував. У цій комедії є дві основних дії – реальне та фантастичне. Але всередені кожного з них є свої градації. Вони втілені у сюжетні мотиви, які створюють дію комедії, а воно складається із п’яти елементів.

Одруження Тезея і Іпполіти становить основу всього сюжету. Комедія починається із зображення двору Тезея, і в ході першої сцени ми дізнаємося про майбутнє весілля афінського царя з володаркою амазонок. Завершенням дії комедії є святкування з нагоди весілля Тезея і Іпполіти, яке вже відбулося. Ця сюжетна рамка не містить жодних драматичних мотивів. Тут немає і натяку на конфлікт. Тезей - мудрий цар, закоханий у свою наречену і користується взаємною любов'ю з її боку. Ці образи дані Шекспіром статично. Другий і центральний сюжетний мотив - історії Лізандра і Гермії, Деметрія і Гелени. Дія містить значні драматичні мотиви і конфлікти. Перш за все виникає тема батьків та дітей і питання про право дітей на вільний вибір супутника життя. Батько Гермій - Егей приходить до Тезея зі скаргою на свою доньку.

Він одружив її з Деметрієм, але вона віддає перевагу Лізандру. Тезей, будучи правителем, стоїть на сторожі батьківського права і велить Гермії коритися батьківській волі. Але молодість не бажає миритися з насиллям над почуттями. Гермія вирішує втекти до лісу разом зі своїм коханим. Туди ж відправляються Гелена і Деметрій. Але тут, у лісі - свій світ, у якому вже не діють закони держави та норми та звичаї, вироблені суспільством. Це царство природи, і почуття тут розкуті, вони виявляються з максимальною свободою. Світ природи поетично натхненний Шекспіром. В гущавині лісу, серед дерев і чагарників, трави і квітів живуть духи.

Вони - душа лісу, а що ж таке душа взагалі, душа людини зокрема, людина може заблукати серед власних почуттів? Так можна подумати, дивлячись на те, що відбувається з молодими закоханими, які потрапили в цей зачарований світ. У цьому світі є свій цар - лісовий дух Оберон, якому підвладні всі ельфи лісу. Якщо афінський цар Тезей вимагає покори звичаям і законам, надаючи при цьому можливість подумати і усвідомити свою помилку, лісовий цар застосує чари чаклунства для того, щоб підкорити своїй волі. Так він карає Титанію. Якщо в житті всякі ухиляння від прийнятих норм тягнуть за собою серйозні наслідки, то в царстві лісових духів все перетворюється на веселий жарт. У цьому лісі ми зустрічаємо ще одну групу персонажів, і перед нами виникає ще один сюжетний мотив комедії.

Сюди приходять афінські ремісники, щоб репетирувати п'єсу, яку вони збираються показати в день весілля свого правителя. Простодушні ремісники з крайньою серйозністю ставляться до своєї справи. Їм не до жартів, але й вони, потрапивши у світ лісових чудес, виявляються втягнутими у вир дивних подій та незвичайних перетворень, що відбуваються в цьому світі примх. Читачі, звичайно, пам'ятають, як ткач раптом опинився з ослячою головою і, незважаючи на це каліцтво, в нього закохалася повітряна цариця ельфів красуня Титанія.

Нарешті, останній сюжетний мотив виникає перед нами вже тоді, коли, здавалося б, уся дія завершена: ремісники розігрують історію кохання Тісби, лише посередньо пов'язану з іншими сюжетними мотивами комедії, але має значення в її загальному задумі. Центральний драматичний мотив виникає тоді, коли виявляється протиріччя між волею батька і почуттям дочки. На чиїй же стороні виявляється перемога? Минаючи всі перипетії, що сталися під час перебування молодих людей у лісі, і приходячи до того, чим все це завершилося, ми бачимо, що любов Гермії та Лізандра, пройшовши через усі випробування, восторжествувала. Що ж стосується Деметрія, він переконався, що його почуття до Гермії було неміцним. У лісі він полюбив Гелену, яка вже давно палала до нього пристрастю. Таким чином, почуття двох дівчат подолали всі перешкоди: Гермія утвердилася в намірі поєднати своє життя з Лізандром, а Гелена завоювала любов Деметрія, який довго був до неї байдужим.

Перед цією перемогою любові змушений змиритися навіть Егей, ревниво оберігавший своє право вирішувати долю дочки. Перед нею, перед перемогою почуття схиляється і Тезей, що дає молодим людям можливість вступити в шлюб відповідно до своїх серцевим потягам. Таким чином, природа виявилася сильнішою від закону і звичаю. У цьому відбивається гуманістичний погляд Шекспіра на питання моралі.

«Сон літньої ночі» - це виклик художника всякого роду педантизму і догматизму в мистецтві. Можна уявити собі Шекспіра, який, перефразовуючи слова Гамлета, наче говорить: «Є багато чого в мистецтві, друг Гораціо, що й не снилося філософії твоїй». Ця комедія не укладається в рамки одного певного жанру. У ній стільки різноманітності вимислу, поетичного зльоту, іронії, блазнівської буфонади, тонкої психології, лірики і фарсових положень, що навіть не віриться в можливість поєднати все це в одному творі. І, проте, створена Шекспіром поетична форма виявилася настільки ємною, що для всього знайшлося місце і все злилося в таке нерозривна єдність, коли вже важко відокремити вигадку від правди. Нам, глядачам, залишається лише піддатися чарівності Шекспіра, піти за ним у це поетичне царство і пробути на запаморочливих висотах, де панують музи поезії, веселощів і мудрості.

Драматургія Сенеки

нии, но вырос в Риме. При Клавдии он был сослан на Корсику, где провел 8 лет, занимаясь философией и литературой. После возвращения он стал воспитателем юного Нерона и фактически руководил римским государством. В 65 г. жестокий и коварный Нерон расправился со своим бывшим воспитателем, приказав ему покончить жизнь самоубийством. Предлогом явилось мнимое участие Сенеки в заговоре Писона.

Сенека писал философские произведения и трагедии. Только философия, по мнению Сенеки, может помочь человеку достичь душевной свободы в условиях деспотического режима империи. Стоическая и эпикурейская философия особенно интересуют его. Он пишет трактаты "О гневе", "О счастливой жизни" и др., выступает с письмами к Луцилию на моральные темы (63-64 гг.). Излагая чужие философские взгляды, Сенека углубляет мрачный, пессимистический характер учений, развивая тенденции, намеченные в стоических философских доктринах. Он особенно акцентирует тему смерти. Возможность в любой момент уйти из жизни является, с его точки зрения, высшим проявлением свободы. В этой концепции находит яркое отражение тот пессимистический взгляд на окружающую действительность, который свойствен многим представителям господствующих классов Римской империи в этот период.

Большой интерес представляют драмы Сенеки - единственные памятники римской трагедии, дошедшие до нас. Эти драмы предназначались для декламации, а не для театральной постановки. Декламационная драма появилась уже в Древней Греции и проникла в Рим в I в. до н. э. Образцом ее являлись несохранившиеся "Медея" Овидия и "Фиест" Вария. Трагедии Сенеки посвящены мифологическим сюжетам, которые обрабатывали еще древнегреческие трагики ("Медея, "Федра", "Эдип"). Количество одновременно выступающих лиц ограничено тремя; имеются хоровые партии; драма делится на пять актов. Из старых сюжетов поэт выбирает такие, которые дают наибольший простор для изображения страстей, страданий и тяжелой борьбы героев. Герои - сильные люди, стремящиеся к намеченной ими цели (Геракл, Атрей, Эдип и др.). Часто центральным действующим лицом является жестокий тиран. В его речах и в оценках, которые даются ему другими персонажами, звучат злободневные ноты. Сенека клеймит деспотизм римских императоров.

Трагедии Сенеки – это переработки греческих образцов. Они отличаются от греческих оригиналов тем, что хоровые песнопения предназначены скорее для декламации, чем для пения. Они отличаются также и по содержанию, поскольку посвящены не нравственным проблемам, а изображению сильной страсти. Главные герои никогда не раскаиваются в своих преступлениях, сколь бы чудовищными они ни были, а прочие персонажи, напрасно пытающиеся их смягчить, лишь подчеркивают непоколебимую решимость протагонистов.

Одна из наиболее потрясающих и знаменитых трагедий Сенеки – «Фиест». Большая часть событий происходит вне сцены, после чего вестник рассказывает о них публике. Пьеса начинается с появления тени Тантала и рассказа о родовом проклятии его сына Атрея, царя Микен. Его брат Фиест соблазнил жену Атрея и захватил его царство, и Атрей поклялся отомстить за это преступление. Притворившись, что простил брата, он приглашает Фиеста на пир. Фиест принимает приглашение, и на пиру его потчуют мясом троих его сыновей, убитых Атреем. Драма завершается тем, что Атрей открывает брату истину.

 

«Троянки» – переработка трагедии Эврипида, центральным пунктом сюжета здесь становится не развенчание войны, а ужас принесения в жертву Поликсены и Астианакса. «Финикиянки» дошли во фрагментарном состоянии, и их греческий образец не сохранился, хотя имеется преемственность в отношении трагедий «Семеро против Фив» Эсхила, «Эдип в Колоне» Софокла и «Финикиянки» Эврипида. «Медея» следует трагедии Эврипида, особенно тщательно отделана сцена заклинания. «Федра» напоминает «Ипполита» Эврипида за тем исключением, что Федра не пытается бороться со своей страстью, а скорее похваляется ею, кормилица же пытается отговорить свою госпожу, а не советует ей отдаться страсти. «Эдип» соответствует «Царю Эдипу» Софокла, но лишен его трагического размаха; зато здесь происходит описанное во всех деталях жертвоприношение и жуткая сцена некромантии.

В «Агамемноне», если сравнивать эту пьесу с трагедией Эсхила, обнаруживается, что в образе Клитемнестры усилен мотив любви. Трагедия «Безумствующий Геркулес» в основном повторяет трагедию Эврипида. «Геркулес на Эте», вероятно, завершенный уже другим автором, описывает смерть Геракла, как и «Трахинянки» Софокла; здесь Геракл превращается в стоического святого, возносящегося на небеса в награду за спасение человечества от чудовищ. Среди произведений Сенеки имеются еще две рубрики: ряд традиционных коротких стихотворений, в том числе любовных, и его переписка с апостолом Павлом – вне всякого сомнения, подложная, хотя западные отцы церкви были убеждены в ее подлинности.

В Средние века Сенеку высоко ценили, поскольку считалось, что он был знаком с апостолом Павлом. В эпоху гуманизма его влияние ощутимо в Опытах Монтеня и в становлении елизаветинской трагедии. На французских просветителей XVIII века большое влияние оказали представления Сенеки о природе.

31. Комедія дель арте, витоки та шляхи формування (пит 25)

32. Ніколо Макіавеллі "Мандрагора"

Мандрагора Комедія Лігурія - персонаж комедії. По своєму театральному амплуа - приживався, "паразит", роль якого, проте далеко переростає ці початкові рамки і стає центральною у всій п'єсі. Саме Л. приходить на допомогу Каллімако і найкращим чином влаштовує його відносини з прекрасною Лукрецією. Каллімако - тридцятирічний чоловік, якого два десятки років тому тому опікуни відвезли з рідної Флоренції у Париж, звідки він тепер і повертається, захоплений розповідями про небувалу красу молодої дами Лукреції. Крім того, що вона гарна собою, вона, як з'ясовується, добродійні, і хоча Лукреція чи любить Нічу, свого багатого простак-чоловіка, але схилити її до зраді видається майже неможливим.

Однак Л. береться за справу.

Перший план Л. - Заманити Лукрецію на води, де звичаї вільніше і влаштовуються різного роду розваги.

Проте потім вирішує, що поїздка на води не знадобиться, якщо Каллімако вдасться зіграти роль лікаря, запрошеного до Лукреції з тим, щоб рекомендувати їй вірний засіб зачати дитини: шість років вона у шлюбі, а дітей немає.

План Л. складається в тому, що Каллімако пропише питво для Лукреції і пояснить Ниче, що "той, що буде лежати з нею після зілля, помре рівно за вісім днів...". Нічу це, природно, не влаштовує, але йому радять пожертвувати життям будь-якого підгуляв молодика, якого можна буде відловити на навколишніх вулицях і, зав'язавши попередньо очі, і здоровим в постіль до Лукреції. Нича швидко здається. Лукрецію примушують погодитися, заручившись схваленням її матері та порадами підкупленого священика. Всі відбувається так, як задумав Л.: Каллімако, переодягнений п'яним перехожим, потрапляє до Лукреції і умовляється з нею про подальших зустрічах. Початок любові гідно того, хто допоміг їй здійснитися. Подальше протягом любові, ймовірно, буде таким же, яким було її початок. Мета досягнута, але зганьблена сприяли її досягнення засобами. У цьому випадку, відразу ж згадується той факт, що комедія Макіавеллі послідувала за його "Государем" і може бути розглянута як додаток тих же принципів, тільки не до сфери політичної, а до сфери приватного життя. Л., зрозуміло, не правитель, а всього лише "паразит", але він перетворюється на того, хто править, без чийогось втручання не робляться справи.