Регіональні організації з системи інтелектуальної власності.

Крім багатосторонніх договорів, у сучасних умовах важливого значення набувають регіональні патентні системи, до яких належать:

 

- Європейська, Євразійська патентні системи;

 

- Африканська організація інтелектуальної власності (АОІВ);

 

- Африканська регіональна організація промислової власності (АРОПВ).

 

Європейська патентна організація - ЄПО (European Patent Organization - EPO) - створена на основі Європейської патентної конвенції, підписаної в Мюнхені в 1973 році. Конвенція набула чинності з 1977 року і об'єднує такі документи: текст Конвенції; правила, що регулюють її положення; протокол про визнання; протокол з привілеїв та імунітетів; правила сплати мит.

 

Європейська патентна система ґрунтується на взаємодії Європейського патентного відомства з національними з питань узгодження національного патентного права з положеннями Конвенції про видачу європейських патентів. Згідно з Конвенцією, передумовами патентоспроможності є новизна, винахідницький рівень та можливість промислового застосування. Головною засадою Конвенції є надання європатенту прав, ідентичних до національного патенту в країні-учасниці.

 

Європатенти можуть видаватися на основі міжнародних патентів згідно з Договором РСТ 1970 року, членами якого є учасники Конвенції.

 

На основі Конвенції про видачу європатентів у 1975 році прийнято Конвенцію про патенти ЄС, доповнену Угодою про запровадження патентів ЄС (1989), учасниками якої є 12 країн-членів ЄС. Положення Угоди передбачають єдину процедуру подання заявок і рівні права власників на територіях країн ЄС та країн, що приєдналися до Конвенції про видачу європатентів і Угоди 1989 року.

 

З 1993 року ЄПО укладає угоди про розповсюдження європатентів з іншими країнами, якщо в них діє власне патентне відомство і закон про охорону інтелектуальної власності.

 

Членами ЄПО є 17 держав (Австрія, Бельгія, Швейцарія, Німеччина, Данія, Франція, Велика Британія, Греція, Ірландія, Італія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Португалія, Швеція).

 

Основні цілі та завдання ЄПО - видача європатентів, зміцнення співробітництва з метою охорони винаходів і здійснення охорони шляхом застосування єдиної процедури та єдиних правил, що регулюють видачу патентів.

 

Безпосередньо видача патентів здійснюється Європейським патентним відомством (ЄПВ) - виконавчим органом ЄПО. Особа подає одну заявку з вказанням переліку країн, у яких бажано отримати патент. Передбачений автономний режим - анулювання патенту в одній із країн - не припиняє його дії в інших. Процедура видачі займає в середньому 3 роки (патент діє 20 років) і передбачає: подання заявки, її формальну перевірку, патентний пошук, публікацію заявки і результатів пошуку; експертизу, видачу чи відмову у видачі патенту; розгляд скарг. Заявки можуть подаватися і в національне патентне відомство.

 

Патент уважається виданим з дати публікації відомостей про видачу в європейському патентному бюлетні. Звичайні річні мита, установлені національними урядами, сплачуються в патентні відомства кожної з країн (приблизно 50 % суми митних платежів передається ЄВП). Взаємовідносини з національними відомствами регулюються спеціальним документом для заявників "Національні законодавства, пов'язані з ЄПС" {National Law Relating to the EPC). 3 1989 року Конвенція про Європатент для ЄС визнає патент, який має однакову силу на територіях країн, що ратифікували Конвенцію {станом на 1994 р. лише п'ять країн).

 

Організаційно структурна побудова ЄПО включає:

 

1) Адміністративну раду з представників країн та їх заступників, яка має право вносити поправки у Конвенцію, правила застосування, правила щодо фінансів, обкладання послуг митом, здійсннення контролю за Європейським патентним відомством (ЄПВ);

 

2) ЄПВ - очолюється президентом, який визначає завдання ЄПВ та його відділень, надає Адміністративній раді доповіді про діяльність, готує проекти бюджету і забезпечує його виконання.

 

До структури ЄПВ входять функціональні генеральні дирекції з: патентного пошуку; експертизи; апеляції; права і міжнародних справ; адміністрації. ЄПВ є фінансово самостійним і самоокупним відомством. Контроль за дотриманням Конвенції і Угоди 1989 року здійснює Загальний патентний апеляційний суд (Common Patent Appeal Court).

 

Євразійська патентна система створена на основі Євразійської патентної конвенції (ЄАПК), укладеної в Женеві в 1994 році дев'ятьма країнами СНД (за винятком Узбекистану і Туркменістану). Російська Федерація ратифікувала ЄАПК у червні 1995 року. Головною метою Конвенції визначено створення міждержавної системи правової охорони винаходів на основі єдиного патенту. Євразійський патент терміном на 20 років видається Євразійським патентним відомством (ЄПВ) будь-якій юридичній чи фізичній особі країни-учасниці чи іншої країни за результатами експертизи.

 

Організаційно Євразійська патентна організація (САПО) складається з Адміністративної Ради та Євразійського патентного відомства (ЄПВ). Розміщена ЄАПО в Москві. Депозитарієм Конвенції та посередником у суперечках щодо трактування чи застосування Конвенції є генеральний директор ВОІВ.

 

Африканська організація інтелектуальної власності (АОІВ) створена в 1962 році на основі Лібервільської угоди про заснування Африканського і Малагасійського відомства з промислової власності, правонаступницею якого вона стала згідно з Бангійською угодою. Учасниками АОІВ є 13 держав (Бенін, Буркіна-Фасо, Камерун, ЦАР, Чад, Конго, Габон, Котд Твуар, Малі, Мавританія, Нігер, Сенегал, Того). Головною метою визначено реєстрацію патентів, товарних знаків і промислових взірців з визнанням на територіях всіх країн-членів.

 

Африканська регіональна організація промислової власності (АРОПВ) створена в 1985 році на основі Африканської регіональної організації промислової власності англомовних країн (з 1978 р. за участю ВОІВ та Економічної Комісії ООН для Африки). Членами АРОПВ є 13 країн (Ботсвана, Гамбія, Гана, Кенія, Лесото, Малаві, С'єрра-Леоне, Сомалі, Судан, Танзанія, Уганда, Замбія, Зімбабве). Мета функціонування АРОПВ - гармонізація законодавств країн в сфері охорони промислової власності, отримання та реєстрації заявок на патенти і промислові взірці.

 

4. Міжнародні договори у сфері інтелектуальної власності.

До джерел права інтелектуальної власності слід відносити багатосторонні та двосторонні міжнародні угоди, які укладаються у процесі співробітництва між державами у цій сфері. Їх прийняття обумовлено тим, що національне законодавство не застосовується у випадках, коли правовласник реалізовує свої інтелектуальні права або захищає їх від порушень на території іншої країни. У такому разі ця особа може розраховувати на застосування або норм міжнародної конвенції, або, за принципом національного режиму, положень законодавства країни, де потрібен захист. Головною умовою для цього є участь держави використання об’єкта та держави громадянства особи у міжнародному договорі з питань охорони цих об’єктів інтелектуальної власності. Колізійні норми, що визначають, право якої держави має застосовуватись до конкретних відносин, містяться, як правило, у самих міжнародних договорах.

Міжнародні договори можуть містити також умови про співробітництво у діяльності з виявлення та усунення порушень інтелектуальних прав громадян країн-учасниць, про взаємне визнання охоронних документів, про взаємодію організацій, що управляють майновими правами на колективній основі, про співробітництво у сфері оформлення інтелектуальних прав іноземців в уповноважених органах держави тощо [1, 11].

Основою міжнародної системи інтелектуальної власності є низка угод (25), більшість з яких регулюють правовідносини у сфері промислової власності, а ще декілька – у сфері авторського права і суміжних прав:

1. Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності.

Договори з охорони прав інтелектуальної власності. Ця група договорів визначає міжнародно-визнані основні стандарти охорони інтелектуальної власності в кожній країні:

1. Договір про патентне право.
2. Паризька Конвенція про охорону промислової власності.
3. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів.
4. Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення.
5. Найробський договір про охорону олімпійського символу.
6. Договір про закони щодо товарних знаків.
7. Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники.
8. Договір ВОІВ з авторського права.
9. Договір ВОІВ з виконань і фонограм.
10. Договір про міжнародну реєстрацію аудіовізуальних творів.
11. Мадридська угода з недопущення неправдивих або тих, що вводять в оману, зазначень походження товарів.
12. Конвенція про охорону виробників фонограм від несанкціонованого відтворення їхніх фонограм.
13. Вашингтонський договір щодо прав інтелектуальної власності за відношенням до топографій інтегральних мікросхем.

Договори з глобальної системи охорони. Ця група договорів забезпечує, щоб кожна міжнародна реєстрація або подача заявки діяли у будь-якій відповідній державі, що приєдналася до угоди. Послуги, що надає ВОІВ відповідно до цих договорів, спрощують і зменшують вартість підготовки або подачі окремих заявок у всіх країнах, у яких проводиться запит охорони щодо певного права інтелектуальної власності.

1. Договір про патентну кооперацію.
2. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків.
3. Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків.
4. Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків.
5. Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури.
6. Лісабонська угода про охорону місць походження та їх міжнародну реєстрацію.

Договори про класифікації. Ця група договорів створює системи класифікацій, які організовують інформацію про винаходи, товарні знаки і промислові зразки в індексовані, керовані структури для полегшення пошуку:

1. Локарнська угода про установлення міжнародної класифікації промислових зразків.
2. Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків.
3. Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію.
4. Віденська угода про заснування міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків.
5. Міжнародна конвенція про охорону сортів рослин.

Україна ратифікувала 19 з цих угод:

1. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 року, учасницею якої Україна є з 31 травня 1995 р.
2. Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію від 24 березня 1971 р. (Україна приєдналася 17 грудня 2008 р.).
3. Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури від 28 квітня 1977 р., до якого Україна приєдналася 1 листопада 1996 р.
4. Гаазька угода про міжнародну реєстрацію промислових зразків (Гаазький акт, прийнятий 28 листопада 1960 р. та Женевський акт, прийнятий 2 липня 1999 р.), до якої Україна приєдналася 17 січня 2002 р.
5. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р., яка набула чинності для України 25 грудня 1991 р.
6. Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків від 28 червня 1989 р., який набув чинності для України одночасно із самою угодою.
7. Найробський договір про охорону олімпійського символу від 26 вересня 1981 р., учасницею якого Україна є з 20 грудня 1998 р.
8. Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 р., до якої Україна приєдналася 1 червня 2000 р.
9. Договір про патентну кооперацію від 19 червня 1970 р., чинний для України з 1991 року.
10. Договір про патентне право, прийнятий 1 червня 2000 р. у м. Женеві, до якого Україна приєдналася з 22 листопада 2002 р.
11. Паризька Конвенція про охорону промислової власності 1883 року, учасницею якої Україна стала у 1991 році.
12. Конвенція про охорону виробників фонограм від несанкціонованого відтворення їх фонограм 1971 року, до якої Україна приєдналась у 1999 році.
13. Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення 1961 року, до якої Україна приєдналась у 2001 році.
14. Договір про закони щодо товарних знаків, підписаний 27 жовтня 1994 р. у м. Женеві, ратифікований Україною 13 жовтня 1995 р.
15. Міжнародна конвенція з охорони нових сортів рослин від 2 грудня 1961 р., членом якої Україна є з 3 листопада 1995 р.
16. Договір ВОІВ з авторського права 1996 року, до якого Україна приєдналася у 2001 році.
17. Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності.
18. Договір ВОІВ з виконань і фонограм 1996 року, до якого Україна приєдналася у 2001 році.
19. Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року, ратифікована Україною у 1993 році [1, 12].