Започаткування та становлення митної справи

 

Історично митна справа сягає глибокої давнини і була спричинена економічним детермінізмом: потребами у нових товарах та стимулюванні товарообороту, захистом національного товаровиробника та наповненням казни. Відомо, що ще в ІІІ і ІІ тисячоліттях до н. е. митні відносини просліджуються в державах Стародавнього Сходу: Єгипті, Ассирії, Вавилоні. Тут, як і подальшому, розвиток митної справи та потреба врегулювати митні відносини нерозривно пов’язані із виникненням і розвитком економічного обігу і особливо зовнішньої торгівлі.

У період між десятим і третім тисячоліттям до н. е. з’явилися міста-держави, збільшилося населення в них, що активізувало і торгівлю. Остання проходила через певні ритуали (правила), які з появою письма і чисел отримали закріплення як певні ритуали і слугували активізації зовнішньої торгівлі. Саме намагання уніфікувати порядок обміну товарами при появі грошей дозволило придумати перші тарифи, організувати внутрішній та зовнішній торговий простір, наповнити товари логічною інформацією і економічним змістом^[3]. Так, у Єгипті було створено три прикордонні митниці. Збиралось мито й у Стародавній Греції, де вперше була лібералізована митна політика й знижене мито. Такі заходи дозволяли уникнути воєнних конфліктів, або при необґрунтованому збільшенні мита й забороні пропуску товарів навіть слугували приводом для воєн. Відомо також, що найбільш розвинута митна система була в Римі, що й не дивно з огляду на довершеність римського права та його явну спрямованість на обслуговування товарообігу.

Одним із послідовників Ісуса Христа був митник Матвій, що збирав податки для Риму і чесно ставився до своїх обов’язків, лагідно та уважно ставився до платників податків. Він мав чудові якості та звички: все звіряти, запам’ятовувати і достеменно записувати. Тому не дарма у подальшому став автором першого Євангелія від Матвія.

Але найбільше прославилась й залишила яскравий номенологічний та організаційний слід в історій та термінології митної справи митна система Андалузії. Відомо, що в ІІІ віці до н. е. в місті Тарифі (теперішня Андалузія на півдні Іспанії) була вперше складена спеціальна таблиця. До неї заносилися назва товару, одиниця його виміру та вказувалася величина мита (збору) за його провезення через Гібралтарську протоку. Сама таблиця, що систематизувала порядок стягнення та величину мита, на честь міста була названа тарифом і започаткувала тарифне регулювання.

Гносеологічно тариф та митна справа є одним із напрямків здійснення фіскальної функції держави та засіб наповнення державної казни. Тому при провезенні товару чи пересуванні через митну територію тарифи стали стягуватися окремими князівствами, що з часом стало заважати пересуванню товарів. Тому й виникла потреба законодавчого врегулювання цих відносин на рівні країн. Як джерело поповнення казни митні збори та митний контроль швидко розповсюдилася в Європі, а потім і на інші континенти. З цього часу й існують дві протилежні тенденції. Держава намагається стягнути мито, а особи, які переміщують товари, уникнути його сплати чи зменшити таку плату. З появою митної справи появилась і контрабанда. Крім цього через створення перешкод фінансового чи організаційного характеру захищався національний товаровиробник. У тому разі, коли усередині країни було достатньо якого-небудь товару то ставки мита підвищувались і навпаки, якщо відчувався недостаток, то вони знижувалися. З тих пір й бере початок політика протекціонізму щодо свого товаровиробника чи фритредерства — відкритих дверей.

Митна справа безпосередньо пов’язана із товарним виробництвом та міжнародною торгівлею і обміном. Вона є найпростішою формою оподаткування.

Історично це розвивалось у рамках Київської Русі та окремих князівств від стягнення грошових чи натуральних зборів із реалізованих товарів у районах пожвавлення торгівлі чи на перехрестях торгових шляхів. Пізніше це пов’язувалось із спеціалізованими закладами: торговельними та постоялими дворами, пунктами промислового обміну, перевалки та складування товарів. Їх поява у східних слов’ян відноситься до VІІІ століття та пов’язується багатьма істориками із започаткуванням та розвитком торгівлі із Візантією та іншими державами. Митна справа у древніх русичів була започаткована знаменитим договором князя Олега із Візантією.

У Київській Русі серед численних зборів та мит були поширені «осьмині» (восьма частина від вартості товару) та «мит». Ці збори стали йменуватися з часом митом «мытъ», а місця, де вони стягувалися, — митниці. З часів монгольської навали започатковано такі поняття як «тамга», від якої й пішли слова «тамжить», «таможня» та «таможенник». Крім цього, відомі такі терміни як «митчики» і «митарі».

На Русі у старовину були напрочуд гнучкі мита. Розрізняли мито водяне і сухе, проїждже і торгове. Після монгольської навали в митний лексикон увійшло: мито — основний збір за провіз товару; «посажене» — мито за розмір ввезеного у саженях; «промит» — подвійне мито, яке стягувалось у разі спроби уникнути обкладення митом і об’їзду митниці; «головщина» — мито із кожного проїжджаючого на ладі (човні); московщина й перевіз, «костки» і т. д.

У міру того як складалося саме поняття торгового мита і супутніх їм торгових зборів за право купівлі-продажу товарів на чужій території, формувалися звичаї, правила і процедури їхнього стягнення або повного чи часткового звільнення від цього обов’язку. Відповідно до цього створювалася спеціальна митна служба, облаштовувалася митниця. Згодом ці міри одержали організаційне, правове і дипломатичне (міжнародно-правове) закріплення. Вони встановлювалися відповідно до потреб економіки та торгового обміну з тою чи іншою країною, потребою в певному товарі чи необхідності збути його надлишок усередині країни. Окрім цього, на митну політику по відношенню до окремих країн впливали й суб’єктивні фактори. Наприклад, відомий російський історик В. О. Ключевський вважав, що порядок торгових відносин Київської Русі з Візантією на безмитній основі і взаємному сприянні, був встановлений договорами князів Олега й Ігоря, став головним підґрунтям, що підготував прийняття християнства Руссю.

Як необхідний атрибут внутрішньої і зовнішньої торгівлі, митниця своєю діяльністю впливала на формування сприятливого торговельно-економічного режиму в країні. Вона забезпечувала життєдайний вплив торгівлі на політичну, економічну і соціальну сфери суспільного життя, у тому числі на становлення загальноросійського ринку, включення його в сферу міждержавного обміну.

За часів козацької держави теж велась митна справа. Вона будувалась на зразок митних процедур сусідніх держав і не мала єдиного механізму. Навіть з об’єднанням із Росією ще певний час велась самостійна митна справа. Але згодом по мірі насадження центральних органів і демонтажу атрибутів козацької держави вона була підпорядкована загальній митній політиці Росії.

За часів Богдана Хмельницького на території України існували вільні порти та вільні митні склади. Через війну з Польщею гетьман Хмельницький став діяти в зовнішньоторговельних відносинах через Білорусь і Прусію. Використовувався так званий шлях через Старий Бихов, що був розташований у верхній течії Дніпра на території Білорусії. В цьому місті Гетьманівським універсалом від 15 березня 1657 р. було засновано „вільний порт”, через який та інші білоруські землі, що входили до України (Могилів, Гомель, Чаус) полегшувався шлях До Балтійського моря.

Крім того у складі Війська Запорізького в 1654 р. було створена митна служба які було приписано: „... без всякого задержания і гамування всюди пропущено так самих, яко і факторів їх, мит жадних торгових і подачок або у них не витягано, а хто б спротивний бил волі нашой і дорогі тоєї їм заборонял і мито не витягал... карати будет”. У подальшому І. Крип’якевич цей припис розцінив як тріумф політики Богдана Хмельницького.

В договірній практиці запроваджувались на той час певні елементи „вільних складів”. Зокрема договором між Військом Запорізьким та Османською імперією 1649 р. щодо торгівлі та безпеки, де передбачалося право українських купців на безмитну торгівля з турками, купувати та зводити споруди під склади в містах та портах Цісаря Турецького та проживати з усілякими вільностями без будь-яких податків.

Досить цікавим було на той час й правове становище міста Броди, громада якого 21 січня 1799 р. отримала з Відня привілей вільного торгового міста, купці якого могли безмитно торгувати в межах Австрійської та Російської імперій, Польщі та інших країн. Броди на найбільші села біля російського кордону були „вільним митним округом” і проголошене головною митницею на східному кордоні австрійської імперії.

Прославилась становлення митних відносин й Одеса. З ініціативи генерал-губернатора Новоросійського краю Дюка де Ришельє 5 березня 1804 р. було „височайше” затверджено положення про „одеський транзит” зарубіжних товарів з одного боку, і Молдовою, Валахією, Австрією, Прусією – з другого. 16 травня 1917 р. Одесі було даровано на 30 років статус „порто-франко” та право безмитного вивезення і ввезення товарів. Згодом в умовах політики вирівнювання сфери митного та фіскального регулювання на початку ХІХ століття створено торгівельний порт із особливим статусом Одеса. Тут у 1916 р. запроваджено особливий митний тариф, що дало збільшення іноземного товаропотоку, а 16 квітня 1817 р. маніфестом затверджено план „порто-франко” в Одесі та його особливий правовий статус, зокрема вільний безмитний ввіз всіх іноземних товарів, які впускалися у місто і його округ без митного огляду та подання встановленого оголошення.

Свідчень впливу митної політики на міжнародні відносини, міжнародну торгівлю дуже багато. Як незмінний атрибут внутрішньої та зовнішньої торгівлі митниця стала впливати на формування сприятливого торговельно-економічного режиму в країні. Вона забезпечувала цивілізовані стосунки при здійсненні торгівлі, а разом з нею політичні, культурні та інші процеси в країні. Як стверджують історики, саме становлення митної справи стало вирішальним фактором становлення російської державності та об’єднання розрізнених князівств у єдину державу.

Цікаво, що саме митна політика Росії призвела до війни із Францією. Наполеон як привід для вторгнення в Росію вибрав прийнятий нею в 1811 р. Митний тариф, який по суті призвів до зриву встановленої ним економічної блокади Англії.

При всій складності і суперечливості історичного шляху розвитку митниці досвід його свідчить про те, що митна справа, митна політика склалися як найважливіша сфера економічної політики держави, інструмент регулювання зовнішньої торгівлі і захисту національних інтересів. Тому вони, у свою чергу, лежать в основі характеристики зовнішньополітичної та зовнішньоторговельної (зовнішньоекономічної) діяльності.

Після припинення Української держави митна справа розвивалась на її території за загальними правилами та на основі законодавства Росії, де склалась система митних органів на чолі із Наказом Великої казни. На місцях створювались повітові хати — «избы», де справлялося мито. Разом з тим, як стверджується в ряді джерел, внаслідок особливого геоекономічного положення розвитку цукрової промисловості, виробництва горілки та інших товарів в Україні розвиток митних органів й митної справи загалом йшов попереду інших регіонів Росії.

Із самого словосполучення випливає, що митна справа у власному змісті означає діяльність, здійснювану митницею і взаємодіючими з нею іншими державними і недержавними органами. У сучасному розумінні термін «митна справа» охоплює складний комплекс відносин, що безпосередньо пов’язані із зовнішньою і внутрішньою політикою і діяльністю держави. У рамках державної політики митна діяльність має багатоцільовий характер, слугує задоволенню різноманітних інтересів і потреб.

За часів СРСР митна справа в Українській РСР самостійно майже не велася, а все було підпорядковано центральним виконавчим органам. Між тим в цей період не можна було обійтися без врегулювання митних правовідносин. Так після лютневої революції 1917 р. митні установи колишньої Російської імперії залишилися у віданні Департаменту митних зборів Міністерства фінансів Тимчасового уряду і постановою від 28 лютого 1917р. всім чиновникам відомства пропонувалося «негайно поновити поточну роботу в установах Міністерства фінансів» на основі чинного законодавства.

Проте 14 липня 1917р. Тимчасовим урядом було прийнято постанову «Про утворення митно-тарифного комітету», а при Міністерстві торгівлі та промисловості створені Митно-тарифний комітет та Особливу митно-тарифну комісію. Тим самим порушувалася монополія Міністерства фінансів на управління митною справою. Був створений Митно-тарифний комітет були призначені представники від Ради з'їздів представників торгівлі та промисловості, Ради з'їздів представників біржової торгівлі та сільського господарства. Московського біржового комітету, Військово-економічного товариства, Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів, Ради Всеросійських з'їздів кооперативів і Всеросійської Ради селянських депутатів.

Стосовно посадовців до 7 липня 1917 р. у митному департаменті існувала практика написання секретних атестацій на чиновників у відомстві. Циркуляром Тимчасового уряду це було скасовано як таке, що не відповідає демократії. Проте керівники відділів зобов'язувалися щорічно представляти атестації на підлеглих. Цікавим є те, що станом на липень 1917 р. на українській території діяло 19 митниць зі штатом 750 осіб.

1 вересня 1917 р. у Петрограді відбувся Всеросійський з'їзд митних службовців. 28 грудня 1917р. Центральний комітет Всеросійського союзу митних службовців призначив Тимчасову раду у складі 5 осіб на чолі з комісаром по митному управлінню.

Після Жовтневої революції перший декрет уряду В.І. Леніна з митної справи «Про дозвіл на ввіз та вивіз товарів» від 29 грудня 1917 р. визначив нові правила провезення товарів через кордон. За ним всяке переміщення то­варів без дозволу визнавалося контрабандою та переслідувалося «за всією суворістю радянських законів». З тим відповідно до мети започатковане становлення радянського законодавства у сфері митної справи на новій ідеологічній основі. Зокрема, циркуляр №4032 від 9 березня 1918 р. встановив, що митниці служать інтересам народу, а їх робота повинна бути ясна і відкрита для суспільства.

У подальшому цей розвиток відбувався у руслі здійснення фіскальної політики держави. Так 29 травня 1918 р. Рада Народних Комісарів видала декрет «Про розмежування прав Центральної і місцевих радянських влад щодо збирання податків та про регулювання діяльності місцевих митних установ». Відповідно до нього обкладання мит­ними податками товарів, що перевозяться через кордон, було передано у безперечне відання Центральної державної ради. Самі митні установи були визнані органами центральної радянської влади і підпорядковані Наркомату у фінансових справах,який очолював В. Менжинський.

Декретом від 29 червня 1918р. Департамент митних зборів було перейменовано у Головне управління митного контролю, яке підпорядковувалося Наркомату торгівлі і промисловості. Останній у свою чергу декретом від 11 червня 1920 р. було перейменовано у Народний комісаріат зовнішньої торгівлі.

В умовах централізації здійснення митної справи в Україні в складі СРСР могла йти в руслі загальних положень та підходів. Виключення становив незначний період самостійності. Так, 1918р., чиновники, які вирішили прийняти громадянство України, поновлювалися на службі. Інших звільняли з роботи і видавали їм квитанції на заробітну плату, яку повинен був реалізувати Російський уряд.

Для попередження безмитного провезення товарів було створено комісію по організації митної служби в Україні, У березні 1918 р. комісія сформувала Тимчасовий митний нагляд у складі керівника, контролера, трьох помічників пакгаузних наглядів, 6-ти наглядачів. У подальшому, циркуляром Мінфіну УНР від 1 березня 1918 р. всі розпорядження Російського уряду були відмінені і замінені розпорядженнями Української Народної Республіки. Державною мовою — українською — почали вести діловодство.

Структурно у системі митних органів станом на 22 квітня 1918 р. в Україні були Управління Південного і Південно-Західного митних округів та Одеська, Харківська і Київська митниці.

Коли 29 квітня 1918 р. влада в Україні перейшла до гетьмана Скоропадського то державні службовці і навіть службовці недержавних і цивільних відомств повинні були присягнути на вірність Україні та скласти іспит на знання української мови.

Розвивалось й міжнародне регулювання митних відносин за участю України. Так, 12 червня 1918 р. був укладений Договір між РРФСР та Українською Державою, за яким на кордонах з Росією, Австрією та місцях, окупованих Німеччиною, утворювалися митні нагляди.

В серпні 1918р. розпочалася робота з нормотворчого та організаційного забезпечення митної справи України. Структура мит­ного відомства того часу була такою: Міністерство фінансів України; Департамент митних зборів з відділами: загальної канцелярії; законодавчим; тарифним; господарським; будівничим; статистичним.

28 вересня 1918 р. в Україні утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд, який 21 січня 1919 р. був реорганізований у Раду Народних Комісарів УРСР. З часом в Україні було знову введено в дію закони (декрети), які приймалися РНК РРФСР, у тому числі 22 квітня 1918 р. декрет «Про націоналізацію зовнішньої торгівлі» та 9 березня 1919р. декрет «Про перехід митних організацій і прикордонної охорони до підпорядкування Ради народного господарства України, та зокрема до Народного Комісаріату фінансів».

При Денікіні митною справою керувало Спеціальне засідання при Головнокомандуючому.

Коли в грудні 1919 р. в Україні було відновлено радянську владу, то митні структури аж до 1991 р. увійшли в систему радянських державних органів і керувалися в діяльності законами, прийнятими в Москві та продубльованими в Україні. Зокрема, 2 січня 1920 р. митниці України були підпорядковані Відділенню митного контролю при Управлінні Уповноваженого Наркомзовнішторгу РРФСР на Україні.

Приймались міри стосовно кадрового забезпечення митних органів. Так, 15 серпня 1920 р. Наркомат внутрішніх справ НКВС прийняв циркуляр «Про реєстрацію колишніх митних службовців». Проводилася також реєстрація колишніх митників, які на той час перебували у Червоній Армії. Для політичного нагляду за діяльністю митних органів, посилення боротьби з контрабандою та координації діяльності з військовим командуванням у митні структури відповідно до «Тимчасового положення про комісарів митних організацій» призначалися комісари, які були зобов'язані проставляти відмітки на всій кореспонденції, вхідній та вихідній пошті.

Відповідно до «Тимчасового положення про управління митною частиною в УРСР», прийнятого 16 жовтня 1920 р., всі митні питання вирішував Уповноважений Раднаркому РРФСР по Зовнішторгу. На той час уся Україна була поділена на митні округи: Одеський, Київський, Харківський. Уповноважений Наркомзовнішторгу (НКЗТ) входив до складу Ради Народних Комісарів УРСР на правах Наркома. При ньому створювалася колегія із його заступників та одного члена колегії. Усі члени колегії призначалися за погодженнями НКЗТ, РНК УРСР та затверджувалися Всеросійським управлінням Центрального Виконавчого Комітету. До складу Управління при Уповноваженому входили відділи: адміністративно-організаційний; секретаріат; правовий; експортний; імпортний; митний; фінансово-архівний; статистично-економічний.

Вони мали чіткі функції у галузі митної справи. Так відділ митного контролю виконував функції; організації митних установ на кордоні та всередині України; розробки основних положень та інструкцій для діяльності митних установ; керівництва та контролю за діяльністю митних установ; розробки та втілення у життя заходів по боротьбі з контрабандою.

Удосконалювалася й структура митниць. Так у 1920 р. до штату митниці в Україні входили: управляючий митниці; його помічник; 3 старших контролери; скарбник; завідуючий пакгаузним відділенням; його помічник; доглядач складу; помічник діловода; 5 старших рахівників і 1 рахівник; архіваріус; 14 помічників наглядача складів І розряду.

Усі митні установи поділялися на митниці 1, 2, 3-го розряду. Штат митниці складав 24 особи.

Удосконалювалась і нормативна база у сфері митної справи. Уже 9 березня 1922 р. ВЦВК та РНК РРФСР затвердив перший радянський Митний тариф по європейській привізній торгівлі, а з 13 червня 1922 р. — по вивізній торгівлі. Декретом РНК РРФСР від 23 лютого 1922 р. було затверджено Митно-тарифний комітет (МТК), в компетенцію якого входило: складання нових і зміна старих переліків заборонених товарів; рішення питань про застосування тарифу, які вносило на розгляд Митне управління; розгляд скарг на рішення Митного управління з питань застосування тарифу; представлення висновків щодо всіх проектів законів, торговельних договорів, конвенцій, які стосуються митно-тарифної справи.

МТК був дорадчо-координаційним органом і координував роботу не тільки центральних органів управління, що мали відношення до зовнішньої торгівлі, але й органів управління союзних республік. Він впливав на розробку митної політики і управління митною справою.

12 грудня 1924р. Президія ЦВК СРСР затвердила Митний Статут СРСР, який став першим кодифікованим союзним нормативним актом з митної справи. Він встановлював складну чотирьох-п'ятиступеневу систему управління митною справою: Наркомат зовнішньої торгівлі; Головне митне управління (у складі НКЗТ); Уповноважений НКЗТ при РНК союзної республіки; Управління при Уповноваженому НКЗТ при РНК СР; Митні установи (митниці І, 2, 3-го розряду, митні пости).

Безпосередній нагляд за діяльністю митних установ у союзних республіках покладався на Уповноваженого НКЗТ СРСР при РНК цих республік. До його повноважень входило: нагляд за виконанням митними установами союзної республіки законів, розпоряджень центральних загальносоюзних органів з питань митної справи; ревізія всіх митних установ республіки; розгляд усіх справ про конфлікти, скарги між митними установами і місцевими органами влади; розробка конкретних заходів по боротьбі з контрабандою в масштабах СРСР; представництво в уряді СРСР з питань митної справи.

У подальшому нормативна база у сфері митної справи удосконалювалася відповідно до політичної та економічної ситуації. Вже 1928 р. був прийнятий новий Митний кодекс СРСР, який більш чітко визначив повноваження Головного митного управління. На цей період замість економічних методів усе більше переважали адміністративно-командні методи управління в економічному житті держави.

Новий Митний кодекс СРСР, прийнятий 5 квітня 1964 р. На той час у системі ГМУ не існувало структурного підрозділу, який би переймався митно-тарифним регулюванням. Створення, реорганізація і ліквідація митниць і митних постів входила в повноваження Міністерства зовнішньої торгівлі.

В 1986 р. Головне митне управління Міністерства зовнішньої торгівлі було реорганізовано в Головне управління державного митного контролю при Раді Міністрів СРСР з правами самостійного органу державного управління зі статусом союзного відомства. Вперше за роки радянської влади митна служба була відокремлена організаційно від інших структур органів виконавчої влади.

Постанова РМ СРСР від 28 лютого 1989 р. юридично закріпила відхід від принципу монополії зовнішньої торгівлі і поставила завдання формування нової митної політики. Але законодавче всі намагання були закріплені тільки після прийняття 1991 р. нового Митного кодексу і Закону СРСР «Про митний тариф». Почався процес розвитку інфраструктури Головного управління митного контролю при РМ СРСР, власної навчальної бази (підготовки кадрів), уточнювалися повноваження митних установ.

Митниці відповідно до їх розташування поділялися на прикордонні і внутрішні, за станом на вересень 1989 р. їх було 85. Замість ГУ МК при РМ СРСР було створено Митний комітет при РМ СРСР.

З лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності та розширенням прав регіонів у цій сфері виникла потреба створення митних органів безпосередньо на місцях вироблення експортного товару. Так, у 1985 р. митні служби створюються на всій території України, у тому числі й на Сході — спочатку у Сумах при знаменитому науково-виробничому об’єднанні ім. Фрунзе, а потім і в Харкові^[4]. Їх виникнення спричинено змінами в умовах господарювання та відносною самостійністю підприємств, у тому числі й у зовнішньоекономічній діяльності. Монополія держави на зовнішню торгівлю втрачалася, а разом з цими процесами й розвивалась митна справа. Спочатку пости, що створювались у великих містах України, були призначені для оформлення вантажів. З лібералізацією еміграційної політики і для оформлення тих громадян, які виїжджали за кордон. Згодом вони перейняли на себе функції оформлення багажу громадян.

Ще до офіційного проголошення незалежності Української РСР були прийняті фундаментальні для зовнішньоекономічної політики України закони «Про зовнішньоекономічну діяльність» та «Про митну справу в Українській РСР». Становлення та розвиток митної справи та митного права в Україні започатковано Декларацією про державний суверенітет України та Законом Української РСР «Про економічну самостійність Української РСР», де визначено засади економічної самостійності та напрямки її реалізації. Виходячи з того, що забезпечення економічної самостійності України є важливою умовою державного суверенітету, Україна самостійно визначає свій економічний статус та стратегію соціально-економічного розвитку в інтересах народу України. Для цього здійснюється самостійно зовнішньоекономічна політика, забезпечується соціальна захищеність кожного громадянина і внутрішнього ринку.

З виходом України з Радянського Союзу переважно на базі залишків митної структури СРСР та активного сприяння органів внутрішніх справ у прикордонних регіонах стали формуватися митні пости, а митниці на західному та південному контролі та в міжнародних аеропортах були підпорядковані Україні та набули нового статусу. Україна потребувала власної митної політики та митного законодавства. Уже в перші місяці незалежності в короткий строк були розроблені та прийняті Митний кодекс України від 12 грудня 1991 р. та Закон України «Про єдиний митний тариф» 5 лютого 1992 р. ^[5] Були також визначені та закріплені основи митної справи, сформульовані основні завдання митних органів. При їх розробці та прийнятті враховувалися міжнародні підходи та правила ведення митної справи та митної політики. Митне законодавство в Україні розвивається у напрямку гармонізації і уніфікації із загально прийнятими міжнародними нормами та стандартами.

На той час від колишнього СРСР на території України залишилося 26 митниць, багато з яких розташовувалося в орендованих приміщеннях, та автомобільні пункти пропуску, чотири з яких було побудовано в 50-60 -х рр. (Тиса, Ужгород, Шегині, Порубне). На стадії будівництва були 4 пункти пропуску, 7 пунктів спрощеного переходу являли собою невеликі тимчасові споруди. Тож виникла потреба матеріального забезпечення митної інфраструктури, яка нараз не могла бути вирішена.

12 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Постанову про створення Державного митного комітету України як центрального митного органу України та перший Митний кодекс України. Етапним у митному законодавстві було прийняття Закону України «Про Єдиний митний тариф» від 5 лютого 1992р. та створення міжвідомчої Митно-тарифної Ради України, до якої увійшли представники Кабінету Міністрів, Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі. Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Держмитслужби, Міністерства закордонних справ, Міністерства юстиції. З 1994 р., за її пропозиціями КМ України було прийнято 40 постанов щодо зміни ставок ввізного мита. За період з 1992 р. по 31 грудня 1998 р. неодноразово вносилися доповнення до чинного Митного кодексу.

Для забезпечення належного функціонування митних органів і прикордонних військ у грудні 1993 р. було прийнято «Комплексну програму розбудови державного кордону України», яка визначила перелік організаційних, правових і матеріально-технічних заходів щодо розбудови державного кордону і митної інфраструктури до 2000 р. Затрачені кошти досить швидко стали окупатися. Уже в 1995 р. митна система дала до Державного бюджету 340 млн. грн., у 1996 р. — 1,249 млрд. грн., у 1997 р. — понад 2,73 млрд. грн., у 1998 р. — понад 3,5 млрд. грн., у 1999 р. — понад 5 млрд. грн., у 2000 р. — 9,2 млрд. грн. У подальшому ця цифра тільки зростала.

Одночасно приймались заходи уніфікації митного законодавства та спрощення митних процедур, що можна ефективно зробити тільки в рамках митних союзів. Так, 14 травня 1993 р. у Москві на засіданні глав держав-учасників СНД було прийнято декларацію про поетапний вступ до економічного союзу і підготовку відповідних угод, спрямованих на його забезпечення. В рамках цієї співдружності 9 країн підписали «Угоду про принципи митної політики», було створено Консультативну митну раду для розробки засад митної політики й взаємодії митних органів. Пізніше укладено ряд угод щодо транзиту товарів та вантажів. Хоча Україна і не є учасником цієї митної вісімки, але ряд її положень стосуються й України. Важливе значення має угода про безвізове пересування громадян країн СНД по території її учасників^[6] та угода про взаємне визнання віз держав-учасників СНД від 9 жовтня 1992 р. Україна не входить у митний союз, але вона повинна дотримуватись хоча встановлених для його учасників транзитних правил під загрозою втрати позицій як транспортний коридор. З огляду на це Україна на двосторонній основі вона бере участь у митному співробітництві.

29 листопада 1996р. Президент України видав Указ про створення на базі колишнього Державного митного комітету Державної митної служби України (ДМСУ). В результаті перетворень було сформовано дієздатний центральний орган управління митною справою, 10 регіональних митниць, 42 митниці, 195 митних постів, 12 спеціалізованих митних установ (митні лабораторії, навчальні заклади тощо).

Було також підготовлено проект нового МК України та внесено на розгляд Верховної Ради України ще у 1997 р. Постановою Верховної Ради України від 16 грудня 1998 р. цей проект МК України прийнятий у першому читанні. У цілому він повною мірою відповідав європейським і міжнародним стандартам, високим запитам країн із розвинутою ринковою економікою до норма­тивних документів такого рівня, світовій практиці вирішення подібних питань та зобов'язанням, що на той час були взяті Україною перед міжнародними організаціями.

Указом Президента України від 25 березня 1998 р. було уточнено структуру і завдання Державної митної служби України. Розбудова митної справи відбувалась відповідно до цього Указу. За станом на І січня 2000 р. особовий склад центрального апарату Держмитслужби налічував 267 осіб, а митних органів і установ на місцях - 17900 осіб. На той час система митної служби склала 42 митниць, 10 регіональних митниць, 138 митних пунктів та 257 пунктів пропуску (автомобільних, морських, авіа тощо).

Зростання зовнішньоекономічної активності потребує зростання потенціалу митних органів у якісному сенсі. Їх діяльність забезпечує охорону прав держави та, зокрема, значне надходження коштів до державного бюджету.

Митна справа та її основа — митне законодавство — постійно вдосконалюється. В 2000 р. суттєво оновлено Закон України «Про єдиний митний тариф». Після зняття спірних положень прийнято новий МК України і Президент України 11 липня 2002 р., нарешті, його підписав^[7]. Як вказано у Преамбулі, МК України визначає засади організації та здійснення митної справи в Україні, регулює економічні, організаційні, правові, кадрові та соціальні аспекти діяльності митної служби України. Він спрямований на забезпечення економічних інтересів України, створення сприятливих умов для розвитку її економіки, захисту прав та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності та громадян, забезпечення законності у митній справі.

З прийняттям МК, як вказано у його прикінцевих положеннях, необхідно привести нормативно-правові акти у сфері митної справи у відповідність з ним.

Митне законодавство розвивається у напрямку його уніфікації, спрощення митних процедур, викорінення їх повторності, що у подальшому призведе до необхідності подальшого удосконалення основних його законів. Тому сприяють інтеграційні процеси, зокрема вступ України у 2008 р. в СОТ та роботи із адаптації законодавства України до вимог караїм-членів ЄС.

Зміст митної справи

 

Зміст митної справи постійно вдосконалюється і є комплексним поняттям. Він охоплює не тільки її напрямки але, й компетенцію державних митних та інших органів, суб’єктивні права і юридичні обов’язки учасників митних правовідносин. Вони стосуються багатьох інститутів не тільки митного права і є засобом реалізації митної політики. Тож митна справа за змістом і за структурою – поліаспектне економіко-правове явище, що регулюється нормами різних галузей права: конституційного, адміністративного, адміністративно-процесуального, цивільного, трудового, цивільно-процесуального, кримінального та кримінально-процесуального.

Зміст відносин, що складаються при здійсненні митної справи складають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, що виникають при переміщенні товарів та інших предметів через митний кордон України. Для цього суб’єкт, який їх переміщує, повинен мати належним чином підтверджене право. Одна справа коли ці товари переміщає пересічний громадянин у режимі візового чи безвізового пересування, а інша справа — суб’єкт підприємницької діяльності. Особливо це стосується переміщення дипломатичної пошти та предметів, що належать особам які мають дипломатичний імунітет. Тому й підходи до реалізації змісту митної справи можуть відрізнятися.

Митна справа як засіб забезпечення прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб має внутрішній та зовнішній аспект. Внутрішній аспект пов’язаний із безпекою людини, наприклад, від незаконного переміщення наркотичних засобів — прекурсорів, інших подібних їм за дією препаратів, неякісних лікарських препаратів, продуктів харчування, товарів народного споживання тощо. Це також стосується наповнення вітчизняного ринку тими товарами, що їх не виробляють вітчизняні підприємці. Зовнішній аспект пов’язаний із задоволенням культурних та інших потреб населення України: міжнародний туризм, міжнародний культурний обмін, лікування за рубежем, навчання, спілкування із родичами, міграція тощо. Особливе значення має зовнішньоекономічна діяльність та кооперація із зарубіжними підприємцями.

Митна справа як напрям реалізації зовнішньої політики країни та співробітництва із іншими країнами у різних сферах. Наприклад, це проявляється у боротьбі із міжнародним тероризмом, контрабандою, розповсюдженням наркотиків. Основне це розвиток взаємної довіри між державами та співробітництво на взаємовигідній основі.

В той же час вона слугує так званим митним війнам, які періодично розгортаються чи існує їх загроза. На момент доопрацювання цього матеріалу виникла загроза митної війни з РФ, зокрема посиленні митних процедур щодо громадян РФ у відповідь на скасування в РФ правила перебування громадян України строком 90 діб без реєстрації.

Митна справа як засіб забезпечення безпеки держави полягає у тому, що при її здійсненні визначальним моментом є захист суверенітету України, її економічних інтересів. Через здійснення митної справи держава може захищати проголошені Конституцією України пріоритети і, перш за все, життя та здоров’я своїх громадян, їх права та охоронювані законом інтереси. Україна не повинна перетворитися на ринок для реалізації низькоякісної, екологічно шкідливої продукції та товарів західних виробників чи звалище шкідливих для довкілля відходів виробництва. Розвиваючи економічні, культурні та інші зв’язки з іншими країнами, не треба забувати про необхідність прийняття запобіжних організаційних заходів щодо попередження проникнення в Україну неякісних товарів, що можуть завдати шкоди населенню, попередження вивезенню її культурних та історичних цінностей, економічному шпіонажу та інше.

Законодавство України про митну справу відносно молоде й розвивається з урахуванням національних традицій, правової системи та міжнародного законодавства в галузі митної справи. Останнє зумовлено не тільки потребою активного товарообігу між країнами та залучення іноземних інвестицій, але й політикою відкритих дверей. Воно відображає міжнародно-правові стандарти і підходи в забезпеченні прав людини та організацій у здійсненні митної справи. Без цього співробітництво України у митній справі з іншими країнами було в суттєво ускладнене. Крім цього, при здійсненні митної справи переслідуються і національні інтереси щодо забезпечення економічної та іншої безпеки держави, недопущення проникнення на її території небажаних осіб, перевезення шкідливих та небезпечних товарів і предметів. Стосовно товарів, які є в достатній кількості в Україні, встановлюється підвищене мито і навпаки стосовно товарів, у яких на споживчих ринках є дефіцит, можуть встановлюватися пільги.

Митне законодавство України відображає традиційні для України та її населення зв’язки. Наприклад, між Україною та Росією встановлено безвізовий режим пересування громадян, особливий прикордонний режим перетину митного кордону та обміну товарами між прикордонними територіями. Аналогічні дружні стосунки склалися й з іншими сусідами.

Через санітарний та інші види контролю забезпечується екологічна рівновага і попереджається ввезення в Україну таких рослин та мікроорганізмів, які потенційно становлять загрозу її екосистемам.