Иховання, школа і педагогічна думка Київської Русі Виховання дітей у східних слов’ян

Східні слов’яни відокремились від слов’янської мовної сім’ї у V–VI ст. В VI–IX ст. вони створили оригінальну систему виховання, яка спиралася на древню первісну традицію. Виховання здійснювалось, передусім, у процесі включення дітей у конкретні види трудової діяльності дорослих.

Метою виховання у східних слов’ян були передача підростаючому по­колінню трудових умінь, встановлених способів поведінки, релігійних уяв­лень, традицій, звичаїв, обрядів, а також підготовка мужнього воїна – захисника своєї землі.

У східних слов’ян існував обряд ініціації, що був властивий ще їх пред­кам – праслав’янам. Проте ініціації тут мали набагато гуманніший характер, ніж у інших народів. З появою сім’ї роль цієї форми виховання поступово втрачається, вона стає привілеєм представників еліти.

У період матріархату і екзогамії діти до 5-6-річного віку виховувалися матір’ю. Пізніше хлопчиків передавали у спільні чоловічі житла, а дівчаток – у жіночі, де їхніми наставниками ставали брати і сестри по матері.

У V-VI ст. поширюється велика патріархальна сім’я, що складається з кількох поколінь родичів. Виховання дітей здійснюється за принципом ро­дового колективізму.

З утвердженням патріархату і моногамії чоловічі і жіночі житла транс­формуються у будинки молоді, куди батьки за традицією відправляли дітей на виховання. Там старші члени роду допомагали дітям оволодіти прийо­мами праці, правилами полювання, виготовленням знарядь праці, навич­ками військових дій, а також передавали їм заповіти предків, моральні норми та ознайомлювали з родовими звичаями і обрядами.

У VIII-IX ст. завершився перехід до сім’ї, яка складалася з чоловіка, дружини і їхніх дітей. Поступово основним осередком соціалізації дітей виступає сім’я і виховання стає переважно сімейним. Будинки молоді як такі зникають.

Виховання дітей у східних слов’ян чітко регламентувалося соціальними механізмами передачі досвіду, у якості яких виступали народні традиції, звичаї, обряди, ритуали та виробничі, моральні й правові форми діяльності, куди діти включалися з раннього віку. Вони передавали дітям зразки конкретної поведінки, вказували, що варто робити, а що не варто, формували у них соціально значимі якості (дисциплінованість, чесність тощо).

Виховання охоплювало різні засоби впливу на дітей, де знаходила свій вияв народна педагогіка східних слов’ян: колискові пісні, загадки, прислів’я, приказки, ігри, хороводи. У них знаходили місце різні настанови, поради, правила поведінки.

Основою моральних стосунків була общинна власність на засоби виро­бництва. Крім морального велика увага приділялась фізичному вихованню та засвоєнню гігієнічних правил.

Ідеологічною основою виховання була язичницька релігія. Діти разом з дорослими брали участь у народних святах, залучалися до культової діяльності, вивчали культові пісні і танці.

У VIII-IX ст. зароджуються феодальні відносини, які проявляються у суспільному розподілі праці, у майновому і соціальному розшаруванні суспільства. Виникає приватна власність. Формою переходу від общинної власності до приватної стає виділення з великих патріархальних менших сімей внаслідок розвитку землеробства, боротьби за земельні ділянки тощо. Невеликі сім’ї – перші осередки феодального суспільства. З’являється територіально-сусідська община.

Це вносило зміни і в соціальну сутність виховання, яке також розша­ровувалось відповідно до виникнення різних соціальних станів людей. Змінювались цілі і форми виховання стосовно цих станів.

Найвищим досягненням східних слов’ян у ранньофеодальний період було створення буквенно-звукової графіки письма, яка стала однією з основ виникнення шкільного навчання. Але формуванню азбуки передували тривалі пошуки.

Давня східнослов’янська язичницька культура була безписемною, знання, як правило, передавались усним шляхом. Є свідчення, що предки східних слов’ян використовували особливі письмена "риски і різі". Назва витікає від способу нанесення знаків цього письма. Їх вирізували на дереві, бересті, стінах і ін. Це письмо було примітивне і являло собою різновид піктографії.

Історичні джерела свідчать, що у IХ-Х ст. східні слов’яни вже використовували буквенно-звукову систему письма, і не тільки в релігійних цілях, а й для потреб торгівлі й ремесла. Такою системою письма була глаголиця. Глаголиця – це азбука, де звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами. Причому, вона була без "устрою", тобто не всі типові звуки слов’янської мови мали відповідні письмові знаки. 855 року Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов’янської мови. Нову азбуку названо кирилицею. Близькість її до старої азбуки полегшувало оволодіння нею.

Найважливішими чинниками, які сприяли зародженню і поширенню у кінці VII-IX ст. писемної культури у східних слов’ян, були:

– становлення феодального способу виробництва;

– піднесення ремесла і торгівлі, особливо зовнішньої;

– зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя;

– виникнення перших державних утворень. У 882 р. східнослов’янські князівства консолідуються в єдину державу – Київську Русь.