Серед видів образотворчого мистецтва Київської Русі перше місце належить монументальному живопису, що створився також на основі візантійських традицій. Константинопольські митці, оздоблюючи давньоруські собори, використовували два вида техніки монументального живопису: мозаїку і фреску. Потім прийоми й технологію візантійських художників перейняли та вдосконалили давньоруські митці. Давньоруський мозаїчний живопис X— Xіі ст. може бути поділений на два види: високохудожні мозаїки підлоги, що фрагментарно збереглися до нашого часу в деяких храмах епохи Київської Русі, і мозаїчний настінний живопис, яким оздоблювали найважливішу в символічному сенсі й найбільш освітлену частину давньоруських храмів — центральний купол, підкупольний простір і вівтар. Надзвичайно високий рівень технічної та художньої майстерності київських митців в галузі мозаїчного живопису слугував зразком для західноєвропейських майстрів. Палітра смальт1, якими були набрані мозаїчні підлоги й оформлені інтер'єри чернігівських, Київських, Переяславських храмів відрізнялась надзвичайним кольоровим розмаїттям. Так під час створення мозаїк собору Софії Київської давньоруські майстри застосували близько 180 відтінків різних кольорів.
як і всі розписи середньовічних храмів, мозаїки Київської Русі були "Євангелієм для неграмотних". за ними віруючі дізнавалися про основні положення християнської віри. Тож мова цих творів монументального мистецтва проста й лаконічна, а зображення площинні. Фігури немов розпластані на золотому фоні, жести умовні, складки одягу утворюють орнаментальний рисунок. за каноном, запозиченим у Візантії, усі лики святих мають подовжений овал і тонкі риси обличчя, великі очі. Проте кожен лик зберігає власну індивідуальність, умовно виражену в кольорах одягу, позі, атрибутах тощо.
Про надзвичайно високохудожній рівень давньоруського мозаїчного мистецтва свідчать ансамблі мозаїк собору Софії Київської, фрагменти мозаїк золотоверхого собору Михайлівського монастиря, Десятинної церкви, Успенського собору КиєвоПечерської Лаври, Михайлівського собору Видубицького монастиря. Розкопки на території стародавнього Києва, поблизу Десятинної церкви, виявили фундаменти кількох парадних палацових будівель, призначених для зібрань княжої дружини. Судячи за фрагментами мармурових деталей та мозаїк, ці архітектурні споруди за багатством оздоблення не поступалися храмам.
Смальта — кольорове непрозоре скло у вигляді кубиків або пластинок, призначене для створення мозаїки.
Оскільки мозаїка належить до складних і дорогоцінних технік монументального живопису, великої популярності в Київської Русі набула фреска. завдяки чудовим властивостям цієї техніки, а також майстерності живописців, які досконально зналися на ній, деякі фрескові ансамблі, створені за часів Київської Русі, збереглися до наших часів. Протягом століть фрескові розписи давньоруських церков не потьмянішали, не втратили насиченості кольорів і виявились стійкими до вологи. Це свідчить про надзвичайно високий професійний рівень стародавніх майстрів. Вони винаходили рецепти створення фарб і зберігали їх у таємниці, передаючи лише від майстра учневі.
У X—Xі ст. у Київській Русі набула поширення візантійська техніка фрескового живопису. Дуже відомі цикли настінних розписів Софії Київської, які зображують сюжети Євангелія, Старого завіту, а також святого Георгія та архангела Михаїла — покровителів князівського роду. Також унікальними пам'ятками фрескового живопису є розписи на стінах веж, де розташовані сходи, якими піднімалися князь із дружиною та почтом. Тут представлені сцени світського
з'явились самі по собі ("Спас Нерукотворний") або були написані з натури художниками, які особисто знали або пам'ятали святих (за повір'ям ікона Володимирської Божої Матері була написана євангелістом Лукою). Отже, православна церква ніколи не допускала писання ікон за уявою чи з живих осіб. життя Київської Русі. Так на південній стіні собору зберігся колективний портрет родини князя ярослава Мудрого — його дружини ірини й доньок Єлизавети, Анастасії та Анни. Цей витвір — найдавніший зразок портретного мистецтва українського живопису: костюми жінок передані досить точно, обличчя, не дивлячись на умовність, передають індивідуальні риси.
Фрески епохи Київської Русі відрізняються суворістю наслідування принципів візантійської системи розпису й урочистою монументальністю.
4. Іконопис київської Русі
Становлення давньоруського іконопису відбулося у другій половині Xі — на початку Xіі ст. До цього ікони були, переважно, візантійські та грецькі. Разом із поширенням будівництва храмів виникла давньоруська школа іконопису. Її засновником вважають митрополита іларіона. У Києво-Печерському Патерику розповідається про перших відомих іконописців Київської Русі — Алімпія та Григорія. Про останнього розповідали, що йому допомагають янголи: він міг за кілька годин написати й позолотити образ (зазвичай на це витрачали кілька тижнів).
Іконописні зображення створювались за певними суворими правилами. Умовність письма мала чітко розмежовувати божественний ("горній") світ від земного
("дольного") і підкреслювати в лиці Христа, Богоматері та святих їх неземну сутність. Для цього фігури зображались пласкими й нерухомими, застосовувалась оборотна перспектива, виключалися будь-які часові прояви (пора року чи доби). Умовний золотий фон ікон символізував божественне світло, фігури не мали тіней, адже "в Царстві Божому" їх немає.
Щоб чітко слідувати канону, давньоруські майстри користувались у якості зразків візантійськими іконами або словесним описом кожного іконописного сюжету. Ікони Xі—Xіі ст., виконані київськими майстрами майже не збереглися, але літописи неодноразово свідчать, що ці творіння вивозили в різні міста Київської Русі, де вони слугували канонічним зразком для інших іконописців.
Білет 7
1. Розвиток книгодрукування в Україні. Вперше друкована книга в Україні з’явилася у другій половині XVI ст., а до цього книги були рукописні. Переписування книг — це була дуже копітка, виснажлива робота. Тому подією величезної культурної ваги стало запровадження книгодрукування в Німеччині у середині XV століття, яке швидко було запозичене практично всіма країнами Європи, у тому числі й Україною.
Батьком українського друкарства вважають Івана Федорова. Іван Федоров народився близько 1510 року. Вважають, що він навчався у Краківському університеті, який закінчив у 1532 році і здобув ступінь бакалавра. У 50-х-60-х роках XVI століття працював дияконом у церкві Ніколи Гостужського в Московському Кремлі, паралельно працюючи в анонімній друкарні, яку невдовзі було закрито. Згодом переїжджає до Львова, де з великими труднощами відкриває друкарню. У 1574 році він друкує „Апостол», який вважається першою українською друкованою книгою в Україні. Ця книга вийшла тиражем 1000 примірників обсягом 560 сторінок (збереглося 77 книг). У Львівській друкарні Іван Федоров видає й „Азбуку» — перший слов’янський підручник, надрукований кирилівським шрифтом. Обсяг книги — 80 сторінок (збереглося декілька примірників).
У 1576 році Іван Федоров переїжджає до Острога, де на кошти князя Острозького відкриває друкарню, і за чотири роки (з 1578 по 1581) випускає у світ „Азбуку», „Псалтир», „Новий Завіт» (988 сторінок!), „Книжку зібрань речей найпотрібніших коротко викладених» та „Хронологію». За бажанням і на кошти князя Острозького (засновника Острозької вищої школи) у 1581 році Іван Федоров видає один з шедеврів давньоукраїнського друкарства — повну слов’янську „Біблію» (1256 сторінок, тираж — 2000 примірників).
Після смерті Івана Федорова у 1583 його друкарське устаткування перейшло до Львівської Братської друкарні. У 1977 р. скульптори Б. Борисенко і В. Подольський у Львові спорудили пам’ятник славному українському першодрукареві, у цьому ж році відкрито музей і присвоєно його ім’я Львівському поліграфічному інституту (нині — Академія друкарства).
З 20-х років XVII ст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стає Києво-Печерська лавра. Лаврська друкарня видавала переважно церковно-служебну, богословську літературу, але не обходила своєю увагою і навчальну, світсько-політичну літературу та віршовані твори („Служебник», „Псалтир», „Акафіст», „Триодь», „Євангеліє вчительне», „Часослов», „Лексікон словеноросский» та багато інших). Видання Києво-Печерської лаври відзначалися високою поліграфічною технікою. У 1625 році у місті Малині (на Житомирщині) була заснована паперова фабрика, у цей же період було виготовлено новий друкарський шрифт, що підняло книгодрукування в Україні ще на вищий рівень. То ж не випадково, що до 1648 року в Україні функціонувало 25 друкарень, існувати дуже зручні мандрівні друкарні.
