IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежу­вання, консолідація та протистояння політичних сил. 9 страница

Військове співробітництво передбачає участь у миро­творчих місіях, в яких з липня 1992 р. було задіяно 9 тис. українських військовослужбовців під загальним керів­ництвом Північноатлантичного союзу. На 1 січня 2000 ро­ку з питань міжнародної військової та військово-технічної співпраці укладені й діють понад 180 міжнародних доку­ментів із 40 країнами.

22 Історія України

Україна на шляху незалежності

Формула поєднання зусиль у зміцненні загальноєвро­пейської та євроатлантичної безпеки як основа співробіт­ництва України і НАТО проіснувала до Празького (2002 р.) саміту Північноатлантичного союзу, який відбувся в умо­вах трансформації системи міжнародних відносин, пов'язаної з різким зростанням таких глобальних загроз, як міжнародний тероризм, поширення зброї масового зни­щення, дестабілізуючий вплив авторитарних режимів на Близькому і Середньому Сході. Результатами Празького саміту стали: а) постановка перед НАТО завдань глобаль­ного характеру, які виходять за межі євроатлантичної зо­ни його відповідальності; б) початок «другої хвилі» його розширення, яка завершилася приєднанням до альянсу Болгарії, Румунії, Словенії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії; в) розширення формату відносин Росія — НАТО.

За цих обставин Україна повинна була визначити свою позицію стосовно форм взаємодії та співробітництва з Пів­нічноатлантичним союзом. 23 травня 2002 року Рада на­ціональної безпеки і оборони України прийняла політичне рішення щодо набуття Україною у перспективі повноправ­ного членства в НАТО, що стало переломним моментом в її відносинах з Північноатлантичним союзом, закономірним кроком на тлі його трансформації з військово-політичної організації у політично-військову.

Якісно новий етап у відносинах України з євроатлантич­ною організацією безпеки розпочався з прийняття Плану дій Україна — НАТО, спрямованого на створення перед­умов для її інтеграції в Північноатлантичний союз. Початок реалізації плану був досить інтенсивним. Лише у 2003 р. з 256 запланованих заходів було виконано 230. Найвагомі­шим внеском України в його реалізацію експерти вважа­ють: створення цивільних структур управління у Мініс­терстві оборони, участь у миротворчих і гуманітарних опе­раціях під егідою НАТО, участь українського військового контингенту в стабілізаційних силах в Іраку.

Нового імпульсу набули відносини Україна — НАТО після президентських виборів 2004 р. Вже у квітні 2005 р. у межах неформального саміту Північноатлантичного бло­ку у Вільнюсі відбулося засідання комісії Україна — НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Українській стороні було запропоновано новий формат відносин — Ін­тенсифікований діалог (ІД). Він є першим етапом на шля­ху до членства, який подолали учасники «другої хвилі» розширення альянсу, а також першим офіційним форма­том відносин із альянсом, у назві якого значиться не

Західний напрям зовнішньої політики

«особливе партнерство», а «членство». Учасники зустрічі ухвалили документ «Поглиблення співробітництва Украї­на — НАТО: короткотермінові заходи».

Європейський вектор зовнішньої політики України відкрив можливості для розвитку плідних двосторонніх відносин з європейськими державами. Чільне місце у сфе­рі двостороннього партнерства посідає Німеччина, яка од­нією з перших серед країн «Великої сімки» визнала нашу державу (26 грудня 1991 року). У 1993 р. під час візиту в Україну федерального канцлера Німеччини Г. Коля укла­дено рамковий документ — Спільну декларацію про осно­ви відносин між Україною і ФРН. Після президентських виборів в нашій країні 1994 р. розпочався новий етап укра­їнсько-німецьких відносин, які стають більш динамічни­ми та дієвішими. За обсягом прямих інвестицій Німеччина посідає друге місце після США серед іноземних інвесторів України. На початок 1997 р. договірноправова база україн­сько-німецьких відносин налічувала 49 міждержавних, урядових та міжвідомчих документів. Про позитивні зру­шення у двосторонніх відносинах свідчить відкриття в Ки­єві представництв чотирьох впливових німецьких банків, Бюро делегата німецької економіки і представництва, Бю­ро товариства зовнішньоторговельної інформації, зростан­ня кількості спільних підприємств.

Останнім часом активізуються українсько-британські економічні відносини. За часткою в загальному обсязі при­ватних іноземних інвестицій в економіку Україна Велика Британія разом із США, Німеччиною, Голландією та Росі­єю перебуває в п'ятірці найбільших зовнішніх інвесторів. Співробітництво з Британією в економічній сфері потребує подальшого розвитку, поглиблення та спеціалізації, адже Україна серед держав, у які надходять британські інвести­ції, посідає лише 120-те місце. Наприкінці XX ст. помітно активізувалися контакти та співробітництво України з Італією, Францією, Австрією, Канадою.

Європейська інтеграція України передбачає налаго­дження добрих відносин з сусідніми європейськими дер­жавами. Активно розвиваються контакти з Польщею, яка першою визнала Україну незалежною державою (2 грудня 1991 року). У травні наступного року було укладено укра­їнсько-польський Договір про добросусідство, дружні від­носини та співробітництво. Пріоритетними напрямами в економічній сфері договір визначав співробітництво в сіль­ському господарстві та переробці сільськогосподарської продукції, фармацевтичній промисловості, енергетиці та

Україна на шляху незалежності

охороні природи. У 1993 р. українсько-польські відносини набули нового імпульсу після утворення Консультаційно­го комітету президентів України і Польщі, покликаною врегулювати проблеми не тільки двостороннього співро­бітництва, а й міжнародних питань, насамперед у Цен-трально-Східноєвропейському регіоні. Плідно розвива­ються міжпарламентські контакти, які стимулює діяль­ність польсько-української (у Польщі) та українсько-поль­ської (в Україні) парламентських груп. Польща намагаєть­ся сприяти реалізації прагненнь України інтегруватися в європейські структури, енергійно підтримала вступ Укра­їни до Ради Європи, її прагнення стати повноправним чле­ном Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ).

Починаючи з 1994 р. вищого рівня досягли українсько-польські економічні відносини. Лише в 1994 та 1995 рр. торговельний оборот між ними щороку подвоювався, і вже в 1997 р. Польща посіла 4—5-те місця серед економічних партнерів України. На початку 2001 р. в Україні функціо­нувало понад 800 фірм за участю польського капіталу. По­мітні зрушення в економічному співробітництві стали пе­редумовою для відповідних політичних рішень — у 1997 р. було підписано спільну польсько-українську заяву «До по­розуміння і єднання». Втім на українсько-польські відноси­ни впливає і багатовікова історія відносин двох народів, на психологічному рівні яких залишилися елементи недовіри. Крім того, вступ Польщі до НАТО та ЄС змушує її виконува­ти нові обов'язки та підкорятись новим правилам, що може вступити в протиріччя з польсько-українсьш.ми угодами (наприклад, безвізовий в'їзд з України до Польщі).

За роки незалежності Україна налагодила відносини та контакти і з іншими сусідніми європейськими державами, зокрема зі Словаччиною. За десять років українсько-сло­вацьких відносин було укладено до 50 державних угод, які відкривають перспективи для співпраці, взаємних капіта­ловкладень, створення спільних підприємств, ефективної транзитної торгівлі.

Плідно розвиваються українсько-угорські відносини. Угорщина першою уклала з Україною Договір про основи добросусідства та співробітництва (6 грудня 1991 року). Сторони визнали кордони обох держав непорушними, пе­редбачили надання взаємодопомоги, зобов'язалися брати участь у захисті етнічних, культурних, мовних та релігій­них прав і свобод національних меншин відповідно до міжнародних документів. Наприкінці XX ст. в Україні функціонувало до 180 спільних українсько-угорських

Західний напрям зовнішньої політики

підприємств, переважно у вугільній, машинобудівній, ме­талообробній галузях, у внутрішній торгівлі.

Неоднозначно розвивались протягом певного часу ук-раїнсько-румунські відносини. Визнавши суверенітет України, румунська сторона одночасно висунула терито­ріальні претензії стосовно Північної Буковини і Бессара-бії. Сторонам вдалося знайти компромісне рішення, 2 червня 1997 року було укладено Договір про відносини добросусідства і співробітництва, який розв'язав біль­шість проблем.

Протягом останнього десятиріччя динамічно і складно розвивалася ситуація ще на одному з магістральних нап­рямів української зовнішньої політики — американсько­му. Після проголошення незалежності України протягом двох з половиною років США дотримувались політики бло­кування американсько-українських економічних та полі­тичних контактів. Але рішучі кроки нашої країни на шля­ху ядерного роззброєння сприяли переоцінці Білим Домом як розуміння місця України у світі, так і значення україн­сько-американських відносин. З часом ці відносини розви­нулися на рівні партнерських. 19 вересня 1996 року впер­ше в офіційному українсько-американському комюніке, присвяченому створенню Міждержавної комісії зі співро­бітництва між Україною та США, було вжито формулу «стратегічне партнерство», яка передбачає більш міцну взаємодію країн у сферах національної безпеки, зовніш­ньої політики, економіки, торгівлі, інвестицій тощо.

Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна ни­ні є важливим гарантом стабільності й безпеки в Європі, помітним чинником міжнародного життя. Про це свідчать дипломатичні контакти, схвалення Палатою представни­ків Конгресу США резолюції на підтримку України, в якій зазначається, що існування незалежної України, забезпе­чення її територіальної цілісності відповідає національ­ним інтересам США; заява Держдепартаменту на підтрим­ку позиції України щодо Севастополя; вихід України в 1996/97 фінансовому році на перше місце серед країн СНД за розмірами допомоги, що надавалася США.

За оцінками експертів, увага західних держав, переду­сім США, до України визначається не стільки її партнер­ським потенціалом, скільки їх своєрідним місцем у супер­ництві між Росією та Заходом. Саме в цьому аспекті роль України досить помітна. Водночас політологи зазначають, що за цих обставин Україна наражається на загрозу перет­ворення на об'єкт маніпулювання, а задеклароване страте-

Україна на шляху незалежності

гічне партнерство може трансформуватися в стратегічну залежність від набагато потужніших держав.

Отже, західний напрям зовнішньополітичної діяльнос­ті став одним із пріоритетних для незалежної України. Ук­раїнська дипломатія намагалася розширенням політично­го діалогу і співробітництва на дво- і багатосторонній осно­ві створити ґрунт для швидкої інтеграції нашої держави до європейських структур. Однак на заваді реалізації цих планів стали різний рівень розвитку України і західноєв­ропейських держав, нестабільність української економі­ки, намагання Росії зберегти Україну в орбіті свого впли­ву, існування потужного українського ядерного потенціа­лу, що дістався у спадок від СРСР, тощо. Зміна акцентів у зовнішній політиці та розв'язання проблеми ядерного роззброєння дали змогу Україні інтенсифікувати процес інтеграції у світові, насамперед європейські, структури, налагодити регулярний політичний діалог із США, активі­зувати двостороннє співробітництво із західними держава­ми, зміцнити зв'язки з НАТО. Ці процеси створили під­ґрунтя для поступового перетворення України з пасивного об'єкта на активний суб'єкт міжнародних відносин.

19.14. Україна і СНД

8 грудня 1991 року в Мінську лідери Росії, України та Білорусі (країн-засновників СРСР) заявили про припинен­ня дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкрива­ється новий етап у відносинах між нині незалежними дер­жавами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть — у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в межах єдиної наддержави (СРСР) до відно­син рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спе­ціалізація економічних районів, тісні економічні контак­ти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв'язки. Крім того, певною мірою про­цес інтеграції стимулювався спільністю стратегічних інте­ресів тих держав, що увійшли до складу СНД, пріоритет­ними серед яких були:

Україна і СНД

— вихід із соціально-економічної кризи;

— проведення ефективних ринкових реформ;

— реструктуризація та модернізація економіки;

— збереження територіальної цілісності та юридичне
визнання відмови від взаємних претензій;

— досягнення внутрішньої соціально-економічної та
політичної стабільності, запобігання виникненню руйнів­
них внутрішніх конфліктів, блокування спроб повернути
розвиток історії у зворотному напрямі.

Виникнення нового структурно слабкого геополітично-го об'єднання СНД певною мірою загальмувало процес ха­отичного розпаду СРСР, вводячи його в цивілізовані рам­ки, але забезпечити збереження вигідних зв'язків і відно­син за умов тотальних розривів і розвалів так і не змогло. Прогресуюча дезінтеграція надзвичайно загострила стано­вище в усіх сферах життя, негативно позначившись на ста­новленні державності новоутворених країн.

В економіці це призвело до катастрофічного спаду ви­робництва, що стало безпосереднім наслідком розриву ко­операційних зв'язків, порушення багатьох технологічних ланцюгів, руйнування спільного товарного та фінансового простору.

У політиці на зміну диктату центру і відсутності полі­тичної свободи прийшло об'єктивно не виправдане полі­тичне суперництво, протистояння нових держав, яким властиві внутріполітична невлаштованість, роз'єднаність і слабка керованість.

У соціальній сфері гарантовані, хоча і на мінімальному рівні, матеріальні та духовні блага поступилися незвич­ним і неприйнятним для більшості колишніх радянських громадян завданням щоденної боротьби за виживання.

У духовно-етичній сфері на зміну колишнім ідеалам і дискредитованим цінностям, зокрема гордості за належ­ність до великої країни, ще не прийшла нова система ду­ховно-моральних орієнтирів¹.

Крім того, поява СНД не тільки не зняла давніх між­республіканських суперечностей, а й стимулювала появу і загострення нових.

Проблема Україна — СНД має три основні аспекти: по­літичний, економічний і воєнний.

Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питання безпеки. Між українською та російською сторона-

^ремень В. Орієнтири на майбутнє. Росія — Україна — Бі­лорусь: чи можливий східнослов'янський трикутник? // Політи­ка і час. — 1995. — № 4. — С. 24—35.

Україна на шляху незалежності

ми з цього питання були суттєві розходження. Якщо Укра­їна робила ставку на побудову в республіці власних зброй­них сил на основі підпорядкування та реформування час­тин колишньої Радянської армії, то російська сторона чи­нила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай час­тину збройних сил колишнього СРСР у формі Об'єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення в но­вій якості контролю старого центру. Саме з метою поши­рення російського впливу в пострадянському просторі 20 березня 1992 року без участі України було підписано угоду про створення Об'єднаних збройних сил СНД.

Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкенті 15 травня 1992 року. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про ко­лективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про при­пинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Кир­гизстану. Незабаром, у грудні 1993 р., до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше постало питан­ня про залучення до об'єднання Молдови та Грузії.

Наступним етапом військово-політичної інтеграції країн пострадянського простору мала стати нарада глав держав СНД у Бішкеку (Киргизстан), що відбулася 9 жов­тня 1992 року. Планувалося навіть вироблення учасника­ми СНД спільної концепції колективної оборони. Однак здійснити це не вдалося; Об'єднаних збройних сил СНД так і не було створено, а їхнє Головне командування із від­ставкою маршала Є. Шапошникова 15 червня 1993 р. при­пинило існування. Тільки наприкінці 1993 — на початку 1994 р. простежується певне пожвавлення процесу форму­вання колективних Збройних сил держав Ташкентського пакту для участі в так званих миротворчих операціях на терені колишнього СРСР. Новою спробою активізувати процес інтеграції у воєнній сфері стало підписання в люто­му 1995 р. Алматинської угоди про створення Об'єднаної системи протиповітряної оборони держав-учасниць СНД. Україна підписала цю угоду із застереженням: «Із враху­ванням національного законодавства України», а в квітні заявила, що буде виконувати угоду лише в галузі військо­во-технічного співробітництва.

Намагання перетворити СНД на наддержавну структу­ру з міцними координуючими та виконавчими функціями мали місце не тільки у воєнній сфері, а й у політичній. Най-

Україна і СНД

принциповіпіою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 р., коли за­йшла мова про документ, який «визначив би правову та ор­ганізаційну основу СНД». Вбачаючи в запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 р., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.

Нові перспективи в міждержавних економічних відно­синах у межах СНД було відкрито Договором про створен­ня (24 вересня 1993 року) Економічного Союзу (ЕС). Трохи пізніше — у квітні 1994 р. до нього на правах асоційовано­го члена приєдналася Україна. Основні принципи побудо­ви і напрями діяльності ЕС СНД були розроблені в травні 1993 р. на засіданні глав держав-учасниць співдружності в Москві. В ухваленій Декларації вказано на рішучість йти шляхом «глибокої інтеграції», створення спільного ринку для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, тру­дових ресурсів на спільному економічному просторі цих держав. Економічний союз планувалося створювати по­етапним поглибленням інтеграції, координації дій у про­веденні реформ через міждержавну (багатосторонню) асо­ціацію вільної торгівлі; митний союз; валютний союз.

Серед причин, які стимулювали участь України в ЕС СНД, однією з принципових є глибока інтегрованість еко­номіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв'язків, продовжувала існувати. Крім того, до економічної інтеграції в межах СНД підштовхували наявність спільної технології вироб­ництва, неконкурентоспроможність на світовому ринку багатьох видів промислової продукції, гострий дефіцит ва­люти, необхідність збереження традиційних ринків збуту і проведення єдиної економічної політики на світовому рин­ку. Свою роль, очевидно, відіграв і розклад політичних сил в Україні. Адже входження республіки до ЕС СНД на пра­вах асоційованого члена (як Туркменістан) — це своєрід­ний компроміс між двома опозиційними таборами (між ти­ми, хто за повне членство, і тими, хто за вихід з ЕС СНД), а також врахування громадської думки різних регіонів Ук­раїни.

Позиція асоційованого членства в Економічному Союзі має свої позитивні і негативні сторони. З одного боку, част­кове залучення України в інтеграційні процеси СНД дає їй змогу брати участь в економічних процесах, у яких во­на зацікавлена і які не суперечать національним інтере­сам та її чинному законодавству. Тобто інтереси СНД не

Україна на шляху незалежності

домінують над національними інтересами, створюється широкий простір для маневру, цілком реальні умови для різновекторних альтернативних зв'язків на основі еконо­мічної доцільності та ефективності, еквівалентності обмі­ну. На країни СНД припадає левова частка зовнішньотор­говельного обігу України — 65,5% імпорту та 55,8% екс­порту в 1995 р.

Водночас пасивна інтеграційна стратегія, тобто цілком добровільна відмова від активної ролі у важливих базових структурах СНД, по-перше, суттєво посилює позицію Ро­сії, по-друге, значно послаблює вплив України на при­йняття в межах ЕС СНД тактичних та стратегічних рі­шень.

Аналізуючи ставлення та підходи української дипло­матії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники виділяють такі характер­ні особливості позиції України:

1) підкреслене піклування про збереження національ­
ного суверенітету, опір становленню наднаціональних
структур, які б створювалися за моделлю колишніх союз­
них органів;

2) еволюційний характер економічної інтеграції, по­
ступальне сходження від найпростіших форм інтеграції
(вільна торгівля, митний союз) до більш складних і висо­
ких (спільний ринок, економічний і валютний союз);

3) пріоритет національних економічних інтересів, га­
рантування економічної безпеки держави; •

4) розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не
можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання
взаємозв'язків і дистанціювання із розвинутими країнами
світу;

5) недопущення домінування однієї з країн у спільно
створюваних міждержавних організаціях і об'єднаннях;

6) характер і глибина участі України в спільних захо­
дах не повинні суперечити Конституції України, Деклара­
ції про державний суверенітет, Акту про незалежність,
чинному законодавству¹.

Зазначені принципи лягли в основу відносин України та СНД. Поступово на їх базі викристалізувалася концеп­ція інтеграції на «різних швидкостях». На практиці реалі­зація цієї концепції виявилася у вибірковому підписанні документів (за п'ять років співпраці України з СНД на за­сіданнях Ради глав держав і Ради глав урядів було прийня-

'Філіпенко А. Економічний союз СНД: за і проти // Політи­ка і час. — 1995. — № 9. — С. 42—43.

Україна і СНД

то 600 документів, з яких наша країна підписала 74%) та вибірковій участі в статутних міждержавних, міжгалузе­вих і галузевих органах співдружності (в межах СНД діє майже 90, з них Україна бере участь у 58).

За час перебування в СНД Україна апробувала різні тактичні моделі поведінки. На першому етапі (1991— 1994) її позиція ґрунтувалась на принципі «балансу інте­ресів» і передбачала економічну взаємодію з країнами СНД та прогресуюче політичне відмежування від Росії. Молодій українській дипломатії, яка робила перші само­стійні кроки на міжнародній арені, не вдалося ефективно протидіяти наростаючому тискові Москви. Суттєвими по­ступками були одноосібне успадкування Росією активів СРСР, монополізація нею статусу, який належав Радян­ському Союзові, в міжнародних організаціях. Негнучкість української зовнішньополітичної лінії в СНД не дала змо­ги Україні зміцнити власні позиції в межах цього об'єд­нання, зумовила значні збитки від втрат російських, пост­радянських ринків товарів і сировини.

На другому етапі (1994—1997) в основу тактичної лі­нії української політики в межах СНД було покладено ак­тивізацію двосторонніх відносин між пострадянськими державами. Це аргументувалося тим, що СНД є амор­фною, недієздатною структурою, правова база якої невиз-начена та суперечлива, а СНД дублює та відтворює на но­вому рівні традиційні імперські відносини центр — про­вінції. За цих обставин новоствореним пострадянським державам, переконувала українська дипломатія, доціль­но будувати якісно нові взаємини на рівноправній двосто­ронній основі.

Приваблива формула на практиці не дала бажаного ефекту. На тому етапі українські відносини з країнами СНД не змогли вийти за межі дипломатичного зондування. Тим більше, що спроба України зменшити сировинно-енергетичну залежність від Росії за рахунок туркменсько­го газу та азербайджанської нафти закінчилася невдачею. А тактика двосторонніх відносин у межах СНД лише поси­лила позиції Росії, оскільки зняла проблеми консенсусно­го діалогу, колективного партнерства, врахування інтере­сів багатьох сторін, на зміну яким прийшли політичний, дипломатичний пресинг, економічна конкуренція.

Реагуючи на вимоги часу, Україна в 1997 р. суттєво оновлює та модернізує тактику своїх стосунків у межах СНД. Розпочинається новий етап її перебування в Спів­дружності. Ставку було зроблено на формування «другого

Україна на шляху незалежності

центру впливу в СНД». 10 жовтня того ж року під час самі-ту Ради Європи в Страсбурзі Україною, Азербайджаном, Грузією та Молдовою було засновано консультативний фо­рум ГУАМ. У спільній Декларації акцентувалося на необ­хідності розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності й безпеки в Європі, де основопо­ложними принципами є повага до суверенітету, територі­альної цілісності, непорушності кордонів держав, співро­бітництво, демократія, верховенство закону й повага до прав людини. Декларація констатувала спільність геопо-літичних інтересів та підходів, поступове політичне збли­ження і практичне співробітництво між країнами в бага­тьох галузях на міжнародній арені і в торговельно-еконо­мічній сфері.

Підґрунтям для утворення ГУАМ стали невдоволення його засновників власним статусом на пострадянському економічному та політичному просторі, їх зацікавленість у поглибленні та розширенні економічного співробітництва, бажання посилити свої позиції в стосунках з Росією, по­треба розв'язати на свою користь територіальні проблеми, якими були для Грузії — Абхазія, для Азербайджану — Карабах, для Молдови — Придністров'я, для України — Севастополь і Крим.

Стосунки в новоствореній міжнародній структурі роз­вивалися досить інтенсивно. Протягом 1997—1998 рр. у Баку, Копенгагені та Вашингтоні під час різних міжнарод­них форумів відбулися консультативні зустрічі державних делегацій країн—членів ГУАМ. 24 квітня 1999 року у Ва­шингтоні відбулась зустріч президентів держав-учасниць ГУАМ та Узбекистану, після якої межі форуму розшири­лися й він отримав назву ГУУАМ. Основними напрямами співпраці в межах цього об'єднання було створення євра­зійського транспортного коридору, співробітництво у сфе­рі врегулювання конфліктів, військово-технічне, еконо­мічне співробітництво, взаємодія в межах міжнародних організацій. А однією з пріоритетних програм — транспор­тування каспійських енергоносіїв до Європи.

Протягом майже десяти років існування СНД стратегія України щодо нього диктувалася геополітичними реалія­ми та економічною доцільністю. Україна виступала проти перетворення СНД на наддержавну структуру конфедера­тивного чи федеративного типу, надання їй статусу суб'єк­та, міжнародного права, обстоюючи ідею Співдружності як раціонального та ефективного механізму економічного співробітництва, покликаного забезпечити інтеграцію

Україна і СНД

країн СНД у світовий економічний простір. Останнім ча­сом ці ідеї знаходять дедалі більшу підтримку серед ліде­рів Співдружності. Зокрема, 2 квітня 1999 року Рада глав держав країн-учасниць СНД прийняла рішення про те, що основним напрямом діяльності цього об'єднання стане економічне співробітництво, яке реалізуватиметься шля­хом створення та функціонування зони вільної торгівлі.

19 вересня 2003 року у Ялті, під час саміту глав дер-жав-учасниць СНД, президентами Білорусі, Казахстану, Російської Федерації та України було підписано Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), яку 20 квітня 2004 року ратифікувала Верховна Рада України. Цей документ окреслив наміри держав-учасниць щодо ре­формування економічних взаємовідносин. 15 вересня 2004 року в Астані (Казахстан) відбувся саміт глав держав-учас­ниць Єдиного економічного простору.

Ідея створення ЄЕП викликала гостру дискусію в укра­їнському суспільстві. Прихильники ЄЕП стверджували, що передбачені в ньому механізми можна буде використа­ти як інструмент:

— відновлення перерваних розпадом СРСР господар­
ських зв'язків, пожвавлення роботи тих галузей промис­
ловості, підприємств, які зупинилися чи перебувають у
стагнації;