IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежу­вання, консолідація та протистояння політичних сил. 8 страница

 

646 Україна на шляху незалежності

ництві, а також у межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдруж­ності та НАТО.

В основу моделі зовнішньої політики 1991—1994 рр. було покладено принцип «балансу інтересів», що зумовле­но геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політич­ними процесами, уповільненим темпом економічних ре­форм тощо.

Після президентських виборів 1994 р. розвиток зов­нішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.

Зміна базових принципів суттєво вплинула на транс­формацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне розташування та структура економіки визна­чили для неї не роль «санітарного кордону», а мосту для взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.

Визнання особливого значення відносин України з Ро­сією в новій зовнішньополітичній моделі не означає дис-танціювання від Заходу. Навпаки, лише забезпечення співробітництва із західними країнами, не менш масштаб­ного, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність української держави.

Зовнішня політика України стала спробою не тільки максимально прагматично підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати спе­цифічні риси менталітету, традиції та зовнішньополітичні орієнтації населення. Протягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому населення Східної й Північної України більше тяжіє до тісних кон­тактів з Росією, а жителі Західної України — до зв'язків із країнами Центральної і Західної Європи. Реалізувати і гармонійно поєднати ці орієнтації можна, проводячи ак­тивну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.

Важливим аспектом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття нової Кон­ституції України, яка юридично закріпила принципи зов-

"

Формування концепції зовнішньополітичного курсу

нішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави.

У своїй інавгураційній промові ЗО листопада 1999 року Л- Кучма в черговий раз підтвердив стратегію багатовек-торної політики нашої держави. Серед магістральних нап­рямів значилися США, ЄС та Росія, які, на думку україн­ського керівництва, не заперечують, а доповнюють один одного: підтримання добрих відносин зі Сходом є надійною запорукою успішного просування України на євроінтегра-ційному шляху, а її європейський вибір, у свою чергу, слу­жить орієнтиром демократичного розвитку для інших дер­жав СНД, а отже — гарантією стабільності на східних кор­донах.

Після президентських виборів 2004 р. Міністерство за­кордонних справ України визначило такі пріоритетні зав­дання:

1. Програма оновлення МЗС «Українська дипломатія
назустріч людям» (системні зміни у діяльності МЗС, які
дали б змогу оптимізувати його роботу відповідно до євро­
пейських зразків; розгортання у регіонах роз'яснюваль­
них кампаній про зовнішньополітичні пріоритети держа­
ви; доступність консульсько-правових послуг; запрова­
дження прозорого прийому на дипломатичну службу).

2. «Відкриємо світ для українців» (зміна іміджу Укра­
їни на міжнародній арені; лібералізація для українців- ре­
жиму перетину кордонів; укладання угод в межах ЄС —
Україна—Росія про прийом-передачу незаконних мігран­
тів; приєднання України до Європейської Угоди про моло­
діжну картку, Угоди про Центр європейських мов, Болон­
ського процесу; посилення правового захисту українських
трудящих-мігрантів).

 

3. «Кордони України: прозорі для людей і бізнесу,
закриті для злочинців» (блокування кордонів для терорис­
тичних загроз, злочинності, торгівлі людьми та наркоти­
ками; завершення правового оформлення державного кор­
дону по всьому його периметру; залучення міжнародної фі­
нансової і технічної допомоги для розбудови відповідної
прикордонної інфраструктури).

4. «Європейська і євроатлантична інтеграція — це пе­
редусім демократичні цінності і стандарти» (набуття Ук­
раїною статусу держави з ринковою економікою; завер­
шення переговорів про вступ України до СОТ і початок ро­
боти над створенням зони вільної торгівлі між Україною і
ЄС; залучення експертної і фінансової допомоги з боку ЄС
задля впровадження європейських стандартів в україн­
ське законодавство; втілення в життя спільних з ЄС еконо-

Україна на шляху незалежності

мічних проектів; тісне співробітництво з НАТО, залучення його досвіду, потенціалу і ресурсів у сфері реформування Збройних сил України, реагування на надзвичайні ситуа­ції, реконструкції військових об'єктів, боротьби з терориз­мом, ліквідації озброєнь і боєприпасів).

5. «Зовнішньоекономічна активність — гарантія про­
цвітання держави, її енергетичної безпеки, створення но­
вих робочих місць» (допомога українським виробникам у
встановленні контактів із зарубіжними партнерами, спри­
яння іноземним інвестиціям; системна підтримка розвит­
ку і зміцнення національного виробничого потенціалу
шляхом забезпечення позитивного іміджу, інвестиційної
привабливості України; просування вітчизняних «ноу-
хау» і послуг на нові ринки збуту, насамперед у сферах
авіа- та суднобудування, космічних досліджень, інформа­
тики; пошук нових джерел і шляхів надходження в Укра­
їну енергоносіїв).

6. «Українська культура у світі. Вихід у світовий циві-
лізаційний простір» (сприяння участі представників осві­
ти, науки, культури, ЗМІ України у міжнародних неуря­
дових організаціях; створення Фонду підтримки діяльнос­
ті Національної комісії у справах ЮНЕСКО, внесення до
програми ЮНЕСКО українських проектів «Трипільська
цивілізація», «Створення Міжнародного дитячого центру
"Артек"»; повернення українських культурних цінностей
в Україну).

Отже, протягом 1991—2006 рр. активно відбувалися вироблення та апробація концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі (1991— 1994) його основу становив принцип «балансу інтересів», але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі про­відними принципами було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концеп­цію «мосту між Заходом і Сходом».

На початку 2005 р. у зовнішньополітичній діяльності української держави чіткіше окреслився євроінтеграцій-ний вектор, розпочалися системні трансформації у діяль­ності МЗС, орієнтовані на зміну іміджу України на міжна­родній арені, зміцнення кордонів, впровадження європей­ських стандартів у законодавство, сприяння розвитку національного виробничого потенціалу, подолання відір­ваності української інтелектуальної та творчої еліти від ос­новних мереж і каналів міжнародного спілкування, сучас­них цивілізаційних процесів.

Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України

19.12. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України

Поступове усвідомлення національних інтересів, по­шуки оптимальної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність укра­їнської зовнішньої політики в перші роки незалежності. Фахівці називають п'ять імовірних зовнішньополітичних сценаріїв, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави в першій половині 90-х років:

1) неприєднання до будь-яких воєнних блоків і полі­
тичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі ба­
гатьох угод з різними країнами;

2) швидка інтеграція із західними країнами з надією на
інвестиції, нові технології, прилучення до західного спосо­
бу життя;

3) утворення блоку з країнами Балтії та деякими дер­
жавами Центральної Європи (Балто-Чорноморський союз,
або Міжмор'я);

4) блокування з країнами Причорноморського басейну;

5) союз із Росією та іншими країнами СНД.

Політиками і науковцями на різних етапах державо­творення робилися спроби зондування ґрунту у всіх п'ятьох напрямах. Характерним для зовнішньої політики України в перші роки незалежності було формування її значною мірою під впливом організацій націонал-демок-ратичного спрямування. Саме тому в цей період прийнято за орієнтир першу модель. її мета — звільнення, а потім дистанціювання від воєнно-політичного впливу Москви. Основи української концепції нейтралітету були закладені ще в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, у якій зазначалося: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєн­них блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». 24 жовтня 1991 року Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вва­жалася небезпечною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви.

Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою Функцію, поступово трансформується, втрачаючи вагу в

650. Україна на шляху незалежності

зовнішньополітичному курсі України. Так, у схвалених 2 липня 1993 року Верховною Радою «Основних напрямах зовнішньої політики України» зазначається: «З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, про­голошений нею свого часу намір стати в майбутньому ней­тральною та позаблоковою державою має бути адаптова­ний до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі в загальноєвропейській структурі безпеки».

Необхідність трансформації проголошеного нейтраль­ного статусу України диктувалася не тільки зміною зов­нішньополітичної ситуації. Значною мірою вона була зу­мовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабіль­ність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому моно­польної залежності від жодної іншої держави. Україна цим вимогам не відповідала.

Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із за­хідними країнами. В «черзі за інтеграцією» попереду Ук­раїни стояли більш близькі до Заходу територіально, еко­номічно та історично країни Центральної Європи.

Певний час у політичних колах активно обговорювала­ся ідея створення Балто-Чорноморського союзу, тобто ор­ганізації, що могла б стати альтернативою об'єднання у межах СНД. Однак, як зазначає більшість експертів, така модель нежиттєздатна, оскільки вона, не задовольняючи національних інтересів України у сировині, енергоносіях, ринку збуту, перетворює країну на ланку «санітарного кордону» між Росією та Західною Європою.

Після того, як у червні 1992 р. 11 країн Причорномор­ського басейну підписали «Босфорську заяву», а в липні 1993 р. у Бухаресті відбулася перша, а у листопаді — груд­ні в Києві — друга сесії Парламентської Асамблеї Чорно­морського економічного співробітництва (ПАЧЕС), все чіт­кіше в українській зовнішній політиці став виявлятися південний вектор. На думку прибічників блокування з країнами Причорноморського басейну, реалізація цієї мо­делі дала б можливість забезпечити вільний вихід із замк­нутого континентального Чорного моря в більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли; певною мірою роз­в'язати енергетичні проблеми, адже в перспективі біль­шість шляхів енергоносіїв з Каспію, Середньої Азії, а мож­ливо, і Близького Сходу пролягатимуть через Туреччину.

Т

^г

Західний напрям зовнішньоГ політики

Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перспективним, адже між його членами існують значні протиріччя. П'ята модель — союз з Росією та іншими кра­їнами СНД — у перші роки незалежності, особливо в 1991 —1993 рр., мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західни­ми країнами зумовила розгляд СНД з моменту його утво­рення українським керівництвом лише як механізму «ци­вілізованого розлучення», як тимчасової міждержавної структури без будь-яких керівних можливостей.

Отже, протягом 1991—1994 рр. українська дипломатія зондувала ґрунт, певною мірою випробовувала на життє­здатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї не­визначеності, характерної для цього періоду, цілком оче­видно, що основною в зовнішній політиці України стала вісь «Схід—Захід», по лінії якої простежується домінуван­ня двох тенденцій: поліваріантний пошук форми інтегра­ції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД.

19.13. Західний напрям зовнішньої політики

Вихід незалежної України на міжнародну арену від­бувся в дуже складних умовах. Розпад СРСР, поява на йо­го руїнах самостійних держав на тривалий час вивели світ з рівноваги, адже зникло протистояння систем. З початку 90-х років у світі склалася нова геополітична ситуація, характерними ознаками якої політологи та історики вва­жають:

1) тотальну невизначеність, відхід від стандартності,
прогнозованості процесів світового розвитку;

2) значне розширення кола ідей, концепцій і підходів
для створення оптимальної моделі світового устрою, яка б
базувалася на новій динамічній рівновазі;

3) активну інтеграцію групи високорозвинутих країн
Заходу, що фактично концентрує основні полюси сили;

4) появу на зміну загрозі світового конфлікту хвилі
локальних зіткнень та зон напруженості;

5) енергійні різновекторні пошуки країнами, що ви­
никли на руїнах СРСР, свого місця в структурі світової
спільноти.

Україна на шляху незалежності

Зазначені чинники спричинили складність, багатоас-пектність, суперечливість процесу трансформації світової системи міжнародних відносин. Вони, безумовно, суттєво впливали і на коливання зовнішньополітичної лінії Укра­їни, зумовлюючи часом її непослідовність.

В основу офіційної концепції зовнішньої політики ук­раїнської держави в перші роки незалежності було покла­дено чітку європейську орієнтацію. Така позиція певною мірою була закономірним явищем, адже після розпаду Варшавського блоку більшість країн, які до нього входи­ли, обрали той самий орієнтир і розраховували на швидку інтеграцію в європейські структури безпеки (НАТО, Євро­пейський Союз, Нараду з безпеки й співробітництва в Єв­ропі тощо) з метою забезпечення військової та економічної національної безпеки. Однак на заваді інтеграційним про­цесам стали два чинники: по-перше, якісний розрив між Сходом і Заходом за рівнем економічного, політичного та духовного розвитку, що утворився в період «холодної вій­ни»; по-друге, швидка інтеграція могла перенести «віру­си» економічної кризи, соціальної і політичної напруже­ності з держав Центральної і Східної Європи в стабільний західноєвропейський регіон.

На початку 90-х років у Центральній та Східній Європі утворився загрозливий вакуум колективної безпеки. За цих умов Україна намагається вступити в союз з країнами «Вишеградської трійки» (Польща, Чехо-Словаччина й Угорщина). Однак таке приєднання здійснити не вдалося. Отже, перші самостійні кроки на міжнародній арені Укра­їні необхідно було робити за вкрай несприятливих умов. Крім зазначених перешкод, що стояли перед країнами Центральної і Східної Європи на шляху інтеграції із Захо­дом, українська дипломатія мусила подолати ще й свої специфічні:

1) для повноцінного виходу на міжнародну арену Укра­
їні насамперед необхідно було вийти з «тіні Росії», яка зов­
сім не бажала випускати її з-під свого впливу;

2) вже перші дипломатичні контакти реально показа­
ли, що Україна, виходячи зі свого географічного розташу­
вання, політичного та економічного стану, опинилася чи
не останньою в «черзі за інтеграцією із Заходом», серед
держав Центральної та Східної Європи;

3) республіка дістала від колишнього СРСР небезпеч­
ний спадок — ядерну зброю, що посилювало насторожене
ставлення до неї західних країн.

Розв'язання проблеми ядерного роззброєння на почат­ку 90-х років стало для України своєрідним ключем, яким

Західний напрям зовнішньої політики

можна було відімкнути двері у західний світ. Відмовив­шись від успадкованого ядерного потенціалу, Україна че­кала від світового співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності. Спочатку було підписа­но угоду СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991 р.) та Лісабонський протокол (травень 1992 р.).

У січні 1994 р. під час зустрічі в Москві президентів США, Росії та України було підписано тристоронню заяву, відповідно до якої Україні мали компенсувати вартість ви-сокозбагаченого урану, що містився в ядерних ракетах, розташованих на її території. Крім того, керівництво США і Росії пообіцяло надати Україні гарантії безпеки, як тіль­ки вона завершить процес ядерного роззброєння та стане учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р. Україна виконала взяте зобов'язання — вивезла і знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу, що стало важливим фактором стабілізації та безпеки для кра­їн європейського континенту.

Все це спричинило наприкінці 1994 р. своєрідний пере­лом у ставленні світового співтовариства до України. Про реальність суттєвих змін свідчить розгортання відповід­них процесів і тенденцій на міжнародній арені, поява но­вих акцентів у зовнішній політиці України:

1) інтенсивна інтеграція у світові, насамперед європей­
ські, політичні та економічні структури;

2) зміцнення зв'язків з НАТО;

3) активізація двостороннього співробітництва із за­
хідними державами;

4) налагодження регулярного конструктивного полі­
тичного діалогу із США.

У культурно-цивілізаційному аспекті європейська ін­теграція — це входження до сім'ї європейських народів, повернення до європейських політичних і культурних тра­дицій. За оцінками експертів, саме така інтеграція є для України одним з оптимальних способів реалізації націо­нальних інтересів — побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій сис­темі міжнародних відносин. Орієнтація на європейський геополітичний вектор у перспективі сприятиме розв'я­занню проблем у різних сферах суспільного життя.

За минулі роки Україна зробила чимало для того, щоб органічно інтегруватися в європейську міжнародну спіль­ноту. Вона першою з країн СНД уклала угоди про парт­нерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) (бе­резень 1994 р.), стала повноцінним членом Ради Європи

Україна на шляху незалежності

(РЄ), учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБОЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про співробітництво і партнерство з НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Співпрацює вона з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-фінансови­ми інституціями. З 1 січня 2000 року Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостій­ного члена Ради Безпеки, що означає підвищення її відпо­відальності за підтримання міжнародного миру.

Важливою віхою в процесі інтеграції України до євро­пейських структур став Гельсінський саміт Євросоюзу (грудень 1999 р.), на якому вперше в офіційних докумен­тах було визнано «європейські прагнення України», пози­тивно оцінено її «проєвропейський вибір». В ухваленій Спільній стратегії щодо України, розрахованій на чотири роки, Європейська Рада визнала, що успішна та стабільна Україна якнайповніше відповідає інтересам ЄС. Відзнача­лася необхідність політичного діалогу щодо запобігання конфліктам; конструктивного розв'язання проблем роз­зброєння; співпраці в галузі юстиції та внутрішніх справ, боротьби з незаконною імміграцією, зокрема жінок, від­миванням грошей, наркобізнесом тощо. Широко окрес­ливши сфери співробітництва та взаємодії, Спільна страте­гія ЄС, як і попередні документи, не визначила перспекти­ви повноправного членства України в ЄС.

На сучасному етапі основними формами співробітниц­тва України та ЄС є технічна допомога, торгівля й інвести­ційна діяльність. За обсягами технічної допомоги з боку ЄС Україна посідає друге місце після Росії серед пострадян­ських держав. Пріоритетними напрямами цієї допомоги, що здійснюється в межах програми «Тасіс», є ядерна без­пека та захист довкілля, реструктуризація державних підприємств, розвиток приватного сектору. Важливою особливістю співробітництва України з ЄС в останні роки є прискорення темпів зростання взаємної торгівлі (щоріч­ний приріст товарообороту становив 16 —18%). Це пов'язано і з лібералізацією торговельного режиму в Ук­раїні на основі принципів СОТ та європейських стандар­тів. За 2003 р. зовнішньоторговельний товарооборот з кра­їнами ЄС становив 10,4 млрд. дол. США, що на 36,9% (на 2,8 млрд. дол. США) більше, ніж у 2002 р. Проте частка Ук­раїни у торгівлі ЄС залишається незначною і не перевищує 0,5% від загального обсягу його зовнішньоторговельних операцій. Це зумовлено передусім неефективною структу-

Західний напрям зовнішньої політики

рою українського експорту, недостатніми темпами реструк­туризації національного виробництва.

Отже, характерними для процесу інтеграції України до європейських структур є надто обережна позиція Євросою-зу, уповільнений розвиток економічних зв'язків. Активіза­ції інтеграційних процесів перешкоджають такі чинники:

1. Суттєві відмінності нормативно-правової бази Ук­
раїни та ЄС. Вони не дають змоги органічно вписатися в
європейські структури. Вступ до РЄ вимагає навіть на по­
чатковій стадії приєднання до 150 міжнародних конвенцій
з прав людини. Це досить об'ємне завдання, багато з аспек­
тів якого поступово впроваджуються в Україні. Зокрема, в
лютому 2000 р. було скасовано положення про смертну ка­
ру, ратифіковано протокол № 6 Конвенції про захист прав
і основних свобод людини 1983 р. стосовно цього питання.
Загалом приведення вітчизняного законодавства до євро­
пейських стандартів — процес складний і довготривалий.
Лише переклад понад 80 тис. сторінок нормативно-право­
вих актів ЄС, їх вивчення і зіставлення з чинним законо­
давством потребують значної кількості висококваліфіко­
ваних юристів та багаторічної копіткої праці.

2. Зношеність основних виробничих фондів україн­
ської економіки. Цей фактор не дає змоги провідним віт­
чизняним галузям (сільське господарство, чорна металур­
гія, легка промисловість) зайняти належне місце на євро­
пейському ринку.

3. Низький рівень конкурентоспроможності біль­
шості українських підприємств. У разі застосування до
їх продукції правил та стандартів ЄС це може призвести
до значних негативних економічних та соціальних нас­
лідків.

4. Недостатня розвинутість української економіки.
На цьому етапі це ускладнює повноправну фінансову
участь в діяльності ЄС.

5. Намагання провідних західних держав зберегти
стабільність ЄС. Швидка інтеграція України в європей­
ські структури могла б знизити стабільність ЄС. Керів­
ництво Євросоюзу, розглядаючи кандидатури претенден­
тів на членство в ЄС, піклується про те, щоб його розши­
рення не порушило існуючого балансу сил, не послабило
досягнутого рівня інтеграції.

Крім того, суттєво ускладнюють процес інтеграції Ук­раїни до європейських структур корпоративна закритість системи державного управління, високий рівень корупції, слабкість демократичних інституцій і нерозвинутість гро-

Україна на шляху незалежності

мадянського суспільства, утиски свободи преси, політичні проблеми, що спричинили критику Ради Європи, відсут­ність стабільного національного консенсусу з провідних питань внутрішнього розвитку і зовнішньої політики.

Наближення ЄС до українських кордонів, що відбулося після вступу до неї десяти нових держав (Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Чехії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Мальти і південної частини Кіпру), об'єктивно посилює вплив європейської спільноти на Україну. Стратегічно цей процес сприяє запровадженню в Україні європейських стандартів, розширює сферу її співробітництва з ЄС. Однак він несе з собою і нові виклики та проблеми: часткову втра­ту традиційних ринків збуту, передусім металургійної та хімічної продукції, внаслідок поширення на держави, що ввійшли до ЄС, його антидемпінгових заходів; можливу втрату ринків сільськогосподарської продукції в результа­ті запровадження новими державами-учасницями євро­пейських стандартів і технічних, санітарних норм (загаль­ний негативний ефект для України, за підрахунками фа­хівців, оцінюється в 300—400 млн. дол. США); усунення окремих українських підприємств із ринку транспортних послуг ЄС; скорочення обсягів пасажирських перевезень та ускладнення організації регулярного транспортного сполучення між Україною та новими державами-членами ЄС; зменшення обсягів експортних і транзитних вантажів; ускладнення умов прикордонної торгівлі та процедур регу­лювання трудової міграції тощо. Усе це зобов'язує Україну максимально ефективно використати всі позитивні наслід­ки цього процесу, а також знайти адекватне розв'язання нових проблем.

Процес Євроінтеграції України зумовлює необхідність підвищення конкурентоспроможності національної еконо­міки, досягнення європейських соціально-економічних параметрів розвитку, здійснення системних трансформа­цій на основі таких стратегій:

— стратегія випереджального розвитку, що має на меті
забезпечити щорічні темпи зростання ВВП в Україні на
рівні не нижче 6—7% (у 1,5—2 рази вищі, ніж загалом у
країнах ЄС), істотне подолання завдяки цьому розриву в
обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами-
учасницями ЄС;

— інноваційна модель структурної перебудови і зрос­
тання, реалізація якої повинна забезпечити суттєве підви­
щення конкурентоспроможності української економіки,
утвердження України як високотехнологічної держави;

Західний напрям зовнішньої політики

— політика скорочення розриву в рівні та якості жит­тєвих стандартів з країнами ЄС, утвердження середнього класу — основи політичної стабільності та демократії сус­пільства; значне обмеження загрозливої диференціації до­ходів населення та подолання бідності.

Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна в межах процесу інтеграції до європейських структур акти­візувала свої контакти з Північноатлантичним союзом. Внаслідок цього в травні 1997 р. у Києві було відкрито Ін­формаційний центр НАТО, який мав на меті надавати опе­ративну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в цьому альянсі (це перший такий центр у країні, яка не входить до НАТО). 9 липня 1997 року у Мадриді Президен­том України та лідерами 16 держав — членів альянсу — було підписано Хартію про особливе партнерство між Ук­раїною і НАТО. Хартія містить принципи відносин, струк­туру і характер взаємодії між НАТО й Україною, форми та механізми консультацій, базові засади гарантування без­пеки в Європі. Важливою в цьому документі є теза про те, що «НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а та­кож принцип непорушності кордонів».

Співробітництво з Північноатлантичним союзом роз­гортається в різних сферах. Зокрема, у листопаді 1998 р. 11 країн-учасниць НАТО надали допомогу українському населенню, що проживало в затопленому басейні р. Тиса. Протягом 1994—1999 рр. Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою «Партнерство заради миру» (підписала її першою з країн СНД 8 лютого 1994 року), у тому числі й спільних військових навчаннях. Наприклад, у 1999 р. на Яворівському військовому поліго­ні відбулися комплексні багатонаціональні командно-штабні комп'ютерні навчання «Щит миру-99», у якому брали участь військовослужбовці з Азербайджану, Бель­гії, Болгарії, Великобританії, Греції, Грузії, Данії, Італії, Латвії, Молдови, Польщі, Румунії, СІЛА, Туреччини та Угорщини.