IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежу­вання, консолідація та протистояння політичних сил. 7 страница

1) перехід до 12-річної системи освіти в середній школі
як умови для інтелектуального, соціального, морального й
фізичного розвитку й саморозвитку учнів, виховання гро-
мадянина-патріота, створення надійного фундаменту для
формування демократичного суспільства;

2) зростання в навчальному процесі вміння здобувати
інформацію з різних джерел, переробляти й застосовувати
її для індивідуального розвитку й самовдосконалення лю­
дини;

3) посилення практичного й виховного спрямування
освіти;

4) диференціацію та індивідуалізацію навчання і вихо­
вання учнів, створення умов для їх саморозвитку й само­
визначення, осмисленого визначення своїх можливостей і
життєвих цілей;

5) забезпечення безперервності освіти молоді;

6) зростання значення в житті загальноосвітньої шко­
ли органів громадського самоуправління (учнівські збори,
батьківські збори, опікунська рада, наглядова рада тощо)
та колегіального органу управління (педагогічна рада);

7) посилення виховної та організаторської функцій
вчителя, стимулювання діалогової форми спілкування з
учнями, переходу від авторитарної педагогіки до педагогі­
ки особистісно зорієнтованої, комунікативної.

Складовою духовної культури, формою суспільної сві­домості є наука, потенціал якої в Україні порівняно висо­кий. Загальна чисельність наукових кадрів у 1994 р. була вдвічі більшою, ніж у Франції, й становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Найавторитетнішим науковим центром є Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної. Ос­таннім часом більш як у 20 разів зросла кількість прямих

Основні тенденції розвитку сучасної' українсько? культури

угод про співробітництво між зарубіжними та українськи­ми науковими центрами.

Проте негативні тенденції, які загострилися в останні десятиліття XX ст., визначають становище і на початку XXI ст. До них належать:

1) постійне зниження витрат на науку у внутрішньому
валовому продукті. Так, якщо в 1991 р. планові витрати
на науку з державного бюджету становили 3,1% ВВП, то
1995 р. — 0,62 %, а в 1999 р. взагалі лише 0,4%. У резуль­
таті за внутрішніми валовими витратами на одного науков­
ця Україна поступається: Греції — у 8 разів, Туреччині — в
2,5 раза, СІІІА та Великобританії — в 50 разів;

2) невпинне зниження рівня наукоємності валового
внутрішнього продукту України, який є показником дина­
міки економічних перетворень. Протягом 1991—1999 рр.
цей показник знизився в 2,2 раза;

3) недостатня матеріальна база, обмежений доступ до
новітньої наукової інформації. Відсутність належного фі­
нансування зумовила відставання українських науково-
дослідних установ за оснащеністю засобами автоматизації,
науковими приладами, матеріалами, літературою від од-
нопрофільних установ розвинутих країн щонайменше на
10—15 років. Вітчизняні науковці оснащені обладнанням
та інформацією в 100 разів менше, ніж їхні західні колеги,
а доступом до найновішої інформації володіє лише 1 % фа­
хівців;

4) зниження ефективності функціонування наукових
установ. Якщо в 1990 р. принципово нові технічні рішення
на рівні винаходу містила кожна четверта розробка вітчиз­
няних науковців, то в 1994 р. — лише кожна шоста. Пито­
ма вага розробок, які за своїми техніко-економічними ха­
рактеристиками перевищували кращі світові аналоги,
знизилася до 4,1% порівняно з 6% 1990 р. Понад 90% но­
вих технологічних розробок не впроваджується у вироб­
ництво. Фундаментальні дослідження поступаються міс­
цем прикладним, що в перспективі може призвести до
значного відставання від інших країн на магістральних на­
укових напрямах;

5) внутрішній і зовнішній «відплив умів». Щороку
внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломова­
них спеціалістів. Цей процес веде до катастрофічних
втрат. Адже підготовка спеціаліста з вищою освітою, вче­
ним ступенем та втрачена вигода від його використання об­
ходиться, за розрахунками фахівців ООН, у 300 тис. дол. А
процес деградації науки може стати незворотним, якщо

Г

Україна на шляху незалежності

країну залишать 10—15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливий і внутрішній «відплив умів». За останні роки понад 20% науковців перейшли працювати в комерційні структури.

Суперечливі процеси спостерігаються й у сфері літера­тури та мистецтва. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. На книжкових поли­цях з'явилися твори літераторів української діаспори. Це сприяє формуванню в читача цілісного уявлення про укра­їнську літературу, повертає українському народові неоці­ненний для подальшого розвитку художньо-естетичний Досвід.

Ознака сучасності — висока політизація суспільства. За цих обставин зростає роль пристрасного слова публіцис­та. Болючі проблеми сьогодення — перегляд, переосмис­лення та переоцінка донедавна паніві' их поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держави; еко­логічні негаразди тощо — тематика публіцистичних тво­рів найавторитетніших у суспільстві письменників.

Характерними ознаками літературного процесу сього­дення є утвердження світоглядно-естетичного плюраліз­му; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанро­вого і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; осмислення місця й ролі митця в літературі та суспільному житті.

Життєздатність та перспективу вітчизняної літератури засвідчує поява нової генерації літераторів.

Суттєво впливає на розвиток літературного процесу, на формування наукового потенціалу держави рівень книго­видавництва. У червні 1997 р. було прийнято Закон Укра­їни «Про видавничу справу», що створив засади юридич­ного унормування видавничої діяльності й передбачив дер­жавну підтримку видавничої справи, зокрема з питань пільгового оподаткування. Але цей закон не був юридич­ним актом прямої дії, тому запровадження пільгового опо­даткування у сфері книговидання було можливе лише за внесення відповідних змін до податкового законодавства. У Росії ще в 1995 р. було прийнято федеральний закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та книгодрукування Російської Федерації», що звільняв кни­говидання, пресу і поліграфію практично від усіх подат­ків. Така модель книговидавництва поширена в багатьох країнах світу і є доволі життєздатною та перспективною. У 2000 р. в Росії було видано 3,2 книги на одного жителя на

Основні тенденції розвитку сучасної української культури

рік, а в Україні — лише 0,4—0,5, у Білорусі — до 7, Поль­щі — 9,5, Німеччині — 12.

Попри економічні негаразди розвивається національ­ний театр. Щороку глядачі України мають змогу побувати на 30 тис. вистав. Український театр намагається утверди­тися в європейському культурному просторі. Це засвідчу­ють гастролі Національного академічного драматичного театру імені І. Франка в Німеччині, Львівського академіч­ного театру імені М. Заньковецької — у Великобританії, участь вітчизняних театрів у багатьох міжнародних фести­валях. Традиційними стали зарубіжні гастролі колективів Національної опери, театрів опери та балету Дніпропет­ровська, Донецька, Львова, Одеси, Харкова. Голоси віт­чизняних оперних співаків А. Кочерги, В. Лук'янець, В. П'ятнички, А. Шкургана звучать на найпрестижніших сценах Європи. Донецьк став місцем проведення Міжна­родного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває авторитету і Міжнародний конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря.

Складна ситуація у сфері кінематографу. Ще десять років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 пов­нометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 коротко­метражних фільмів щороку. Нині порівняно з 1988 р. ви­робництво фільмів скоротилося в 20 разів, а чисельність кіноустановок — більш як удвічі, щорічне відвідування кі­нотеатрів помітно зменшилося. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття «рідне кіно». Попри те, фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко) у 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого у світі Каннського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Іллєнка, «Астеніч­ний синдром» К. Муратової та «Голос трави» Н. Мотузка мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Рот­тердамі, Берліні. Успіхом вітчизняних кінематографістів став фільм В. Криштофовича «Приятель небіжчика».

Динамічні процеси відбуваються в царині популярної української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Тав­рійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Обе­ріг» (Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.

У сфері культури активно розвиваються міжнародні зв'язки, що сприяє поширенню української культури у світі. Після здобуття незалежності десятки країн світу ук­лали з Україною угоди про культурну співпрацю. Україн­ське товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіж-

Україна на шляху незалежності

ними країнами має контакти з 900 громадськими організа­ціями і понад 300 відомими громадськими діячами із 102 країн світу. Товариство культурних зв'язків із українця­ми за кордоном «Україна» співпрацює з 50 організаціями зарубіжних українців, країн Європи, США, Канади, Ла­тинської Америки, Австралії. Протягом 1992—1993 рр. понад 100 українських творчих колективів побувало на гастролях за кордоном.

Водночас за останнє десятиліття у культурній сфері не вдалося подолати деструктивних тенденцій, найпомітніші серед яких:

— маргіналізація культури;

— скорочення мережі установ культури;

— повільне формування правових засад культури, мис­
тецтва, які відповідали б сучасним світовим вимогам та
особливостям українського культурного процесу;

— обмежене фінансування культури;

— комерціалізація культурної сфери, що за відсутнос­
ті стійких традицій меценатства поставило на межу вижи­
вання значну частину творчих колективів, спричинило до­
мінування грошей над естетичними ідеалами;

— прогресуюча культурна деградація населення.
Характерною особливістю сучасного стану культури є

неоднозначність процесів у гуманітарній сфері. Так, домі­нування плюралізму в духовному розвитку суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із шедеврами світової культури, які раніше з ідеологічних причин були недо­ступними; стимулює творчу активність митців. Але водно­час плюралізм відкриває шлях для проникнення в духовну сферу антикультури. Пропагуючи насилля, антигуман-ність, вона за відсутності стійкого культурного імунітету становить загрозу для суспільства. Це зумовлює потребу радикальних, але виважених, далекоглядних і продума­них змін.

19.9. Характерні ознаки релігійного життя

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні роз­почався своєрідний «релігійний ренесанс», виявами якого стали відродження релігійного життя, виникнення знач­ної кількості релігійних общин, реставрація та відновлен­ня функціонування давніх, спорудження нових храмів,

Характерні ознаки релігійного життя

збільшення набору до духовних закладів освіти тощо. Це було зумовлено зняттям заборон на релігійне життя, забез­печенням державою реальних гарантій свободи совісті; загостренням суспільних проблем; частковою втратою ста­рих ідеологічних орієнтирів та цінностей; різновекторни-ми пошуками духовної опори в житті; поверненням до спо­конвічних духовних цінностей.

Численні соціологічні дослідження свідчать про поміт­не зростання релігійного чинника в суспільному житті, по­силення релігійності населення (нині кожен третій грома­дянин України вважає себе віруючим). Релігійну ситуацію в країні в останні роки XX ст. характеризували зростання кількості релігійних громад, значне розширення спектра конфесій, напрямів. Так, якщо до 1985 р. в республіці іс­нувало 5,5 тис. релігійних громад 18 конфесій та напря­мів, то на початку 1995 р. в Україні діяло вже майже 16,5 тис. громад 67 конфесій, напрямів, на 1 січня 2000 ро­ку функціонувало до 23,5 тис. громад 90 конфесій та нап­рямів.

Водночас у духовній сфері існують і проблеми. Однією з найболючіших є глибокий розкол у православ'ї, яке в Ук­раїні поділене на три конфесії:

1) Українська православна церква Московського патрі­
архату (УПЦ МП) — приблизно 8,5 тис. громад;

2) Українська православна церква Київського патріар­
хату (УПЦ КП) — 2,5 тис. громад;

3) Українська автокефальна православна церква
(УАПЦ) — приблизно 1 тис. громад.

Конфесійна роз'єднаність не сприяє консолідації сус­пільства, сіє протистояння в українських землях.

Іншою, не менш складною, проблемою є значна політи-зація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Укра­їнської християнсько-демократичної партії (1990), Укра­їнської християнської партії жінок (1991), з іншого — по­літика проникає в релігійну сферу. Вже звичною стала практика опори окремих політиків та партій на релігійні організації з метою розширення електорату.

Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. При­водом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають по­діл сфер впливу, боротьба за лідерство,- культові примі­щення, майно.

Особливостями релігійного життя України є, по-пер­ше, порівняно високий рівень релігійної активності насе-

Україна на шляху незалежності

лення: в Україні на кожну релігійну общину припадає в се­редньому 2387 осіб, що в 4 рази більше, ніж у Росії, і вдві­чі перевищує рівень Білорусі; по-друге, територіальна не­рівномірність поширення релігії: тривала роз'єднаність українських земель, перебування в складі держав із різ­ним соціальним устроєм, культурою, особливостями ду­ховного розвитку позначилися не тільки на ареалі поши­рення релігії, її конфесійній палітрі, а й на інтенсивності релігійного життя; по-третє, активний перехід віруючих із одних конфесій в інші: якщо на момент проголошення не­залежності в Україні до православ'я належало 70% за­гальної чисельності релігійних громад, протестантизму — 27%, а кількість римо-католицьких не перевищувала 2%, то нині православні віруючі становлять лише 52% загаль­ної кількості релігійного населення країни, прихильники протестантизму — 25, а прибічники двох гілок католиць­кої церкви (УГКЦ та РКЦ) — 21%.

Сучасна релігійна ситуація характеризується від­родженням та активізацією діяльності церков національ­них меншин. Останнім часом виникло багато релігійних організацій та об'єднань, що належать до «нетрадиційних культів». Зокрема, набули поширення Корейська мето­дистська церква, релігійні громади Товариства Свідомості Крішни, буддистів, віри Бахаї, даосистів, ведантистів та ін. Значна кількість релігійних угруповань перебуває в «окультному підпіллі». Так, за деякими даними, в одному лише Києві діє до 140 незареєстрованих об'єднань.

Розгортанню та поглибленню релігійного ренесансу в Україні сприяв візит Папи Римського, який відбувся в червні 2001 р.

Отже, сучасному розвиткові релігії в Україні прита­манні такі ознаки:

— помітне зростання релігійного чинника в суспільно­
му житті;

— посилення релігійності населення;

— швидке збільшення кількості релігійних громад;

— поліконфесійність, розширення спектра конфесій,
напрямів і тлумачень;

— глибокий розкол у православ'ї;

— політизація релігійної сфери, міжцерковні конфлікти;

— територіальна нерівномірність поширення релігій­
них організацій;

— відродження та активізація діяльності церков на­
ціональних меншин;

— поява в релігійному спектрі країни значної кількос­
ті нетрадиційних культів.

Роль національної ментальності в житті суспільства

19.10. Роль національної ментальності в житті суспільства

Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуаль­ної свідомості й підсвідомості, що визначають устремлін­ня, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються націо­нальний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія. Ментальність означає дещо спільне, що ле­жить в основі свідомого і підсвідомого, логічного та емоцій­ного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій.

Як правило, ментальність формують такі чинники: географічне середовище, політичні інститути і соціальні структури суспільства, культура, традиції. Характерно, що ментальність — це не винятково пасивний об'єкт, своє­рідний наслідок сумарної дії чинників. Вона сама є актив­ним фактором суспільного розвитку, надзвичайно важли­вим і дієвим, але малопомітним, оскільки імпульси, які вона посилає народу чи окремій людині, йдуть з глибин іс­торії, з глибин підсвідомого. Зберігаючи в закодованій формі на рівні підсвідомості історичний досвід народу, ментальність ніби перебуває у будці суфлера, у затінку. Тобто її наявність на політичній сцені відчувається в пове­дінці та репліках головних героїв.

Характерні ознаки та особливості української менталь­ності зумовлені сукупністю чинників.

1. Геополітичне становище: між Заходом і Сходом. Са­
ме воно зумовило маргінальність, двоїстість української
ментальності. їй притаманне поєднання індивідуалізму,
характерного для західної орієнтації, і східної чуттєвості
та емоційності.

2. Домінуючий вплив двох головних історичних плас­
тів традиційно-побутової культури: землеробського та
козацького. Найглибинніші пласти української менталь­
ності закладені, безперечно, землеробством, яке з найдав­
ніших часів було заняттям українців як автохтонного ет­
носу. Саме воно визначило особливості їхнього світобачен­
ня, культурні орієнтири та соціальну організацію. Фахівці
стверджують, що весь уклад життєдіяльності українців
(праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально
адаптовані до однієї території (ландшафту), детерміновані
природними циклами і сільськогосподарським календа-

21 Історія України

642 Україна на шляху незалежності

рем. Закодована на рівні підсвідомості, закріплена в тра­диціях та мові, ця інформація крізь століття зумовлює та­кі характерні риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, зважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, миролюбність, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (усвідомлення самоцінності власної особистості), розвинуте почуття справедливості, що спону­кає до нескінченних пошуків правди.

Землеробська культура, залишки матріархату в родин­них стосунках зумовили пріоритетну роль жінки. Внаслі­док цього соціальні та психічні норми, ідеали, система мо­ральних цінностей українців формувалися в координатах землеробської культури під домінуючим впливом жінки, на противагу Західній Європі, де переважав патріархаль­ний тип родин. Активність, яскраво виражені волелюб­ність і демократизм, пріоритет чоловіка почали фіксува­тись і закріплюватися в українській ментальності з поя­вою на історичній сцені оригінального етносоціального ут­ворення — козацтва.

Отже, для української ментальності характерна двоїс­тість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній за­хідних і східних начал, з іншого — на протиставленні двох головних історичних пластів традиційно-побутової куль­тури: землеробського і козацького. Ця двоїстість виявля­ється у великій амплітуді чуттєвого життя українців: від любові — до ненависті, від ейфорії — до розпачу, а також у певній непослідовності дій.

3. Багатовікова відсутність власної держави. Це сут­
тєво деформувало український національний характер, зу­
мовило гіперболізацію зовнішніх чинників, покладання
на них провини за численні свої біди. Тривала відсутність
в українського народу власної держави відбилася в націо­
нальній ментальності як трагедія людини, яка є хазяїном
землі (в розумінні навичок практичного господарювання,
органічного злиття з природою та ін.), але через дію зов­
нішніх сил не може бути вільним господарем. Саме з цього
коріння проростають примирення з негативними явища­
ми, терплячість, відсутність здорових амбіцій, дистанцію-
вання від особистої відповідальності.

4. Тривала роз'єднаність українських земель. Перебу­
вання.українських земель у складі Російської, Аветро-
Угорської імперій, Польщі, Румунії, Чехословаччини та
інших держав вплинуло на культуру, традиції, побут ук-

роль національної ментальності в житті суспільства

раїнців. Саме це є основою такої риси сучасної української ментальності, як відсутність почуття національної єднос­ті. Наприклад, на ментальність галичан суттєво вплинула західноєвропейська культура, насамперед австро-німець-ка та польська. Важливим чинником їхнього життя була греко-католицька церква. На думку багатьох спеціалістів, для жителів Галичини більш характерні такі риси, як пра­целюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності. Крім того, ментальності галичан притаманні певний консерватизм, скерований на увіковічнення в не­змінному вигляді основних національно-етнічних ціннос­тей, а також активне виявлення національних почуттів, патріотизму.

Що ж стосується населення Центральної, Східної та Південної України, то для них, через певні історичні об­ставини, головною метою було, як правило, не національ­не, а соціальне визволення. Провідними рисами менталь­ності в цьому регіоні були: колективізм, анархізм, віра в доброго і мудрого правителя, який наведе порядок; порів­няно слабшими — національні патріотичні почуття, звич­ка до копіткої праці.

Отже, слушною є думка про те, що нині наявні всі під­стави говорити не тільки про особливості української мен­тальності загалом, а й про її своєрідність у різних регіонах України.

5. Цілеспрямоване знищення й денаціоналізація укра­
їнської еліти. Репресивні акції держав, до складу яких
входили протягом віків українські землі, щодо національ­
ної еліти, конформізм частини її звужували коло генерато­
рів національних філософських ідей, творців самобутньої
української культури, політичних лідерів та провідників
народу. Це, з одного боку, посилювало консервативність
української ментальності як засобу захисту вже набутих
національних цінностей від чужих впливів, з іншого —
поглиблювало недовіру до власної еліти, яка може запро­
датися знову.

6. Нашарування «радянської» ментальності. Тривале
перебування українського народу в жорстких рамках тота­
літарного суспільства лишило свій слід в національному
генетичному коді. «Родимі плями» тоталітаризму наявні в
психології кожної людини, яка вихована за радянської до­
би. Вчені Національного інституту стратегічних дослі­
джень виділяють такі основні риси «радянської» менталь­
ності: пасивність особи — відсутність волі до поліпшення

Г

Україна на шляху незалежності

життя власними силами, що доповнюється формальною активністю, активністю про людське око, напоказ; голов­не — створити враження, що людина працює, а не працю­вати на певний результат; комплекс меншовартості — від­чуття власної нездатності через некомпетентність та не-професіоналізм, зворотним боком чого є невмотивована амбіційність та хамство; патерналізм — перекладання на владу вирішення власних проблем; безпорадність — надія на розв'язання проблем ззовні, на чиюсь гуманітарну до­помогу¹.

За сучасних умов ментальність продовжує відігравати свою не дуже помітну, на перший погляд, але важливу роль. Завдяки особливостям української ментальності (певному консерватизму, уповільненості, зваженості), не­зважаючи на кризовий стан, в державі не відбувається со­ціального вибуху. Водночас саме ці особливості національ­ного характеру українців є значною перешкодою на шляху реформ, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни бажаної динаміки, здійснити прорив на якісно но­вий рівень суспільного життя.

Реформування суспільства — це завжди складний про­цес. Світовий досвід вивів своєрідну формулу успіху мо­дернізації: «Синтез чужих досягнень і власних традицій». На перший погляд, вона надзвичайно проста, проте саме з неї випливають важливі правила, що забезпечують гармо­нію, органічний резонанс «свого і чужого»:.

1) новітні ідеї повинен відносно легко і безболісно усві­
домлювати широкий загал;

2) новації повинні органічно продовжувати і розвивати
віками усталені національні традиції;

3) черговість і темпи впровадження новацій визнача­
ються мірою їх вплетеності в мережу віками вироблених і
закорінених у національній свідомості цінностей.

Отже, ретельне врахування характерних рис та особли­востей національної ментальності — необхідна умова при розробленні як стратегічного плану, так і тактичної лінії реформування суспільства. У разі невиконання цієї вимо­ги надзвичайно реальною стає загроза відчуження народу від процесу соціальних перетворень.

^ласюк О., Парахонський Б., Пирожков С. Людський ви­мір: реалії та перспективи України // Політика і час. — 1995. — №2. — С. 35.

Формування концепції зовнішньополітичного курсу

19.11. Формування концепції зовнішньополітичного курсу

Основні засади зовнішньої політики Української дер­жави було закладено ще Декларацією про державний суве­ренітет України (липень 1990 р.), у якій визначено демок­ратичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Дек­ларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення її незалежності та розпаду СРСР. Почина­ється якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об'єкта геополі­тики на повноцінного суб'єкта, що самостійно вирішує власну долю.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньо­політичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності в міжнародних відносинах стало визнан­ня України державами світового співтовариства. Для об­ґрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила «Основні на­прями зовнішньої політики України». Цей документ виз­начив національні інтереси України і завдання її зовніш­ньої політики, засади, на яких реалізовувалася зовнішньо­політична діяльність.

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвер­дження і розвиток її як незалежної демократичної держа­ви; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його пов­ноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юри­дичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з Укра­їни; створення іміджу України як надійного і передбачува­ного партнера.

У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає територіальних претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено роз­ширення участі в європейському регіональному співробіт-