Культурологічна думка в Україні

Завдання української культурології полягало в осмисленні культурно-історичного процесу розвитку української культури. Це питання виникло на початку XIX ст., в епоху романтизму, коли з боку прогресивної частини інтелігенції було виявлено посилений інтерес до народної творчості та культури. Однак перші положення про культуру заклав ще Григорій Савич Сковорода (1722—1794). Він розробив принципи символічного трактування культури, представляючи її як три світи, які складають людська спільнота й світ окремої людини, світ природи («макрокосм») та «світ символів» (або Біблія). Усе в світі має «зовнішню» або матеріальну натуру, і «внутрішню» (духовну натуру), які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго й злого, піднесеного та приниженого.

Діячі «Кирило-Мефодіївського братства» проголосили тезу про унікальність кожної національної культури та її етноцентричний характер.

Історик Микола Іванович Костомаров у своїй статті «Дві руські народності» (1861) стверджував, що в древності на Русі існували південноруська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська та новгородська народності зі своїми власними культурами.
Ідею єдиної руської культури трьох братніх слов´янських народів проводили у своїй творчості члени «Руської трійці» в Галичині (середина XIX ст.). У передмові до збірника народних пісень «Русалка Дністрова» зокрема зазначалося: «Нарід Руский оден з головних поколень Славяньских меж ними, роскладаєся по хлебородных окрестностьох з поза гір Бескидских за Дон. Він найширше задержеу у своех поведенках, песньох, обрядах, казках, прислівйох все, що ему передвецькі деди спадком лишили...».

Основоположником психологічного напряму у вітчизняній культурології був член-кореспондент Петербурзької Академії Наук Олександр Опанасович Потебня (1836—1891), який розробляв питання теорії словесності, фольклору, етнографії, загального мовознавства, фонетики, граматики й семасіології слов´янських мов. Він зазначав, що усі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку, однак мову нації визначає мова школи, мову школи — потреби виробництва, які формують мовний еквівалент нації.

На рубежі XIX—XX ст., в епоху промислового перевороту та радикальних соціальних зрушень, коли культура стає засобом політичної й ідеологічної боротьби, виникає теорія двох культур у єдиній національній культурі.

В українській культурі простежувалися дві протилежні напрями: революційно-демократичний і націонал-ліберальний.

Революційно-демократичний представляли Т. Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко та ін. Вони визнавали, що в кожній національній культурі присутні елементи демократичної й соціалістичної культури й елементи культури правлячих класів.

Представники націонал-ліберального напряму, до якого належали М. І. Костомаров, І. І. Огієнко, М. С. Грушевський, стояли на позиціях безкласовості й безбуржуазності української культури. На думку професора М. С. Грушевського, її суть полягала в автохтонності українського народу, предками якого начебто було населення, що з найдавніших часів проживало на території сучасної України. У роки радянської влади було зроблено висновок про нову соціалістичну культуру, соціалістичну за формою, національну за змістом, інтернаціоналістську за характером.

Наступний етап у розвитку української культурології пов´язаний із становленням України як самостійної держави. Нині виділилося декілька напрямів дослідження: традиційна історична культурологічна школа, філософія культури, соціологія культури, психологія культури.
Головне завдання історичної культурологічної школи полягало у тому, щоб дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Вона намагалася не тільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події й досягнення культури, виділяючи в ній найвизначніші пам´ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикала лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови й літератури.

Загальною теорією української культури була філософія культури. її завдання полягало в осмисленні й поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджувала сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини й суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденцій в еволюції культури, на розкриття причин її кризових явищ.

Соціологія культури досліджувала функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкулмури — масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну. Вона вивчала зрушення і зміни, що відбувалися в культурі, їхню динаміку, реакцію на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

Психологія культури вивчала особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяла культурно-історичні типи особистості, характерні до наявного соціуму.

Нині, у нових умовах розвитку, українська культурологія долає жанровість у висвітленні національної культури, переглядається періодизація та співвідношення з європейською й світовою культурою. З´явилося чимало ґрунтовних праць з історії, філософії та соціології культури. Відомі українські культурологи Я. Ісаєвич, А. Макаров, В. Овсійчук, М. Попович, В. Смолій та ін. розглядають українську культуру із засадних принципів світової культурологічної думки.

Останнім свідченням розвитку сучасної української культурології є видання академічного фундаментального видання «Історія української культури» у 5-ти томах. Її авторський колектив відійшов від фрагментарності та зайвого фактологізму, уник захоплення художньо-стильовою специфікою мистецтва та надмірною теоретичністю. У цій роботі культура розглядається як духовно-культурний феномен, як система зовнішніх «предметних» та внутрішніх «суб´єктивних» цінностей.