Загальна ситуація із торгівлею людьми

Проблема торгівлі людьми з різною гостротою виявляється в різних регіонах України. Особливо складне становище – у західних областях: Рівненській, Тернопільській, Чернівецькій, Волинській, Закарпатській, Львівській – де на обліку в центрах зайнятості перебуває по декілька членів однієї родини. Лише з Івано-Франківської області з 1460 тис. населення 250 тис. працюють за кордоном. За неофіційними даними, на заробітках за кордоном перебуває 150–350 тис. жителів Львівщини. Не краща ситуація й в інших західних областях.

Слід зазначити, що намагання потенційних мігрантів виїхати та працевлаштуватися за межами держави активізує діяльність злочинних груп з оформлення виїзних документів і переправлення за кордон громадян України з метою їх подальшого продажу.

Протягом 1998–2004 рр., за інформацією Міністерства внутрішніх справ України, виявлено більше 1660 злочинів, передбачених ст. 149 КК України (торгівля людьми), причому щороку кількість виявлених злочинів збільшується (1998 р. – 2; 1999 – 11; 2000 – 42, 2001 р. – 89; 2002 р. – 169; 2003 р. – 289, 2004 р. – 262, 2005 р. – 415, 2006 р. – 376).

Цікавою виглядає статистика справ, які доходять до суду. Так, за даними Міністерства внутрішніх справ України в 2002 р. з 169 зареєстрованих справ до суду надійшло 139. У 2003 – з 289 до суду надійшло 226, у 2004 р. – із 269 надійшло 260, у 2005 – з 415 тільки 357, у 2006 – з 376 до суду потрапило 317. За даними Державної судової адміністрації України, кількість розглянутих апеляційними та місцевими судами кримінальних справ за ст. 149 (124-1) КК України за роками 2002 – 2006 становить відповідно: 36, 62, 74, 96 та 99. Кількість засуджених осіб за торгівлю людьми в 2006 р. становить 86 осіб[3].

Дані, отримані як безпосередньо від потерпілих від торгівлі людьми, так і від громадських організацій, які працюють з потерпілими та надають їм різні види допомоги, свідчать про високий рівень корупції в судах, що заважає об’єктивному вирішенню справ. Таким чином, розкриття злочину працівниками МВС ще не означає покарання злочинців, оскільки до суду доходить незначна частка справ.

Наприкінці 2006 р. вперше була отримана інформація від потерпілих про можливий зв'язок працівників ОВС із трафікерами.

Торгівля „живим товаром” як асоціальне, кримінальне явище має особливість пристосову­ватися до нових умов життя, міняти свої форми і методи залежно від економічної й соціальної ситуації в кожній конкретній країні й у світі взагалі. Тому із часом з'являються нові тенденції в торгівлі людьми. Змінюються методи та підходи злочинних угруповань, способи вербування, групи ризику. Загалом зміни мають такі вияви: потерпілими від торгівлі людьми стають і чоловіки; усе менше жінок у віці за 35 років, а більше молодих – 15–19 років вивозяться для ро­боти в секс-індустрії, що свідчить про тенденції до омолодження бізнесу і дитячого рабства; з'являється інформація про факти торгівлі дітьми; торгівці висувають більше вимог до "якості товару"; усе більше з'являється потерпілих від торгівлі людьми, які використовувалися не в секс-бізнесі, а експлуатувалися в домашньому господарстві, на напівлегальних та неле­гальних мануфактурах та фабриках (їх вік 30–50 років); нові місця пошуку товару (торговці переходять до вербування у сільську місцевість); більш завуальованим та законспірованим стало вербування. Вербувальники беруть на себе більше роботи: вони знаходять людей, самостійно оформляють їм документи, самі перево­зять їх через кордон і передають у руки покупцю за кордоном, одержуючи відразу гроші. Раніш вербувальники займалися лише вербуванням і оформленням документів, інші функції брали на себе інші злочинці. У такій ситуації вербувальники часто не одержували обіцяні їм гроші. Поширюється внутрішня торгівля – з метою втягнення до порнобізнесу та проституції дітей, у тому числі на замовлення іноземців; змінюються форми торгівлі людьми, шляхи вивезення, зростають масштаби проблеми.

Аналіз звернень, які надходили до Центру «Ла Страда – Україна» в 2006 р., дає підставу відзначити зростання кількості справ, пов’язаних з захистом прав дітей, спробами незаконного усиновлення дітей – громадян України – громадянами інших країн, спроб незаконного вивозу дітей за кордон одним з батьків тощо.

Особливе занепокоєння викликає поширення нової форми сексуальної експлуатації – сексуального туризму, особливо дитячого сексуального туризму. Дитячий сексуальний туризм – це “комерційне сексуальне використання дітей людьми, які приїздять зі своєї країни в іншу, зазвичай менш розвинуту країну, для участі в сексуальних стосунках з дітьми”.[4]

Ще навесні 2005 р. Україна ввела безвізовий режим з країнами Європейського Союзу, Канадою, США та деякими іншими. Таким чином, Україна продемонструвала світу свою відкритість до демократичних перетворень, а також відкритість до Європейського співтовариства та готовність до євроінтеграції.

Відразу потрібно зауважити, що відкриття кордонів, запровадження безвізового режиму з іншими країнами не є чинниками існування дитячої сексуальної експлуатації, сексуального туризму, використання іноземцями дітей у проституції та порнографії, але є підштовхуючим фактором для розвитку та навіть розквіту цього явища. Багато що залежатиме від того іміджу, який створюється навколо держави, поширення реклами еротичних та сексуальних послуг у засобах масової інформації, туристичних виданнях.

Анонімність, доступність дітей, відчуття вседозволеності, уява про себе як про багату людину із цивілізованої держави порівняно з бідними громадянами країн “третього світу”, віддаленість від своєї країни, від моральних, соціальних та правових обмежень, які в звичайному житті керують вчинками, тощо, складають певну групу чинників існування сексуального туризму. Більше того, досвід показує, що такі туристи дуже часто виправдовують свою поведінку тим, що вони насправді допомагають дітям, коли дають їм гроші, не враховуючи при цьому, як ці гроші заробляються, і які наслідки мають для дитини.

Сексуальний туризм є кримінальним злочином, за який досить серйозно карають у багатьох країнах. Але це також злочин, який дуже важко довести, який має високий ступінь латентності. Серйозність проблеми полягає ще й у тому, що об’єктами такого сексуального туризму дуже часто стають неповнолітні та діти. Ураховуючи велику кількість в Україні дітей-сиріт, дітей вулиці та бездоглядних дітей, а також привабливість для дитини заробити гроші, можна очікувати на суттєве зростання злочинності в цьому напрямі.

Тим більше, що за даними працівників МВС України вже зафіксовані факти сексуального туризму в Україні громадян Франції, Швеції, США, деяких інших країн. Зв’язок відбувається через Інтернет, а пошук дітей здійснюють українські громадяни, дуже часто також неповнолітні за віком, які походять з неблагополучних сімей. Складність доведення цього злочину більша, ніж навіть у доведенні злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми. Фактично, їх довести практично неможливо, оскільки, наприклад, виготовлена порнопродукція зберігається на цифрових носіях, які ліквідовуються в разі необхідності протягом секунд, тобто знищуються речові докази, а злочинці залишаються непокараними. Показання ж потерпілі дають дуже рідко.

У чинному Кримінальному кодексі України для боротьби із сексуальним туризмом можуть використовуватися здебільшого дві статті – 156 “Розбещення неповнолітніх” та 301 – “Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів”. Але тільки в частині третій статті 301 та частині другій статті 156 злочинні дії кваліфікуються як тяжкі. Інші – розглядаються як нетяжкі. Стаття 149 для боротьби із цим злочином не застосовувалася.

На відміну від інших країн Центральної та Східної Європи особливостям проблеми торгівлі людьми та дітьми, зокрема, серед ромів, увага в Україні не приділяється.