З метою повного обстеження хворого, крім розпитування, фізичних та лабораторних методів, в клініці широко застосовують різні інструментальні методи дослідження. За останні роки кількість інструментальних методів дослідження значно зросла, а діапазон їх практичного використання для діагностики внутрішніх хвороб помітно розширився завдяки сучасним досягненням в галузі фізики, хімії та техніки. Сьогодні на сліужбі клінічної медицини є складні апарати, інструменти і прилади, які дають можливість значно поліпшити рівень діагностики низки захворювань. Інстументальні та функціонально-лабораторні методи іноді мають вирішальне значення для розпізнавання деяких хвороб. Наприклад, для встановлення діагнозу раку шлунка, необхідно зробити фіброгастроскопію з біопсією слизової оболонки шлунка й з наступним цитологічним обстеженням біоптату.
Таким чином, лабораторні та інструментальні методи, хоча їх і прийнято вважати допоміжними, чи додатковими, в деяких випадках набувають значення основних методів дослідження, без яких встановлення діагнозу конкретного захворювання стає сумнівним, а іноді взагалі неможливим.
Рентгенологічні методи дослідження. Серед інструментальних методів дослідження, що застосовуються в клінічній практиці, найчастіше використовують рентгенологічний, якій і сьогодні є одним із важливих методів обстеження людини.
Рентгенівські промені, проходячі крізь будь-яке тіло, частково поглинаються ним. Ступінь поглинання залежить від щільності тіла та жорсткості променів. На цьому заснований метод рентгеноскопії – під час просвічування рентгенівськими променями органів, на екрані апарата з’являються різні зображення, утворені з тіней і прояснень (внаслідок неоднакової щільності органів). Найбільш щільними в організмі є кістки, тому під час ренгеноскопії вони дають інтенсивні, з чіткими контурами тіні. У разі просвічування грудної клітки найбільша частина ренгенівських променів поглинається серцем, а найменша – легенями, що містять повітря. Отже на ренгенівському екрані легені є ясними (прозорими), а серце являє собою густу тінь. Ступінь прояснення на екрані прямо пропорційна кількості повітря або газів, що містяться в органі, який просвічується рентгенівськими променями.
Крім рентгеноскопії використовують рентгенографію – фотогафування частин тіла чи органів за допомогою рентгенівських променів. Рентгенівський знімок, або рентгенограмма – це зображення на відповідній фотографічній плівці. Рентгенограма являє собою негатив зображень, отриманих на екрані під час просвічування рентгенівськими променями. Тому-то тінь, яку показує рентгеноскопія, на рентгенограмі виглядає як прояснення, а прояснення – як затемнення.
Для рентгенологічного дослідження порожнинних (стравохід, шлунок, кишечниу, серце, сечовий міхур) органів, контури, величина і контури яких на екрані і рентгенограмі не розрізняються, застосовують контрастування – наповнення контрастною речовиною. Контрастні речовини інтенсивно поглинають рентгенівські промені. Наповнені ними органи створюють на екрані чіткі густі тіні. З метою дослідження кишок конрастну масу можна ввести в пряму кишку за допомогою клізми, це називається ірігоскопія. Рентгенологічне дослідження порожнинних органів за допомогою контрастних речовин носять наступні назви: жовчного міхура – холецистографія, жовчних шляхів – холеграфія; сечовивідних шляхів – урографія; ниркових мисок – пієлографія; кровоносних судин – ангіографія, порожнини серця та великих судин - ангіокардіографія; серця – вентрикулографія, бронхів – бронхографія.
Широке застосування отримав метод флюорографії, суть якого – фотографування на плівку малого формату зображень із рентгенівського екрану. Флюорографія служить для масового обстеження населення з метою виявлення в легенях насамперед змін, характерних для туберкульозу чи ракової пухлини.
Для оцінки серцевих скорочень використовують рентгенокіморграфію. Рентгенокінематографія полягає в тому, що з метою детального дослідженння моторної функції деяких органів, наприклад шлунка, дванадцятипалої кишки, виконують з великою частотою серійні знімки на кіноплівці.
Значним досягненням у галузі рентгенологічного дослідження є пошароварентгенографія або томографія. Під час проведення томографії одержують тіньове зображення окремих шарів досліджуваного об’єкту, розташованих на певній, заздалегіть заданій глибині. У такій спосіб можна виявити, наприклад, пухлини, які не завжди чітко вирізняються на звичайних рентгенограмах.
Одним з найбільш досконалих і інформативних рентгенологічних методів є ком’ютерна томографія – сучасний високоінформативний метод, в якому використана електронно-обчислювальна техніка, а доступні для аналізу зображення почергово виводяться на екран дисплея. Цей метод дає можливість отримати кількісну інформацію про щільність тканин у площині дослідження та виявити навіть незначні зміни в тканинах, роташованих на різних глибинах органів людини.
Рентгенівські зображення можна передавати на екран телевізора, що знаходиться в сусідньому приміщенні. Такий метод називається рентгенотелебачення. У цьому приміщенні знаходиться спеціальний пульт управління, за допомогою якого лікар-рентгенолог виконує необхідні маніпуляції з рентгенапаратом. У разі використання цього методу значно поліпшується чіткість зображення і зменшується ступінь опромінення персоналу рентгенкабінету.
Незважаючи не велике значення рентгенологічного дослідження для розпізнавання та діагностики різних захворювань, його результати завжди необхідно узгоджувати з результатами клінічних та інших способів обстеження хворих.
Ендоскопічні методи дослідження. Серед різних інструментальних методів дослідження, що використовуються в клінічній практиці. Дуже важливе місце займає ендоскопія (від грец. endon – усередині, scopeo – оглядаю). Це метод дослідження (огляду) слизової оболонки порожнинних органів за допомогою спеціальних приладів – ендоскопів. Ендоскопи бувають тверді та гнучкі. Тверді ендоскопи являють собою металеві трубки різної довжини та діаметра, забезпечені освітлювальною та оптичною системами. Оптична система збільшує зображення. За допомогою твердих ендоскопів досліджуть листки плеври (торакоскопія); пряму і сигмовидну кишку (ректороманоскопія);, черевну порожнину та її органи (лапароскопія); сечовий міхур (цистоскопія).
Фіброскопи – це гнучкі ендоскопи з волокнистою оптикою, у яких передача зображення здійснюється через тоненькі скляні волокна. За допомогою фіброскопів проводять огляд слизової оболонки трахеї та бронхів – трахеобронхоскопія – метод, який дозволяє за допомогою спеціального приладу – бронхоскопа провести оглядслизової оболонки трахеї і бронхів першого, другого і третього порядків. Бронхоскопію застосовують для діагностики ерозій, втразок, пухлин бронхів, а також видалення сторонніх предметів, поліпів, введення в бронхи антибіотиків ті інших лікарських препаратів. Останнім часом за допомогою бронхоскопії проводять також лазерну терапію (за наявності бронхіальної астми, запалення легень тощо).
Торакоскопія – метод, за допомогою якого проводять огляд листків плеври (після попереднього знеболення) та беруть біопсію.
Оглядають стравоход за допомогою методу езофагоскопії, шлунок- гастрофіброскопії. Це метод дослідження внутрішньої поверхні шлунка за допомогою гастроскопа. Гастроскоп являє собою спеціальну трубку з електричною лампочкою та оптичною системою на кінці приладу. Останнім часом у клінічній практиці застосовують гнучкі гастроскопи з волоконною оптикою (гастрофіброскоп), що значно спрощує дослідження і робить його безпечним, а також дає можливість уточнювати діагноз важливих захворювань шлунка та використовувати біопсію і гастрофотографію.
Для огляду дванадцятипалої кишки застосовуть дуоденоскопію, а товсту кишку оглядають за допомогою колонофіброскопії, при цьому для більш глибокого ендоскопічного дослідження користуються колонофіброскопом, який має довжину 86-186 см. Завдяки своїй еластичності він може бути проведений через відхідник у будь-який відділ товстої кишки.
За допомогою методу ректороманоскопії можна роздивитись слизову оболонку прямої та сигмоподібної кишки. Ректороманоскоп складається з порожнистої металевої трубки діаметром 2 см і довжиною 35 см. Під час дослідження зовнішній кінець трубки герметично закритий нагвинчуваним диском зі скляним віконцем, через яке і проводиться огляд. Глибину введення ректоскопа визначають у сантиметрах за шкалою, розташованою на зовнішній поверхні трубки. Насосом у вигляді балона, що приєднаний до трубки, накачують повітря для розпрямлення спалої кишки. Перед дослідженням кишечник очищають за допомогою клізми. Роздивитись слизову кишку можна на відстані 30 см.
Метод лапароскопії полягає в ендоскопічному огляді черевної порожнини за допомогою спеціального оптичного апарата – лапароскопа. Застосування цього методу, крім огляду черевної порожнини, дає змогу здійснювати також біопсію печінки, кольорове фотографування і холангіографію – введення контрастної речовини в жовчний міхур та жовчні протоки для наступного використання рентгенографії. Для проведення лапароскопії після знеболення шкіри розчином новокаїну в обраному місці роблять розріз шкіри через який троакаром проколюють черевну стінку, а потім в черевну порожнину через тубус троакара вводять відеокамеру. За допомогою лапароскопії можна оглянути поверхню печінки, оцінити розмір, характер краю та поверхні печінки, а також жовчний міхур. Цей метод застосовують тоді, коли за допомогою інших методів діагноз захворювання встановити не вдається. Лапароскопія дає змогу діагностувати осередки ураження печінки (рак, кіста), визначати тип жовтяниці, виявляти причину асциту (накопичення вільної рідини в черевній порожнині). Після закінчення лапароскопії на шкіру накладають шов.
Таким чином, фіброендоскопія вищезазначених органів дає можливість не тільки докладно оглянути і оцінити стан слизової оболонки органів, але й взяти з її поверхні шматочок тканини (біопсія) для морфологічного дослідження. Сучасні фіброскопи мають спеціальні пристрої для фотографування та кінозйомки ділянок слизової оболонки досліджуваних органів. Крім того, ендоскопію застосовують для лікувальних маніпуляцій: видалення доброякісних пухлин, сторонніх тіл, припинення кровотечі тощо. Ендоскопія із застосуванням фіброскопів є безпечним методом дослідження, але її проведення протипоказане хворим з артеріальною гіпертензією, недостатністю кровообігу, атеросклерозом мозкових артерій та ін.
Ультразвукове дослідження (УЗД). УЗД (ультразвукова ехографія, ехолокація, ультразвукова локація, сонографія, ультрасонографія, ультразвукове сканування) – метод дослідження внутрішніх органів за допомогою ультразвукових сигналів, відбитих від тканин організму. Суть даного діагнотичного методу полягаї в тому, що ультразвукові хвилі неоднаково поглинаються різними тканинами організму та відбиваються від них. Ступінь поглинання та відбиття ультразвукових хвиль залежить від щільності тканини, в яких вони поширюються. УЗД проводять за допомогою апарата – ехографа (ехолокатора), що посилює ультразвукові імпульси в тіло людини і вловлює відбиті від нього сигнали, які в свою чергу передаються на осцилоскоп. Зображення з осцилоскопа ехографа реєстуються на поляроідній плівці або на фоточутливій плівці за допомогою фотоапарата. Ультразвукова ехографія – один з найбільш важливих і перспективних діагностичних методів, що застосовуть для дослідження внутрішніх органів – серця, печінки, жовчного міхура, підшлункової залози, селезінки, нирок, наднирникових залоз та щитовидної залози. Крім того, ультразвукове дослідження використовують в інших галузях клінічної медицини (неврологія, офтальмологія, акушерство й гінекологія).
За останні роки особливо великого значення набула ехокардіографія (УЗД серця) як високоінформативний методдіагностики захворювань серця. За допомогою ехокардіографії можна визначити об’єм порожнин серця, рухомість і функцію стулок клапанів, скоротливу здатність міокарда та інше.
Сонографія (ехографія), (УЗД) черевної порожнини та її органів (печінки, жовчного міхура, селезінки, нирок, підшлункової залози) належить до числа загальноприйнятих досліджень та надає інформацію про розміри, структуру органів, наявність в них утворів (пухлин, кіст, абсцесів), про застій у жовчних шляхах, жовчні і ниркові камені.
Радіонуклідні методи дослідження. Застосування в діагностиці цих методів основане на реєстрації випромінювань уведених в організм радіонуклідів. Для діагностичних цілей використовують радіоактивні ізотопи (радіонукліди), які характеризуються коротким періодом напіврозпаду, відзначаються гамма-випромінюванням, не утворюють довгоживучіх побічних продуктів. Методи радіонуклідного дослідження дають можливість отримати інформацію про величину, контури, функціональну активність і структуру органів. До радіонуклідних методів належать: радіометрія, радіографія, сканування, сцинтіграфія.
Радіометрія – метод визначення концентрації радіоізотопів в органахі тканинах. Застосовують його для вивчення функціонального стагу щитоподібної залози, визначаючи накопичення радіоактивного йоду. З цією метою застосовують радіонуклід І. Препарат розчиняють у 5-10% розчині глюкози і дають випити обстежуваному натще. Накопичення радіоактивного йоду в щитовидній залозі досліджують у динаміці через 2, 4 і 24 години. Підвищена функція залози характеризується збільшенням кількості нукліда і порівняно швидким виведенням. Зниження функціональної активності супроводжується сповільненим поглинанням радіонукліда залозою і його сповільненим виведенням.
Радіографія – метод, за допомогою якого реєструють накопичення, розподіл та виведення з органа ізотопу. Цей метод використовують для дослідження функції легень, печінки, нирок, для аналізу стану кровообігу і вентиляції легень.
Сканування – (від англ. skan – уважно огядаю) - метод топографічного зображення органів, які вибірково накопичують відповідний ізотоп. Розподіл радіоактивної речовини в тканинах органай гамма-випромінювання реєструються за допомогою детектора гамма-томографа, або сканера. Детектор (датчик) апарата встановлюється і пересувається над ділянкою досліджуваного органа, що нагромадив радіонуклідний препарат і став джерелом випромінювання. Для цього дослідження використовують електронний пристрій – коліматор (від лат. сollineo – націлююся), за лопомогою якого потік імпульсів детектора перетворюється на сканограму або сцинтиграму (від лат. scintillo – виблискую та грец. – gramma – риска, написання). Одержана у такий спосіб сканограма являє собою графічне зображення гамма- випромінювання у вигляді чорно-білої або різнокольорової штриховки (кольорове сканування) чи друкованих цифр (комп’ютерне сканування). За наявності дифузних уражень паренхіматозних органів (мечінка, селезінка, нирки, підшлункова залоза тощо) на сканограмах відзначають суцільне зменшення густоти рисок (штриховки). Осередкові зміни (пухлини, кісти, гнояки) органів характеризуються наявністю зон різкого зменшення компактності рисок (“холодні” зони).
Термографія – метод визначення інтенсивності інфрачервоного випромінювання за допомогою тепловізора. Тканини різних органів характеризуються неоднаковаим інфрачервоним (тепловим) випромінюванням. Для ракових пухлин є інтенсивне інфрачервоне випромінювання, що, звичайно відзначається на теплокартограміу вигляді “гарячих” осередків. Доброякісні утвори і кісти мають слабке інфрачервоне випромінювання і тому на тепловій картограмі дають “холодні” осередки.
Магнітно-резонансне зображення (терапія) - МРТ – (ядерно-магнітний резонанс, радіо-магнітний резонанс, магнітно-резонансне знімання, ядерна магнітна томографія) базується на реєстрації відбитих радіохвиль від намагнічених протонів атомного ядра хімічного елемента. Радіомагнитний резонанс, або частота відбитих коротких радіохвиль, залежить від густоти протонів (водню) у тканинах, зокрема зосереджених у внутрішньо- та позаклітинній рідині та ліпідах досліджуваного органа. Отже, струтурні зміни, а також метаболічні розлади в тканинах спричиняють відповідні зміни радіомагнитного резоанасу. Цей метод дослідження внутрішніх орагнів є дуже чутливим і точнимі має певну перевагу над УЗД і комп’ютерною тоиографією. Магнітно-ядерне зображення має значення для діагностики захворювань серцево-судинної системи, печінки, підшлункової залози. МРТ також можна проводити із застосуванням контрастної речовини, що дозволяє виявити рубці в міокарді, тромби в судинах і порожнинах серця.
Для більш об'єктивної оцінки стану здоров’я людини проводять функціональні проби. Вони дозволяють визначити резервні можливості людини, адаптацію іі різних систем до фізичних навантажень а також зміни функціонуючих
