Лекція 1. Культурний краєвид і концепція сталого розвитку

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА

ІМЕНІ КОРОЛЯ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

Кафедра архітектури та містобудування

Опорний конспект лекцій

З курсу

«Соціально – психологічні основи формування архітектурного середовища»

 

Виконав:

Народ. арх. України,

доц. Ходан М.М.

Івано-Франківськ

Р.

Соціально – психологічні основи формування архітектурного середовища. Опорний конспект лекцій – ПВНЗ Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького, 2016 р.

 

 

Укладач: Народ. арх. України, доц. Ходан М.М.

 

Схвалено Науково-методичною Радою Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького

Протокол № __від «__» ______ 20__ р.

 

Обговорено та схвалено на засіданні кафедри «Архітектура»

Протокол № __від «__» ______ 20__ р.

 

 

© Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького, 2016р.

ЗМІСТ

Вступ...........................................................................................................4

Лекція 1. Культурний краєвид і концепція сталого розвитку.......6

Лекція 2. Планування і проектування міського простору ……....12

Лекція 3. Сельбищна територія ………………….....………………20

3.1. Загальні визначення ……………………………………….…20

3.2. Структурні елементи розпланування …………………….…21

3.3. Система громадського обслуговування ………………….…25

3.4. Житлова забудова ………………………………………….…27

3.5. Структура розпланування житлового району і кварталу..…31

3.6. Озеленення і облаштування території ………………………35

3.7. Транспортна і пішохідна мережа ……………………………37

3.8. Просторова композиція житлових утворень ……………..…42

Лекція 4. Поняття урбаністики.......………………………………….62

Лекція 5. Система громадських центрів ………………….....……...71

5.1. Загальноміський центр ……………………………………....71

5.2. Передумови просторової організації………………………..77

5.3. Просторові моделі…………………………………………....79

Лекція 6. Кольори та їх властивості ………………………………..103

1.1. Кольори їх властивості та сприйняття в архітектурному середовищі…………………….............................................103

1.2. Психологічні властивості кольору…………….……….…113

Висновки …………………………………………......……………….119

Короткий словник основних термінів …………………….....…....120

Список літератури …………………………..………………………..123

Додатки ……………..…………………..…………………………..…125

 

Вступ

Наш час поставив принципово нове завдання - проектувати середовище в цілому, пов'язуючи в гармонійній єдності всі її параметри: матеріально-фізичні, функціонально-прагматичні, соціальні, емоційні і естетичні. Очевидно, що вирішувати це завдання неможливо без розуміння єства категорії «середовище», дослідження її будови і властивостей. У тлумачному словнику поняття «середовище» означає наступне:

- тіла, сукупність умов, що оточують що-небудь; обстановка, в якій протікає діяльність людини або інших істот;

- сукупність людей або організмів, пов'язаних із спільністю цих умов, речовина, що заповнює простір;

Специфіка міського середовища зумовлює використовування в дизайні його предметного наповнення. В результаті образ міського середовища -складається звичайно як калейдоскопічна, безперервно змінна картина, що увібрала в себе архітектурні і природні елементи міста, стиль і темп його життя, міру і завершеність вбрання його вулиць і майданів.

Для створення дійсно комфортного інтер'єру необхідне також знання психології, специфічного сприйняття людиною різних форм і матеріалів, глибини простору. Ви коли-небудь чули про явище іррадіації (з латині -неправильне випромінювання)? Так ось, воно полягає в тому, що світлі предмети на темному фоні здаються більш збільшеними проти своїх справжніх розмірів і як би захоплюють частину темного фону. Дизайнери та архітектори охоче використовують іррадіацію в тому випадку, якщо існує необхідність зробити акцент на якійсь частині приміщення, виділити особливо значущий для інтер'єру предмет.

Великий вплив на людське сприйняття простору роблять також ілюзії зору, обумовлені впливом контрасту яскравості об'єкту і фону. На темнішому фоні ми бачимо фігури світлішими і, навпаки, на світлому - темнішими. Чим більше контраст яскравості, тим краще помітний об'єкт і тим виразніше видно його контур і форму.

Основні містобудівні формування:

1. Гідро-геологічні та географічні умови, ландшафтне середовище.

2. Проектна концепція (генплан).

3. Транспортна схема і доступність в архітектурному середовищі (садочки, школи, торгівля, спорт міста

4. Благоустрій та озеленення (фонтани, сквери, спорт площадки).

5. Комунальні зони, автогаражі.

6. Інсоляція і провітрювання сельбищної території (роза вітрів).

7. Екологія і санітарний стан архітектурного середовища.

Лекція 1. Культурний краєвид і концепція сталого розвитку

Збереження культурного краєвиду (культурного ландшафту, виднокраю) у просторі країни та його адаптація до умов розвитку ринкової економіки належать до актуальних проблем містобудівної культури, є складною і суперечливою справою, органічно поєднаною з розвитком містобудівної культури та охороною культурної спадщини.

В освоєнні простору кожної країни проявляється культура суспільства: “Очевидно,' що краєвид міста творять культура та люди, які в ньому живуть. І ми багато в чому винуваті, що духовний ландшафт є таким, а не інакшим... У його творенні бере участь кожен - від майстра теслі, до діячів культури, людей, які володіють фінансовими ресурсами”.

З іншого боку, простір, який нас оточує, постійно впливає на формування нашої культури, важливими є тривалість і стабільність елементів цього простору. Тому необхідно дбати про те, щоб тиск тимчасових і сьогоденних потреб не нищив культурного довкілля, його краси і різноманітності у різних регіонах, щоб кожне містобудівне вирішення враховувало і культуро-творчі чинники формування простору.

Культурний краєвид, ландшафт, виднокрай є частиною загального культурного середовища людини, і його потрібно формувати у результаті цілеспрямованої діяльності суспільства, визначеної суспільними потребами і можливостями та обумовленої традиціями народу.

Культурне середовище є чутливим інформатором рівня цивілізації, і вміння формувати в матеріальних формах просторову організацію життя суспільства, це середовище є наростаючим записом історії суспільно-економічних змін, які спричиняють просторові форми життя людини.

Культурний краєвид, який оточує повсякденно людину, безпосередньо впливає на її психічний стан, створює почуття безпеки чи загрози, почуття ладу і гармонії або хаосу. Зниження культурного рівня суспільства виявляється у відсутності краси поселень, їх бридкому і занедбаному вигляді, а безлад у довкіллі свідчить про невміле господарювання, оскільки “просторовий лад, естетична чутливість і рівень культури взаємно обумовлені”.

На зламі ХІХ-ХХ ст. досить чітко виявилися дві тенденції щодо ставлення до природного довкілля і взагалі до оточення місць життєдіяльності людини. Перша з них, що сформувалася у США і західноєвропейських країнах, головним завданням проголошувала “творення і охорону краси в оточенні поселень людей, а також в натуральному середовищі країни”. Автори і послідовники цієї концепції вважали, що ландшафт, краєвид, який всюди оточує людину, належить суспільству загалом і повинен формуватися на благо суспільства.

Отже, охорона і цілеспрямоване формування ландшафту, краєвиду країни, а також і міський краєвид, стали одним з основних принципів урбаністики у США і західноєвропейських країнах. Демократичні суспільства почали цілеспрямовано охороняти природне довкілля під час розвитку урбанізації, дбати про його якість та красу.

Цілковито протилежних поглядів на формування культурного краєвиду дотримувалися у і 920-1930-х роках у колишньому Радянському Союзі, тобто і в УРСР. У тоталітарній державі домінувало переконання про можливість довільного перетворення природного довкілля або “підкорення природи” технічними засобами з метою прискорення економічного розвитку. Таке переконання стало складовою державної політики і пропаганди у 1930-х роках у СРСР під гаслом “ми не можемо чекати милостей від природи”. Незабаром гасло набуло практичного втілення, наприклад, в будівництві каскадів гідроелектростанцій та створенні величезних водосховищ, так званих “штучних морів” на Дніпрі, Волзі та сибірських ріках.

Всі ці заходи в офіційній пропаганді подавали вже на початку 1950-х років як “геніальний сталінський план перетворення природи”, що мав підпорядкувати природу “радянському народові”. Десятиліттям пізніше виявилося, що їхнім наслідком стала деградація величезних територій, непередбачувані зміни клімату, втрата багатьох об’єктів культурної спадщини. Сотні тисяч гектарів родючих українських чорноземів були затоплені, десятки тисяч людей переселені на нові місця, порушена рівновага природних екосистем. Інакше кажучи, відбулася широкомасштабна деградація культурного краєвиду у масштабі країни, яка негативно вплинула і на економіку (що парадоксально), передусім на сільське господарство.

Пізніше в Україні та Білорусії до цього додалися наслідки ядерної катастрофи на Чорнобильській АЕС у 1986 р., які зупинили урбанізаційні процеси на значній території внаслідок радіоактивного забруднення, наслідки цієї катастрофи ще до кінця не усвідомлені і не оцінені, хоча зрозумілий їхній глобальний характер.

Одночасно з розвитком урбанізації продовжується відокремлення міщанина від природного довкілля і заміна його штучно організованим середовищем. Більшу частину життя міщанин проводить у замкнутих приміщеннях (на роботі і вдома), залишаючись ізольованим від природного довкілля. За цих умов особливо сильно відчувається людиною недосконалість урбанізованого простору та його містобудівних і архітектурних форм.

Водночас, як вже було зазначено, у розвинених країнах з кінця XIX ст. формувалося розуміння потреби знайти рівновагу між вимогами суспільно-економічного розвитку і засобами та станом природного довкілля.

У 1950-х роках видавалося, що у країнах з централізовано-плановим управлінням (так званого соціалістичного табору) цього можна буде досягти. Однак на початку XXI ст. ми є свідками своєрідного парадоксу - після розпаду соціалістичної системи, зокрема у Європі, стало очевидним, що більше просторового ладу та рівноваги в урбанізованому просторі та природному довкіллі у так званих західних країнах, де демократичні суспільні інститути за умов ринкової економіки напрацювали механізми більш-менш задовільного регулювання процесів урбанізації у загальних інтересах суспільства.

Потреба збереження гармонії природного довкілля і поєднання її з потребами урбанізації зумовили подальший розвиток концепції цілеспрямованого формування культурного ландшафту (краєвиду). Однак наприкінці XX ст. стало очевидним, що не можна обмежуватися тільки заходами з охорони довкілля, якими досконалими вони б не були.

На конференції ООН у Стокгольмі у 1972 р. було звернено увагу світової спільноти на потребу взаємного узгодження проблем охорони довкілля з процесами розвитку, оскільки ці два види діяльності трактувалися як протилежності. Після десятиліття дискусій у Всесвітній комісії з навколишнього середовища і розвитку у 1987 р. визначили зміст, значення і принципи сталого розвитку (sustainable development). Йдеться про тривалий розвиток, який задовольнить потреби сучасної людини без шкоди для потреб майбутніх поколінь.

На початку XXI ст. ця концепція стала складовою глобального напрямку розвитку людської цивілізації - сталого розвитку, опрацювання теоретичних положень якого і здійснення практичних заходів здійснюється під патронатом.

Свій морально-політичний і правовий статус фундаментальної концепції сучасного світу принципи сталого розвитку одержали в 1992 році на конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро, де були присутні делегації урядів 179 держав світу, а також численні міжнародні і неурядові організації. Були визначені 27 принципів сталого розвитку, прийнятий і схвалений всіма учасниками програмний документ “Порядок денний - XXI”, що містить рекомендації керівникам усіх країн світу розробити для своїх територій стратегічні програми сталого розвитку.

Під патронатом європейської спільноти опрацьовано декілька документів щодо сталого розвитку міст: “Зелений рапорт” 1990 р. стосується міського середовища, у програмі “Європа 2000+: Співпраця для просторового розвитку Європи” 1994 р. окреслено тенденції сталого розвитку, у 1994 р. проведено Європейську конференцію сталих міст, на якій прийнято “Хартію європейських міст (Хартія з Аальборг)”. Хартію підписало понад 300 представників європейських міст, котрі зобов’язалися опрацювати місцеві довготермінові плани сталого розвитку, перші результати обговорено на конференції “Європейські міста сталого розвитку” (European Sustainable Cities) у Лісабоні у 1996 р. У 1998 р. в Європейській раді урбаністів опрацювали “Нову Афінську хартію”, у цьому документі викладено рекомендації щодо нових принципів розпланування міст.

У високо розвинутих країнах проблеми сталого розвитку розглядають у комплексі соціально-економічних та урбанізаційних? процесів. Наприклад, сталий розвиток регіону Токійської затоки означає збалансований розвиток токійського метрополітенського ареалу, де проживає близько ЗО млн. мешканців і створюється третина продукту другої за величиною (після СІЛА) національної економіки. Опрацьований К. Куро-кавою “План Токіо 2025” пропонує створення штучного острова площею третини сучасної затоки з зібраного на дні намулу. Новий острів має помістити 4 млн. мешканців у власних будинках з яхтовими пристанями, - стверджує автор проекту.

Водночас критики проекту зауважують, що будівництво у 1997 р. між двома берегами Токійської затоки великого моста-тунелю завдовжки 15 км виявилося економічно збитковим.

В Україні процеси загальної деградації простору внаслідок “соціалістичної урбанізації*” загострилися у другій половині XX ст., однак суспільно-економічні зміни після 1991 р., а потім нестабільність економічної ситуації поки-іцо не дають змоги здійснювати заходи сталого розвитку у потрібному обсязі.

Сучасний стан урбанізованого культурного краєвиду в Україні сформувався під тиском кількісних потреб, які постійно не задовольняли. Суспільно-економічні умови другої половини XX ст. створили неписане правило, що немає умов для охорони довкілля і творення естетичних цінностей, головним є забезпечення кількісних показників забудови. Тиск суспільних потреб був і залишився вигідним прикриттям всіх дій, які спричиняють деградацію навколишнього середовища.

Тому проблема сталого розвитку поселень в Україні донині обмежується стадією теоретичних дискусій та окремих спроб урбаністичного проектування, однак без відповідних економічних ресурсів і дотримання відповідного законодавства реалізація цих заходів неможлива.

Розвиток урбанізації у розвинених країнах набуває еластичності щодо пристосування до майбутніх змін, набуває цілісності для уникнення територіальної і просторової дезінтеграції, наголошено на чинниках постійності на противагу нестабільності, розглядають альтернативні просторові можливості розвитку.

До такого висновку підводять глибокі структурні зміни у світовій економіці, глобалізація управління економікою за одночасної диверсифікації виробництва. Впровадження високих технологій створило невідомі раніше можливості задоволення практично будь-яких потреб ринку, а, з іншого боку, масова культура постійно генерує ці потреби.

На початку XXI ст. основним напрямком подальшого розвитку урбанізації у розвинутих країнах почали вважати сталий розвиток, постулатам і принципам якого потрібно підпорядкувати всі сфери життєдіяльності.

Міське поселення у контексті сталого розвитку розглядають як “екологічне місто”, просторово розвинений своєрідний “генератор” відновлюваної енергії. Для цього місто повинно бути поєднане з глобальною мережею комунікацій, інтегроване в регіон, у ньому необхідно визначити оптимальний баланс концентрації та децентралізації функцій. Простір міста повинен зберігати культурну ідентичність та забезпечувати соціальну різноманітність разом з концентрацією високоякісних функцій, бути сумірним людині (людський масштаб урбанізації), забезпечувати збалансованість з природою завдяки інтегрованій системі озеленення, мінімалізацію площі забудови, мінімальне споживання енергії та перероблення відходів.

Під патронатом Європейського Союзу опрацьовано програму розвитку екологічних міст у декількох країнах, які повинні стати зразками для інших. До цих міст належать Трнава у Словаччині, Тюбінген у Нічеччині, Бад Ішль у Австрії, Дьєр в Угорщині, Тампере у Фінляндії, Умбертіде в Італії, Барселона в Іспанії.

До наукового обґрунтування і практичного виконання програми залучено ЗО учасників-партнерів з 9 європейських країн, до них входять науковці, консультанти, представники муніципалітетів. Генеральним координатором програми визначено Економічний університет у Відні [47]. Отже, почато здійснення загальноєвропейської урбаністичної програми, покликаної показати нові суспільно-політичні та архітектурно-технологічні можливості функціонального і естетичного збагачення та покращання культурного краєвиду, міського середовища і природного довкілля.

Лекція 2. Планування і проектування міського простору

Формування міського простору завжди було і залишається складним суспільно-економічним і культурним процесом, в якому, залежно від рівня розвитку суспільства, географічного розташування, політичних та історичних обставин, переважали ті чи інші чинники. Еволюція урбанізації у ХІХ-ХХ ст. показала, що цей процес не може бути стихійним і зумовленим тільки “чинниками ринку”, в інтересах суспільства необхідне його спрямовування і регулювання.

Просторове планування в руках влади є інструментом регулювання господарського освоєння території, а урбаністичні доктрини є ідеологією цього процесу і слугують для пояснення суспільству стосованих механізмів і заходів [361]. Все це у сукупності формує урбаністичну політику держави на територіальному рівні країни, регіону, групи поселень чи окремого поселення.

Прикладом помилкової урбаністичної політики загалом було схематичне перенесення у практику містобудування СРСР 1960—1980-х років постулатів “нового урбанізму” і “сучасної архітектури” 1930-х років, що на практиці зумовило деградацію міського простору. Загальновідомим прикладом цього є великі території “типової"” багатоповерхової житлової забудови у всіх “посткомуністичних” містах, про врахування природно-кліматичних особливостей, історичних та регіональних традицій тут взагалі не йшлося.

Метою планування просторового розвитку міста насамперед є визначення цілей розвитку і політики щодо напрямків розвитку, координація всіх документів, що стосуються освоєння і використання простору міста. Сюди входить також перелік і тематика місцевих (локальних) планів та встановлення принципів і меж регулятивного втручання органів міської влади. Варто зауважити, що термін “планування” (англ. regional planning, town planning, urban planning) стосується переважно розроблення загальних соціально-економічних передумов і концепцій, напрямків просторового розвитку територій і поселень, натомість поняття “проектування” (англ. urban design) означає, як правило, процес проектування розпланування міських і приміських забудованих територій.

Під час реалізації планів і проектів звичайно виникають розбіжності та відхилення, зумовлені низкою причин. Для визначення вихідних даних для містобудівного проектування використовують прогнози та показники розвитку містоутворювальних та містообслуговувальних чинників. Річ у тому, що точне передбачення деяких з них за умов ринкової економіки взагалі малоймовірне, наприклад, це стосується обсягу і призначення капіталовкладень різних інвесторів протягом тривалого проміжку часу.

Тому існує потреба опрацювання і впровадження у практику планування і проектування методів, які дають змогу швидко реагувати на зміни суспільних та економічних потреб. Основною складовою таких методів сьогодні можна вважати динамічну модель розвитку міста, яка дає змогу здійснювати біжучий контроль (моніторинг) і вносити відповідні зміни.

Для цього необхідно застосувати цифрові технології нагромадження містобудівної інформації та відповідні процедури її оброблення для формулювання вихідних даних для проектування і здійснення самого процесу проектування. Саме таким є призначення містобудівного кадастру, тобто автоматизованої інформаційної системи, яка містить дані про територію міста і всі міські об’єкти забудови, ці дані необхідні для: -розроблення генерального плану міста; -управління і перспективного планування розвитку міста; - проектування забудови на території міста; - експлуатації об’єктів міського господарства; -обліку об’єктів нерухомості і природних ресурсів; -відведення земельних ділянок та землевпорядкування; -проведення природоохоронних заходів тощо [365].

Застосування містобудівного кадастру дає змогу адміністраторам, планувальникам і проектантам оперативно у реальному часі отримувати інформацію про стан тієї чи іншої території (ділянки) та обґрунтовано визначати можливості її використання в комплексі з іншими територіями під час подальшої урбанізації. Водночас необхідно зауважити, що постанова Кабміну України “Про містобудівний кадастр населених пунктів” була прийнята ще у 1992 р., однак донині складання містобудівних кадастрів не завершене. Тут варто згадати, що для території колишньої Галичини у складі Австро-Угорщини протягом трьох років (1779-1782 рр.) була виконана так звана “карта Міга” з досить детальною інформацією про всі поселення [366].

Урбаніст-адміністратор (в Україні це, наприклад, головний архітектор області, району, міста) чи урбаніст-проектант, будучи виразником суспільних інтересів загалом, передбачає тим самим просторові форми для діяльності певних груп майбутніх користувачів чи інвесторів. Отже, містобудівник своїми просторовими вирішеннями задає окреслені просторові обмеження окремому інвестору і, отже, змушує інвестора до певної зміни його власної оптимальної діяльності. Оскільки діяльність урбаніста-адміністратора чи урбаніста-проектанта завжди регламентується законодавчими документами і детальними нормативами, то інвестор часто трактує цю діяльність як бюрократичну, що “заважає працювати” і “заважає будувати”.

Звідси постає те, що погодити суспільні інтереси (виразником яких виступає урбаніст) з інтересами окремого інвестора може тільки відповідна система економічних чинників-регуляторів. Ними можуть бути, наприклад, податок на землю, податок на нерухомість, оплата за право будівництва, різна вартість земельних ділянок залежно від їх розташування на території міста тощо. Отже, впровадженням економічних чинників до містобудівного проектування відбувається його пов’язання з'плануванням економічного розвитку території, тобто країни загалом, того чи іншого регіону, окремого поселення або його частини.

Водночас в реаліях сучасної України архітектори (урбаністи) поступово втрачають контроль над процесами розвитку територій, ініціатива переходить до землевпорядників з причини невизначеності пріоритетів розвитку містобудівних систем [367]. З іншого боку, поняття земельної ділянки є загальнозрозумілим як для владних структур так і для інвесторів, натомість проблеми цілісного розвитку територій загалом вважаються такими, що “заважають сьогодні будувати”.

Наприкінці XX ст. з метою ефективнішого формування міського простору під час його планування і проектування стали застосовувати методи урбаністичного маркетингу.

В урбаністичному маркетингу можна виділити такі істотні ознаки:

- орієнтація на користувачів (клієнтів) -адресатів міської політики у самому місті і поза його межами;

- урбаністичний маркетинг стосується міста як цілісності, тобто його фізико-географічного простору, розташування, людського потенціалу, засобів виробництва, інженерної інфраструктури, історико-культурної (насамперед архітектурної) спадщини, знаменних подій.

З огляду на складність продукту у практичній діяльності виділяють сегменти маркетингу, наприклад, маркетинг простору (території), маркетинг культури, маркетинг туризму тощо. Маркетинг міста вимагає інтенсивних зв’язків, координації і спільних дій територіальних органів влади і приватного сектора, вимагає взаємної інформації “акторів” про їх інтереси. Бо тільки за цієї умови можлива взаємна координація дій, зростає значення “клімату” середовища міста.

Маркетинг міста має комплексний характер і складається з планування і проектування, реалізації та контролювання процесу розвитку міста. Беручи до уваги складність системи міста з погляду маркетингу, його можна розглядати у трьох аспектах: а) простір маркетингу (місто як ринок); б) об’єкт маркетингу (місто як продукт); в) суб’єкт маркетингу (місто як підприємство) [368].

Застосування методів маркетингу стосовно розвитку міст вимагає здійснення комплексу заходів на регіональному і місцевому (локальному) рівнях, в цьому аспекті для західноукраїнського регіону корисним може бути польський досвід проведення таких заходів. Тут принциповим є визначення взаємних зв’язків між маркетингом і урбаністичним (містобудівним) плануванням і проектуванням, створення інформаційної системи для реалізації маркетингової стратегії, йдеться про інформування суб’єктів господарювання про загальні визначені напрямки розвитку міста.

Підставою маркетингових заходів слугує план (проект) перспективного розвитку міста. Для розроблення цього плану необхідно: - опрацювати стратегію економічного розвитку міста з врахуванням загальнодержавних і регіональних умов;

- визначити взаємне пов’язання плану економічного розвитку з урбаністичним плануванням і проектуванням. При цьому особливу увагу потрібно звертати на містобудівну композицію, тобто просторове формування міста загалом і його частин;

- забезпечити проведення консультацій та обговорень з громадськістю за допомогою інформаційних матеріалів, які в доступній формі пояснюють перспективи розвитку міста.

Під час опрацювання умов реалізації урбаністичного маркетингу необхідним є насамперед чітке визначення форм власності на нерухомість у місті та здійснення заходів щодо задоволення вимог і потреб користувачів (клієнтів) простору (території) міста щодо його якості. Для залучення інвесторів потрібно пропонувати їм відповідно підготований простір (територію), що дасть змогу розширити кількість клієнтів і встановити вищу ціну.

Важливою умовою успішного проведення урбаністичного маркетингу є організація спеціального навчання для управлінців (менеджерів) та планувальників (проектантів) [369].

Порівняння переліку вищезгаданих засобів і ситуації в Україні дає змогу зробити деякі зауваження. Сьогодні в нашій країні практично відсутні будь-які форми навчання в галузі урбаністичного маркетингу, наслідком чого є ситуація, коли управлінці (адміністратори, менеджери), користувачі (клієнти, інвестори) та урбаністи (містобудівники) ведуть діалог про проблеми міста якби різними мовами, часто не розуміючи один одного.

Інформування суб’єктів господарювання про основні напрями розвитку міста сьогодні є випадковим, фрагментарним і суперечливим. Це зумовлено тим, що плани перспективного соціально-економічного розвитку міст, опрацьовані в умовах радянської централізованої економіки, втратили сенс як керівництво до практичних дій і як підстава для опрацювання планів урбаністичного розвитку, а планування за нових суспільно-економічних умов перебуває на початковій Стадії. порушень зон регулювання забудови, будівництві на озеленених територіях загального користування тощо. Окремі “потужні інвестори” стали настільки “ринковими” у своїх діях, що зруйнували пам’ятки архітектури для звільнення ділянок для нового будівництва.

Варто зазначити, що успішне планування розвитку міста за допомогою методів маркетинг можливе тільки у скоординованій міською владою співпраці управлінців (менеджерів), інвесторі! (забудовників) і мешканців міста.

Організація планування і інвестування територіального розвитку та будівництва у післявоєнному часі XX ст. в тогочасному СРСР була спрямована на забезпечення індустріалізації країни, перевагу отримало творення нового, нової субстанції, нових цінностей. Проблеми експлуатації (користування), утримання і модернізації існуючого майна вважали другорядними.

Діюча модель планування і інвестування перестала бути ефективною, коли внаслідок суспільно-економічних змін кінця XX ст. найактуальнішими стали проблеми перетворення та модернізації існуючої субстанції. Причина занедбання міського середовища полягає також у тому, що у “соціалістичний період” колишня комунальна власність була поділена між різними відомствами та організаціями, які діяли кожне відповідно до власних інтересів. У міській адміністрації не представляли інтереси мешканців, а “доводили до відома” директивні вказівки вищепоставленого керівництва.

Проблема сьогодення у посткомуністичних країнах - з погляду просторової політики - не нищити існуючих цінностей, а покращувати стан їх збереження до того часу, коли настане можливість дійсної ревалоризації - відновлення цінності культурного середовища.

У європейській практиці вважається, що за умови збереження у місті цінного історико-архітектурного комплексу, основною метою планування просторового розвитку повинно бути визначення способів просторового формування міста у єдності з напрямами охорони його природно-культурного середовища.

Наприклад, програма просторового розвитку Кракова до 2020 р. базується на таких принципах:

- міське планування є постійним процесом, тому попередні плани є основою для сучасних праць;

- прийнятий у 1997 р. Генеральний план міста є підставою для окреслення розвитку міста на найближчу перспективу;

- місто має ознаки метрополії і пов’язане з навколишнім регіоном, тому планування просто-

Окрім того, на початку ринкових перетворень в Україні поширились в суспільній свідомості думки про недоцільність адміністративного регулювання просторового розвитку міста. Для історичних міст, зокрема, Львова, це мало негативні наслідки у результаті порушень охоронних зон пам’яток архітектури, масових рового розвитку регіону (Краківського воєводства) розглядається разом з Генеральним планом міста;

- важливими чинниками визначаються зв’язки міста з великими містами Європи і впливи загальних глобалізаційних процесів [370].

Краків входить до групи двадцяти головних міст Європи, що визначає пріоритетом розвитку посилення конкуренційності міста як підстави для покращання умов життєдіяльності його мешканців. Це означає зростання метрополітальних функцій міста як європейського осередку науки, культури, мистецтва, туризму, а також сучасного високотехнологічного виробництва.

Метрополітальні функції міста розвиваються згідно з трьома програмами: А - Атрактивність; Б - Функціональність; В - Ідентичність.

A. Краківська метрополія успадковує історико-культурний потенціал національного значення, втілений у історії міста та його історико-архітектурній спадщині, природному довкіллі, у інтелігентському середовищі (науковці, митці). Звідси випливає необхідність створення просторових умов для розвитку інтелектуального і культурного потенціалу і для високотехнологічного виробництва, а також для житлового будівництва і обслуговування туризму.

Б. Програма передбачає удосконалення взаємних пов’язань різних функцій на території міста і модернізацію загальноміської транспортної системи та транспортних мереж, передусім рейкового транспорту.

B. Просторова структура міста визначає якість середовища і умови життєдіяльності мешканців. Програмою передбачено засоби і заходи формування “краківського” міського краєвиду і рекомпозиції його вузлів з метою ідентифікації тих чи інших “місць у місті”. Звідси виникає вимога рекомпозиції функціонально-просторової структури міста з наданням їй пізнавальних рис, а цілому місту рис просторової спадкоємності і гармонії краєвиду. Для цього необхідним є: надати структурним елементам впізнавальних індивідуальних рис з погляду функції і форми; акцентування у просторі міста місць громадської активності; визначення і розвиток озеленених територій як інтеграційних просторів між різними функціональними зонами [371].

В Україні за умов перехідної економіки і нечіткості компетенції органів територіального управління можна окреслити лише загальні напрями необхідних дій у галузі просторового планування: - здійснення всіх можливих заходів щодо запобігання нищення культурного краєвиду України; - освіта суспільства щодо культурних цінностей та просторового ладу, за допомогою викладання цієї проблеми у школах, вищих навчальних закладах, громадських науково-технічних організаціях; - популяризація та висвітлення проблеми у мас-медіа; - підвищення кваліфікації у проблемі формування міського простору керівників усіх рівнів, які приймають урбаністичні рішення; - підвищення рівня кваліфікації спеціалістів просторового планування (тут визначальне значення вищої освіти у навчанні студентів і проведенні курсів підвищення кваліфікації); - створення громадських та політичних “груп натиску”, “лоббі” з метою дотримання просторового ладу безумовним виконанням правових норм і дотриманням відповідних вимогу проектуванні, будівництві та експлуатації територій і забудови; - створення можливостей індивідуальних вирішень у конкретному середовищі, ліквідація “типовості” та одноманітності у освоєнні простору.

Неважко помітити, що здійснення вказаних заходів вимагає участі кваліфікованих фахівців, з одного боку, і розуміння потреби впорядкованого міського простору з боку громади мешканців, з іншого. У сукупності необхідне підвищення загального культурного рівня суспільства, пропагування образу і форм “гарного міста, приязного людині”.