Принципи, що стосуються діяльності вихованців.

Принцип свідомості, самодіяльності та активності вихованців. Не даремно народна мудрість наголошує, що “Хто думає, той і розум має”. К.Д.Ушинський вважав, що виховання не лише мусить розвивати розум людини та дати їй певний обсяг відомостей, а й має запалити у неї жадобу серйозної праці, без якої життя її не може бути ні достойним, ані щасливим, а С.Френе підкреслював, що у кожній дитині закладено більше істин, ніж у всіх педагогічних підручниках, а функція педагога полягає в тому, щоб допомогти дитині виявити в собі та розвинути те, що їх органічно властиве.

Процес виховання – це двоєдиний процес, в основі якого лежить взаємодія вихователя і вихованця. Однією з умов досягнення успіху у виховній діяльності є перетворення військовослужбовців на активні постаті – в суб’єктів власного виховання. В основі цієї активності лежить змістовна свідома мотивація, яка спрямована на активну участь у воїнській діяльності. Вона виражається у тому, що воїни усвідомлюють цілі виховання, планують і організовують свою діяльність, уміють контролювати власні навчально-пізнавальні дії, виявляють інтерес до військово-професійних знань, ставлять завдання та уміють їх розв’язувати.

Аналіз досвіду сучасних педагогів-новаторів показує, що найбільш ефективним напрямком підвищення якості будь-якого виховання є створення таких психолого-педагогічних умов, в яких вихованець спроможний зайняти активну особистісну позицію та найбільш повною мірою розкритися не тільки як об’єкт виховання, а й як суб’єкт. Активне життя дитячої думки В.О.Сухомлинський вважав найголовнішою передумовою свідомого ставлення до виховання, міцних і глибоких знань, і делікатних інтелектуальних взаємовідносин у колективі. Бути суб’єктом виховання означає його перетворення із пасивної особи в активну, тобто архітектора власного творчого самовдосконалення.

Окрім цієї фундаментальної причини введення цього принципу існують і інші. Наприклад, зміст військової служби і труднощі, які виникають під час її проходження громадянами України; падіння престижу військової служби у суспільстві та, відповідно, небажання певної частини молоді служити у лавах Збройних сил України; падіння мотивації військової служби, яка є важливою складовою частиною будь-якої суспільної діяльності; гуманізація та демократизація військової служби.

Невміння врахувати наслідки недотримання цього принципу під час організації та проведення бойової і гуманітарної підготовки, виховних заходів пояснює незацікавленість особового складу у ряді випадків у результатах власної навчальної діяльності та постійного самовдосконалення. У зв’язку з цим глибоке опрацювання технології формування навчально-виховної мотивації у вихованців становить важливе завдання теорії військового виховання, військової дидактики та педагогічної психології.

Безперечно, мудро роблять ті військові педагоги, які мотивацію пізнання використовують для формування професійної мотивації та військово-професійної спрямованості особистості майбутнього спеціаліста. Тому у виховному процесі повинні чітко окреслюватися контури і характер майбутньої військово-професійної діяльності.

Для ефективної реалізації цього принципу можна сформулювати такі правила:

формування широкого кругозору щодо різноманітних проблем суспільного життя народу України та Збройних сил України;

створення у військовослужбовців позитивного уявлення про службу в лавах Збройних сил України;

формування розуміння військовослужбовцями смислу військової служби;

вироблення мотивації військової служби;

формування всебічного інтересу до військової служби в лавах Збройних сил України, до конкретного військового фаху;

зацікавлення воїнів у результатах своєї військової праці й показ цих результатів для досягнення успіху у власній військово-професійній діяльності та військового підрозділу;

перетворення воїнів у зацікавлених та активно діючих осіб життєдіяльності військового підрозділу і співучасників їх успіхів у бойовій та гуманітарній підготовці, підтриманні постійної бойової та мобілізаційної готовності;

визначення конкретних цілей і завдань виховного процесу, кожного виховного заходу;

надання особистісного смислу і конкретного змісту діяльності воїнів;

спонукання вихованців до правильної самооцінки власних дій, вчинків, виховання у них звичок самоаналізу і самоконтролю та потреби самовдосконалення тощо.

Принципи сучасної теорії військового виховання створюють систему, цілісну єдність, що виявляється в їх тісному взаємозв’язку, взаємозалежності та різноманітності їх взаємин. Тому військовому педагогу необхідно орієнтуватись у своїй діяльності не на окремі принципи виховання, а на їх систему, яка забезпечує оптимізацію як процесуального, так і змістовного компонента виховання військовослужбовців. Творче їх використання, виходячи з конкретних умов навчально-пізнавальної діяльності вихованців, забезпечує ефективність усього виховного процесу, постійну бойову і мобілізаційну готовність військових підрозділів і частин.