Аналіз досягнень і втрат у процесі модернізації освіти в Україні.

 

Сучасна освітня політика має реалізовуватись у контексті потреб модернізації країни згідно зі Стратегією сталого розвитку «Україна — 2020» (2015 р.), Угодою про асоціацію між Україною та Європейським Союзом (2014 р.), іншими стратегічними документами української держави, що визначають її європейський і світовий статус у майбутньому.

Модернізація системи освіти в Україні вимагає уваги до вирішення проблем невідповідності структури підготовки спеціалістів реальним потребам економіки, розвитку освіти протягом життя, пришвидшення темпів інтеграції у європейський і світовий інтелектуальний простір.

З урахуванням кризового економічного стану країни потрібно насамперед визначити найважливіші освітні проблеми та обґрунтувати способи їх розв’язання в найближчі роки та в перспективі. Отже, важливо об’єктивно оцінити досягнення і втрати минулого двадцятип’ятиріччя.

З-поміж найважливіших досягнень такі:

• розроблення нової методології розвитку української освіти (цілі та цінності демократичного суспільства, особистісного розвитку, спрямованість до європейських та світових освітніх і наукових просторів тощо);

• створення каркаса нового законодавчого поля функціонування освіти;

• визначення засад рівного доступу кожного громадянина до якісної освіти всіх рівнів як магістральний напрям її розвитку;

• формування змісту освіти на основі державних стандартів як важеля збереження єдиного освітнього простору та управління якістю освіти в країні;

• створення науково-методологічного і значною мірою програмно-методичного ресурсу для переходу на 12-річну загальну середню освіту;

• перехід до варіативної освіти, створення варіативних програм, підручників і навчальних посібників як у центрі, так і в регіонах, а також у навчальних закладах;

• використання нових форм і технологій контролю та оцінювання навчальних досягнень учнів, студентів, запровадження зовнішнього незалежного оцінювання;

• упровадження нової методики атестації педагогічних і науково-педагогічних кадрів і державної акредитації навчальних закладів;

• поширення нових навчальних технологій (ІКТ, компетентнісна освіта, дистанційна освіта, інтерактивні методики тощо);

• рух до багатоканального фінансування галузі;

• створення національної педагогічної преси;

• розвиток професійних об’єднань, товариств у центрі та регіонах, що сприяло становленню державно-громадського управління.

Основні втрати реформування української освіти такі:

• відсутність системної науково обґрунтованої ідеології розвитку освіти, її ситуативна політизація, слабкий вплив на освітній і культурний рівень суспільства, що зумовило значне послаблення консолідуючої, культуротворчої місії освіти;

• згортання мережі дошкільних навчальних закладів унаслідок відсторонення влади від розв’язання проблем дошкілля, відсутність прогнозу демографічної ситуації і потреб розвитку освіти в регіонах, нерозробленість правових засад щодо статусу землі та будівель, що зумовили неготовність цієї освітньої ланки забезпечити дошкільну освіту, передусім для дітей старшого дошкільного віку;

• дотепер не визначено функцій професійно-технічних навчальних закладів і технікумів, училищ, коледжів у нових ринкових умовах, інноваційній економіці;

• унаслідок слабкого контролю в центрі та на місцях кількісного зростання мережі вищих навчальних закладів виникли ризики здобуття молоддю неякісної освіти, погіршився імідж української вищої школи за кордоном. Задавненість і масштабність проблеми спричиняють велике соціально-педагогічне й економічне напруження щодо її розв’язання в сучасних умовах, уможливлюють корупцію і хабарництво;

• перехід до наступних етапів модернізацій системи освіти без належного моніторингу якості попереднього стану зумовив безвідповідальність управлінців за результати, загальмував розвиток економіки освіти, інноваційний рух до її нової якості тощо;

• педагогічна освіта стала аутсайдером вищої школи, її стратегія — наздогнати, а не випередити. Школа перестала бути реальним замовником змісту і результатів підготовки майбутнього вчителя. Навіть у педагогічних університетах професія вчителя перетворилася лише на одну з-поміж інших. Учитель недостатньо формується як суб’єкт сучасних цінностей;

• старіння матеріально-технічної бази, особливо в секторі професійно-технічної освіти;

 

Загалом українська освіта фактично не стала загальнонаціональним пріоритетом.

Причинами такого стану є:

• відсутність реального визнання в державі освіти локомотивом суспільного та економічного розвитку;

• певна неузгодженість законів прямої дії, їх функціональна неповнота;

• несформованість моніторингу виконання законів і нормативів розвитку освіти;

• недостатня осмисленість швидких і несистемних змін розвитку освіти, що зумовили непослідовність впливів, зокрема процесуальну незавершеність попередніх модернізацій;

• низький соціальний і матеріальний статус педагогічних та науково-педагогічних працівників;

• централізація управління, що призводить до надмірної бюрократизації, негнучкості реагування на потреби освіти, знижує відповідальність регіонів і суспільства за її якість;

• брак сучасної статистики, своєчасної об’єктивної і повної інформації щодо управління освітою не дає змоги вірогідно визначити її якість у регіонах, місце української освіти в європейському і світовому співтоваристві;

• за два з половиною десятиліття не досягнуто вчасного необхідного і достатнього забезпечення навчальних закладів програмами, підручниками, навчальним обладнанням;

• розрив у часі та змісті модернізаційних процесів у загальній, професійно-технічній, вищій і післядипломній освіті став причиною неготовності значної частини педагогічних, науково-педагогічних і управлінських кадрів до ефективної участі в інноваційному розвитку освіти;

• залишається на периферії державної уваги розбудова системи безперервної освіти громадян різного віку впродовж життя, яка має охоплювати формальну, неформальну та інформальну її складові, а також інструменти модулювання, кредитування та кодифікації навчання з метою його обліку, накопичення і трансферу, що гальмує формування суспільства, яке постійно навчається.

Зазначені та інші напрями розвитку освіти поки що не набули системного, взаємопов’язаного характеру, а відтак, не утворюють цілісної державної політики в освіті. Найповніше використання перетворювального потенціалу розвитку освіти за нових умов потребує значних зусиль щодо досягнення нею відповідного статусу шляхом системного доопрацювання законодавства і створення нової нормативної бази, поліпшення кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення та, безумовно, — потужної випереджувальної науково-методологічної і методичної підтримки освітньої сфери.

У цьому процесі доцільно враховувати європейські екстраполяційну та економічно ефективну моделі, що мають ґрунтуватися на людиноцентрованій парадигмі освіти, компетентнісному підході, концепції вимірюваності освітньої якості.

 

 

 

Коротко розглянемо уроки попередніх реформ та пріоритети подальшого розвитку української освіти.

Уроки попередніх реформ розглянемо через призму діяльності міністрів України

Українські міністри, які були в освіті, — це досить енергійні люди, які намагалися, змінюючи один одного, змінювати пріоритети та плани реформування, проте цілі української освітньої реформи упродовж років незалежності України залишаються абстрактними і розмитими, а їх наслідки викликають бурхливу дискусію в суспільстві.

Міністр народної освіти Української РСР, міністр освіти України (1990—1992) Зязюн Іван Андрійович запам’ятається діяльністю з ухвалення Верховною Радою Закону України «Про освіту» від 04.06.91, надзвичайною увагою до становища учителя, намаганням впровадити авторський проект розвитку педагогічної майстерності і оригінальними ідеями стосовно змісту освіти, наприклад, пропозицією, щоб кожний випускник школи знав не менше 300 українських народних пісень з півмільйона існуючих

Міністр освіти незалежної України (1992-1994) Таланчук Петро Михайлович, дійсний член Академії педагогічних наук України, заслужений діяч науки і техніки України, доктор технічних наук, професор.

Дісталася критична ситуація з освітою в Україні: постійні затримки з виплатою зарплати, мізерні оклади, застаріла філософія освіти. Інженер П. М. Таланчук прагне зробити «виховання» фокусом освітнього процесу. Не побоюючись повального тестування, впроваджує такий його варіант, який надовго дискредитує ідею тестування.

Хоча людська пам'ять є суперечливою, директори шкіл, наприклад, вважають, що за часів міністра Таланчука були ухвалені найбільш демократичні документи для розвитку українського шкільництва. Проте водночас розпочалася трансформація освіти без її законодавчого обґрунтування. З 1991 по 1994 рік виникає кілька сотень приватних закладів освіти в умовах відсутності відповідних регламентуючих законодавчих актів, механізму регулювання цих процесів. «…Навчальні заклади «нового типу», ніби куркою на яйцях, висиджувалися у коридорах і приймальнях тодішнього Міністерства освіти» і водночас робляться спроби зруйнувати систему післядипломної освіти. Лише 1995 року, щоб спинити цей спонтанний процес, створюється Державна акредитаційна комісія, завданням якої стало ліцензування й акредитація всіх закладів освіти різних форм власності.

Міністр освіти України (1994-1999) Згуровський Михайло Захарович, доктор технічних наук, академік НАН України, Академії педагогічних наук України, іноземний член Російської академії наук.

Діяльність:

Запам’ятається передусім створенням прецеденту суміщення посад міністра і ректора. З цього, до речі, розпочалася тенденція зайняття найвищих посад в українській освіті однією особою, такий собі український дуумвірат навиворіт. Нонсенс, щоб директор школи водночас керував відділом освіти у районі, а от очолювати міністерство і водночас університет чи академію, або університет і ВАК, виявилося фіксує суттєве зниження ефективності науки в ВНЗ прийнятним.

У час роботи міністра (слуги) і водночас ректора (управителя) громадська АН ВШ України, втрату надії та моральну депресію в рядах професорсько-викладацького складу, виступає проти впровадження контрактної системи прийняття на роботу професорсько-викладацького складу.

Викладачі ВНЗ у цей час, як характеризує В.Г.Кремень, «перевантажені педроботою і не в змозі викроїти час для наукових досліджень, науковці ж часто не мають можливості донести до студента найновіші результати своєї роботи. І до того ж і одні, і другі ведуть напівжебрацьке існування».

Міністр освіти України (1999) Зайчук Валентин Олександрович, Кандидат педагогічних наук (1994), професор (2005), академік АПНУ (Відділ педагогіки і психології професійно-технічної освіти, 12.1999); Член-кореспондент АПНУ (1997) Член президії ВАК України (02.1999-03.2000).

Діяльність:

запам’ятається стриманістю і лозунгом – «не проводити реформи заради реформ», прагне внесення здорового глузду в зміст шкільної освіти

Міністр освіти і науки України (1999 - 2005) Кремень Василь Григорович, українськийвчений, державний, політичний і громадський діяч, президентНАПН України(з 1997), академік НАН України(з 2000), академік НАПН України(з 1995). Іноземний член РАО (з 2001).

Діяльність:

- Практичні кроки в освітньо-науковій сфері України, здійснені під керівництвом В. Г. Кременя в 2000-2005 рр, були концептуально цілісними і логічно продовжували теоретичні наукові дослідження.

- У 2001 р відбувся II Всеукраїнський з'їзд працівників освіти, на якому була схвалена Національна доктрина розвитку освіти, що визначила стратегічні напрямки розвитку освіти в Україні.

- Саме з ініціативи В. Г. Кремень та за його безпосереднього управління в країні йде активний процес переходу від авторитарної педагогіки до педагогіки толерантності, освітня система України наближається до освітніх систем розвинених європейських країн, втілюється в життя інноваційна державна політика в галузі освіти і науки.

- Загальноосвітня школа переходить до нового змісту і дванадцятирічного навчання.

- Введено вивчення іноземної мови з другого класу.

- Українська мова як державна вивчається усіма учнями. Кількість учнів, які вивчають українську, зросла з 62% в 1999 р до майже 75% у 2005 р

- Навчальні досягнення оцінюються позитивної дванадцятибальною шкалою.

- Обґрунтовується перехід старшої школи до профільності.

- Переважно здійснено комп'ютеризацію загальноосвітніх установ.

- У 2003 р прийнята Урядом та розпочато виконання програми «Шкільний автобус».

- Прийнято програму з виготовлення і постачання в навчальні заклади обладнання нового покоління для вивчення природничо-математичних і технологічних дисциплін.

- Розпочато експеримент щодо запровадження зовнішнього незалежного оцінювання школярів.

- Системні зміни відбуваються і у вищій освіті України. Вища школа була підготовлена до входження в Болонський процес, приєднання до якого формально відбулося в травні 2005 року.Протягом кількох років було підготовлено отримання позики Світового банку для розвитку освіти України, яке почалося з 2006 року.

- Істотно збільшилася кількість студентів вищих навчальних закладів.

- Зміни торкнулися і економічної сфери області.Зросло фінансування науки та освіти. Затверджуються нові форми її організації, в тому числі технопарки.

- Повністю ліквідовано заборгованість із заробітної плати вчителям і вченим.

- Значно поліпшено умови роботи викладачів, стипендія студентів тільки в 2004 році зросла більш ніж у два рази.

- Вперше в сучасній історії середня заробітна плата в освіті перевищила відповідний показник у сферах охорони здоров'я, культури та ін..

- Саме за керівництва галуззю міністра В. Кремень стався перелом у свідомості суспільства щодо доленосної функції освіти і науки.

Міністр освіти і науки (2005 – 2007) Ніколаєнко Станіслав Миколайович, доктор педагогічних наук, професор

Діяльність:

Мабуть, запам’ятається як борець з псевдоосвітою, як «ворог неякісної освіти» і «не ворог приватним вузам».

З початку 2005 р. призначений на посаду Міністра освіти і науки України, де і пропрацював до кінця 2007. У 2005 в Бергені підписав Болонську декларацію від імені України.

У 2005 році за ініціативи студентів, Станіслав Ніколаєнко підтримав ідею створення Всеукраїнської студентської ради при Міністерстві освіти і науки України, як консультативно-дорадчий орган з питань студентського самоврядування. У 2007 році за ініціативи Станіслава Ніколаєнка створено державну програму упорядкування студентських гуртожитків «Студентський та учнівський гуртожиток».

Фінансування освіти зросло з 5% до 7% ВВП. Суттєво переглянуто принципи формування держзамовлення до вищих навчальних закладів. За три роки кількість студентів, що навчаються на стаціонарі за рахунок бюджету і зараховані на перший курс, зросла із 40% до 59% і склало майже 150 тис. осіб. На сьогодні в Україні нараховується більше 560 студентів на 10 тис. населення, що відповідає середньоєвропейському показнику.

За керівництва Станіслава Ніколаєнка у 2008 році ініційовані нові державні програми в освіті і науці:

· Державна програма роботи з обдарованою молоддю.

· Державна програма «шкільний автобус».

· Державна програма «Наука в університетах».

· Державна програма оновлення 300 шкіл України.

· Державний проект «Школа майбутнього».

· Створення вітчизняної освіти «нової якості».

· Долучення вищої освіти України до «Болонського процесу».

· Державна програма соціального захисту дітей-сиріт і дітей-інвалідів «Дитинство» на 2007-2012 роки.

 

Міністр освіти України (1997-2010) Вакарчук Іван Олександрович запровадження незалежного тестування всіх випускників, які вступатимуть до вищих навчальних закладів

 

Міністр освіти України (2010-2014) Табачник Дмитро Володимирович, український політичний і державний діяч, історик, публіцист. Доктор історичних наук, професор, академік Академії правових наук України

Перебуваючи на посаді міністра освіти і науки Дмитро Табачник здійснив ряд гучних й контроверсійних заяв і кроків спрямованих проти надмірної, на його думку, українізації освітньої та деяких інших гуманітарних галузей України.

22 квітня Табачник оголосив про підписання наказу, яким передбачається дозволити ВНЗ набирати і навчати іноземців, окрім української, також іноземними мовами.

31 травня 2011 в інтерв'ю радіо «Ехо Москви»Табачник заявив, що «знання російської літератури є однією з обов'язкових і невід'ємних ознак будь-якої цивілізованої й освіченої людини».

25 травня Табачник у Донецьку заявив, що систему середньої освіти очікує серйозна реформа. Зокрема, скорочення кількості шкіл у сільській місцевості. Таке рішення зустріло критику зі сторони опозиційних сил, які стверджують, що така реформа значно скоротить сільське населення України^.

22 вересня 2011 року Дмитро Табачник отримав ляпаса квітами від студентки Києво-Могилянської Академії Дарини Степаненко, що входить до «Братства святого Лукки». За її словами з записаного нею відеозвернення, так вона «виразила свою „подяку“ Дмитру Табачнику за його антиукраїнську діяльність на посаді міністра освіти і науки й за нищення системи української освіти”