Економічний зміст власності. Типи, види й форми власності

ПЛАН ЛК № 3. Власність та її форми.

ПЛАН

1. Економічний зміст власності. Типи, види й форми власності

2. Еволюція відносин власності. Функції власності.

3. Становлення відносин власності в Україні

 

Економічний зміст власності. Типи, види й форми власності

Власність - складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин-економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо.

Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці (рис. 3.1).

Рисунок 3.1. Місце власності в економічній системі

 

Спочатку власність розглядалась як відношення людини до речі, тобто як фізична наявність цієї речі у людини і можливість її використання. Однак із розвитком суспільства та накопиченням наукових знань уявлення про власність змінювалось, ставало більш змістовнішим.

Відносини власності – це відносини привласнення матеріальних благ, які складаються у людському суспільстві. Привласнення матеріальних благ людьми завжди відбувається у певній соціальній формі, яка залежить від пануючої системи виробничих відносин.

Розрізняють об’єкти і суб’єкти власності.

Об'єкти власності - це все те, що можна привласнити чи відчужити:

- засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;

- нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об'єкти, багаторічні насадження тощо);

- природні ресурси (земля, її надра, ліси, води тощо);

- предмети особистого споживання та домашнього вжитку;

- гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них;

- інтелектуальна власність, тобто духовно-інтелектуальні, інформаційні ресурси та продукти (твори літератури і мистецтва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу-хау, інформація, комп'ютерні програми, технології тощо);

- культурні та історичні цінності;

- робоча сила.

Суб’єкт власності – це той, хто привласнює об’єкти власності:

- окрема особа (індивідуум) - людина як носій майнових і немайнових прав та обов'язків;

- юридичні особи - організації, підприємства, установи, об'єднання осіб усіх організаційно-правових форм;

- держава в особі органів державного управління, муніципалітети (органи місцевого управління та самоврядування);

- декілька держав або всі держави планети.

Речі самі по собі не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Вони перетворилися в гроші лише за певних економічних відносин.

Це стосується і власності. Головною характеристикою власності є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини. Відповідно, власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей.

В системі виробничих відносин суспільства основоположними виступають відносини власності. Виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти (привласнити) об’єктивними умовами виробництва: землю, засобами і предметами праці. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє їх і використовує в своїх інтересах. Мова йде в першу чергу про те, кому належать засоби виробництва та вироблений продукт, матеріальні та духовні блага.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображає, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння, (а значить, і економічної реалізації) засобів виробництва, а з іншого — спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва.

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).

Привласнення - процес, що виникає у результаті поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб'єкта до певних речей як до власних. Привласнення формує і виражає конкретну рису тієї або іншої форми власності та її видів.

Володіння означає можливість суб’єкта поступати з об’єктом власності на свій розсуд, розпоряджатися речами як завгодно у своїх інтересах, аби це тільки не суперечило нормам і правилам життя у суспільстві.

Користування передбачає можливість індивідів задовольняти свої потреби за допомогою об’єктів власності, використовуючи їх для певних цілей за призначенням.

Розпорядження означає відчуження власності (продаж, дарування, передача у спадщину).

Відносини привласнення охоплюють всі сфери відтворювального процесу - від виробництва до споживання.

Вихідним моментом привласнення є сфера виробництва. Саме тут створюється об'єкт власності і його вартість. Кому належать засоби виробництва, той і привласнює результат виробництва. Після цього процес привласнення продовжується через сфери розподілу і обміну, які виступають як вторинна і третинна форми привласнення.

Головним об'єктом привласнення в економічній системі, який визначає її соціально-економічну форму, цілі й інтереси є привласнення засобів виробництва і його результатів.

Власність - це сукупність відносин між суб'єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Варто зауважити, що категорія «привласнення» породжує свій антипод - категорію «відчуження».

Відчуження - це позбавлення суб'єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності.

Привласнення і відчуження - парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей. Привласнення певного об'єкта власності одним суб'єктом одночасно означає відчуження його від іншого суб'єкта. Якщо один суб'єкт заявив, що «це моє» це все одно, що він сказав іншим суб'єктам: «це не ваше». Тому поряд з власником завжди присутній невласник.

Отже, процес привласнення і відчуження - це дві діалектичні сторони сутності відносин власності. Суперечність в системі «привласнення - відчуження» є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв'язку.

Таким чином, сприймаючи видимість відношення людини до речі, власність завжди виражає зв'язок: відношення «власника» до «невласника».

Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин:

- відносини з приводу привласнення об'єктів власності;

- відносини з приводу економічних форм реалізації об'єктів власності (тобто одержання від них доходу);

- відносини з приводу господарського використання об'єктів власності.

Власник може сам використовувати свій об'єкт власності в господарських цілях. У такому випадку він одночасно виступає у двох іпостасях (особах): як власник і як суб'єкт господарювання. Сьогодні, коли виробництво надзвичайно ускладнилось і набуло значного суспільного характеру, головною особою господарського життя стає не власник, а суб'єкт, який використовує для виробництва чужу власність на правах оренди, лізингу, концесії, кредиту. Таким чином, з'являється два суб'єкти: суб'єкт-власник і суб'єкт господарювання, які розподіляють повноваження та функції.

Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності реалізується через право власності.

Право власності - це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності.

Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав і обов'язків.

Основними типами власності, якщо розглядати їх з погляду еволюційного розвитку людства, є колективна, приватна, державна та наддержавна. В межах кожного з цих типів функціонують різні форми власності.

Недержавні типи власності.

Колективна (групова) власність — привласнення певним колективом (групою) засобів виробництва, результатів виробництва, яке поєднується з колективним управлінням власністю. Має різновиди: кооперативна; корпоративна (акціонерна); громадських організацій. Кожен член колективу є співвласником засобів виробництва і виготовленого продукту і має право на управління власністю.

Приватна власність — привласнення окремим індивідуумом засобів і результатів виробництва та одноосібне управління ним власністю. Має різновиди: індивідуальна (особиста); приватна власність у формі капіталу; інтелектуальна.

Державні типи власності.

Державна власність - привласнення державою, вищими чиновниками державного апарату, вищими менеджерами державних підприємств засобів і результатів виробництва та управління ними об'єктами державної власності. Має різновиди: усього народу (загальнодержавна); комунальна; муніципальна.

Конституцією України визначено приватну, державну та комунальну форми власності. В окремих випадках виділяється колективна (кооперативна, акціонерна) форма власності. У ст.41 Конституції України записано: «Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами державної та комунальної власності відповідно до Закону». Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Наддержавна (інтегрована) власність — привласнення багатьма державами, міжнародними монополіями засобів та результатів виробництва, що поєднується з колективним управлінням цими суб'єктами спільними об'єктами власності.

Формами цієї власності є галузеві та міжгалузеві наддержавні об'єднання типу Європейського об'єднання вугілля і сталі, регіональні інтеграційні об'єднання типу Європейського Союзу (куди входять 15 країн Західної Європи) та глобальні об'єднання типу Всесвітнього об'єднання торгівлі. Наддержавна власність перебуває у початковій формі свого розвитку.

Проте вирізняти лише приватну і суспільну (державну) форму або типи власності науково некоректно. Щодо суб'єктів господарської діяльності у цьому разі ототожнюються окремий індивід і цілий трудовий колектив, який може складатися з десятків, сотень і навіть тисяч працівників зі своїми потребами, інтересами, цілями.

На базі чотирьох типів власності та похідних від них форм розвиваються змішані типи та форми власності, різноманітні типи та форми підприємств.

Власність через багатоманітність її суб'єктів (фізичні га юридичні особи) реалізується у різних формах

Індивідуальна власність означає, що фізична особа (суб'єкт) є власни­ком певною об'єкта власності (засобів виробництва, нерухомих речей до­машнього вжитку, одягу, робочої сили тощо). Якщо об'єкт власності вико­ристовується для задоволення особистих потреб, така власність є особис­тою. У разі використання об'єктів власності з метою отримання певного доходу або вигоди власність характеризується як Індивідуально-приватна. Якщо об'єкти власності використовуються їх власниками без залучення найманої робочої сили, це - приватно-трудова власність, а з її залученням - приватно-нетрудова власність. Об'єкти індивідуальної власності за бажанням їх власника можуть використовуватися як для особистого використання (привласнення), так і для передачі іншим суб'єктам (у тимчасову оренду або дня використання споживних вартостей певного блага).

Наприклад, нерухомість (житло, земля, споруди на ній) можна віддати не власнику в тимчасове володіння і розпорядження. Легковий автомобіль може бути використаний власником для своїх потреб, а також для надання послуг перевезення іншим суб'єктам.

Партнерська власність є об'єднанням чинників виробництва, фізичних та юридичних осіб з метою спільної господарської діяльності, в якій кож­ний учасник є власником певної частки капіталу.

Акціонерна (корпоративна) власність заснована на володінні акціонер­ним капіталом, розподіленим на певну кількість акцій. її особливістю є поєднання рис індивідуальної і колективної форм власності.

Термін „кооперація" (від лаг. слова cooperation- співпраця) вживається у двох значеннях. По-перше, як об'єднання трудових, матеріальних, інте­лектуальних та інших ресурсів для спільної праці і досягнення певної мети. По-друге, як організаційно-правова форма діяльності.

Кооперація є самостійною продуктивною силою, що дає змогу отри­мати результат, який не може бути досягнутим за розрізнених дій окремих осіб. Це неприбуткова форма господарювання, особлива форма самодопомоги, самозабезпечення та економічного самозахисту населення.

Зміни, які відбуваються в продуктивних силах суспільства під впливом науково-технічного прогресу, зумовлюють зміни у виробничих відносинах, що сприяє еволюції (поступовому, ненасильницькому перетворенню) форм власності, типів привласнення, а отже, й економічних систем.

Найціннішою власністю є людський капітал - оскільки основна частина доходів у країнах соціально-ринкової економіки здобувається саме на цей капітал.

Сучасний етап соціально-економічного розвитку з високою наукоємністю виробництва та пріоритетом якісних показників над кількісними роблять творчий талант і високий професіоналізм працівника головним ресурсом економічного зростання. Все це не може не впливати на відносини між працею і капіталом. На нинішньому етапі розвитку НТР власники капіталу змушені дедалі більше рахуватися з інтересами власників професійних знань та інтелектуальної власності, при цьому самі відносини власності стають дедалі складнішими.

Сучасна економічна теорія визнає такі три види інтелектуальної власності:,

-приватна власність, яка закріплюється володінням патенту чи ліцензією;

-загальнодержавна (суспільна) власність, що являє собою суму знань та ідей, які перебувають у розпорядженні держави або всього суспільства і не можуть бути закріплені за будь-якою юридичною особою навіть на короткий строк;

-проміжна форма, що являє собою науково-технічну інформацію, яку неможливо закріпиш патентами чи ліцензіями на скільки-небудь тривалий строк у зв'язку з можливостями імітації створеної на її основі продукції у видозміненому вигляді.

Форми інтелектуальної власності розвиваються на основі регулювання відносин між творчою особою, генератором наукових ідей та винаходів, державою і власником капіталу, без яких неможлива комерційна реалізація цих ідей та винаходів.