Творчість Олександра Олеся

ПЛАН

1. О. Олесь – видатний український поет, драматург, публіцист, прозаїк, перекладач. Складність творчого і життєвого шляху письменника.

2. Тематична різноплановість віршів Олеся для дітей: витвір своєрідної поетичної енциклопедії рідного пейзажу; емоційність, живописність, милозвучність віршів («Боровик», «Білі гуси летять над лугами», «Зимою», «Скоро сонечко пригріє», «Весна, весна»); вболівання поета за збереження кожної живої істоти і дбайливе ставлення до природи («Ялинка», «Снігурі», «Вивірка», «Капустонька», «Щиглик»); дидактичний характер поезії (вірші «Бджілка і зозуля», «Курочка і лисичка»); пізнання величного світу природи, допомога в оволодінні азбукою у вірші «Алфавіт віршами, написаний для сина».

3. Поезія Олеся – невичерпна скарбниця музичних образів, співучого слова. Популярність творів поета. Вірші, покладені на музику композиторами Лисенком, Стеценком.

4. Казка – поема «Водяничок» - своєрідний заповіт сину пізнати красу природи, пройнятись образним сприйняттям довколишнього світу.

 

Справжнє ім’я – Олександр Іванович Кандиба. Інший псевдонім – В.Валентин.

Олександр Олесь народився 05.12.1878р. у м. Білопіллі, в тодішнім Лебединськім повіті Харківщини. Його дід по матері орендував великий панський маєток у селі Верхосулі, на північнім краю українського степу, тут прожив свої молодечі літа Олесь. Батько працював на рибних промислах у Астрахані, утопився у Волзі, коли Олександру йшов одинадцятий рік. Мати з трьома дітьми повернулася до рідного містечка. Тут майбутній поет закінчив початкову школу й двокласне училище, а з п’ятнадцяти років продовжив навчання у Дергачівській землеробній школі на Харківщині. Там Олександр брав участь у випуску рукописного журналу, в якому почали з’являтися його перші вірші. Потім Олесь навчався на агрономічному відділенні Київського політехнічного інституту, якийсь час працював на Херсонщині.

У 1903р. він став студентом Харківського ветеринарного інституту. Здобуті знання пізніше забезпечували молодому тонкому лірикові можливість заробляти на хліб працею ветеринарного лікаря на Дарницькій скотобійні. У цьому ж році поет побував у Полтаві на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському, зустрівся з Борисом Грінченком, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Самійленком, що справило на нього велике враження і певною мірою визначило його шлях в українській поезії.

У 1905р. Олександр вперше публікується (в альманасі «Багаття»). Саме на цей час революційного піднесення визвольного руху припадає становлення поета. У 1907 р. на кошти українського громадського діяча Петра Стебницького під псевдонімом Олександр Олесь вийшла перша збірка «З журбою радість обнялась» при сприянні відомого історика Олександри Єфименко, яка високо оцінила вірші молодого автора). Творами талановитого поета-лірика захопилася освічена громадськість, з нетерпінням очікуючи нових видань.

У 1909р. вийшла збірка «Поезії» (поет мав намір її назвати «Будь мечем моїм»), у 1911 р. - третя збірка «Поезії».

Подорож Гуцульщиною у 1912р. збагатила поета незабутніми враженнями. Описуючи храмове свято в Криворівні, він із захватом згадує барвистий одяг верховинців, які спускалися з гір у долину. «Неначе квітки, що ростуть на горах, ожили і сходять до Черемошу, щоб напитися студеної води. Зачервоніло незабаром усе біля церкви.., наче розцвів нагло квітник або хто розкидав червоне, як мак, багаття... Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси». Зустріч з Гуцульщиною знайшла втілення у поемі «На зелених горах» (1915): в ній «країна див» асоціюється з вільним духом українського народу.

У 1912 р. поет пише драматичну поему «По дорозі в Казку». У 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихий сон летить»), які збагачують українську мариністичну лірику, тобто пов’язану із зображенням морських пейзажів.

Поет радісно чекає повалення самодержавства. Він, як і всі прогресивні діячі, гостро відчував національне поневолення народу. В «Юнацькій пісні» (1915), присвяченій синові Олегові, який згодом стане відомим поетом під ім’ям Олег Ольжич, Олександр Олесь передбачав крах імперії, адже сини України піднімалися у кожну епоху на священну боротьбу:

Земля розступилась! І з праведних трун

Виходять Хмельницький, Мазепа, Богун!

І з Волі знімають кайдани міцні,

І слізьми співають щасливі пісні.

У 1914р. виходять «Драматичні етюди. Книга IV», у 1917р. поет видає нову книжку поезій, в якій особливу увагу привертає цикл «З щоденника», наповнений урочистими інтонаціями, що передають перші кроки у виборюванні національної самостійності. Ліричний герой віршів циклу схвильований бурхливими подіями будівництва української державності, йому не віриться, що над поневоленим упродовж довгих віків краєм засяяло сонце свободи. Поет підносить хвалу рідній землі. Образ України асоціюється в його творах з образом матері, яка скликає синів «під корогви», благословляючи їх на боротьбу за свободу. Як і Павло Тичина в поемі «Золотий гомін», Олександр Олесь передає всенародну радість визволення з імперського ярма.

Але трагічна доля випала українській революції: молоду українську державу душили зовнішні інтервенти, роздирали внутрішні суперечності. Політична неписьменність і національна затурканість мас приносять поетові гірке розчарування.

У 1919р. він залишає рідний край. Складне життя емігранта минає в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Тяжкі настрої автора передані у віршах збірок «Чужиною» (1919), «Кому повім печаль мою» (1931). Ностальгія за Україною – ось журба і біль Олександра Олеся:

«Душа розірвана, як рана. Бальзам далеко так, як сонце, А сонце, сонце, як і щастя. Там, там, лише в краю коханім». («В вигнанні дні течуть, як сльози»)

Осмислюючи складну долю України, поет часто звертається до історії, він багато пише про міжусобиці княжої доби, які призвели до занепаду Київської Русі. Можливо, ця тема була навіяна кривавою громадянською війною в Україні (так з’являється збірка «Минуле України в піснях», видана 1930р. у Львові). Поета-вигнанця хвилюють жахливі вісті про голодомор 1933р. в Україні, про арешти й розстріли української інтелігенції, зокрема про розправу над особистим приятелем – письменником Антоном Крушельницьким та його дорослими синами Іваном і Тарасом у грудні 1934 р. Трагедія, яка спіткала родину добрих знайомих, стала імпульсом до написання за кілька днів січня 1935 р. драми «Земля обітована».

Отже, в еміграції (1919 - 1944) Олесь видає книги поезій «Чужиною» (1919), «Княжі часи. Минуле України в піснях» (1920), «Перезва» (1921), «Кому повім печаль мою...» (1923) «Поезії. Кн. Х»(1931).

Добірка віршів «Минуле України в піснях. Княжі часи» була створена поетом восени 1920 року, коли Українська Народна Республіка зазнала поразки. Ці вірші є поетичною оповіддю про минуле українського народу, про князів Київської Русі, про їхню мудрість, любов до рідної землі, хоробрість та мужність.

Тяжкими були останні роки життя поета. Гітлер розчленував Чехо-Словаччину, де перебував Олесь, угорські фашисти в крові затопили проголошену державність Карпатської України. У вересні 1939 р. спалахнула Друга світова війна. Поета не покидають тривожні думи про сина Олега – активного учасника руху Опору. Восени 1941 р. юнак побував у Києві, мріючи про відновлення української державності. Та боротьба була нерівною: нацисти схопили Олега Ольжича і в червні 1944 р. закатували в концтаборі Заксенхаузен. Так передчасно обірвалося життя відомого вченого-археолога і талановитого поета Ольжича.

22 липня 1944 р. Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі як одержав повідомлення про загибель сина Олега. Похований на Ольшанському кладовищі в Празі.

 

 

У кожної людини бувають в житті якось особливі хвилюючі дні, після яких вона стає неначе зовсім іншою. Так сталося і з українським поетом Олександром Олесем (справжнє прізвище Олександр Іванович Кандиба). Сталося після того, як 1907 року у нього народився первісток – син Олег, якого Олександр Олесь називав ласкаво і ніжно Лелекою. Називав так, очевидно, тому, що в цей час перебував в розлуці з сім’єю, навчався у Харківському ветеринарному інституті і чекав зустрічі із сином, як чекають діти ранньою весною лелек із вирію. А може, й тому, що виростав Олег струнким, енергійним та допитливим хлопчиком, який захоплювався синіми плесами озер і шовковими травами лугів, не раз тішив батьків своїми витівками:

Мій синок – розбишака:

Чи то кіт, чи то собака, -

Він нічого не боїться –

Лізе биться.

І хоч подібні подорожі смільчака нерідко закінчувалися сльозами і розчаруванням, допитливість не покидала його.

Дуже рано син взявся розв’язувати найпростіші арифметичні завдання, і батько-поет радіє з цього в одному з віршів:

А мій Буба – чарівничка

Знає, скільки два та одиничка.

А іноді як піде,

То і три з одним складе.

Олександр Олесь прагне полегшити своєму Олегові шлях до пізнання величного світу природи, оволодіння азбукою, тому складає для нього алфавіт віршами. Кожна літера в цій абетці означає то квітку, то звірятко, то рибину, то пташину… всі вони легко запам’ятовуються, розширюють кругозір та уяву дитини. І ці живі та неживі творці алфавіту природи розквітають, один одного доганяють, граються між собою, виказують свій норов, вдачу, спонукають до дії. Взяти хоча б ось ці рядки:

Півень весело співає,

Пугач цілий день дрімає.

Рибка плаває, гуляє,

Рак на неї поглядає.

 

Слон синка свого купає,

Сарна з лісу виглядає.

 

Для того, щоб правдиво й щиро передати складну науку природи, поет і сам постійно вдосконалює свої знання в різних її галузях. В одному з листів до сина читаємо: «Кінчив дві природничі школи (Дергачівську хліборобську і Харківський ветеринарний інститут. – Р.Р.), багато полював, ловив рибу, спостерігав життя звірів і знаю їхні характери». А в іншому – зізнався в тому, що для нього «весь зоологічний сад вивчив, як свої п’ять пальців».

Олександр Олесь оспівує у своїх дитячих віршах героїв, яких найбільше полюбляв син, - зайчиків, півників, курей, качок, гусей.

Син Олег під впливом батька хоче і собі щось вигадувати, фантазувати. Своїм домашнім «друзям» він придумує цікаві прізвиська: півня називає то Королем, то Чернаком, коника – Білолобим. Згодом вони оживуть у віршах батька і залишаться назавжди в літературі (наприклад, вірш «Поєдинок»).

А ще трохи згодом літературою почне захоплюватися й Олег, він підписуватиме свої твори псевдонімом О.Лелека, а пізніше О.Ольжич. 1928 року вийде у світ його оповідання про пригоди й поведінку півня – «Рудько» («Життєпис одного півня»). Щось подібне є і в Олеся. У віршованій казці «Грицеві курчата» він розповів про те, як діти вдень малювали на крашанках різних звірів, а вночі зустрічалися з ними вві сні.

Сталося так, що з 1919 року Олександр Олесь перебував за кордоном. Дружина з сином залишилися у Києві. Між ними відбувалося листування, яке дає уявлення про те, що робив поет на чужині. «Тепер сиджу вранці і пригадую вірші, які я писав тобі, - читаємо в одному з листів поета до сина. – «Бій півнів» забув. Не згадую і гостювання дівчинки і хлопчика в лісі у ведмедя, вовка. Будь ласка, коли зможеш, пригадай». Олександр Олесь мріє разом з сином укласти книжку і гарно її оформити малюнками. Звісно, вона адресувалася не лише Олегові, а й усім українським дітям. Бо на Україні в 20-ті роки було сутужно з дитячою літературою. Та хіба лише з дитячою!

Відомо, що на початку нового, двадцятого століття українській дитині було особливо важко пізнавати і вивчати українське слово, рідну літературу і культуру. Не було українських шкіл, бібліотек, журналів і газет. Українська мова була під жорстокою царською забороною. Як тільки ця заборона була послаблена, свідома частина української інтелігенції розпочинає працювати над відродженням національної мови, освіти.

Олександр Олесь хоче зробити свій внесок до рідної культури, витворює своєрідні поетичні енциклопедії рідної природи. А надихали його до цієї роботи враження дитинства. Що було наповнене співом жайворонків і солов’їв, безмежними просторами, якими подорожував ще хлопчиною із села Білопілля на Сумщині (тут народився 4 грудня 1878 року) до села Верхосулля. Там проживав добрий і мудрий дід Сашка Кандиби. І найкращі роки дитинства, за словами поета, були для нього «суцільною казкою», а звуки «тієї дивної весни» бриніли в його душі все життя. Згодом у вірші «Моїй матері», згадуючи ті «золоті дні», поет сповідався:

Ой нащо малу дитину

Доручала ти степам?

Над степами сяє сонце

І вітри літають там.

 

І, зробившись рідним братом

Вітру, простору і трав,

Кидав я нудну роботу

І в зелений степ тікав.

 

Чи не найбільш щедрі на живописні замальовки, музичні тони Олесеві поеми «Хвиля» та «Щороку». Уважно вчитайтесь у їхні поетичні рядки – і ви відчуєте, як навколишній світ виграє неповторними звуками і різнобарв’ям кольорів. Як невимушено і тонко автор зумів передати стихію й привабливість кожної пори року з її прикметами! З якою любов’ю до всього живого на землі розповів про найулюбленіших своїх друзів природи – зайчиків і жайворонків, лебедів і метеликів, снігурів і білок, щигликів і бджілок! Митець трепетно вболіває за збереження кожної живої істоти і закликає вас, юні читачі, бути розумними і дбайливими господарями на землі. Розмова О.Олеся із загадковим світом природи проста, доступна і надзвичайно цікава.

Чимало віршів для дітей розпорошено у поетичних збірках письменника для дорослих. Тільки уже перебуваючи за кордоном, він видав у Відні п’ять невеличких книжечок, куди ввійшли твори про дітей і для дітей: «Ялинка», «Поєдинок», «Рак-рибалка», «Вовченя», «Іменини». Всі вони були прекрасно ілюстровані художниками – Оленою Кульчицькою та Юрком Вовком. Згодом і на Україні двічі перевидавався «Збірничок віршів для дітей молодшого віку» (Харків – 1923, 1929). Окремими книгами вийшли і поеми письменника - «Грицеві курчата», «Мисливець Хрін та його пси». Улюбленими серед дітвори стали вірші «Ялинка», «В небі жайворонки в’ються», «Дві хмароньки», «Сон», «Метелики».

Поет багато зробив для того, щоб герої народних і класичних казок з’являлися на сценах дитячих театрів. Віршованими рядками драматичних творів він переповів відомі казки: «Івасик Телесик», «Лісовий цар Ох», «Лисичка, котик і Півник», «Солом’яний бичок», «Микита Кожум’яка». Залюбки малеча сприйняла казки, написані самим пісенником: «Бабусина пригода», «Бабуся у гостях у ведмедя», «Ведмідь у гостях в бабусі».

Олександр Олесь відомий ще як перекладач. Він залишив багато спадщину мистецьких перекладів творів Г.Гауфа, арабських казок «Пісні про Гайвату» Г.Лонгфелло.

Він написав одинадцять збірок віршів, більше двадцяти драм, чимало оповідань і фейлетонів, сатиричних творів, якими розкривав складний, суперечливий і чарівний навколишній світ.

Наприкінці життя О.Олесеві доля подарувала другого сина, його назвали Олександром. Для своєї однорічної дитини Олесь пише прекрасну поему «Бодяничок», яку можна вважати своєрідним заповітом, надією, що і цей хлопчик пізнає красу природи і пройметься образним сприйняттям довколишнього світу. Так і сталося. Син поета Олександр Кандиба, що живе нині в Празі, має чутливу душу, пише вірші.

Як рідко нашим дітям випадала щаслива нагода зустрітися із поетичним словом О.Олеся. останній раз його книжечка «Від льоду до льоду» вийшла у «Веселці» (1965).

 

 

Література

1. Благовісники душі людської. Новітня література ХХ ст. // Рідне слово. Українська дитяча література: Хрестоматія: У 2 кн. Кн.2. – К., 1999.

2. Дем’янівська Л.С. О.Олесь (1878 - 1944), // Дніпрова хвиля. – К., 1992. – С. 509-515.

3. Жулинський М. О.Олесь // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К., 1990. – С. 92 – 107.

4. Неврлі М. О. Олесь. Життя і творчість. – К., 1994.

5. Одинеці І. Від найперших вражень - до свідомої оцінки: «До вивчення творчості О.Олеся» // Укр. Літ. В загальноосвіт. Шк. – 1999. - №1. – С. 15 – 18.

6. Пепа В. Воскресіння О. Олеся // Уряд. Кур’єр. – 2001. – 13 січ.

7. Письменний В.І. О.Олесь (1878-1944) // Нові імена в програмі з укр. Літ. – К., 1993. – С. 90-101.

8. Радишевський Р. Поетичний дарунок синові і кожній українській дитині // Олесь О. Все навколо зелене. – К., 1990.

 

ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ

(1907 - 1944)

 

Син відомого українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби) Олег Кандиба народився 8 липня 1907 року в Житомирі. Випускник Харківського ветеринарного інституту, О.Олесь не знайшов літературної роботи, яка давала б змогу бодай якось утримувати сім’ю, тож 1909 року тонкий лірик змушений був братися до роботи цілком «земної»: пішов працювати за фахом на київські скотобійні і прослужив там до початку 1919 року.

У Києві родина Кандиби з історичного центру перебралася на околицю - ближче до місця роботи батька - у Пущу-Водицю. Тікаючи від жахів громадянської війни, О.Олесь опиняється за кордоном. 1919 року стає культурним аташе в Будапешті, тоді як дванадцятирічний син з матір’ю Вірою Антонівною терпляче очікують на вирішення їхньої долі. В цей час Олег навчається в київській Українській трудовій школі. Завдяки безнастанним домаганням батька (через Міжнародний Червоний Хрест та не без сприяння радянських чиновників В.Затонського та Х.Раковського - тогочасний український уряд дозволив видрукувати збірку поезій О. Олеся «Еміграційна перезва» (назва оригіналу – просто «Перезва») у січні 1923 року Олег з мамою прибувають до Берліна, а згодом їдуть у Чехо-Словаччину. Оселяється родина за п’ятдесят кілометрів од Праги у Горніх Черношицях, потім іще далі – в Ржевницях.

Олег Кандиба навчається на натуральних курсах Українського Громадського Комітету в Празі до 1924 року, а в зимовому і літньому семестрах 1924 – 1925 років стає слухачем філософського факультету Карлового університету. Після складення екстерном додаткового іспиту з латини О.Кандиба відвідує лекції переважно з передісторичної археології та історії мистецтва, пише значної наукової цінності дослідницькі роботи з археології та суспільствознавства: «Перегляд поглядів на мальовану неолітичну кераміку», «Розкопки в Галичині 1928 року», «Галицька мальована кераміка» та «Погляди М. Грушевського на початки людської громади». У цей час О.Кандиба мав намір написати роман з української праісторії. Блискучі праці археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету. Олега Кандибу запрошують до США, де він читає лекції, а згодом до Італії, де у Вічному Місті відбувається зустріч науковця з головою Проводу українських націоналістів полковником Євгеном Коновальцем, - цей факт стає значною мірою вирішальним у долі Олега Ольжича.

1928 року в Празі (а пізніше і в Україні) з’являється друком перше оповідання молодого літератора під назвою «Рудько», підписане псевдонімом О.Лелека. Ранні свої юнацькі «проби пера» автор підписував як О.Невідомий, О.Світанок, пізніші - К.Костянтин, М.Запоточний, Д.Кардаш та ін.

Студії на філософському факультеті Олег Кандиба завершив 1929 року, водночас навчаючись на літературно-історичному відділі Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Того ж року у журналах «Літературно-науковий вісник», «Студентський вісник» та ін. публікуються перші вірші поета. За свідченням сучасників, публікації у журналі Д.Донцова після 1930 року уже забезпечили Олегу Ольжичу «одне з перших місць емігрантського Олімпу» (Улас Самчук). У цьому зв’язку характерним є прохання до О.Ольжича Михайла Мухина не зволікати з виданням першої книжки: «Ваші речі можуть і мусять мати величезне виховне значення для наших підростаючих поетів. Не лише формально, але також тому, що Ви – одинокий актуальний цілковито. Ви взагалі поет, народжений напередодні 1914 – 1921 рр., і як такий, Ви високо-взірцевий для цієї генерації».

За життя О. Ольжич видав, одначе, всього дві книжки поезій: «Рінь» (Львів, 1935) та «Вежі» (Прага, 1940). Третя збірка «Підзамчя», упорядкована самим автором, побачила світ уже по смерті О.Ольжича.

1929 року О.Ольжич став членом Організації Українських Націоналістів, заснованої цього ж року полковником Є. Коновальцем. Невипадковий і перший партійний псевдонім Ольжича - Ідеаліст, адже перший пункт «Декалогу» Миколи Міхновського проголошував кредо справжнього націоналіста: «Одна-єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна вільна Україна - оце національний і всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал».

Радикальна позиція сина викликала різку незгоду з боку Олександра Олеся, що сповідував ліберальні погляди. Проте Ольжич був непохитний: «Народ, який вірить, що якась сумежна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком, а його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур».

О. Ольжич чітко викладає свої погляди у статтях «Український націоналізм», «У двадцятиліття», «Українська історична свідомість» та ін. Проте найбільш яскраве, художньо-образне втілення дістають його переконання у поемах «Грудень 1932» (попередня назва "Городок 1932") та «Незнаному воякові» (1935). Тут знайшла свій філософський і художній вираз ідеологічна програма ОУН, як її потрактував і сповідував поет. Обидві поеми надихані тодішньою дійсністю - збройним опором сваволі польських властей, отим «санаціям» та «пацифікаціям» (Л.Череватенко «Я камінь з Божої пращі»).

Після вбивства Є.Коновальця О.Ольжич, готовий до чергових акцій з ліквідації українських патріотів, виконує і розвиває ідеї глави Проводу Українських Націоналістів: утворює Культурну Референтуру ОУН, що являла собою 15 комісій державного планування: фінансову, шкільну, сільськогосподарську, промисловості й торгівлі, експлуатації природних багатств тощо. Йшлося й про підтримку видань обдарованих літераторів, працевлаштування журналістів, митців.

Під час другої світової війни саме Культурна Референтура ОУН зініціювала функціонування Спілки письменників в окупованому німцями Києві 1941 року, видання газети «Українське слово» та журналу «Літаври». Якщо попервах О.Ольжич віддав данину «ранньому» фашизму в суто образному баченні організованої, злютованої маси спортивно вишколених, міцних юнаків у маршових лавах, за висловом Л.Череватенка, певно, чи не найглибшого дослідника творчого й життєвого шляху О.Ольжича, - фашизмові – «як явищу масової культури», то вже невдовзі поет усвідомив людиноненависницьку суть німецько-фашистських окупантів. «Для порядкування життя українського народу, як намісник голови ПУН у Києві, О.Ольжич скликає 5 жовтня 1941 року в Києві Перші Збори Української Національної Ради, покликаної до створення «національно-державної формації, яка б репрезентувала і обороняла весь український народ». Серед 130-ти членів УНРади були оунівці, гетьманці, безпартійні, представлено було усі верстви й професії, а також національні меншини (до речі, й росіяни також). Але вже 27 листопада того самого 1941 року наказом з Берліна діяльність УНРади було заборонено, почалися арешти й страти українських патріотів. Загинули найкращі побратими Ольжича (Олена та Михайло Теліги, Іван Ірлявський, інші). Черга була за Ольжичем. У березні тридцятичотирирічний поет-патріот назавжди залишив Київ. На нього полюють і гестапівці, і енкаведисти.

Ольжич, який давно розуміє, що Третій Райх бачить у його батьківщині лише ласий шмат території для своїх колоній, однозначно заявляє: «Українські землі є життєвим простором українського народу».

2 серпня 1943 року О. Ольжич, який, здавалося, вже усвідомлював свою приреченість, обвінчався в православній церкві у селі Яблінка Вижня з молодшою за нього на тринадцять років давньою знайомою – дочкою професора Леоніда Білецького Катериною. Він закохався в Калинку (так називали її рідні) навесні 1940 року і, вже маючи тридцять шість років, - за десять місяців до смерті узяв шлюб. Ніби залишаючи своїй долі шанс на фізичне продовження...

 

25 травня 1944 року Ольжич вийшов з внутрішньої кімнати приватного помешкання літературознавця Романа Маланчука на львівській Личаківській вулиці (будинок 32) і простягнув гестапівцям фальшиве посвідчення. Тортури почалися просто на місці. З гестапо ув’язненого перевозять до Берліна, а звідти до міста Оранієнбурга, поблизу якого чекав на Ольжича табір смерті Заксенхаузен. 9 червня до камери смертників востаннє занесли тіло непритомного після катувань поета.

Прах патріота України розвіявся димом з крематорію у свинцевому небі Третього Райху. Олександр Олесь довідався про смерть сина, і серце його не витримало втрати. Він помер у Празі 22 липня 1944 року. А 31 липня прийшов у світ нащадок поетів, якого мати - Катерина Білецька записала на своє прізвище. Лише по війні, коли вдова оприлюднила шлюбне посвідчення, маленький Олег Олегович успадкував славне ім’я свого тата – Олег Кандиба.

Поезія, публіцистика та епістолярна спадщина О.Ольжича без перебільшення одні з найяскравіших, найбільших перлин національного буття України, її героїки визвольного руху.

 

ТВОРЧІСТЬ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ

НАД КОЛИСКОЮ

Спи, мій малесенький, спи, мій синок…

Я розкажу тобі безліч казок!

 

Нащо ж ти віченьки знову розкрив?!

Спи, моя пташко, то вітер завив.

 

Стогне і виє уже він давно,

Б’ється і стука в наше вікно…

 

Геть, розбишако, в далекі степи!..

Спи, моя ластівко, солодко спи!

 

Ось уже й вітер зовсім занімів…

Мабуть, заснуть під намет полетів…

 

Холодно зараз в лісах і лугах, —

Все потонуло в глибоких снігах.

 

Бігають зайчики, мерзнуть, тремтять,

Затишок хочуть собі відшукать.

 

Ось вони вгледіли, - кущик стоїть, —

Годі! Давно вже лисичка там спить.

 

Кинулись знову кудись на грядки, —

Ой, там ночують сьогодні вовки.

 

Краще ви в поле біжіть, за лісок…

Знайдете там ви соломки стіжок, —

 

Глибше забийтесь, зарийтесь в снопки,

Щоб не знайшли вас голодні вовки…

 

Спи ж, мій малесенький, годі гулять…

Зайчики білі давно уже сплять.

 

 

ВСЕ НАВКОЛО ЗЕЛЕНІЄ…

Все навколо зеленіє,

річка ллється і шумить.

Тихо, тихо вітер віє

і з травою гомонить.

 

Як тут всидіти у хаті,

коли все живе, цвіте,

скрізь дзвенять пташки крилаті,

сяє сонце золоте...

 

«Швидше, мамо, черевички!

Глянь, як весело в саду!

Ти не бійся — до кринички

я і сам не підійду».