Культура слова: мовностилістичні поради

Олександр Пономарів

ПОРАДНИК НА ЩОДЕНЬ.. 6

ВСТУП.. 7

ФОНЕТИКА Й ВИМОВА.. 10

ВИМОВНІ НОРМИ.. 10

ВИПАДНІ ЗВУКИ.. 13

ЧЕРГУВАННЯ О, Е З І 13

Запорізька (не Запорозька) Січ. 14

НАГОЛОС.. 15

ЛЕКСИКА.. 18

СИНОНІМІЧНЕ БАГАТСТВО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ.. 18

Багаточисленний, малочисленний чи численний, нечисленний. 19

Баня, маківка, склепіння, шатро, а не купол. 20

Барва і фарба. 20

Безпечний і безжурний, безтурботний, недбалий. 20

Бібліотека, книгозбірня. 20

Бігун, біженець, утікач. 20

Близько, біля. 21

Блюдо й страва. 21

Вагання і коливання. 21

Вантаж, а не груз. 21

Варто і досить. 22

Великдень, Пасха, Трійця. 22

Великий та крупний. 22

Веслування і гребля. 22

Визволення і звільнення. 23

Виняток і виключення. 23

Вираз і вислів. 23

Вищий, нижчий, а не вищестоящий, нижчестоящий. 23

Відміняти (відмінювати) і скасовувати. 24

Відтак, потім, після того. 24

Вітрило, парус. 24

Вояк, солдат. 24

Вродливий (уродливий) і потворний. 25

Гадати і ворожити. 25

Галузь, царина, ділянка, область. 25

Головка і качан. 26

Грецький горіх чи волоський горіх. 26

Громада і община. 26

Дев'яносто і дев'ятдесят. 26

Доля і частка. 26

Древній чи стародавній, прадавній, предковічний та ін. 27

Дурний і поганий. 27

Дякуючи і завдяки. 27

Займатися і працювати, робити, навчатися. 27

Заставляти і змушувати, примушувати, силувати. 28

Збігатися, зіставляти, а не співпадати, співставляти. 28

Звертатися і поводитися. 28

Здібний і здатний. 28

Змінювати (зміняти) і зраджувати. 29

Інакодумець, а не інакомислячий. 29

Кепкувати і жартувати. 29

Лише і тільки. 29

Любий і будь-який, усякий. 30

Масло і олія. 30

Місто і містяни (замість городяни) 30

Навчальний, а не учбовий, виш, а не вуз. 30

Наказувати і карати. 30

Накалятися, закалятися і розпалюватися, гартуватися. 31

Наречений і жених. 31

Незаможний, малозабезпечений, низькооплачуваний, а не малоімущий. 31

Незважаючи і не дивлячись. 31

Одержувати, отримувати, діставати, здобувати, набувати. 31

Останні і (всі) інші, решта. 32

Палац, палацовий і двірець, двірцевий. 32

Пара і пар. 32

Парубок, а не холостяк. 32

Підодіяльник чи підковдра. 33

Площа і майдан. 33

Позитивний, додатний, ствердний і негативний, від'ємний, заперечний. 33

Поступ і хода. 34

Поширювати і розповсюджувати. 34

Пристрасний, безпристрасний і небезсторонній, безсторонній. 34

Річище і русло. 34

Робочий і робітничий. 35

Родина, сім'я, сімейство. 35

Розв'язувати і вирішувати. 35

Свійський і домашній. 35

Скарб і майно. 35

Скарбниця, державна скарбниця, а не казна, казначейство. 36

Складати і становити. 36

Спілка і союз. 36

Стакан, підстаканник чи склянка, підсклянник. 37

Суперечність, а не протиріччя. 37

Суспільство, громада, товариство, світ. 37

Торкатися і рушати. 38

Тривати і продовжуватися. 38

Цукор і сахар. 38

Часопис, журнал і газета. 38

Що і який, котрий. 38

Відроджувані синоніми. 39

ПРИВАБЛИВІСТЬ І ПІДСТУПНІСТЬ ПАРОНІМІВ.. 39

Банкрот чи банкрут. 40

Болільник чи вболівальник (уболівальник) 41

Вид і краєвид. 41

Вихідний і висхідний. 41

Військовий і воєнний. 42

Гречанка (турчанка, німка) чи грекиня (туркеня, німкеня) 42

Гривня і гривна. 42

Данець, данка, данський, а не датчанин, датчанка, датський. 42

Дивний і дивовижний. 43

Дощовий і дощовитий. 43

Духівництво і духовенство. 43

Жертовний, а не жертвенний. 43

Житловий і жилий. 44

Завдання і задача. 44

Загальний, а не всезагальний. 44

Звичайно і зазвичай. 44

Замерзнути і змерзнути. 45

Змішаний і мішаний. 45

Знімання, знімальний, а не зйомка, зйомочний. 45

Зрівняти і порівняти. 45

Індійці й індіанці 46

Італійський та італьський. 46

Казармовий, фірмовий, а не казармений, фірмений. 46

Казка і каска. 46

Кампанія і компанія. 46

Качка і хитавиця. 46

Ласиця, самиця, палиця, полиця, а не ласка, самка, палка, полка. 47

Людний і людяний. 47

Міркування і розмірковування. 47

Морквяний, а не морковний. 47

Належність, а не приналежність. 47

Натхнений, недоторканий, нездійснений і натхненний, недоторканний, нездійсненний. 48

Оаза і оазис. 48

Особа і лице. 48

Особовий і особистий. 48

Пам'ятка і пам'ятник. 49

Поверховий і поверхневий. 49

Пожежник і пожежний. 49

Попит і пропонування (а не пропозиція) 50

Постачальник, а не поставщик. 50

Приморозки і заморозки. 50

Причинний і причиновий. 50

Просвітитель чи просвітник?. 51

Рублевий, а не рубльовий. 51

Свідоцтво і свідчення. 51

Усмішка і посмішка. 51

Утаємничений (втаємничений) і таємничий. 51

Фатальний, а не роковий. 52

Чотириногий, а не четвероногий. 52

Якович, Яківна, а не Яковлевич, Яковлівна. 52

Міжмовна паронімія. 52

ОСОБОВІ ІМЕНА ТА ПРІЗВИЩА.. 53

ПРО ТЕРМІНОЛОГІЮ... 56

ДЕЩО З ОНОМАСТИКИ.. 57

Відтопонімічні назви. 59

Про астрономічні назви. 60

ЛЕКСИКА ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ.. 60

НЕВМОТИВОВАНІ РОСІЯНІЗМИ.. 62

ПРО МОВУ РЕКЛАМИ.. 64

НАЙПОШИРЕНІШІ ПОМИЛКИ СЛОВОВЖИВАННЯ.. 65

ФРАЗЕОЛОГІЯ.. 66

А хура й досі там, а віз і нині там.. 69

Впадати (а не кидатися) в око (очі, вічі) 69

Грати роль і відігравати роль. 69

Гривня і копійка. 69

Давати згоду, схвалювати, підтримувати, погоджуватися, а не давати добро. 69

Давати спокій, а не залишати в спокої 70

Довкілля, навколишнє, довколишнє (а не оточуюче) середовище. 70

Доводити до відома, а не ставити у відомість. 70

Завдавати удару, а не наносити удар. 70

Здавати собі справу (а не звіт) 70

З дощу та під ринву та ін. (а не тільки з вогню та в полум'я) 70

Знічев'я, а не від нічого робити. 70

Квартира з усіма вигодами (не зручностями) 71

Мати рацію, а не бути правим.. 71

Моя хата скраю, а не моє діло сторона. 71

На тобі, небоже (а не Боже), що мені негоже. 72

Не в тім'я битий, а не не ликом шитий. 72

Робити внесок і вносити вклад. 72

Сміятися на кутні. Кутній (а не корінний) зуб. 72

Становити інтерес і представляти інтереси. 73

Тягар (а не вантаж) обов'язків. 73

Форми вітання й прощання. 73

Фразеологічні й нефразеологічні відповідники рос. следовать. 73

Як учитель, а не в якості учителя. 74

МОРФОЛОГІЯ І СИНТАКСИС.. 76

АКТИВНІ ТА ПАСИВНІ ДІЄПРИКМЕТНИКИ.. 76

СЛОВОТВОРЧІ ТА ВІДМІНКОВІ ОСОБЛИВОСТІ. 77

Батькові — давальний відмінок Батьку! — кличний відмінок. 77

Біблійний, міліційний (а не біблейський, міліцейський) 77

Біль — болю (не болі) і біль — білі 78

Болгари — болгар, але поляки — поляків, кияни — киян, але одесити — одеситів. 78

Бубон — бубна, але бюлетень — бюлетеня. 78

Буряківник, картопляр, кукурудзівник, лісівник, луківник, рисівник, рослинник, садівник, хмеляр, а не буряковод і под. 78

Вісь, осі (не вісі) 78

Віче — іменник відмінюваний. 79

Два студенти, два чоловіки і два чоловіка. 79

Діяч і діячка, кореспондент і кореспондентка, лікар і лікарка, поет і поетка, поетеса. 79

Золоте (не золоті) колосся. 80

Кахлі, меблі, а не кахель, мебля. 80

КЛИЧНИЙ ВІДМІНОК.. 80

МОРФОЛОГІЧНІ ВАРІАНТИ.. 82

Компостувати, а не компостирувати. 82

Малина й полуниці, ожина й суниці, смородина й порічки. 82

Міць, родовий відмінок моці, а не міці 83

Нежить — нежитю (не нежиті) 83

Очі, очима (не очами) плечі, плечима (не плечами) 83

Пан, пані, панна, добродій, добродійка, товариш, товаришка. 83

Чорнило, а не чорнила. 84

Шевченків край — Шевченкового (не Шевченкова) краю.. 84

Безособові й активні конструкції 84

ВИБІР СИНТАКСИЧНОЇ ПОБУДОВИ.. 85

В Україні і на Україні 85

Дні й місяці 85

Згідно з опитуванням, а не згідно опитування. 86

Конструкції з прийменником по. 86

Котра година?. 86

На адресу і за адресою.. 87

ФОНЕМИ Г ТА Ґ. 87

Слова з фонемою Ґ Загальні назви. 90

Іншомовні антропоніми. 97

Українські прізвища. 98

Географічні назви. 99

Слова грецького походження (де не слід уживати проривного ґ) 99

РОЗДУМИ Й КОМЕНТАРІ. 106

НЕЗАЛЕЖНА ДЕРЖАВА Й ДЕРЖАВНА МОВА.. 107

ЗОРЯ НАШОЇ МОВИ.. 110

НЕВИЧЕРПНІСТЬ МОВНИХ СКАРБІВ.. 111

«КАСКИ» З «ТЕЛЕРАДІОКАМПАНІЇ. 114

ГРАМАТИЧНІ Й НЕГРАМАТИЧНІ ДУМКИ ПРО УКРАЇНУ.. 115

НЕПЕРЕКОНЛИВІ РЕПЛІКИ ЗАПАЛЬНИХ РОЗДУМІВ.. 119

ПІСЛЯСЛОВО.. 120

 

ПОРАДНИК НА ЩОДЕНЬ

 

Культура мови — це проблема, що так чи інакше наявна в усякій національній спільноті і буває предметом публічного обговорення та пильної уваги мовознавців, письменників, узагалі людей, небайдужих до виражальних можливостей слова або до престижу своєї мови. Адже літературна мова в усіх народів відрізняється від розмовної, «народної», і потребує постійного дбайливого догляду, культивування.

Але в Україні питання культури української мови стояло і стоїть принципово інакше, ніж у національно «благополучних» суспільствах, бо його драматичним тлом є багатостраждальна історія нашої мови взагалі, століття прямих заборон і переслідувань або більш-менш прихованого підступного витіснення її з публічного вжитку, величезний мартиролог людей, які за неї обставали і за це постраждали.

Та й сьогодні, в незалежній Українській державі, питання про культуру повсякденного мовлення українців, на жаль, не втратило свого драматизму. Воно не зводиться до клопотів професійного вдосконалення мовців, як у «нормальних» суспільствах, а стосується долі рідної мови взагалі. І є частиною ширшого питання про масштаби і якість суспільного функціонування української мови.

Ці дві сторони справи щільно взаємопов'язані. Витіснення української мови з багатьох сфер публічного спілкування призводило до нехтування її функціональними можливостями, до «завмирання» багатьох природних форм вираження, на зміну яким за умов потужного тиску російщення приходили форми спотворені, аж до так званого суржику. З другого боку, втрата природності й краси, засилля кальок з російської та суржику позбавляють мову унікальності (що і є підставою її існування), небезпечно зменшують «конкурентоздатність» української мови в публічному і приватному мовленні, компрометують її, дають додаткові аргументи її недоброзичливцям.

Тому і за царських, і за радянських часів видатні українські письменники й мовознавці послідовно протистояли «псуванню» української мови, обстоювали її право бути собою і розвиватися, реагувати на зміни життя і суспільно-комунікативних потреб, виходячи з власної природи, а не в чужій моделі.

А в радянські часи, коли не можна було відкрито обговорювати болючі національні та мовні проблеми, породжені державно проваджуваним російщенням, — звертання до теми культури мовлення залишалося чи не єдиним легальним способом апелювати до мовної та національної гідності українців. Влада чудово це розуміла, тому чинила всілякі перешкоди цій, сказати б, «мовно-довідковій» (чи «мовно-санітарній»?) службі, дозувала її роботу, а то й забороняла як вияв «національної обмеженості» чи й «націоналізму». Більше того, на противагу їй вона створила своєрідну мовну цензуру, яка стежила за тим, щоб у книжках (особливо в перекладах зі світової літератури) не було «застарілих» слів, під якими розумілися природні українські — «надто українські». Ще не так давно — в 60-ті й 70-ті роки — цькували таких чудових перекладачів, бездоганних знавців української мови, виразників духу й генія цієї мови, як Микола Лукаш, Григорій Кочур, Євген Попович, Анатоль Перепадя та інші.

Тож бути носієм органіки української мови, мовним експертом і порадником — в Україні завжди означало бути причетним до справи нелегкої, а то й небезпечної і вимагало не лише особливого мовного таланту, а й громадянської мужності.

Зразком поєднання цих рис був Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, наш видатний письменник, надзвичайно чутливий до мови, вразливий на мовні похибки й невтомний у кваліфікованих порадах та роз'ясненнях. Його численні статті на мовні теми свого часу були зібрані в книжці «Як ми говоримо», що витримала кілька видань.

Цю традицію «консультування» читача та мовця підхопив і продовжує відомий мовознавець Олександр Пономарів. Протягом кількох років він виступає в масових українських виданнях із бесідами на теми української мови, з мовними порадами. Вони і становлять основу пропонованої книжки — продуманої цілісної праці, в якій популярність викладу поєднується з науковою коректністю та пошуком збалансованого підходу до складних моментів мовної практики. Книжка системно охоплює всі аспекти мовлення — від вимови до синтакси. Цією системністю вона вигідно відрізняється від усіх дотеперішніх «практикумів» з української мови (хоч ми мали такі важливі й цінні, як «Складні випадки українського слововживання» Євгенії Чак, «Словник труднощів української мови» за редакцією Світлани Єрмоленко, а в глибшому минулому «Норми української літературної мови» Олекси Синявського, 1931 р., праці Олени Курило, — але то вже інакший жанр).

Можливо, не всі конкретні поради автора будуть сприйняті з однаковою готовністю. Але той широкий та прискіпливий огляд вад нашої нинішньої мовної практики, який він зробив, уже сам собою матиме добрий терапевтичний ефект і прислужиться наближенню до головної мети — повноцінного, масштабами та якістю, функціонування української мови.

Ця книжка мала б стати настільною для журналіста і службовця, диктора і студента, ділової людини і школяра; не зайвою вона буде в кожній культурній родині.

Іван Дзюба

ВСТУП

 

Мова, як відомо, є не лише засобом спіл­кування. Це також спосіб сприймання світу, відтворення його в свідомості людини. Кожен народ сприймає світ не зовсім так, як інші народи, тому в усіх мовах є щось неповторне, оригінальне. Кожна мова має влас­не світло, яке виблискує в безмежному океані мов Землі. «Світ Божий великий, і складається з окремих народів чи націй, і кожен народ — окреме закінчене ціле. І в тому й краса всесвіту, що народи зберігають свою окремішність, як на пишній луці кожна окрема квітка має свій окремий колір і запах» (Іван Огієнко).

Як основа духовності народу, мова є підмур­ком існування нації. Історія дає багато при­кладів, коли зі зникненням мови зникав народ. Скажімо, з XVIII століття вийшла з ужитку через утрату носіїв полабська мова — і припинив існування один із слов'янських народів (по­лабські слов'яни жили між Одрою й Лабою, звідки й назва племен). І навпаки, зберігаючи рідну мову, народ зберігає себе. З трагічної історії вірмен знаємо, що їх залишилася десята частина на десятій частині території, решту було знищено або розсіяно по цілому світові. Але живе вірменська мова, і з нею живе гордий прадавній вірменський народ.

Наша українська мова, попри всі злигодні долі, зберегла й себе, і свого творця — україн­ський народ. Про красу, багатство, милозвуч­ність та інші її високі якості сказали чимало слів і українці, й неукраїнці. Поет і фольклорист XIX століття Амвросій Метлинський захоплено пи­сав, що «при висловленні будь-якого почуття, будь-якої пристрасті українцеві ніколи нічого не бракує в рідній мові його... все висловиться цією мовою, виплеканою не на безжиттєвому ґрунті граматики, а в полі брані й у розпалі помсти, на вільних бенкетах козацтва та в розгульному побуті гайдамаки; мовою, викоханою в розмовах із рідним краєм безпритульного блукача на чужині, в піснях любові, розігрітих полум'яни­ми цілунками коханців, і в піснях розлуки, розігрітих горючими слізьми очей дівочих, у ніжних та дбайливих розмовах матерів із си­нами, з якими вони готувалися до розлуки на­довго, надовго, коли не навіки... Прочитайте пісні українця, коли хочете знати, що його мова здатна виражати найніжніші порухи душі; прочитайте думи українця, коли хочете знати, що його мова може малювати і величні явища природи, й народний гнів та чвари, може натя­кати на незбагненність Божих шляхів у подіях, може виражати й регіт одчаю, що крає нам серце».

Не одне десятиліття нас переконували, що в «Союзі незламнім республіки вільні» досягли всіх можливих вершин, серед них і вершин культури взагалі і культури мови зокрема. Справді, українська мова теоретично має чітко вироблені літературні норми, розвинені функ­ціональні стилі. Проте яка ж далека теорія від практики! Всі знають, що слово новий має тепер наголос на другому складі (Красу її вічно живу і нову І мову її солов'їну. — В. Сосюра), а наголошують на першому. Всім відомо, що треба дякувати кому, а тим часом дякують кого. Немає ні в кого сумніву, що перемогу здобува­ють, а в усному мовленні (і в неофіційному, а ще частіше в офіційному) перемогу чомусь одер­жують, як гроші. Величезна кількість таких помилок пояснюється тим, що тривалий час серед багатьох українців українська мова не виконувала функцій рідної мови, якою думають, спілкуються в усіх сферах життя, мріють і снять, радіють і сумують. Вона була непотрібним до­датком до іншої, престижнішої мови. У деяких дітей, на думку їхніх батьків, від української мови навіть боліла голова, і тих дітей звільняли від вивчення рідної мови. (Хіба це не рецидив варварства в цивілізованому суспільстві?)

Із пробудженням національної свідомості в межах усієї української нації, «від Сяну до Дону», треба подбати про те, щоб підвищити рівень мовно-національної вихованості народу.

У виступах багатьох людей досить часто мож­на почути посилання на цивілізовані держави. Але, на жаль, не всі пам'ятають, що однією з ознак цивілізованості держави є її ставлення до мови в усіх проявах. Зразком такої держави можна вважати Францію, де уряд уживає вельми діяльних заходів для піднесення культури фран­цузької мови, для плекання її чистоти та утвер­дження престижу; послідовно веде боротьбу проти засмічення мови корінного народу непотрібними запозиченнями з інших мов. І це при тому, що французькій мові на рідній землі ніколи ніщо не загрожувало, не загрожує й не загрожуватиме.

Цілком відмінні обставини існування та розвитку української мови. Обмеження, пере­слідування й заборони в різних імперіях, особ­ливо жорстокі в Московській. Репресії щодо найвидатніших носіїв мови в добу більшовизму, які розпочалися після нетривалого періоду ук­раїнізації. Політика зближення націй та злиття мов, що досягла апогею під час застою 70—80-х років. У рамках тієї політики слова, не схожі на російські, викидали з нашої мови або оголошу­вали діалектними, застарілими, штучними, не зрозумілими народові тощо. Причому від імені українського народу виступали або зросійщені мовно й духовно українці, або взагалі неукраїнці, що приїжджали з метрополії керувати нами. З академічного Інституту мовознавства до видавництв і редакцій надходили списки забо­ронених слів та висловів (на зразок либонь, робітня, красне письменство й под.), які при редагуванні наказувалося вилучати з оригі­нальних та перекладних творів.

Тепер у незалежній Україні українська мова в усій її чистоті й красі має посісти належне їй місце. Певна річ, усі відразу не можуть заго­ворити добірного мовою. До тих, хто лише починає дедалі активніше розмовляти по-укра­їнському, слід виявляти поблажливість і проба­чати їм певні мовні огріхи. Однак є люди, які не мають права на помилки (актори, лектори, диктори та інші працівники радіо й телебачен­ня, вчителі, викладачі), бо їхнє слово повинне бути взірцем для решти громадян України. Носіями зразкової української мови мусять стати державні діячі, урядовці всіх рангів та їхні дружини, якщо вони спілкуються з людьми поза своєю домівкою, виступають перед ауди­торією безпосередньо чи в засобах масової інформації.

Тим часом матеріали наших засобів масової інформації засмічені надмірною кількістю невмотивованих чужих слів, ненормативними на­голосами: вип а док, залоз а, парал і ч, серед и на, К о­ валь (прізвище) замість правильних в и падок, з а­ лоза, пар а ліч, сер е дина, Ков а ль; перекрученими з погляду української фонетики й вимови витво­рами: мі ш, зра с ки, кал є ктор, а пинився, ч і р і вна дівч і на, Леоні т, ка с ковий замість нормальних між (прийменник), зразки, колектор, опинився, чарівн а дівчина, Леонід, казковий; незграбними морфолого-синтаксичними побудовами: поступають (замість надходять)пропозиції, п'ятидесяти, восьмидесяти замість п'ятдесяти, вісім­десяти, командувач миротворчими силами (пра­вильно — командувач миротворчих сил), бігство (треба втеча) від воєн та ін. На телеекрані замість Азербайджан нерідко вимовляють Азейбаржан. Солідна газета дозволяє собі писати: «Скан­дальні історії в дипломатичних представництвах України за кордоном дуже компроме н тують нашу державу».

Мовні недоладності трапляються навіть у важливих державних документах. В ухваленій у червні 1996 року Конституції України вжите стилістично невправне тавтологічне словоспо­лучення забезпечення безпеки (тавтології можна було б уникнути, написавши гарантування без­пеки).У тій же Конституції читаємо: «Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуд­дя». У фразеологізмі брати участь основне зміс­тове навантаження припадає на слово участь, тому всі додаткові лексеми поєднуються з ним, а не з брати: бере активну участь, бере безпосе­редню участь, а не активно бере участь. Не дуже привабливий образ України створюють урядов­ці, які або розмовляють мовою колишньої мет­рополії (також далекою від її літературних норм), або використовують ламану українську: миротворницькі (замість миротворчі) сили, Міні­стерство іноземних (замість закордонних) справ, казначейство замість державна скарбниця, нам є чому (треба чого) повчитися тощо. Прикладів мовної неохайності дуже багато, як бачимо, і в офіційному мовленні. Ще більше їх у мовленні неофіційному.

Щедро постачає цілу Українську соборну державу «суржиком» Верховна Рада, яка, влас­не, ще нічого не зробила для впровадження Закону про державність української мови. Більше половини депутатів не хочуть розмов­ляти українською мовою, відверто демонстру­ючи зневагу до цього Закону. У найвищому органі законодавчої влади договори заключаються, оголошується наступний порядок денний тощо замість нормальних висловів договори уклада­ються, оголошується такий порядок денний.

Не бракує джерел «суржику» й поза Верхов­ною Радою. Виголошувач українських телеві­зійних новин переводить слово північ до розряду іменників чоловічого роду, розповідаючи про вихідців з України, котрі працюють «на Край­ньому Півночі». А відомий і шанований українсь­кий письменник (!), виступаючи на вечорі, при­свяченому пам'яті іншого письменника, вживає слово біль як іменник жіночого роду (тяжка біль; болей, якими жив народ), хоч у літературній та загальнонародній українській мові навпаки — біль чоловічого роду, а північ жіночого: «Чужий біль нікому не болить» (приказка); «Хто-зна, де цей тесляр з Крайньої Півночі міг навчи­тися рицарських тонкощів» (О. Гончар).

Ще один письменник видає такий «перл»: «Надто сильний і мужній він був, щоб позбав­ляти себе життя з-за якоїсь там премії». Годи­лося б знати, що з-за в нашій мові не передає причинових відношень; тут його заступає прий­менник через: «Як же ти глянеш в очі батькові старому, що згинув від одчаю через тебе?» (Леся Українка). З публічних виступів письменників та інших діячів нашої культури й науки можна довідатися, що вони «приймають активну участь (замість беруть участь)у творенні української державності»; що «Тарас Шевченко навчався в Академії художеств (замість Академії мистецтв)у Петербурзі» і ще багато чого.

З екранів телевізорів розповідають про передвиборчу компанію (замість кампанію)в тій чи тій області України. З радіопередач чуємо про важке матеріальне положення (замість стано­вище)пенсіонерів.

Усі ці недоладності є наслідком мовної невибагливості, нерозрізнення лексичних та граматичних засобів української й російської мов, безоглядного перенесення в українську мову чужих слів і висловів. Найприкріше в цьому те, що таких помилок припускаються люди, які за своїм покликанням і становищем у суспільстві мали б бути взірцем української літературної мови, прикладом для решти мовців.

Національну мову творить народ, а її від­шліфована форма — літературна мова — ви­кристалізовується під пером митців слова. Українська мовна територія досить велика, тому геть усе, що на ній є, не може стати надбанням літературної мови. Поняття літературна мова і загальнонародна мова не тотожні в усіх народів. В основі сучасної української літературної мови лежать говори Середньої Наддніпрянщини (до речі, Над­дніпрянщина — найбільш українська назва, а в пресі чомусь віддають перевагу морфологічним синонімам Придніпров'я, Подніпров'я). У процесі свого розвитку наша (як і кожна інша) літера­турна мова ввібрала багато морфологічних, синтаксичних і особливо лексичних елементів з інших говірок. Тому не варто обурюватися, як це роблять деякі мовці, тим, що мова газет «засмічена «западенськими» словами, виразами, конструкціями речень». Не треба ділити україн­ців на східняків та західняків. Мову потрібно знати в усьому її синонімічному багатстві.

З різних причин у минулі роки й десятиліття багатьох українців було позбавлено можливості добре опанувати літературну мову. Тепер вони можуть заповнити цю прогалину. Тоді в них не буде підстав гнівно виступати проти слів, що їх нібито «ніколи не було в українській мові» і вони «невідомо звідки взялися». Так твердить один категоричний дописувач «Молоді Украї­ни». Ось кілька слів із наведеного ним списку: свічадо (дзеркало), нуртувати (клекотати, ви­рувати, пульсувати), справіку (споконвіку), свя­тобливий (сповнений великої пошани, рос. благоговейный), віншувати (вітати, поздоровляти), обжинкові свята (обжинки, свята на честь закін­чення жнив), далебі (справді, правду кажучи, їй-богу) тощо.

Серед цих слів є такі, що через непоро­зуміння досі не потрапили до словників україн­ської мови: етноцид — політика, спрямована на духовне й фізичне знищення якоїсь нації (від гр. етнос «нація» та лат. caedо «вбиваю», пор. геноцид, гербіцид і под.), оберіг — річ, що має чудодійну силу й приносить щастя, оберігає від небезпек; талісман. Але більшість наведених лексем здавна вживається в нашій мові. Напр.: «Хіба оті дорослі не знають, що книга — це дитяча мрія? І святобливо несуть книжку дитячі руки» (Ю. Яновський); «Донна Анна перебирає у скриньці коштовні прикраси і приміряє їх до себе, дивлячись у свічадо» (Леся Українка); «Я, далебі, в тім не виною, Що так роз'їхався з тобою» (І. Котляревський); «А в містечку всі вони мали справіку свої ґрунти та левади» (І. Нечуй-Левицький); «Сидить над берегом рибалонька, пильнує, чи пливе стиха поплавок. Чи в вирві крутиться чи в нуртині нуртує» (П. Куліш). Тож треба краще читати українську літературу і час­тіше вдаватися до послуг словників.

При виборі якнайкращого лексичного, мор­фологічного, синтаксичного чи іншого варіанта не варто перебільшувати роль власних уподо­бань. Відомо, що не все, вживане на україн­ському мовному терені, стало надбанням сучас­ної української літературної мови, хоч діалекти й говірки є тим джерелом, що живить літера­турну мову. На це повинні зважати носії окре­мих говірок і не керуватися засадою «кажу, бо в нас так кажуть», а віддавати належне загально­народному скарбові — літературній мові. Коли одному хочеться всупереч літературним нормам казати двіста, другому — носе, баче, третьому — скіки, тіки, четвертому — зара, п'ятому — бурак, утрох, згорати, то вихідці з інших регіонів мають усі підстави відповісти, що в них кажуть інакше. Тож не роз'єднуймось бодай за окре­мими говірками, поширюймо усталені в літера­турній мові слова, словоформи та словосполу­чення: двісті, носить, бачить, скільки, тільки, зараз, буряк, утрьох, згоряти.

Життя не дуже пестило нашу мову на шляху до утвердження її в різних сферах спілкування: то не було умов для розвитку наукового стилю, то до краю звужувано рамки її офіційного використання, то ретельно під різними при­водами винищувано її творців та плекальників. Але незважаючи на все це, українська мова ввійшла в коло найрозвиненіших мов світу, має викристалізувані норми на всіх рівнях. Ці норми треба засвоїти й дотримуватись їх, а не творити нові там, де немає на це жодної потреби.

У книжці прийнято такі умовні скорочення:

 

англ. — англійська мова нар. — народний

араб. — арабська мова нім. — німецька мова

астр. — астрономія нл. — нижньолужицька

болг. — болгарська мова мова

бот. — ботаніка перс. — перська мова

бр. — білоруська мова п. — польська мова

вл. — верхньолужицька підр. — підручник

мова пор. — порівняйте

газ. — (з газети) псл. — праслов'янська

геогр. — географія мова

гол. — голландська мова р. відм. — родовий відмінок

гр. — грецька мова рос. — російська мова

д. відм. — давальний відмінок слн. — словенська мова

друк. — друкарство слц. — словацька мова

ест. — естонська мова срб. — сербська мова

журн. — (з журналу) тур. — турецька мова

зоол. — зоологія узб. — узбецька мова

каз. — казаська мова укр. — українська мова

лат. — латинська мова фр. — французька мова

мак. — македонська мова хім. — хімія

мн. — множина хрв. — хорватська мова

молд. — молдавська мова ч. — чеська мова

напр. — наприклад юр. — юриспруденція

ФОНЕТИКА Й ВИМОВА

Про українську мову кажуть, що вона евфонічна, тобто милозвучна, приємна на слух. Але милозвучність нашої мови створюється ба­гатьма компонентами, вона потребує належної фонетичної організації. Милозвучність вимагає свідомого уникання незграбності в поєднанні звуків, послідовного й неухильного дотримання норм правильної вимови.

ВИМОВНІ НОРМИ

Про дотримання вимовних вимог мусить дбати кожен носій мови, якщо він хоче, аби його індивідуальне мовлен­ня відповідало критеріям нормативності. Вимова тісно пов'язана з фонетичною системою мови. Оскільки фоне­тика є найбільш сталим, найконсервативнішим складни­ком мовної системи, то й вимовні норми ґрунтуються на особливостях лише тих говорів, які лягли в основу літе­ратурної мови. Для української вимови такою базою є говори Середньої Наддніпрянщини, яку Володимир Самійленко називав українською Тосканою (маючи на увазі те що сучасна італійська літературна мова виникла на основі тосканського діалекту). Носії середньонаддніпрянських говірок засвоюють вимовні норми разом із засвоєнням мови; представники решти українських го­ворів опановують ці норми на пізніших щаблях осягання мовної майстерності.

Важливою рисою української фонетичної системи є чітка вимова голосних звуків (крім ненаголошених е та и, що наближаються один до одного, і ненаголошеного о перед складом з у)як під наголосом, так і без нього. Наприклад, у топонімі Балаклава всі чотири а за якістю однакові, тільки наголошений звук у третьому складі довший від інших. Те саме можна сказати про у в слові бурундук, про і в слові мімікрія, про о в слові золото. Лише перед складом з у ненаголошений о наближається до у: зо^узуля, ко^ужух.

Українській літературній мові невластива вимова а на місці ненаголошеного о. Отже, коли хтось каже директар, мажаритарна (система), харавий (спів) чи ще щось подіб­не, то він грубо порушує вимовну норму, яка визнає лише директор, мажоритарна, хоровий.

Однією з умов створення милозвучності української мови є така фонетична особливість, як чергування го­лосних та приголосних у — в, і — й. Коли слово існує в двох варіантах, то на початку і в середині речення після приголосного вживаємо форму з у, і: «У К риму закін­чується оксамитовий сезон. Уже настала осінь. І дуть дощі. Оста п і С оломія. Вітер буя в у с тепу». Але: «Листя пожовкл о в с аду. Настал а в же осінь. Дощ і й дуть часто. Соломі я й О стап». Прийменник в (а не у)використовується завжди, коли він стоїть перед словом, що починається з голосного: «В О десі зацвіли акації. Ми бул и в О хтирці».

Порушення правил чергування спричинює нагрома­дження неприродних для нашої мови звукосполучень і зводить нанівець її милозвучність: «З'їзд екологів проходи в в К риму (ввкр); Мале суденце довго плавал о у о кеані (оуо) ».

Інколи за різними формами слова закріплюється відмінне значення: удача (успіх) — вдача (характер, натура). У таких випадках чергування небажане, слова треба ставити в таку позицію, яка дає змогу уникнути неблагозвучних збігів приголосних. Щодо варіантів Україна і Вкраїна існує така традиція: як офіційна назва держави Україна завжди вживається з початковим у, а в розмовному та художньому мовленні, зокрема в поетичному, припустимі обидві форми.

Одна з найголовніших ознак української літературної мови — дзвінка вимова приголосних у кінці слова і складу: хлі б, любо в, наро д, сні г, ні ж, кла д ка, гу б ка, п'ятна д цять і т. д. Коли, наприклад, диктори кажуть наро т, три т цять, заяви ф, прибу ф, то цим вони не тільки засвідчують свою професійну непридатність, а й завдають неабиякої шкоди культурі мовлення народу.

Шиплячі приголосні в українській літературній мові загалом тверді (вони набагато твердіші, ніж у російській мові, хоч трохи м'якші порівняно з білоруськими): ч астина, ч есний, гаря ч ий, ч обіт, ч ути, ш ити, д ж игіт. Дещо пом'як­шуються шиплячі в позиції перед і, ю, я: ч итачі, ні чч ю, збі жж я, Запорі жж я. Працівники українського радіо, а надто телебачення нерідко роблять навпаки. Вимовляють ч ясто, ч ітач, ч юти, чьо рний, а потім, ніби згадавши про твердість шиплячих, починають давати надтверду вимову де треба й де не треба: чы та чы, вір шы, жы нка, бд жы лка. Норма української ортоепії вимагає протиставляти позиції шиплячих: ж ити — ж інка, ш ити — ш ість, ч ита ч і, д ж иґун — бд ж ілка, хо ч у — ні чч ю, ж аль — збі жж я.

Літерою щ в українській абетці позначається звукоспо­лучення твердих шч. Отже, при написанні Полт а вщина, щирий, ще, щастя слід вимовляти Полт а вшчина, шчирий, шче, шчастя іпод. Поширена вимова типу Полтавшьщьіна, шьщьірий, шьщье, шьщьастя є карикатурою на українську ортоепію. У фонетичній системі української мови є звуки, що позначаються не однією, а двома літерами: дж і дз. Це дзвінкі відповідники глухих африкат ч і ц. Вимовляти їх треба як один злитий звук: заходжу (як захочу), ґудзик (як куций), зрідження (як зречення), піджак (як личак), джаз (як час), кукурудза (як царина). Відмінність при вимові тільки в наявності (дж, дз)чи відсутності (ч, ц)голосу. Під упливом письма в мовленні багатьох дикторів, лекторів, акторів та інших працівників слова (саме працівників, бо в митців слова цієї вади нема) замість одного звука чуємо два: захо д-ж у, дослі д-ж ення, кукуру д-з а, ґу д-з ик.

За законами української фонетики губні б, в, п, ф, м та фонему р у кінці слова і складу слід вимовляти твердо: знов, Об, сім, гірко, Харків, Григор'єв, кров'ю, любов'ю. Деякі мовці під упливом місцевих українських говірок, а ще більше під упливом російської мови надають цим звукам непотріб­ного пом'якшення: Обь, Харьків, Григорьєв, любовью.

М'які приголосні д' і т' в українській літературній мові не зазнають африкатизації, тобто ніколи не набувають свистячого відтінку. Тож поширена серед певної публіки вимова типу дз івчина, дз іло, дз якую, ц інь, ц ямити, гуду ц ь, си дз я ць, цвіту ць замість д івчина, д іло, д якую, т інь, т ямити, гуду ть, си д я ть, цвіту ть не є нормативна.

Не відповідає літературним нормам поширена в публіч­них виступах тверда вимова свистячих з, с, дз, ц перед пом'якшеним губним: звір, світ, дзвякати, цвіт, сміх, тут слід вимовляти зьвір, сьвіт, дзьвякати, цьвіт, сьміх.

Нове видання «Українського правопису» поновило в правах репресовану 1933 року літеру ґ для позначення проривного задньоязикового звука. Цю літеру рекомен­дується писати в українських і запозичених та зукраїнізованих словах аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґедзь, ґелґотати, ґиґнути, ґирлига, ґлей, ґніт (рос. фитиль), ґрасувати (розчищати, витоптувати), ґрати (рос. решетка), ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик та в похідних від них ґвалтувати, ґратчастий, ґречність, підґрунтя тощо. Також у прізвищах Ґава, Ґалаґан, Ґудзь і под. Добре, що літера тепер є в українській абетці, добре, що можемо вже розрізняти на письмі й у вимові слова гніт («гноблення», р. відм. гніту)і ґніт (р. відм. ґнота), грати (дієслово) і ґрати (іменник), гулі (гуляння) і ґулі (нарости на тілі). Безперечно, кількість слів із звуком ґ не вичерпується списком, наведеним у 3-му виданні «Українського правопису» (с. 20). їх далеко більше (див. «Словарь української мови» за редакцією Бориса Грінченка).

Деякі мовці (здебільшого неофіти), зрадівши з понов­лення літери ґ, почали активно вживати позначуваного нею звука. На жаль, уживають його часто недоречно, кожен запроваджує норму на власний розсуд. Правило щодо використання літер г і ґ було добре розроблене в правописі 1929 року, забороненому в запалі боротьби з «буржуазним націоналізмом» у 1933 році. За тим пра­вописом (у виробленні його брали участь мовознавці — представники всіх роз'єднаних тоді українських земель) у словах грецького походження треба послідовно писати й вимовляти г (бо так вимовляють самі греки!): ген, генетика, генеза, гігант, гімн, гімназія, біографія, монографія, гомео­патія, графіка, логіка, орган, організм, організація, трагедія, трагізм. Тобто в усіх грецизмах, якими є слова з компо­нентами гео-, гетеро-, гігро-, гідро-, гіпер-, гіпо-, геліо-, голо- (від гр. holos «увесь, цілий»), гомо- (від гр. homos «рівний, однаковий»), -граф, -лог та ін. Приміром, гео­графія, гетерогенний, гігроскопічний, гідра, гідродинаміка, гіпертонія, гіпотрофія, геліотерапія, голографія, гомологія, логопедія, педагогіка. У давно засвоєних словах з інших мов також слід уживати г. Наприклад, у згадуваному вже словнику за редакцією Б. Грінченка слова газета, гвардія, генерал, геній, градус пишуться з г, хоч там є й літера ґ.

У новіших запозиченнях з латинської та інших мов (крім грецької) г вживається на місці h, а ґ на місці g. Отже, ґатунок (нім. Gattung), ґільйотина (фр. guillotine), ґума (лат. gumma), конґломерат (лат. conglomeratus), реґіон (лат. regio), Ґріґ (Grieg), але гумус (лат. humus), гуманізм (лат. humanus), Гайдн (Haydn), Гарвей (Harvey). Особливу увагу варто звернути на слова, де є обидва звуки: Геґель, Гюґо (Hegel, Hugo). Тож уживати звук ґ в словах іншомовного походження треба не де кому заманеться, а лише там, де для цього є підстави. Якщо хтось не знає правил, то ліпше тимчасом (до засвоєння їх) утриматися від надмірного гекання. Бо дуже смішно слухати від досить відомих і шанованих людей «перли» на кшталт ніґілізм (nihil), Йоґанн (Johann), Ґавел (Havel). Гадаючи, що в кожному запозиче­ному слові треба вимовляти ґ, вони уподібнюються одному оперетковому героєві, котрий був упевнений, що досить до будь-якого слова додати -ус, як воно набуде латинського звучання: бабус, лопатус, панус.

Звертаю увагу ще на одну поширену помилку проти української фонетики й вимови. В українській мові літерою х відтворюється, як правило, іншомовна фонема ch: Фридрих (Friedrich), Халдея (Chaldaea); фонему h слід передавати через г. Хотілося б, щоб це запам'ятали диктори й коментатори Українського радіо й телебачення, котрі не тільки не читають жодних мовних порад, а й не заглядають у словники української мови. Ігноруючи рекомендації українських лексикографічних праць, вони беззастережно й безпідставно копіюють своїх московських колег і вимовляють Ханс, Хельмут, Хофман, Йоханнесбург і т. ін. У російській мові таке явище виправдане, бо там немає фрикативного г, є лише ґ і х. А в мові українській вимова ґ або х на місці h суперечить здоровому глуздові. Це майже те саме, що замість голова, гриб, глина казати ґолова, ґриб, ґлина або холова, хриб, хлина. Тутможлива тільки фонема г: Ганс, Гельмут, Гофман, Йоганн, Йоганнесбург, нігілізм тощо.

В українській літературній мові, крім твердого л (лава, лад, ложка, ловець, лукавий, діл, стіл)та м'якого ль (лід, льон, лякати, міль), маємо середній «нейтральний» звук л у позиції перед е та и: лебідь, лемент, легко, зелений, шалений, лити, листя, колишній, малий. Іншомовні слова при запозичанні підпорядковуються фонетичним та іншим законам української (так само й будь-якої іншої) мови. Оскільки за нормами української літературної мови ми не можемо сказати лєбідь, зелєний, шалєний, то й у запози­чених словах фонема л у такій позиції не може бути ні твердою, ні тим більше м'якою: телєграма, лекція, ленч, балет. Вимова на кшталт лєкція, телєграма, балєт нагадує манірно-«інтелігентські» фонетичні варіанти літєратура, тєхнікум, аудіторія, маріхуана замість нормативних літе­ратура, технікум, аудиторія, марихуана. Це ж правило поширюється й на власні назви всіх типів: Лесбос (острів в Егейському морі), Лета (річка забуття в давньогрецькій мітології), Лейтон (місто у Великобританії), Лейбніц, Ленін. До речі, про Леніна. Хоч би як хто до нього ставився, прізвище (тобто псевдонім) треба писати відповідно до законів української фонетики й вимови. Навіть у часи безтямного обожнювання цієї особи, коли не можна було міняти жодного звука в імені неперевершеного теоретика тоді ще не розвінчаного вчення, українські мовознавці відстояли право рідної фонетики не запозичати чужих звукосполучень типу лє. А тепер демократичні видання змагаються в кількості написань на зразок Лєнін, Челєнджер та ін., які спотворюють правописне й звукове обличчя української мови.

При фонетичному засвоюванні чужих слів кожна мова відсутні в ній звуки замінює близькими до них власними. Наприклад, міжзубний приголосний th в грецькому слові theologia при запозичанні в українську мову замінено нашим т. У французьких словах ingénieur, régisseur лабі­алізований е в останньому складі відтворено в нас україн­ським звуком е (нелабіалізованим): інженер, режисер. Та­кий самий звук маємо в німецьких власних назвах Гете і Кельн. Останнім часом у засобах масової інформації, а подеколи й у художніх творах можна почути й прочитати Гьоте, Кьольн. Автори таких варіантів давно відомих назв, мабуть, гадають, що вони знають і українську, й чужі мови краще за Івана Франка, Лесю Українку та за всіх українських мовознавців, що дає їм підстави «вдосконалю­вати» передачу чужих слів. А насправді це копія не зовсім точної передачі цих слів у російській мові: Гёте, Кёльн, режиссёр (але инженер).

У згаданих словах немає ніякого пом'якшеного ґ чи к перед о (як, скажімо, в словах льон або льох), а є тверді приголосні перед лабіалізованим, тобто огубленим (вимов­леним при заокругленні випнутих уперед губів) звуком е. Якщо писати Ґьоте, Кьольн, то треба йти далі — режисьор, інженьор і под. Отже, єдино правильними варіантами є традиційно вживані в нашій мові форми Гете, Кельн.

Не варто відступати від традиції й при відтворенні українською мовою назви сусідньої братньої країни Білорусі. Бо коли Бєларусь, то мають бути й бєларуси, й бєларуська мова. А це вже цілковите паплюження вікових традицій та фонетичного обличчя української мови.

ВИПАДНІ ЗВУКИ

Багато іменників в українській мові мають випадні звуки (тобто звуки о, е, які зникають при відмінюванні): садок — садка, сон — сну, день — дня, молебень (саме молебень, бо в деяких українських газетах на російський кшталт пишуть молебен)— молебня, шершень — шершня, Бурячок — Бурячка, Турець — Турця, Шершень — Шершня. Притаманна українським загальним власним назвам, ця особливість, як правило, не поширюється на запозичені слова: брелок — брелока, бюлет е нь — бюлет е ня. Часом мовці помилково вимовляють брелок — брелка, б ю летень — б ю летня (в останньому слові до того ж ставлять не­правильний наголос на першому складі — б ю летень).

ЧЕРГУВАННЯ О, Е З І

Характерною фонетичною рисою української мови є ікання, тобто вимова і на місці о та е в закритих складах; причому у відкритих зберігаються давні звуки о й е. Як відомо, закритий склад закінчується на приголосний звук, а відкритий — на голосний. Правило це, за нечисленними винятками, поширюється на всі українські слова: сіль — солі, піч — печі, віл — вола, кінь — коня, Чорновіл — Чорновола, Білокінь — Білоконя, гори — гір, села — сіл, а також на глибоко засвоєні нашою мовою запозичення: колір — кольору, папір — паперу, Антін — Антона, Прокіп — Прокопа, Сидір — Сидора. Новіша лексика іншомовного походження вживається без такого чергування: балкон, футбол, телефон, кіоскер, режисер і под.

При творенні нових українських слів треба орієнту­ватися не на згадані нечисленні винятки, а на правило. Порівняно нові, але вже широко використовувані лексеми кросівки (від крос), вітрівка (од вітер)виникли за зразком криївка, мандрівка, щедрівка. У деяких газетах замість нор­мативних форм вітрівка, кросівки вживають суржикових вітровка, кросовки.

«Зачаровує співучою східною говіркою, але вже пе­ресипаною суржиком, мов пшениця кукілем», — читаємо в одній із газет про матір славетного композитора й співака. В іменника чоловічого роду кукіль (що є назвою бур'яну родини гвоздикових) при відмінюванні відбува­ється чергування і з о: кукіль — куколю — куколем і т. д. Напр.: «Будь сіячем, і хай життя твоє // Насущний хліб, а не кукіль дає» (Л. Забашта); «Як вона любить тепер оте жито, ті блаватки та цвітки куколю, що де-де блискають, мов сині та рожеві зірки серед лісу золотистих стебел!» (І. Франко).

Запорізька (не Запорозька) Січ

Багатьох цікавить питання, як правильно писати — Запорозька Січ чи Запорізька Січ. В останні роки на сто­рінках преси, в художній літературі почали розмежовувати два поняття, позначаючи це розмежування на письмі: запорозький уживають тоді, коли йдеться про добу Ко­заччини, а запорізький застосовують у назвах, пов'язаних із нашою сучасністю. Таке розрізнення видається штуч­ним. Мовознавці давно навели достатню кількість доказів на користь форми з і. Основний аргумент тих, хто обстоює варіант Запорозька Січ, полягає в тому, що «Січ була за порогами». Цілком правильно. Але ж в однині буде поріг, наприклад Кодацький. Візьмемо інші випадки. Слово роздоріжжя походить від дорога. У закритому складі пи­шемо й вимовляємо і, у відкритому о. У топонімі Тернопіль друга частина пов'язана зі словом поле, то що ж — будемо писати Тернополь?Вийде, нібито наша мова роз­вивається в зворотному напрямку.

Звук і в українській мові вельми поширений. Уживаємо його на місці звука, що позначався колись літерою «ять»: віра, дід, ліс (пор. рос. вера, дед, лес, п. wiara, dziad, las); у закритих складах на місці о, е: сніп — снопа, поріг — порога, дороги — доріг, піч — печі, Київ — Києва. Перехід о, е в і розпочався в X столітті і завершився в XIII столітті. Цей процес відбувався рівнобіжно з занепадом зредукованих голосних ъ й ь. Тож на час заснування Січі за порогами ікання вже стало нормою живого мовлення. Але на письмі ще довго діяли норми староукраїнської мови, де такі фонетичні зміни не позначалися. Не відбивали всіх фонетичних змін і літописи, де бачимо написання Кыєвъ, Києвъ, Кієвъ, Львовъ, Черниговъ. Але ж звемо їх тепер Київ, Львів, Чернігів.

У XIX столітті застосовували традиційний правопис, за яким писали стôлъ, пѣсня, а вимовляли стіл, пісня Наприклад, «Гомôнъ, гомôнъ по дубровѣ» (Українські пісні видані М. Максимовичем. К., 1962. Фотокопія з видання 1827 р., с. 6). Пантелеймон Куліш запровадив фонетичний правопис, яким ми користуємося й тепер (однак той правопис довго пробивав собі шлях, поки не запанував на всій етнографічній території України). Форма Запорозька Січ підтримувалася не лише тим, що більшість історичних праць українські вчені мусили писати, на жаль, іншими мовами, а й тенденцією наближати вимову й написання до російської мови. Отож і сталося так, що в нас козацький полковник Максим Кривоніс, а ініціатор стахановських методів на залізничному транспорті Петро Кривонос, Люд­мила Старицька-Черняхівська, а радянський генерал Іван Черняховський, хоч усі вони —діти української землі.

Тритомний «Російсько-український словник», що вий­шов 1968 року, готувався за часів хрущовської відлиги, звідти повикидали багато нав'язаних раніше росіянізмів. Тому там є лише одна нормативна форма Запорізька Січ (т. З, с. 270). Так само в УРЕ, яку редагував видатний український поет Микола Бажан (т. 5, с. 181—186). Отож як свою прадавню столицю ми звемо Київ у всіх випадках, так само й Козацьку Республіку маємо називати Запорізька Січ — відповідно до законів нашої милозвучної мови.

Найпоширеніші помилки фонетичного плану

Правильно Неправильно

ба лет ба лєт

Г анс Х анс

Г ельмуг Х ельмут

Г офман Х офман

Г ете Гьо те

Запор і зька Січ Запор о зька Січ

Йо г аннесбург Йо х аннесбург

Ке льн Кьо льн

ле кція л є кція

Ле та Лє та

мар и хуана мар і хуана

ні г ілізм ні ґ ілізм

пробл е ма пробл є ма

те лег рама те леґ рама

Че ле нджер Че лє нджер

НАГОЛОС

Правильність наголошування є однією з ознак культури мовлення. При виробленні акцентуаційних норм україн­ська мова має далеко більше труднощів, ніж у формуванні лексики. Пояснюється це строкатістю наголошування в різних говорах нашої мови, а також упливом сусідніх мов, насамперед російської та польської. Ще один чинник, що не сприяє закріпленню нормативного наголошування серед широкого загалу мовців, — надуживання в творах багатьох авторів, особливо сучасних, поетичними вільностями. Нерідко це зовсім не поетичні вільності (себто відступи від норм, зумовлені стилістичними або ритмомелодичними міркуваннями), а просто мовна безграмотність, неохайність.

У всіх цивілізованих народів акцентуаційним зразком є мова акторів національних театрів та кіно, мова дикторів радіо й телебачення. Нам, українцям, у цьому, як і ще багато в чому, не пощастило. Незважаючи на те, що ми дали світові Олександра Довженка, фільмів доброю укра­їнською мовою бачимо мало. Значна частина пред­ставників сучасного українського театру не українські артисти, а люди, що грають роль українських артистів, бо розмовляють по-українському тільки на сцені. І коли про­ходиш повз будинок Інституту театрального мистецтва та чуєш російськомовні діалоги майбутніх діячів нашого кону, то з гіркотою усвідомлюєш, що різких змін на краще в найближчі роки не передбачається.

На радіо й телебаченні справи в цій ділянці ще гірші. Коли, приміром, в українському слові є подвійний наго­лос, вибирають спільний з російським: завжд и, догов і р, алфав і т (рос. всегд а, догов о р, алфав и т), хоч природніші традиційні наголоси з а вжди, д о говір. Наголос у слові алф а віт на другому складі основний у нашій мові, бо збігається з грецьким алф а вітон, від якого походить укра­їнська лексема. Так само й пар а ліч від пар а лісі, фен о мен від фен о меном тощо. Це свідчить про давні й безпосередні зв'язки українців із греками.

Буває, що й не подвійний, а єдиний український наго­лос, не схожий на російський, замінюють останнім. При­чому не лише недосвідчені молоді коментатори, а й дик­тори з чималим стажем. Замість Гарас и м, Герас и м (Гарас и мович, Герас и мович)вимовляють Гер а сим (Гер а симович). Замість общ и на (первісне дородове об'єднання людей) уживають о бщина в словосполученні палата о бщин, демон­струючи до того ж незнання лексичних норм, бо україн­ською мовою можна сказати тільки палата громад, коли йдеться про парламент Великобританії.

14 жовтня (за старим стилем 1 жовтня) відзначаємо велике християнське свято Покр о ву. Наголос у назві свята стоїть на другому складі, що відбивають усі словники української мови, а також прислів'я й приказки: «Прийшла Покр о ва, заревла дівка, як кор о ва» (значення цієї при­казки — прийшов час каяття). Л по радіо й телебаченню, розповідаючи про це свято, досить часто кажуть Покров а, збиваючи з пантелику цілу Україну.

Займенники той, цей у родовому відмінку однини мають наголос на закінченні — тог о, цьог о. А коли їх уживають із прийменниками, то наголошують на першому складі: до (після) т о го (ць о го). Деякі диктори радіо й телебачення ставлять наголос завжди в кінці: тог о (цьог о)і до тог о (цьог о).

Джерелом розхитування акцентуаційних норм є також необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову. Останнім часом чуємо і мперський та ринк о вий. Треба пам'ятати, що ці прикметники мають наголос на тому самому складі, що й іменники, від яких вони утворені: імп е рія — імп е рський, р и нок — р и нковий. Поши­рені в розмовному мовленні варіанти і мперський, ринк о вий є ненормативними.

Прикро вражає те, що чимало українців не вміє пра­вильно наголошувати навіть своєї самоназви та похідного від неї прикметника. Наголос Укр а їна, укр а їнець, укр а їнсь­кий з погляду загальнонародної мови діалектний, а з пог­ляду літературної мови застарілий. Сучасна акцентуаційна норма припускає єдино можливий наголос на третьому складі — Укра ї на, укра ї нець, укра ї нський. Завдяки академі­кові Л. Булаховському такий наголос закріпився і в сучас­ній російській літературній мові — Укра и на, укра и нец, укра и нский; порушують його здебільшого українці, котрі відмовилися від рідної мови і стали «російськомовним населенням».

Найчастіше порушують наголос у словах нов и й, в и па­док, сер е дина, нен а висть, текстов и й, фахов и й та ін. В усному мовленні раз по раз чуємо н о вий. Колись це слово справді мало два наголоси, але вже давно наголос на першому складі вважається ненормативним. Тим, хто хоче навчитися українських наголосів, треба більше читати поезії видатних майстрів нашого письменства: «Нов е життя нов о го прагне слова» (М. Рильський); «Щоб пісні мої стали нов и ми, Як налагодить струни мої?» (В. Сосюра).

Слово в и падок у літературній мові завжди мало і має тільки один наголос — на першому складі. Воно належить до цілої низки подібних щодо творення слів з наголосом на префіксі ви-: в и балок, в и няток, в и росток, в и селок, в и сно­вок тощо. Отже, наголос вип а док неприродний для укра­їнської мови. Слово нен а висть, а також усі похідні від нього (нен а висний, нен а видіти, нен а виджу й ін.) у літературній мові мають наголос на складі -на-. Цей наголос природний для всієї території України, уживаний у поетів, що репре­зентують різні говори нашої мови (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, М. Вінграновський та ін.): «Тільки той нен а висті не знає, Хто цілий вік нікого не любив» (Леся Українка); «Я нен а виджу рабства кайдани» (П. Грабовський). Тож для наголосу н е нависть в українсь­кій мові немає жодних підстав. Текстов и й і фахов и й наго­лошують за зразком прикметників, що походять від односкладових іменників лісов и й, льодов и й, снігов и й, цехов и й (від ліс, лід, сніг, цех тощо).

В одній із навчальних передач довірливих телеглядачів запевняли, начебто українською мовою треба казати два остров и. Але це не відповідає дійсності, бо іменники, які в множині змінюють наголос, у сполученні з числівниками два (дві), три, чотири зберігають наголос однини: о зеро — оз е ра, але два (три, чотири) о зера; д е рево — дер е ва, але два (три, чотири) д е рева; ж і нка — жінк и, але дві (три, чотири) ж і нки; о стрів — остров и, але два (три, чотири) о строви.

Нижче наведено слова та словоформи, в яких особливо часто спостерігаємо відступи від акцентуаційних норм.

Правильно

берем о

б о втати

Бог, мн. бог и

б о сий

бул а, бул о, бул и

валов и й

везт и (ввезт и)

верб а

верет е но

вест и (ввест и)

в и падок

вир а зний

візн и к

в і льха

вісімдес я т

вітч и м

Гарас и м (Герас и м)

гост е й

грабл і

держ а вницький

д о шка

др о ва

з а лоза

ідем о

імп е рський

Кв а ша (прізвище)

Неправильно

бер е мо

бовт а ти

Бог, мн. б о ги

бос и й

б у ла, б у ло, б у ли

в а ловий

в е зти (вв е зти)

в е рба

веретен о

в е сти (вв е сти)

вип а док

в и разний

в і зник

вільх а

в і сімдесят

в і тчим

Гер а сим

г о стей

гр а блі

державн и цький

дошк а

дров а

залоз а

ід е мо

і мперський

Кваш а

к и дати кид а ти

к и шка кишк а

кінч и ти к і нчити

кл е їти кле ї ти

Ков а ль (прізвище) К о валь

к о лесо колес о

к о лія колі я

контракт о вий контр а ктовий

кор о мисло кором и сло

к о сий кос и й

котр и й к о трий

Крав е ць (прізвище) Кр а вець

кр а сти, кр а ду краст и, крад у

кр о їти кро ї ти

кропив а кроп и ва

к у рятина кур я тина

кух о нний к у хонний

легк и й л е гкий

льодов и й льод о вий

мал и й м а лий

метал у ргія металург і я

нен а видіти ненав и діти

нен а висний ненав и сний

нен а висть ненав и сть

нест и (внест и) н е сти (вн е сти)

нов и й н о вий

обр у ч о бруч

озн а ка о знака

о лень ол е нь

осок а ос о ка

от а ман отам а н

пар а ліч парал і ч

п а сти паст и

пен я п е ня

перч и ти п е рчити

петл я п е тля

Покр о ва Покров а

Полт а вщина Полтавщ и на

порядк о вий пор я дковий

предм е т пр е дмет

пр и ятель при я тель

п у рхати пу