Подолання економічних наслідків першої світової війни та стабілізація господарства 2 страница

рювались вапном поля, застосовувалась борона з дерев'я-
ними зубами, молотильна дошка тощо. З'явилися наукові
трактати з сільського господарства.

Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячме-
ню, розведенні садів, виноградників, оливкових гаїв. Олив-
кову олію використовували у харчуванні, парфюмерії, для
світильників. Олія була головною статтею грецького екс-
порту. В Єгипет, Італію та Причорномор'я вивозилось вино.
Приміські селяни займалися городництвом, бджільництвом.
У сільському господарстві Греції кількість рабів була не-
значною. Ремісники працювали у невеликих майстернях
по 3—12 чол. У великих майстернях кількість працюючих
досягала 30—100 чол.

Примітивними інструментами раб сам виготовляв виріб
від початку до кінця. У майстернях працювала також пев-
на кількість вільних людей, переважно збіднілих селян.
Окремі професії — скульптори, архітектори — користува-
лися особливою популярністю. Вільні ремісники працюва-
ли окремо зі своїми сім'ями. У VI ст. до н. е. центром
грецького ремесла стали Афіни. Сюди стікалися ремісни-
ки-іноземці, багато рабів.

Значне місце в господарстві Греції займало виплавлення
металів., У рудниках, що іноді мали глибину до 100 м, добу-
вали руду примітивними знаряддями. Там працювали
тільки раби. В Лавріоні тисячі рабів добували срібло. Із
металів (срібла, золота, міді) виробляли прикраси, посуд тощо.
Надзвичайною якістю славилася грецька кераміка (дахівка,
посуд). Ці вироби експортувалися в інші країни. Славилися
й грецькі тканини, які виготовляли вільні жінки і рабині.

Військова могутність Афін призвела до розвитку кораб-
лебудування, яким керувала держава. На корабельнях пра-
цювали переважно раби. Лише спеціальні роботи доруча-
лися висококваліфікованим вільним ремісникам — гре-
кам та іноземцям (метекам).

Широкого розвитку набули в грецьких містах грошовий
обіг і товарне виробництво. Його центрами були Мілет, Ко-

ринф, Халікс (о. Евбея), о. Егіна. Останній став центром
торгівлі зі Сходом. Після пелопонеських війн (431—404 pp.
до н. е.) центральне місце у грецькій торгівлі займали Афі-
ни. Пірей став центром середземноморської торгівлі, тран-
зитною базою між різними регіонами. Раби були одним з
найважливіших видів афінського імпорту.

Зовнішня, морська торгівля, на відміну від внутрішньої,
набула значного розвитку. Товари у паках на ослах і мулах
доставлялися з великими труднощами. Відсутність доріг,
пересічена місцевість звели міжгрецьку сухопутну торгів-
лю нанівець. Набули поширення ярмарки, які влаштовува-
ли на ринкових площах міст. Зовнішня торгівля перебува-
ла в руках купців, які були одночасно власниками кораблів
та їхніми капітанами. Держава намагалася регулювати ціни,
але торгівля здебільшого була вільною.

Оскільки розвивалося товарне виробництво, економіка
Греції зміцнювалася. Грошовий обмін провадили лихварі,
які мали обмінні магазини — трапези. У Греції було стільки
видів монет, скільки і міст-полісів. Це ускладнювало обмін
і торгівлю. Тому трапезити застосовували багатоготівкові
розрахунки. Поступово вони перетворювалися на банкірів,
які приймали вклади і видавали їх на товари, які купував
вкладник. Банкіри були також посередниками при торго-
вих операціях. Подібні банківські операції здійснювали і
храми, куди надходили багатства у вигляді пожертвувань
віруючих.

Раби виконували тяжку фізичну роботу. Для вільних
людей це вважалось ганьбою, через що спочатку експлуата-
ція рабів у Греції сприяла досягненню високого економіч-
ного і культурного рівня. Однак технічні можливості рабо-
володіння швидко вичерпали себе. Раби не хотіли удоско-
налювати знаряддя праці, які були для них знаряддями
тортур, а вільні надавали перевагу заняттям політикою,
філософією, фізичними вправами.

Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між
демосом і аристократією, рабами і рабовласниками пара-

лізували економічне життя країни — сільське господар-
ство, ремесла, торгівлю.

У 338 p. до н. е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст.
до н. е. Балканський півострів став легкою здобиччю Рим-
ської рабовласницької держави.

2.3. Античний Рим: економічні причини
розквіту і занепаду

Історія Риму — яскрава сторінка розквіту і загибелі рабо-
власницького господарства у своїй класичній формі. Його
еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської
держави: перший (VIII—VI ст. до н. е.) — царський; другий
(509—31 pp. до н. е.) — республіканський; третій (31 p.
до н.е. — 476 p. н. е.) — імператорський. Перший період —
це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова
від родової общини до рабовласництва. Першими цей про-
цес здійснили етруски (IX—IV ст. до н. е.). В економічно-
му житті стародавньої Італії вирішальна роль належала
землеробству. Землю обробляли плугом, використовували
волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград,
оливки, льон, відгодовували стада свиней. Високого рівня
розвитку досягли ремесла, особливо керамічне, залізоробне,
а також будівництво з каменю. Торгували з Південною Іта-
лією, Сицилією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст.
до н. е. карбували монети. У VII—VI ст. до н. е. відбувався
розклад родового ладу, в етруському суспільстві формува-
лися рабовласницькі відносини. Однак історія їх утвер-
дження пов'язана не з етрусками, які не зберегли свого
панування, а з розвитком римської общини на території
Лації.

Період VIII—VI ст. до н. е. в історії господарства Риму
був переходом від родової до сусідської общини, їй був при-
таманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римських
громадян) мали у своїй власності 2 югери (0,5 га) землі,
володіли ділянками громадської землі, вели окреме госпо-

дарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між
патриціями і плебеями, походження останніх досі ще не
з'ясовано. Вони не мали політичних і громадянських прав,
але володіли землею на правах приватної власності. Май-
нова диференціація серед римлян зумовила появу інших залежних людей — клієнтів.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування
громадського землеволодіння і утвердження приватної влас-
ності, загострення протиріч між патриціями, які захопили
значну частину громадських земель, плебеями і клієнтами
зумовили розклад громади. Протягом VI—III ст. до н. е. у
Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство.
Рабство мало патріархальний характер, було переважно
домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою си-
лою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія
Тулія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пере-
житки родового ладу, поділивши римські населення на
6 категорій не за рядовими, а за майновими ознаками. Роз-
горнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося ве-
лике землеволодіння. «Закони XII таблиць» (середина
V ст. до н. е.) захищали приватну власність, економічні та
політичні права рабовласників, юридичне закріплювали
інститут клаентелі (боргове рабство), зменшуваній рівень
позикового процента. У другій половин IV ст. до н. е. були
спроби обмежити захоплення громадських земель встано-
вити верхню межу володіння землею 500 югерів (125 га) і
норму для випасання худоби (100 голів великої та 500
дрібної). На початку IV ст. до н. е; римські громадяни були звільнені від боргового рабства.

Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин
сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Рес-
публіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся
територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим перетворився
на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.

Період розквіту рабовласницького господарства припав

ЗО

на II—І ст. до н. е. Воно набуло класичних форм. Еконо-
мічне піднесення тривало перші два століття н. е. Рабам
належала роль основної виробничої сили, їхня праця вико-
ристовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділяли-
ся на міських і сільськогосподарських. Перші — слуги, ре-
місники, вчителі, управителі, медики — використовувалися
в домашньому господарстві. Багато рабів працювали в реміс-
ничих майстернях, копальнях, каменоломнях, але переваж-
на частина —в сільському господарстві. Джерелами раб-
ства були війни, піратство, а в неіталійських володіннях
Риму — також борги. Міжнародним центром работоргівлі
був о. Делос, де щоденно продавали до 10 тис. рабів. Рабами
були іноземці, римське право обороняло перетворювати гро-
мадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне ра-
бовласництво, державне було незначним.

Римська держава вважалася юридичним власником
землі. Роздавання її у приватну власність здійснювалося
поступово. Володіння землею було почесним привілеєм
сенаторів (нобілів), прибутки яких йшли переважно від
землі. Землю намагалися придбати також вершники —
багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством.
Вони купували і орендували ділянки землі у держави. Го-
ловною формою рабовласницького господарства була вілла
— маєток площею 25—100 га землі, яку обробляли 50—60
рабів. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили
сформувалися латифундії з десятками тисяч гектарів землі
та великою кількістю рабів.

Характер і роль дрібного селянського господарства змі-
нювалися на різних етапах розвитку Римської держави.
Існування його зумовлювалося натурально-господарськими
відносинами, необхідністю збереження вільного селянина
як воїна та платника податків. Територія імперії розширю-
валася за рахунок країн, серед населення яких переважали
дрібні власники або залежні землероби. З утвердженням
рабської праці дрібні власники розорювалися, йшли до міста,
передусім до Риму, перетворюючись на пауперів або на свиту

сенаторів і багатіїв. Територіальні завоювання призвели до
експропріації землі в колоніях, яка оголошувалася держав-
ним багатством, роздавалася нобілям, продавалася вершни-
кам, здавалася в оренду. В багатьох місцях утворювалися
колонії, де землі отримували ветерани і римська біднота.

Боротьба за землю була важливою ознакою економічно-
го розвитку Риму. З'явилися аграрні проекти, які обмежу-
вали захоплення державних земель, але вони були безре-
зультатними.

Економіка засновувалася на багатогалузевому сільсько-
му господарстві. В Італії провідна роль належала виногра-
дарству, городництву, вирощуванню маслин. Самостійними
галузями були тваринництво і птахівництво. Збирали до-
сить високі врожаї пшениці. Виникли сальтуси — спеціа-
лізовані латифундії.

У ранній період римської історії землероби користува-
лись примітивними знаряддями праці — плугом без коліс-
ниці, дерев'яною бороною, мотикою, серпом, косою, грабля-
ми, вилами, лопатами. Існувало трипілля. Тягловою силою
були воли. Молотили за допомогою ослів або коней, прога-
няючи їх по снопах на утрамбованому току. Згодом з'яви-
лася молотильна дошка, яку волочили по колосках. Для
отримання борошна застосовували ступу або зернотерку.
Згодом мололи зерно жорнами, руками або силою волів чи ослів.

Поля удобрювали органічними добривами та попелом із
спаленої соломи. З зернових вирощували ячмінь, пшеницю,
просо, овес, полбу (різновид пшениці), з технічних — льон,
коноплю. У великій кількості насаджували виноград, олив-
кові гаї, маслини, садили квасолю, сочевицю, боби, часник,
цибулю, капусту, моркву, редьку, дині, буряки. З фруктових
дерев найбільш поширеними були різні сорти яблунь, груш,
слив, фіг (інжиру). Тваринництво було важливою складо-
вою частиною римського сільського господарства. Розво-
дили коней, велику рогату худобу, кіз, овець, свиней, птицю.

Кінець республіки (І ст. до н. е.) — це період руйнівних

громадянських війн, занепаду сільського господарства, особ-
ливо в Італії. Проте вже в І—III ст. н. е. воно не тільки
подолало занепад, а й досягло свого найвищого рівня роз-
витку. Відбулися позитивні зміни в агротехніці. Розширю-
валися посівні площі. Вдосконалювалися коса, серп, борона
з зубами. В І ст. н. е. почали використовувати жатку з
широким захватом, колісний плуг, мінеральні добрива, во-
дяний млин. Посіви прополювали і підгортали. Застосову-
валося штучне зрошення. Іригаційна система давала мож-
ливість збирати 2—3 урожаї на рік. Розвивалася техніка
садіння, підживлення, прищеплення. У Римі існували зако-
ни, які зобов'язували власників вести правильний обробі-
ток землі. Якщо землероб 2 роки не обробляв свого поля,
він його втрачав. Розвивалася агротехнічна наука. У зем-
леробстві й тваринництві були вироблені рекомендації щодо
організації виробництва та кількості робочих рук.

У І—II ст. н. е. розпочалися зміни в організації вироб-
ництва у володіннях великих землевласників. Латифундії
поділялися на невеликі ділянки (парцели), які надавалися
в оренду колонам — дрібним землеробам. Вони були вільни-
ми громадянами і потрапляли в поземельну залежність від
власника землі за угодою, що ліквідовувалася за бажан-
ням однієї з сторін. Крім дрібної оренди поширилися ве-
лика оренда на емфітевтичному праві (довго- і вічностро-
кова), прекарій — умовне землеволодіння, коли земля нада-
валася на строк, визначений її власником. Виникли рентні
відносини у вигляді натуральних і грошових платежів,
відробітків. Особливо поширився колонат в імперських саль-
тусах. Колони віддавали одну третину врожаю і відробля-
ли 6 днів панщини, виконували державні повинності, пла-
тили податки. Рабам, які займалися ремеслом або комерцій-
ною діяльністю за дорученням рабовласників, почали на-
давати пекуліум — майно, яким раб міг розпоряджатися,
укладати на його основі господарські угоди. Поступово
відносини пекуліуму поширилися в сільському господарстві.
Поряд з вільними селянами-орендарями в маєтках земле-

власників з'явилися раби, які обробляли наділи землі і пла-
тили ренту. Хоча вони не могли вільно розпоряджатися
пекуліумом, однак у них з'явилася заінтересованість у ре-
зультатах своєї праці. Зросла чисельність вільновідпуще-
ників-лібертинів, які займалися ремеслом і торгівлею.

Знаменитий римський письменник, власник вілли Луцій
Колумелла у трактаті "Про сільське господарство" виклав
раціональні способи ведення господарства на селі. На його
думку, великі латифундії нерентабельні, оскільки засновані
на праці рабів. Він був переконаний, що "раби пасуть не-
дбало худобу, погано орють землю..., крадуть зерно..., від
інших злодіїв його не охороняють". Раціонально, за його
словами, може розвиватися лише такий маєток (вілла), у
якому основними виробниками є колони чи вільновідпу-
щенники, які мають власні сім'ї та заінтересовані у резуль-
татах своєї праці. Колумелла закликав господарів "ласка-
во" ставитися до робітників, які працюють у їхніх госпо-
дарствах, всіляко підтримувати і заохочувати їх до праці,
добре харчувати, забезпечувати теплими приміщеннями,
добрим одягом і оберігати їх, не тільки купувати рабів на
ринках, а й здійснювати відтворення їх за рахунок природ-
ного приросту з сімей управителів та інших слуг рабовлас-
ників, багатодітним матерям надавати свободу. Він пропо-
нував роздати землю колонам в оренду.

У II ст. до н. е. — II ст. н. е. високотоварними були
маєтки, шо спеціалізувалися на вирощуванні однієї куль-
тури, призначеної для ринку. Рентабельними були лати-
фундії та сальтуси, що вирощували різні культури. Нату-
ральний і товарний характер виробництва тісно перепліта-
лися. Найефективнішою була рабська праця в сільсько-
господарських віллах середнього розміру, їхні власники
намагалися раціоналізувати процеси виробництва. Для
цього рабів вчили різних спеціальностей. Лише в сільсько-
му господарстві їх налічувалося понад 40. За старанність
рабовласники нагороджували своїх рабів: відпускали на
волю, залучали до адміністративно-управлінського персо-

налу, допомагали відкривати власні майстерні та крамниці.

Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Вже у цар-
ську епоху (VI—V ст. до н. е.) ремісники відзначалися
високим професіоналізмом. Про це, зокрема, свідчать роз-
копані фортеці, міські мури, каналізація, водопроводи, іри-
гаційні системи. Будувалися храми, стіни яких оздоблюва-
ли фресками. Прокладалися дороги, масово вироблялася
зброя (шоломи, щити, панцирі, мечі), транспортні засоби, пред-
мети побуту, сільськогосподарський інвентар. Є відомості
про утворення ремісничих спілок за професіями. Більшість
працюючих людей у майстернях були вільними. Рабська
праця використовувалася в майстернях побічно як неквалі-
фікована, чорнова.

З І ст. до н. е. в ремеслі відбулися глибокі структурні
зміни. Подолавши економічну і політичну кризи, які були
спричинені затяжними громадянськими війнами, римляни,
заволодівши всім Середземномор'ям, розпочали небачене
до того будівництво громадських споруд (Колізей в Римі),
розкішних палаців знаті, лазень, водогонів. Шосейні шляхи,
що зв'язували Рим з районами Італії, збереглися до наших
днів. Розвивалося суднобудування. На найвищу ступінь
піднялась технологія виливання предметів з бронзи та бла-
городних металів, різьблення по мармуру і базальту. Ремесло
мало галузеву та географічну спеціалізацію. Місто Капуя
перетворилося на центральну майстерню з випуску світиль-
ників, інших побутових виробів для всієї Римської держа-
ви. Керамікою славився Аррецій, особливо мистецьки роз-
мальованим посудом. Міста Мілан, Падуя, Парма випуска-
ли покрівельну черепицю, грубий посуд, вовняні тканини.
Компанійські міста займалися скляним виробництвом. У
Римі переважало шкіряне і текстильне виробництво.

Розкопки Помпеї, яка, як відомо, була засипана вулканіч-
ним попелом Везувію у 79 p. н.е., дають реальне уявлення
про ремісничу справу римських міст. Майже при кожному
домі була невелика майстерня, де виготовляли вовняні тка-
нини, лампи з бронзи і глини, предмети з заліза і скла, най-

різноманітніші інструменти — хірургічні, ковальські, сто-
лярні, слюсарні, ваги тощо. Там же розкопками виявлено
ювелірні, парфумерні, скульптурні майстерні. У них поряд
з вільними працювали раби.

Характерною особливістю римського ремесла було об'єд-
нання в колегії за професіями. Вони мало займалися ви-
робничими питаннями. Члени їх робили внески на загальні
потреби, влаштовували свята. У кожній колегії був свій
бог-покровитель.

Процвітання ремесла в Італії тривало недовго. З II—
III ст. н. е. провінції перевершили в ремісничій майстер-
ності ремісників з Апеннінського півострова. Італійські май-
стерні деградували, припиняли свою діяльність. Провінційні
ж, створені за подобою італійських, які виробляли аналогі-
чну продукцію, навпаки, процвітали. Це було пов'язано з
багатоукладним, складним механізмом римського гос-
подарства, труднощами перевезення готової продукції, з
наявністю у провінціях дешевої сировини і робочої сили.
В Єгипті та Фінікії успішно діяли майстерні з випуску
кольорового скла та художніх виробів з нього. Мала Азія
продукувала неперевершені шовкові тканини на льняній
підкладці, їх купували не тільки в Римській імперії, а й
далеко за її межами. В Іспанії, Галлії (Франція), Іллірії
(Балканський півострів) знайдено олово, залізо, інші корисні
копалини. З них виготовляли водогінні труби, зброю,
ювелірні вироби. У II ст. н. е. Галлія стала однією з най-
розвиненіших провінцій. Ремесла процвітали тут по всій
країні. Галлію по праву називали "майстернею Європи".
Поширилися скляний, латунно-бронзовий, залізний, олов'я-
ний, керамічний, ювелірний промисли. Галлія також успішно
конкурувала з Італією у випуску кераміки, вовняних тка-
нин. Ці високоякісні товари були дешевими, отже, користу-
валися попитом на ринках імперії і в суміжних з нею зем-
лях, у тому числі в південних регіонах України. Розвиток
ремесла у провінціях призвів до розорення італійських
конкурентів.

У Римській державі промисловою одиницею була май-
стерня. Великі виробництва, на яких працювало 100 і більше
осіб, були великою рідкістю. Переважали майстерні з 4—
10 робітниками. Власник майстерні, як правило, був вільною
людиною. У нього працювало 1—2 вільновідпущених і
кілька рабів. Лише на державних копальнях нараховува-
лося десятки і сотні рабів.

Однак на відміну від Греції в Римській імперії заняття
ремеслом не було престижним. Воно вважалося справою
рабів і бідних. Великі капітали не йшли у промисловість.
Панувала ручна техніка.

Широкого розвитку набула торгівля. Вона приносила
більше прибутків, ніж промисловість. Спочатку склався
внутрішній ринок. Виробник сам продавав товар. У центрі
міста, на форумі, через кожні 8 днів відбувався базар. Селя-
ни продавали свою продукцію, купували потрібні для гос-
подарства ремісничі вироби. З часом у Римі виникли спе-
ціалізовані ринки, на яких торгували овочами, фруктами,
худобою, сіном тощо. Така сама торгівля велась у всіх містах
Італії. Сформувалися великі центри внутрішньої торгівлі — ярмарки, на які з'їжджалися купці з багатьох міст та регіонів Італії. Для того щоб торгівля проходила ефективніше, ярмарки влаштовували до великих релігійних свят — бога Юпітера, богині Діани, на які сходилися тисячі людей.

Зовнішня торгівля в царський період у Римській дер-
жаві була слабко розвинена. Рим до III ст. до н. е. не був
морською державою, не мав власного флоту. Завдяки друж-
нім зв'язкам з Етрусією в VI—Уст. до н. е. Рим налагодив
торгові взаємозв'язки з Карфагеном та іншими сусідніми
містами.За республіканського правління, коли етруски
втратили політичну незалежність, римська зовнішня торгів-
ля занепала. Розвитку торгівлі сприяли об'єднання Серед-
земномор'я під владою Риму, спеціалізація і товаризація
господарства, географічний поділ праці, успіхи в корабле-
будуванні та будівництві доріг. Інтенсивною була морська
і караванна торгівля з провінціями. З Сирії привозили

 

дорогі тканини, скло, ювелірні вироби, з Єгипту — льняні
тканини, пшеницю, папірус, з Північної Африки — пшени-
цю, диких звірів, слонову кістку, золото, з Іспанії — золото,
срібло, олово, залізо, мідь, з Галлії — виноград, вино, кера-
міку, з Дальмації — дерево, з Германії, Панонії, Британії —
рабів.

У зовнішній торгівлі найбільшим партнером Риму стала
Індія. Як писав у "Природничій історії" Пліній Старший
(І ст. н. е.), щороку римські купці привозили з Індії товарів
на 50 млн сестерціїв. На таку саму суму закуповували пред-
мети розкоші у Китаї та Аравії. В Римі ці товари кошту-
вали у 100 разів дорожче, ніж на ринках Сходу, отже, "розкіш
і жінки", за словами Плінія, обходилися державі недешево.
Рим налагодив торгівлю з Індією завдяки відкритому мор-
ському шляху з Червоного моря до півострова Індостан.

Економічні зв'язки Риму з Китаєм здійснювалися у
складних умовах. Небезпечні напади парф'ян і персів, що
контролювали трансконтинентальні торгові караванні шля-
хи в межиріччі Тигру і Єфрату, робили неможливими безпо-
середні контакти. Тільки в кінці І — на початку II ст. н. е.
римсько-китайська торгівля налагодилася під безпосереднім
керівництвом греків та сирійців.

Поступово римські купці проникли на північ Європи,
завозячи свої товари як морським шляхом через Північне
і Балтійське моря, так і річками Везирем, Рейном та Віо-
лою. На берегах Балтійського моря, у Швеції археологи
знайшли багато римських монет, керамічних та металевих
виробів гальського походження. Після завоювання Римом
Дакії (Румунії) в III—IV ст. н. е. в обмін з ним втягують-
ся народи Причорномор'я, в тому числі південні регіони
України, Придністров'я. Найбільше скарбів римських мо-
нет, ювелірних виробів, речей римського виробництва нале-
жать до періоду раннього заліза в Україні (Черняхівська
культура).

В Італії існувало професійне купецтво, переважно зі стану
вершників. До утворення імперії зовнішня торгівля Риму

була посередницькою і не могла конкурувати з грецькою.
За час існування імперії греків поступово відтіснили з
торгівлі. В оптову торгівлю вкладалися значні капітали.
Через підставних осіб у ній брали участь римські патриції.
Купці об'єднувалися в колегії, які мали кошти, кораблі,
агентів у провінціях.

Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших
народів, була худоба. Оскільки цей обмінний еквівалент був
надто громіздкий, його замінили куском міді у такому
співвідношенні: один віл дорівнював 10 вівцям або 100
фунтам міді. Така грошова одиниця існувала в Римі до
IV ст. до н. е. Згодом римляни, наслідуючи греків, почали
відливати мідні монети відповідної маси. Однофунтову мо-
нету називали ассом, 1/2 фунта — сомісом, 1/12 — унцією.
Поряд з цими грошовими знаками застосовувалися срібні
монети драхми грецької чеканки з римською печаткою.
Римський срібний денарій вартістю 10 ассів з'явився в
III ст. до н. є. Найбільш ходовою одиницею був сестерцій,
що дорівнював 2,5 асса. У період імперії в обігу були зо-
лоті монети — ауерси в І, соліди — в IV ст. н. е.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації
набула банківська справа. Рим став світовим центром гро-
шових операцій, торгових угод, світовою біржею. Римські
банкіри-аргентарії виступали як торгові посередники, мак-
лери, здійснювали всі грошові операції, використовуючи чеки,
переказні векселі, безготівкові, поточні, активні, пасивні ра-
хунки. Міняльні контори створювалися державою і здава-
лися в оренду. Розвивався лихварський капітал. Позико-
вий процент був великий: 6—48 % згідно з законом, а фак-
тично — значно більший.

Банкіри брали безпосередню участь і в торгових опера-
ціях. Створюючи фінансові організації, вони наживалися
на міжнародній торгівлі. Неконтрольованому лихварсько-
му капіталу настав кінець за Юлія Цезаря та Августа (І ст.
до н.е. — І ст. н. е.). Вони реорганізували управління про-
вінціями, звівши до мінімуму діяльність відкупщиків.

У цілому ж Рим вів з провінціями пасивну торгівлю, тобто
з Італії вивозили товарів значно менше, ніж ввозили. Най-
більшим споживачем імпортних виробів був Рим, населен-
ня якого становило за імперії 1 млн чол.

Товарно-грошові відносини досягли найвищого рівня
розвитку в І—II ст. н. е. Вони стали невід'ємною частиною
бюджету римського громадянства. Гроші були потрібні знаті,
орендарям-управителям державних і приватних ділянок
землі, власникам майстерень, вільновідпущеним, окремим
рабам, що одержували право продавати свою працю, запла-
тивши грошовий чинш своєму господареві. Збирались гро-
шові податки з усіх верств населення. Це стимулювало
лихварство, товарне виробництво, що грунтувалося на праці
вільних громадян і рабів, особливо тих, які мали досконалу
кваліфікацію як у сільському господарстві, так і в ремеслі.

Фінансова система Риму була заснована на експлутації
колоній. Римські громадяни користувалися податковим
імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях
віддавалися на відкуп публіканам, які збирали податків у
З—4 рази більше норми. Недоїмники ставали боржниками
лихварів або їх продавали в рабство. Не завжди відкупни-
ки могли відразу внести в державну скарбницю відповідну
суму грошей, тому вони об'єднувалися у своєрідні компанії,
сплачуючи членські внески. Так формувалися багаті "акціо-
нерні" спілки з чималим фінансовим апаратом, накопичу-
ючи на цьому величезні капітали.

У науковій літературі питання про причини піднесення
античного Риму є дискусійним. Прихильники монархічно-
го напряму вбачають їх у дисциплінованості римлян, їхньо-
му спільному підпорядкуванні начальству. Інші вчені, пе-
ребільшуючи роль війн, доводять, що Рим розквітнув у ре-
зультаті зовнішніх завоювань. Переважає точка зору, що в
економічному піднесенні Італії вирішальне значення мали
внутрішні фактори: швидке розшарування громади, про-
грес матеріальної культури, республіканська система полі-
тичного ладу. Експансії рабовласництва сприяли великі

римські завоювання, оскільки культурна спадщина народів
Середземномор'я збагатила античну Італію. Експлуатація
рабів стала головним джерелом багатства. Велике значен-
ня мало пограбування колоній, що набуло систематичного
характеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах.

У добу пізньої Римської імперії (III—V ст. н. е.) госпо-
дарство занепало і прийшло до кризового стану. Перші
ознаки кризи виявилися після повстання Спартака в І ст.
до н. е. і протягом наступних століть вони поглиблювали-
ся. Причиною кризи було загострення суперечностей ра-
бовласницького суспільства. Дешева рабська праця не сти-
мулювала технічній прогрес. Контроль за працею рабів у
латифундіях був утруднений, що призводило до зниження
продуктивності праці. Витіснення з економічного життя
невеликих власників підривало господарські засади дер-
жави, її військову могутність. Зазнала краху завойовниць-
ка політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне
поповнення господарства рабами. Ціни на них зросли, вико-
ристання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних
елементів з вільного населення, насамперед з міського плебсу,
потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало
посилення податкового гніту.