Причини економічної кризи в Україні

Причини кризи, успадковані від колишнього СРСР. Найважливішими ознаками економічної кризи в Україні є: по-перше, різке зниження об'ємів національного прибутку, промислової продукції і продовольства; по-друге, катастрофічне падіння життєвого рівня населення; по-третє, швидке зростання армії безробітних; по-четверте, різка поляризація суспільства, в якому, з одного боку, активно формується клас кланово-номенклатурної еліти, з іншою відбувається процес зубожіння переважної більшості населення. Розрив в рівні їх прибутків перевищує тисячу разів, а мінімальна заробітна плата покриває не більше за 20% фізіологічних мінімуми, або бюджету виживання. Виникла реальна загроза генетичному фонду української нації, її майбутньому, що є п'ятою важливою ознакою економічної кризи в Україні.

Передусім необхідно з'ясувати глибинні причини соціально-економічної кризи в Україні, що є передумовою як для діагнозу хвороби соціально-економічної системи, так і її подальшого лікування.

Потрібно зазначити, що на відміну від класичної кризи, розглянутої вище, в Україні, як і в інших країнах СНД, з кінця 1990 р. продовжується не криза перевиробництва, а криза недовироблення. За своїми масштабами він не має аналогів в світі. Якщо в США в 1929 1933 рр. спад виробництва не перевищував 25%, в СРСР під час Другої світової війни він становив 43%. те в Україні за період 1990 1998 рр. падіння об'ємів ВВП досягло 240%.

Причини соціально-економічної катастрофи в Україні доцільно розділити на три основні групи. До першої відносяться причини, які були успадковані Україною від колишнього СРСР; до другої ті, які викликані діями «реформаторів» за роки незалежність; нарешті, до третьої причини, пов'язані з суттю трансформації існуючої в країні економічної системи, специфікою перехідного періоду, що переживається, який, як свідчить досвід інших країн, розвивається в формі різної глибини криз, потрясінь.

Відмічені три групи (або підсистеми) причин органічно взаємопов'язані між собою. Основними причинами першої групи є:

1. Майже повне, або тотальне, одержавлення економіки, власності. У руках держави знаходилося 92% всіх засобів виробництва, якими розпоряджалися загальносоюзні міністерства і відомства. Внаслідок цього в економіці майже повністю був відсутній плюралізм форм власності (колгоспно-кооперативна форма власності в значній мірі була також одержавленою) і відповідних форм господарювання, що виключало дію такої могутньої рушійної сили розвитку, як конкуренція між товаровиробниками різних форм власності за здешевлення продукції, за зростання якості товарів, що виробляються і послуг, за споживача Це зрештою стало причиною надзвичайно низької конкурентоздатності промисловості СРСР на світових ринках (тільки біля 12% промислової продукції вважалося конкурентоздатної), експорту на ці ринки переважно енергоносіїв (майже 70%), формування витратного характеру економіки. На створення 1% національного продукту в СРСР витрачалося в 6 8 раз більше енергії, ніж в країнах Заходу Майже в 10 раз вище, ніж в цих країнах, в СРСР була і нафтамісткість продукції.

За 1991 1998 рр. дію цього чинника в Україні дещо слабшало. На кінець 1998 р. були разроздержавлені і приватизовані біля 100 тис. підприємств. їх частка в основних фондах склала біля 45%, але виробляли вони майже 70% товарів і послуг Однак ці підприємства стали недержавними в основному лише по своєму юридичному статусу. По характеру економічної власності вони і далі залишаються в значній мірі одержавленими, оскільки держава вилучає біля 90% їх прибутків. Це робить неможливою реалізацію приватної і колективної форм власності на засоби виробництва

2. Наявність глибоких диспропорцій в економіці. Так, в СРСР в 1990 р. частка групи «А» (галузей, в яких вироблялися засоби виробництва) становила 72,4%, групи «Би» (галузей, в яких вироблялися предмети споживання) - 27,6%; в розвинених же країнах Заходу існує їх зворотне співвідношення. За деякими оцінками, виробництво засобів виробництва і озброєнь в 1990 р. досягало 87%, а споживчої продукції тільки 13%. Економіка, таким чином, була орієнтована не на людину, а на виробництво ради виробництва і на потребі ВПК.

3. Антидемократичний характер державного управління власністю і державними підприємствами, т е. абсолютне переважання в народному господарстві командно-адміністративних важелів управління, надмірна централізація їх в руках загальносоюзних міністерств і відомств і надто слабе використання економічних важелів, таких як гнучка податкова, кредитна, фінансова політика, і інш.

4. Концентрація 95% всієї власності, що знаходиться в Україні, в руках загальносоюзних міністерств і відомств. Не в останню чергу з цією обставиною пов'язані створення на території республіки так званих «гнилих» морів, будівництво атомних станцій поблизу великих міст, розміщення зайвої кількості «брудних» виробництв і

Після 1991 г власність загальносоюзних міністерств і відомств колишнього СРСР в основному перейшла у власність України. Виключення складає тільки частка України в золотом, алмазному фондах, у власності представницьких органів за межами колишнього СРСР (посольства, консульства і. На перший погляд, відмічений фактор перестав бути в Україні чинником руйнуючої дії. Насправді ж це далеко не так Одна тільки Чорнобильська катастрофа лежить найважчим вантажем на плечах України, а її негативні наслідки відіб'ються на житті багатьох поколінь.

5. Відчуження трудящих від засобів виробництва і результатів труда, від самого процесу труда, що виявилося у відсутності дійових стимулів до труда, пануванні урівняння, а також відчуження їх від управління власністю, від економічної влади на підприємстві Найбільш яскравий вияв таке відчуження від «нічийної» власності знайшло в масовому її розкраденні

Відчуження трудящих від власності на засоби виробництва, результатів труда залишається домінуючою межею економічної системи України. Таке відчуження частково долається на підприємствах, викуплених трудовими колективами Частково, оскільки більшість з них має значну кредиторську заборгованість іншим підприємствам і банкам, випробовує надмірний податковий прес і т. п. Так, питома вага оборотних коштів підприємств за 1991-1998 рр. поменшала в 10 раз і становила лише 1,5%). У таких умовах бути в повній мірі власниками результатів свого труда неможливо.

6. Значна мілітаризація економіки. У останні роки існування СРСР на військові цілі витрачалося до 35% ВНП, або біля 250 млрд. крб. в рік. Після розпаду Союзу в Україні залишилося біля 30% військово-промислового комплексу (ВПК) СРСР, проводилося біля 17%) всієї оборонної продукції, майже 80% промисловості України було зорієнтовано на потреби ВПК. Загальна чисельність робочої сили, зайнятої на підприємствах ВПК, складала біля 40% працездатного населення країни.

7. Надмірна централізація при перерозподілі національного прибутку через державний бюджет. З республік вилучалося біля 70% створеного національного прибутку, значна частина якого згодом поверталася до них через механізми загальносоюзного фінансування системи утворення, охорони здоров'я, у вигляді інвестицій і інш. При цьому в розподілі створеного національного прибутку незалежно від результатів труда кожної республіки колишнього СРСР існувало урівняння.

Зі часу проголошення державної незалежності надмірний централізм в перерозподілі національного прибутку з боку Москви змінився ще більшим централізмом з боку Києва, але вже відносно областей України, оскільки через державний бюджет в середині 90-х років перерозподілялося 82% національних прибутки. У подальші роки такий централізм був декілька ослаблений.

8. Політика пограбування села, яка виражалася в «перекачуванні» значної частини створеного сільськими трудівниками національного прибутку на користь промисловості через механізм цін і низький рівень продуктивності труда. Така політика в останні роки ще більше посилилася, про що вже йшла мова при розгляді аграрних відносин.

9. Значна монополізація економіки, про що йшла мова в одній з попередніх тим.

10. Величезний фізичний і моральний знос основних фондів, низька продуктивність труда. Фізичний знос в промисловості становив приблизно 60%, моральний біля 90%.

За роки незалежність деяка з названих причин не тільки не була усунена, але і ще більш поглибилася. Так, зокрема, продовжувалася більш жорстка політика пограбування села, ще більше зріс фізичний і моральний знос основних фондів при значному скороченні обсягів виробництва, внаслідок погіршення якості основних фондів утроє виросли енерговитрати, поглибилися диспропорції, посилилося відчуження (технологічне і соціально-економічне) працівників від засобів виробництва і інш.

Відмічені вище причини привели до того, що в СРСР в середині 80-х років значно знизилися темпи зростання економіки, практично не підвищувався життєвий рівень населення і т. п. Ето усвідомлювало тогочасне керівництво Союзу, тому і почало так звану «перебудову». Однак можна затверджувати, що даже при умові подальшого існування СРСР не сталося б такого обвальної падіння виробництва, катастрофічного зниження рівня життя і інших кризових явищ в соціально-економічній сфері, як це трапилося після завойовані суверенітету республіками колишнього СРСР. Один з доказів тому активний пошук в кінці 80-х років нових форм економічного розвитку, впровадження деяких прогресивних реформ. З'являються, зокрема, акціонерні товариств; інтенсивно обговорюються питання регіонального госпрозрахунку.

Це, безумовно, не означає, що поглиблення соціально-економічної кризи викликане суверенітетом України, завоюванням нею незалежність. Прагнення до незалежності і завоювання її закон розвитку світової цивілізації. Але люди, які прийшли до влади в незалежній Україні, не врахували сучасних особливостей державного суверенітету суверенітету кінця XX в., прагнули досягнути повного або абсолютного, суверенітету, якого нині немає ні у однієї країни світу. У результаті одна форма залежності змінилася іншою, ще більш важкою, неоколоніальной.

Дії реформаторів в роки незалежність. Відмічені причини соціально-економічної кризи в Україні, успадковані від колишнього СРСР, незабаром були доповнені другою групою специфічних причин, викликаних діями вже власних українських урядів. До них відносяться:

1. Розрив господарських зв'язків з країнами колишнього СРСР, передусім з Росією, що привело до втрати Україною значної кількості традиційних ринків збуту, до зупинки багатьох підприємств через відсутність комплектуючих виробів і т. д. І це не дивне, оскільки тільки 15% промислових виробництва в Україні мало завершений технологічний цикл. Звичайно, далеко не всі господарські зв'язки були раціональними (наприклад, зустрічні перевезення, великі транспортні витрати), але їх треба було не руйнувати, а поступово замінювати більш ефективними.

2. Відсутність науково обгрунтованої стратегії трансформації адміністративно-командної системи в більш розвинену і довершену економічну систему, невизначеність моделі такої трансформації (так, одночасно ставилася мета переходу до ринкової, соціально орієнтованої ринкової і змішаної економіки) і шляхів її реалізації.

3. Скасування державного управління економікою і впровадження ринкових важелів, які використовувалися в розвинених країнах світу майже сторіччя назад. Внаслідок цього формувався не господарський механізм з оптимальним поєднанням державного регулювання і сучасних ринкових важелів, а небачений за всю історію розвитку економічних систем жахливий симбіоз двох руйнівних для сучасного господарства початків: важелів вільної ринкової економіки і розвалу державного регулювання в умовах абсолютного переважання державного сектора. Те, що відбувалося в цій сфері, можна назвати «гримасами» ринку. «Реформатори», таким чином, впадали з однієї крайності в іншу, прагнучи трансформувати адміністративно-командну систему у вільну ринкову економіку.

4. Домінування ідеології вільної ринкової економіки в українському парламенті, внаслідок чого парламентарії, будучи в більшості своїй некомпетентними в питаннях економіки, прийняли безліч «непрацюючих» або руйнівних по своїх наслідках законів.

5. Непродумане, без відповідного наукового обгрунтування введення купона. Купоно-карбованці не були оформлені як валютні ресурси власної (національної) банківської системи, не мали надійного захисту. Це стало однією з причин катастрофічного знецінення купона. Замість функцій захисту національного ринку він став засобом його спустошення. Так, купуючи в кінці 1993 р. нафту в Росії по 90 дол. США за тонну, Україна повинна була поставити товарів приблизно на 250 дол. На впровадження купоно-карбованців Україна витрачала декілька десятків мільйонів доларів.

6. Політика шокової лібералізації цін і ліквідації трудових заощаджень, яка звела до мінімуму норму заощаджень, підірвала купівельну здатність більшості населення і відкинула їх за межу бідності.

7. Задушення національного виробництва, майже повна втрата внутрішнього ринку, слідством чого стало засилля імпортних товарів переважно сумнівної якості, частка яких на українському ринку в 1997 р. досягла 90%.

8. Відсутність комплексної військово-технічної політики держави, узгодженої з соціально-економічною політикою, руйнівний і майже некерований характер конверсійних процесів. Так, в 1991 г питому вагу військової продукції в загальному обсязі виробництва становила майже 23%, а в 1996 р. - біля 3,4%.

9. Доларизація української економіки (т. е. вільне звертання американського долара і інших іноземних валют на території України) дала можливість збагатитися мафіозным структурам. У 1998 р. доларизація економіки досягла 80%. За даними економістів, грошовий оборот держави склав в 1998 р біля 15,5 млрд. грн. і майже 6,5 млрд. дол. США. Це привело до втрати самостійність національної валюти, відсутності її зовнішньої конвертованості, необхідності витрачання значної частини кредитів МВФ для підтримки обмінного курсу гривні.

10 Прийняття численних декретів, постанов, рішень уряду, які внаслідок непосильного податкового преса поставили в невигідне положення виробника і в привілейоване положення посередника. При цьому подібні рішення нерідко суперечили один одному, породжуючи правовий хаос в законодавстві, посилюючи нестабільність і непередбачуваність економічної ситуації.

11. Відсутність надійної фінансово-банківської системи, державного контролю за діяльністю комерційних банків, раціонального регулювання їх діяльності Національним банком України, що дозволило отримувати їм стократні прибутки, наживатися на конвертуванні і т. д. Естественно, що при цьому вони не були зацікавлені в подоланні інфляції. Можливість для такої наживи давали незавершені закони, НБУ вдавався до ортодоксально монетаристским методам управління діяльністю комерційних банків, сприяючи їх збагаченню, але руйнуючи національне виробництво. Крім того, в діяльності банківської і фінансової систем України уповільнено впроваджувалися сучасні методи і кошти обліку і контролю. Це привело до масового перекачування посередницькими структурами безготівкового грошового обігу в розрахунки готівкою, що, в свою чергу, обумовило величезний додатковий попит на готівку, концентрацію в мафіозно-тіньових комерційно-банківських структурах біля половини всієї грошової маси.

12. Бездумне втілення в практику програм західних експертів, в тому числі, різних міжнародних економічних організацій. Найбільш виразно їх ірраціональний характер в умовах України виявився у впровадженні монетаристских методів регулювання економіки (до того ж в декілька спрощеному вигляді), які практично привели до деіндустриализації економіки країни.

13. Мафіозно-номенклатурний характер роздержавлення і приватизації, що виявився в розкраденні державної власності мафіозно-клановими угрупуваннями, частиною директорського корпусу, іншими корумпованими структурами, у відчуженості від цього процесу більшості трудящих.

14. Масовий стік капіталу за кордон, що щорічно складає біля 5 млрд. дол. США. Сукупна ж його величина, за даними Світового банку, досягає від 20 до 35 млрд. дол. США.

15. Відсутність необхідного інвестиційного клімату в Україні (по цьому показнику Україна в середині 90-х років займала 135-е місце в світі).

16. Надмірне розширення управлінського апарату, його бюрократизація, корумпованість.

17. Непробачне гаяння часу з розробкою і реалізацією політики структурної перебудови народного господарства, що привело до занепаду галузей, що виробляють товари народного споживання, і прискореному розвитку окремих енергозатратних галузей (зокрема, металургійної), які заглиблюють енергетична і екологічна кризи, сприяють перетворенню України в сировинний додаток розвинених країн.

18. Стрімке і в значній мірі економічно невиправдане подорожчання енергоносіїв. Так, Росія продавала газ на кордоні Польщі за 60 дол. за 1 куб. м, а на кордоні Франції і України по 80 дол США.

19 Відсутність науково обгрунтованої промислової політики, політики ціноутворення, свідченням чого є, зокрема, перевищення цін на вугілля рівня світових цін.

20. Отримання значних кредитів на невигідних для України умовах (для закупівлі товарів і інш.). внаслідок чого стрімко росли зовнішній борг і виплати процентів по ньому. Отримання таких кредитів менше усього було орієнтоване на вдосконалення відчізняний системи продуктивних сил, на ділі ж практично означало інвестування західної економіки, створення робочих місць за рубежем.

21. Надмірний податковий прес. Вилучення в окремі роки у підприємств амортизаційних відрахувань до державного бюджету, нарівні з іншими чинниками, виключало можливість навіть простого відтворювання основних фондів.

22. Значні витрати на відшкодування збитків від Чорнобильської катастрофи, які з 1991 по 1999 р. оцінюються в 5 млрд долл. США

23. Незадовільні темпи освоєння власних енергоносіїв, зростання енергоємності виробництва.

Завдяки діям «реформаторів» тіньова економіка охопила майже 60% сукупної народногосподарської діяльності.

Третя група причин глибокої і затяжної економічної кризи, що переживається Україною, зумовлена змістом і спрямованістю процесу трансформації більш розвиненої суспільно-економічної формації в менш розвинену, а саме в капіталізм зразка XIX в, що є, зі слів відомого американського історика А. Шлезінгера, грабіжницьким, експлуататорським, жорстоким і безсердечним. Якби стратегічний курс і механізм його реалізації були визначені вірно і поступово створювалися нові, більш ефективні елементи економічної системи, зокрема техніко-економічних відносин, форм власності і господарського механізму, то трансформаційні процеси в України не мали б так руйнівного, кризового характеру.

 

ФІНАНСОВІ І СТРУКТУРНІ КРИЗИ В ЕКОНОМІЦІ

 

Фінансові кризи і особливості фінансової кризи кінця 90-х років. Фінансова криза найглибший розлад фінансової системи країни, який супроводиться зростанням темпів інфляції, кризою неплатежів, різким, як правило, коливанням валютних курсів, що знижується, стоком іноземних інвестицій. Фінансові кризи породжуються і пов'язані з економічними кризами перевиробництва і недовироблення. Фінансові кризи в минулому породжувалися тривалими війнами, витрати на які покривалися шляхом надмірної емісії паперових грошей.

На нижчій стадії капіталізму фінансові кризи, які були викликані кризами перевиробництва, мали нетривалий і неглибокий характер, на вищій стадії капіталізму вони стали більш глибокими, гострими і тривалими, особливо під час економічної кризи 1929-1933 рр. Це зумовлене особливостями вивозу капіталу з боку транснаціональних корпорацій, посиленням процесу мілітаризації економіки, розбуханням державного апарату. Важливою формою вияву таких криз є значний дефіцит державного бюджету.

У 1997 р. почалася всесвітня фінансова криза, яка була в чималій мірі спровокований США і спочатку торкнувся країн Південно-Східної Азії, зокрема Південної Кореї, Сингапура, Малайзії. Гонконга, Індонезії, а потім і Японії. З метою пом'якшення і локалізації цієї кризи МВФ і Світовий банк надали Південній Кореї кредит в сумі 47 млрд. дол США, Індонезії 40, Таїланду більше за 16 млрд дол. Одночасно з метою ослаблення ажиотажного попиту на ВКВ, Південна Корея витрачала більше за 60 млрд. дол своїх золотовалютних резервів, Таїланд-біліше за 20, Японію - біля 80 млрд. дол. США, Девальвація не торкнулася тільки тих національних валют, резерви яких перевищували 100 млрд долл. США (Японії, Гонконга, Тайваню) Індонезійська валюта знецінилася в п'ять разів, таиландская - в два рази. Південної Кореї - на 30%, Японії - на 3%.

Продовження цієї кризи спостерігалося в країнах СНД. передусім в Росії, де приватні портфельні інвестиції складали більше за 19 млрд. дол. із загальної суми інвестицій більше за 24 млрд. дол. США. Рубель за січень серпень 1998 г був девальвований майже в три рази Поглибленню фінансової кризи в Росії сприяло значне падіння цін на світовому ринку на енергоносії, внаслыдок чого до жовтня 1998 р. країна втратила більше за 20 млрд. дол. США і в подальший період несла значні збитки. Наступний етап фінансової кризи охопив країни Латинської Америки.

Основними причинами всесвітньої фінансової кризи є наступні.

По-перше, особливості вивозу капіталу, передусім портфельних інвестицій (вкладень в цінні папери корпорацій і держави), і його протиріччя Особливості цього процесу продиктовані нерівномірністю економічного розвитку країн в рамках світового господарства, засиллям ТНК Так. в кінці 90-х років загальний об'єм вивозу капіталу складав біля 5 трлн долл., а прямі інвестиції ТНК перевищували 3 трлн долл США. Оскільки ТНК зрослися з транснаціональними банками (ТНБ) і сформували транснаціональний фінансовий капітал (ТФК), який при підтримці самих могутніх країн світу здійснює експлуатацію слаборазвинутих країн і внаслідок цього отримує транснаціональний (найвищу) прибуток, остання є відносно надмірним вільним капіталом. На його основі виникає національна стрибкоподібна форма міждержавного переливу капіталу, персоніфікатором якої є транснаціональна державна і наддержавная (втіленням останньою є, зокрема, МВФ) олігархія. Мета олігархії економічне і політичне панування над миром.

Внаслідок нерівномірності вивозу такої форми капіталу і дії закону нерівномірного економічного розвитку в певних регіонах світового господарства виникають більш сприятливі умови для його експансії. При цьому народжуються і розвиваються протиріччя між транснаціональним фінансовим капіталом і національними народногосподарськими комплексами. Якщо в окремому регіоні світового господарства маса і норма транснаціонального прибутку меншає, транснаціональний фінансовий капітал вивозиться в формі портфельних інвестицій в більш прибуткові регіони, що зумовлює виникнення в попередніх регіонах фінансової кризи, початком якого служить масовий продаж нерезидентами цінних паперів місцевих корпорацій Такий продаж здійснюється за місцеву національну валюту, яка обмінюється на ВКВ і вивозиться за кордон Цей процес супроводиться масовим вилученням з комерційних банків зарубіжними вкладниками своїх валютних депозитів (і, отже, обміном національної валюти на ВКВ) і породжує величезний кумулятивний попит на ВКВ. По-друге, на світових валютних ринках здійснюються гігантські об'єми операцій. У другій половині 90-х років об'єми контрактів з валютою щодня досягали біля 1,3 трлн долл. США Оскільки чимала частка цих операцій носить чисто спекулятивний характер, це посилює нестабільність фінансових курсів, що сприяє збільшенню об'ємів спекулятивних фінансових операцій. Проведення таких операцій стимулює існуюча валютна система, яка ліквідувала фіксацію ринкових курсів валют в рамках не більше за 1% від золотого [або доларового паритету і допустила вибір режиму вільних («плаваючих») Ьурсов.

По-третє, недосконалість світової валютної системи, її суперечності, а також дії США.

Ці причини в своїй кумулятивній дії накладаються на внутрішню фінансовоу кризу в конкретній країні. У Україні такими причинами є:

1) проведення помилкової економічної політики в країні під диктатом МВФ, частковість згубної політики НБУ, яка ціною часткової і нераціональної Цинансової стабілізації гальмує розвиток виробництва;

2) погіршення фінансового становища суб'єктів підприємницької діяльності (крім комерційних банків), що виявляється в постійному збільшенні кредиторської і дебіторської заборгованості підприємств (така заборгованість перевищує ВВП країни) і звуженні внаслідок цього прибуткової частини бюджету;

3) тотальне абсолютне зубожіння населення і ліквідація трудових зберігання в 90-х роках, що привело до катастрофічно низького рівня норми заощаджень населення, а значить, і до знекровлення основи банківсько-фінансової системи країни;

4) величезні розміри державного боргу внутрішнього і зовнішнього і їх обслуговування і погашення, про що вже говорилося вище. Допомогти вийти з цієї ситуації могли підвищення темпів економічного зростання або реструктуризація боргів. Оскільки обіцяне урядом зростання не сталося, уряд вдався до відстрочки з погашенням боргів;

5) створення фінансової піраміди облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), що привело до катастрофічного зниження валютних резервів (в 1996р, вони становили 2,4 млрд. дол. США, а у вересні 1998 р. - 800 млн) внаслідок їх необдуманого розпродажу. Операції з ОВДП почалися в серпні 1994р. Їх держателям виплачувалися необгрунтовано завищені проценти (до 120% річних в першому півріччі 1996 р.), причому на початку 1998 р. 60% вилучених облігацій були придбані нерезидентами;

6) нераціональні, під понадміру високі проценти запозичення НБУ на зовнішньому ринку. До них, крім облігацій ОВДП, відноситься розміщення єврооблігацій в сумі 1,5 млрд. дол. США. Так, в англійській фінансовій корпорації «Мерілл Лінч» і кіпрской «Кредит Звис Фест бостон» кредит був взятий з розрахунку 49% річних, що значно перевищує валютні резерви України;

7) необдумана лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, відкриття кордонів, які сприяли вивозу новою буржуазією біля 35 млрд дол. США. Щорічно з країни вивозиться більше за 5 млрд дол. награбованого нею національного багатства;

8) колосальні витрати бюджету в зв'язку з пільгами, які надаються підприємцям при виплаті податків і платежів до державного бюджету (такі пільги в 1997 р. становили майже 20 млрд грн., в 1999 р. понад 150 млрд грн.);

9) неефективне управління бюджетними коштами і ресурсами бюджетних і позабюджетних фондів. Згідно з постановою уряду касове виконання державного бюджету і позабюджетних фондів здійснюють тільки 7 уповноважених банків. Насправді на початку 1998 р. залишки коштів на бюджетних рахунках обслуговували біля 80 комерційних банків. Це давало можливість останнім користуватися дешевими фінансовими ресурсами шляхом штучного завищення залишку, надання банківських послуг по завищеній ціні, оформлення депозитних договорів із заниженою процентною ставкою і інш. Так, на початку березня 1998 р. на рахунках банків знаходилося залишків бюджетних коштів (включаючи пенсійний фонд) на суму майже 3,2 млрд. грн., в тому числі в комерційних банках більше за 2,4 млрд. грн. (на 1 червня того ж року такі залишки складали більше за 1 млрд. грн.),

10) надмірні витрати на утримання державного апарату (так, тільки за 7 мес. 1998 р. на ці цілі було витрачено 1,5 млрд. грн.).

Структурні кризи і структурна перебудова в економіці. Структурні кризи це кризові явища тривалого нециклічного характеру, які виявляються в занепаді окремих галузей і комплексів (груп) галузей народногосподарського значення і порушують ключові загальноекономічні (воспроизводственные) пропорції. Основою структурних криз є дія закону нерівномірності економічного розвитку (зокрема, таких його меж, як нерівномірний розвиток окремих галузей, нерівномірний характер розгортання НТР), неузгодженість в розвитку різних типів структур народного господарства (народногосподарських, технологічних, соціально-економічних), відсутність обгрунтованої структурної політики уряду і інш. Кінцевою технико-економічною причиною структурних криз є зростання невідповідності в рамках технологічного способу виробництва внаслідок використання нових форм розвитку матерії, впровадження нових технологій, революційних і еволюційних змін в межах цього способу виробництва.

Структурні зміни в розвинених країнах світу виникли в 70-е роки XX в. Вони охопили передусім групу галузей паливно-енергетичного комплексу (енергетична криза) і енергоємних галузей (автомобільна, сталелітейна і інш.). У найглибшому кризовому стані виявилися вугільна, металургійна (чорна металургія), суднобудівна, автомобільна, гумова, текстильна і деякі інші галузі. Структурні кризи розширялися від базових, добувних галузей до галузей оборонної промисловості. Так, паливно-енергетична криза 1973 1975 рр., яка супроводилася різким зростанням цін на енергоносії, вплинула на енергоємну автомобільну промисловість, змусила її перейти на энергосберегающие технології. Одночасно різко скоротилося виробництво в інших енергоємних галузях, сталося значне знецінення основного капіталу. У США під час кризи 1980 1982 рр. загалом по промисловості використовувалося біля 65% виробничих потужностей, а в сталелитейной промисловості менше за 30%. У таких же межах в 1974 1975 рр. в країнах Заходу використовувалися виробничі потужності чорної металургії, що було зумовлено значним скороченням попиту на метал з боку ряду споживаючих його галузей, заміною його пластмасами і іншими більше за ресурсозберегаючими матеріалами.

Структурні кризи супроводяться перенакопичення основного капіталу, різким тривалим скороченням виробництва і відповідним технологічним і структурним безробіттям, посиленням міграції робочої сили, знеціненням її попередньої кваліфікації, порушенням відповідності між основними елементами продуктивних сил (коштами і предметами труда, засобами виробництва і працівниками і інш.), а також між складовими частинами технологічного способу виробництва. Ці тривалі порушення, в свою чергу, зумовлюють структурні зсуви в рамках окремих форм власності і між ними, зміна співвідношення між ринковими важелями саморегулювання економіки і державним регулюванням, всередині кожного з типів регулювання. Якщо структурні кризи охоплюють декілька або багато які країни одночасно, то необхідне використання або посилення наддержавного регулювання в окремих сферах.

Зокрема, енергетична криза початку 70-х років змусив нефтадобываючи країни ОПЕК підвищити ціни на енергоносії в чотири рази тільки протягом 1973 р. Це викликало тривалу енергетичну кризу в багатьох розвинених країнах і примусило їх посилити координацію своїх дій. При цьому кожна з країн розробила комплекс заходів по подоланню структурних криз Так, в Японії в 1978 р. був ухвалений надзвичайний соціальний закон терміном на 5 років про розвиток 14 галузей, які порушила структурна криза. У цих галузях було демонтовано біля 20% обладнання. Держава стимулювала процес структурної перебудови через надання податкових пільг, пільгових кредитів, прямі бюджетні асигнування, політику протекціонізму і т. п. В 1983 р. в Японії був прийнятий новий варіант закону на подальші 5 років, який передбачав комплекс заходів по структурній перебудові багатьох галузей економіки. У ФРН державна політика подолання структурної кризи у вугільній промисловості включала заходи по стимулюванню процесу концентрації виробництва, наданню премій за закриття шахт, оплаті вимушених відпусток працівників, виділенню пільгових кредитів, здійсненню перепідготовки кадрів, створенню нових робочих місць і т. п. Енергетічеська криза в розвинених країнах світу була преодолена тільки в середині 80-х років.

Подолання структурних криз ускладнюється процесом поглиблення економічної кризи, необхідністю збільшення витрат різних суб'єктів господарювання на природоохранні цілі. Так, в чорній металургії, нафтопереробній і деяких інших галузях промисловості від 10 до 20% капіталовкладень йде на охорону навколишнього середовища.

Структурна перебудова економіки в розвинених країнах світу сприяла переходу до енерго-, матеріалі- і трудосберегающим технологіям. Так, в США в 80-е роки материаломісткістьь виробництва в нових галузях була на 27% нижче, ніж в традиційних.

Загалом структурна перебудова означала перехід до нового технологічного способу виробництва, а саме автоматизованому виробництву. У основі його лежать широке використання електронно-обчислювальної техніки, станків з числовим програмним управлінням, промислових роботів, гнучких виробничих систем, формування працівника нового типу, модифікація пріоритетних цілей розвитку суспільства і інш. У США, наприклад, в першій половині 80-х років в 2,3 рази зріс об'єм продажу комп'ютерів, в 2 рази чисельність станків з ЧПУ, з 22 до 170 тис. збільшилася кількість промислових роботів.

Формою вияву структурних криз є регіональні кризи, т. е- тривале відставання в розвитку окремих територій, їх низька інтегрованість в національну економічну систему, недостатній розвиток соціальної сфери і інш. У США такими регіонами є вугледобувні території Західної Вірджінії і Пенсильванії.

Досвід подолання структурних криз розвиненими країнами свідчить про те, що для виходу України з глибокої економічної кризи необхідно передусім обгрунтувати програму структурної перебудови, виділити пріоритетні наукомістськи галузі промисловості і здійснити комплекс заходів по їх динамічному розвитку, провести інвентаризацію старих галузей (з точки зору доцільності збереження існуючих обсягів виробництва на застарілій технічній основі), а також їх технічне переозброєння, закрити нерентабельні підприємства.

Структурні кризи в народному господарстві України не тільки продовжуються, але і заглиблюються. Про це. з одного боку, свідчить руйнування ключових галузей економіки (машинобудування, легкої, електронної і деякої інших), які виробляли наукомістську і технологічно ємну продукцію, товари народного споживання, а також кінцеву продукцію, забезпечуючи приріст валового внутрішнього продукту і національного прибутку. Так, питома вага машинобудівного комплексу в 1998 р. становила лише 35% рівні 1990 р. З іншого боку, в ці роки відбувався розвиток найбільш энерго- і матеріаломістських сировинних і полусировиних галузей (чорної металургії, хімічної, паливної промисловості), що викликало в 1995 1999 рр. дефіцит електроенергії для побутових потреб і інші негативні наслідки, а зрештою негативно що впливає на ефективність суспільного виробництва і що створює загрозу економічному суверенітету країни. Енергоємність ВВП в Україні з 1991 по 1996 р. зросла більш ніж на 40%, а питома вага продукції металургійного комплексу, що проводиться зі значно гіршими техніко-економічними показниками, складала біля 25% загального обсягу промислової продукції, що приблизно в 5 6 раз більше, ніж в розвинених країнах світу. Розвиток цієї групи галузей до того ж завдає значної шкоди навколишньому середовищу.

У березні 1996 р. Кабінет Міністрів України визначив основні групи науково-технічних і виробничих пріоритетів промислової політики, які орієнтовані також на подолання структурних криз. До них, зокрема, віднесені: розвиток фундаментальних наукових досліджень, розробка нових матеріалів і технологій їх обробки, біотехнологія, фізика низьких температур, ядерні дослідження, електрозварка, космічна техніка, нові джерела енергії, екологічний захист і тнш. На жаль, в прийнятій програмі нічого не сказано про найбільш енергоємні галузі, зокрема галузі паливно-енергетичного комплексу, про відродження електронною, легкою і інших пріоритетних галузей економіки

Теорія довгих хвиль Н. Кондратьева. По критерію тривалості в економічній літературі розрізнюють три типи циклічних коливань тривалістю. 1) великі економічні цикли (48 55 років); 2) середні економічні цикли (7 11 років); 3) малі економічні цикли (3 4 року).

Ряд вчених виділяють інші тимчасові рамки циклічних коливань. Наприклад. американський економіст С. Кузнец обгрунтував наявність циклів тривалістю 18 25 років, основою яких є періодичне оновлення житла і деяких виробничих споруд. Першу спробу осмислення великих економічних циклів зробив англійський економіст У. Джевонс. Наявність довгострокових і середніх циклів досліджували в своїх роботах М. Туган-Барановский, А. Афтальон, М. Ленуар. Однак науково обгрунтовану теорію тривалих циклічних коливань (довгих хвиль) розробив російський вчений Н. Кондратьев. Фазами довгих хвиль в його теорії виступають відновлення, довгий підйом, велика криза, протягом яких відбуваються зміни темпів зростання навколо довготривалих тенденцій. Свої висновки він обгрунтував на даних вивчення динаміки товарних цін, виробництва вугілля, свинця, чавуна, споживання мінерального палива, зміни величини номінальної заробітної плати і ренти більш ніж за 100 років.

У основі тривалих циклічних коливань лежить процес якісних змін базисних поколінь машин і технологій, транспортних коштів, великих споруд в провідних галузях економіки. Зокрема, перед початком і на початку довгої хвилі (в довгій хвилі виділяють висхідну і низхідну фази) відбувається значний прогрес технологій, якому передують важливі технічні відкриття. У Англії такими відкриттями перед хвилею підйому були механічна прядка «Дженні» Д. Харгривса (1765), ватермашина для прядіння Т. Хайса (1767), парова машина Д. Уайта (1769) і інш.

Виділена Н. Кондратьевым хвиля підйому (кінець 80-х років XVII в. до 1810 1817 рр.) співпадає з періодом розгортання промислової революції кінця XVIII першої половини XIX в. У XIX в. коливання в рамках першого великого економічного циклу значною мірою були пов'язані з створенням парового автомобіля, з об'ємами будівництва залізниць. Так, в Англії перша залізниця з'явилася в 1825 р., а за період з 1840 по 1850 р. протяжність залізниць виросла з 1,4 до 10,6 тис. км. Це обумовило прискорений розвиток металургійної, металообробної промисловості. У кінці XIX в. центром економічних коливань стає обробляюча промисловість (автомобілебудування, літакобудівний, створення двигунів внутрішнього згоряння і інш.). Цей період співпадає з хвилею підйому третього циклу, який почався в 1891 1896 рр. і тривав до 1914 1920 рр. У економічній літературі досить переконливо влаштовується, що третій цикл, основою якого стало масове виробництво товарів широкого споживання, особливо тривалого користування, завершився в середині 50-х років, перед початком розгортання науково-технічної революції. Остання знаменувала собою початок четвертого циклу. При цьому хвиля підвищення тривала з 1949 по 1966 р., після чого пішла хвиля спаду.

Така класифікація, однак, не враховує, що протягом трьох тривалих хвиль циклічних коливань існував єдиний технологічний спосіб виробництва, який засновувався на машинному труді. У зв'язку з цим, на нашій думку, всі три хвилі доцільно об'єднати в один загальний технологічний цикл тривалістю більше за 160 років. Його матеріальною основою є наступні три етапи розвитку даного технологічного способу виробництва: 1) становлення і формування; 2) функціонування; 3) поступовий занепад і створення умов для появи нового загального технологічного циклу, який почався з середини 50-х років XX в. (з часу розгортання НТР) і засновується на автоматизованому труді. Виділення трьох етапів єдиного технологічного циклу відповідає вимогам закону заперечення заперечення, логіці розвитку економічних явищ і процесів відповідно тріаді таких понять діалектики, як теза, антитезис і синтез. Якщо в рамках окремих етапів здійснюються якісні зміни базисних поколінь техніки і технології, транспортних коштів і т. п., то протягом загального технологічного циклу відбуваються кардинальні (або істотні) зміни речовинних чинників виробництва всіх галузей господарства. Вони супроводяться важливими якісними змінами особистого чинника.

Серед всіх типів циклічних коливань найважливішу роль грають середні цикли (їх ще називають базисними). Матеріальною основою середніх циклів є масове оновлення основного капіталу, а малих масове оновлення товарів тривалого користування.

Одночасно з кардинальними змінами техніки, технології, транспортних коштів, великих споруд в рамках загального технологічного циклу відбуваються аналогічні зміни кожного структурного елемента технологічного способу виробництва: робочої сили. сил природи, що використовуються людьми, техніко-економічних відносин, передусім суспільного розподілу праці Більш того протягом трьох етапів загального технологічного циклу в рамках технологічного способу виробництва з'являються нові елементи, такі як форми і методи організації виробництва (в кінці XIX на початку XX в.), перетворення науки в безпосередню продуктивну силу (період від промислової революції до розгортання НТР). Це означає, що в рамках технологічного способу виробництва сталася революція, що охопила систему продуктивних сил, технико-економічних і організаційно-економічних відносин.

Ця революція, в свою чергу, обумовила якісні зсуви в інших елементах економічної системи відносинах економічної власності і в господарському механізмі. На зміну індивідуальної капіталістичної власності, яка панувала в рамках першої довгої хвилі, прийшла колективна капіталістична власність в формі акціонерних компаній відкритого і закритого типу, яка була властива періоду існування другої хвилі. На третьому етапі росте роль державної капіталістичної власності, відбувається її злиття з монополістичною власністю (найбільш адекватною формою існування якої були акціонерні компанії) і створення державно-корпоративної або державно-монополістичної власності. У системі господарського механізму на зміну вільної конкуренції в умовах існування першої хвилі приходять монополістична планомірність, механізм незавершеної конкуренції, ринкове саморегулирование переважно немонополістичного сектора економіки. У період третього етапу загального технологічного циклу центральною ланкою господарського механізму стає державне регулювання економіки, яке поєднується з монополістичною планомірністю і ринковими важелями саморегулювання.

Новий загальний технологічний цикл починається з революції в межах технологічного способу виробництва. Формується якісно новий тип капіталістичної власності інтегрована капіталістична власність, виникає такий елемент господарського механізму, як наднациональне регулювання макроекономічних пропорцій в рамках цілих регіональних економічних організацій (зокрема, ЄС). При цьому відбувається модифікація попередніх, менш розвинених форм власності і елементів господарського механізму.

Вищевикладене дозволяє сформулювати зміст закону циклічного розвитку Закон циклічної рівноваги виражає внутрішньо необхідні, постійні і істотні зв'язки між періодичним оновленням різних елементів технологічного способу виробництва в межах різних типів циклічних коливань, а також відповідними структурними змінами інших елементів економічної системи (відносин власності, господарського механізму) і відновленням на цій основі через певний проміжок часу макроекономічної рівноваги.

Нарівні з системним визначенням закону циклічного розвитку необхідно дати його більш стислу характеристику: це постійно і періодично що повторюються протягом різних проміжків часу спади і підйоми виробництва, зумовлені масовим оновленням різних елементів основного капіталу і зміною одного технологічного способу виробництва іншим. Основними формами закону циклічного розвитку економіки, пов'язаними з масовим оновленням основного капіталу, є: 1) великі економічні цикли тривалістю 48-55 років, основою яких є процес якісних змін базисних поколінь машин і технологій, транспортних коштів, великих споруд і 2) тривалі економічні цикли тривалістю 18-25 років, основою яких є періодичне оновлення житла і деяких виробничих споруд; 3) середні економічні цикли тривалістю 7-11 років. основою яких є масове оновлення коштів труда. Крім них потрібно розрізнювати загальний технологічний цикл тривалістю понад 160 років, основою якого є зміна одного технологічного способу іншим, і малі економічні цикли тривалістю 3-4 року, основою яких є масове оновлення товарів тривалого користування (легкових автомобілів, телевізорів, холодильників і інш.). Так, в США значна частина населення кожні три роки купує легкові автомобілі середньою вартістю 25 тис. дол. При цьому кожні 10 років відбувається оновлення приблизно на половину асортименту товарів, що також впливає на модифікацію малих циклів. Названі форми, як правило, накладаються одна на іншу, що ускладнює чітке розмежування різних типів економічних циклів і їх сувору періодизацію.

Внутрішніми протиріччями закону циклічного розвитку економіки є такі сучасні форми вияву основної суперечності, як суперечність між сукупним попитом і сукупною пропозицією і його періодичне загострення, суперечність між рушенням заощаджень і інвестицій, між виробництвом і споживанням і інш. Матеріальною основою загального технологічного циклу, як вже відмічалося, є три етапи розвитку технологічного способу виробництва: 1) становлення і формування; 2) функціонування;

3) поступовий занепад і створення передумов для появи нового загального технологічного циклу.

Таким чином, якщо слідувати виведенню і провести науково обгрунтовану політику, Україні необхідно передусім завершити попередній загальний технологічний цикл. т. е- замінити технологічний спосіб виробництва, який в значній мірі заснований на ручному труді, на технологічний спосіб виробництва, заснований на машинному труді, а в окремих галузях виробництва здійснювати поступовий перехід до технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованому труді.