Виникнення та етапи розвитку політекономії

Економічне буття, економічні явища й проце­си завжди привертали до себе увагу людей, особливо вчених. Чому? Річ у тім, що економічні питання торкаються життя кожної людини: вони регулюють матеріальні можливості життєдіяльності сім'ї, виникають у взаємовідносинах між людьми, між окремою особою та державою, між приватними закладами, між приватними та державними закладами і т.д. Тобто, в буденному житті: на транспорті, в мага­зині, на роботі, в навчанні, під час відпочинку, займаючись підприємницькою діяльністю, кожен з нас виступає учасником економічних відносин і, вільно чи невільно, в своїй діяльності приймає рішення, які зачіпають не лише власні економічні інтере­си, але й економічні інтереси людей, що нас оточують, нарешті, інтереси суспільства. Отже, перша проблема, яка постає перед людьми, - це проблема оптимальності тих рішень, які вони при­ймають у процесі своєї господарської (економічної) діяльності. Від чого ця оптимальність залежить? Від знання законів розвитку економіки. Тому прагнення людей проникнути в суть економічних процесів диктувалося і диктується практичними потребами еконо­мічного життя, впливу на нього в потрібних напрямах, прийняття ефективних рішень у процесі будь-якої економічної (господарської) діяльності.

Ще в Античному Світі економічна думка досягла значного розвит­ку. Економічні погляди Ксенофонта, Платона, Арістотеля, а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії мали великий вплив на розвиток економічної науки наступних епох. Немало економічних спостережень ми знаходимо і в Біблії. Вона дає певне тлумачення економічного життя стародавніх народів, що населяли Палестину і навколишні землі у II і І тисячоліттях до нашої ери. Як правило, ці тлумачення даються в формі заповідей, вказівок про поведінку людини.

Але хоч економічні погляди, школи зародилися давно, еконо­мічна теорія як самостійна наука виникла відносно недавно. Поштовхом цьому було зародження й розвиток капіталізму, формування національного ринку. Тоді ж з'явилася й назва цієїі науки - політекономія. Вона походить від поєднання трьох давньогрецьких слів "політейя" - суспільний, державний устрій і вже знайомих нам "ойкос" і "номос", що в сукупності означає: наука про закони ведення суспільного господарства.

Вперше назва "політекономія" була вжита французом Антуа-ном Монкретьєномі у "Трактаті політичної економії", який побачив світ у 1615 р. Чому саме так Монкретьєн назвав свій твір, а не просто "економія" або "економіка", як це робили давньогрець­кі мислителі або його сучасники? Річ у тім, що починаючи з Ксенофонта й Аристотеля, всі, хто вживав ці слова (економія, економіка), вкладали в них первісний зміст - це домоводство, управління особистим господарством, сім'єю. Але Монкретьєн пише не про таке господарство. Його думки були скеровані на процвітання господарства як державної, національної спільності. Підкреслюючи саме це, він і поставив перед словом економія визначення політична.

Проте головна заслуга Монкретьєна не в тому, що він дав назву новій науці, а в тому, що в своєму "Трактаті", спеціально присвя­ченому економічним проблемам, він вперше виділив особливий предмет дослідження, відмінний від предмета, інших суспіль­них наук. Саме з цього моменту в загальному понятті "економіка" починають виділяти два аспекти: економіку як систему господар­ської діяльності та економіку як систему наукових знань про господарську діяльність. А в самій економічній науці почався процес диференціації знань. З одного боку, формуються теоретичні економічні науки, з іншого - прикладні. Тепер економічна наука це система дисциплін про економіку, провідною з яких є полі­тична економія, яка відіграє роль теоретичного фундаменту, виконує по відношенню до всіх інших економічних дисциплін методологічну функцію. У процесі розвитку політекономії як науки можна виділити декі­лька етапів.

Меркантилізм

Політекономія як наука почала оформля­тися лише із зародженням капіталістичного

ладу, й тому об'єктом іі вивчення була не економіка взагалі, а економіка капіталістичного способу виробництва. А так як капіта­лістичні відносини почали складатися насамперед у торгівлі, то це знайшло відображення у теоретичних розробках перших економіс­тів, які досліджували цю систему. Зокрема, виходячи з чисто поверхневої оцінки ринкових процесів, вони: 1)ототожнюючи багатство з грішми, вважали, що багатством є лише те, що може бути реалізоване в грошах, золоті; 2)виробництво розглядали лише як передумову для створення багатства; 3)безпосереднім джерелом багатства вважали обіг (торгівлю), тому що там товари перетворю­ються в гроші й виникає прибуток завдяки продажу товарів дорожче, ніж вони були куплені.

Однак не всякий обіг вважався джерелом багатства, а лише то­ргівля між країнами (міжнародна), бо саме вона збільшує кількість грошей у країні, тоді як внутрішня торгівля лише перекладає гроші з одних рук у інші, не приносячи країні прибутку. Звідси загальний висновок: баланс у зовнішній торгівлі повинен бути активним, тобто треба менше купувати за кордоном і більше продавати. Виходячи з цього, продуктивною вважалася праця, зайнята лише в торгівлі, насамперед у міжнародній, оскільки вона (так виглядало зовні) найбільш сприяла нагромадженню багатства країни.

Цей перший напрям політекономічної думки, який отримав у літературі назву меркантилізм (від італійського "мерканте" -торговець, купець), почав формуватися ще в останній третині 15 століття, але широкого розвитку набув з 2-ї половини 16 ст. Найбільш відомими представниками меркантилізму були: англій­ські економісти Уїльям Стаффорд (1554-1612 рр.) і Томас Мен (1571-1641 рр.), італієць Г.Скаруффі (1519-1584 рр.). француз Антуан Монкретьєн та росіянин Іван Посошков (1652-1726 рр.).

Політика меркантилізму (накопичення грошей), протекціоніз­м і державної регламентації господарства в епоху становлення капіталізму (15-18 ст.) була пануючою в країнах Європи - від Португалії до Московії. Зокрема, починаючи з другої половини» 7 ст., вона широко застосовувалася Францією. Теорію меркантилізму успішно розробляли італійські спеціалісти. В Німеччині мерканти­лізм у формі так званої камералістики був офіційною економіч­ною доктриною до початку 19 ст. Проте провідну роль у розробці ідей меркантилізму та реалізації політики меркантилізму відіграли англійські економісти. Це пояснюється тим, що Англія раніше інших країн Європи стала на шлях капіталістичного розвитку і Її буржуазія мала більше досвіду в утвердженні нового суспільне економічного ладу

Класична політекономія

З розвитком капіталізму, у зв'язку з-тим, що капітал із сфери обігу проникає в сферу ви­робництва (і фундаментальне там закріплюється), основні положення меркантилізму починають втрачати акту­альність; на порядок денний виходять нові вимоги - свободи торгівлі та підприємництва. В політичній економії це знайшло відображення в тому, що концепція меркантилізму поступається місцем теоретич­ним поглядам фізіократів у Франції і класичної школи в Англії. Починається другий етап у розвитку політекономії.

Фізіократи - представники одного з напрямків класичної по­літекономії, який виник у франції в середині 19 ст. як реакція на меркантилізм. Вони, на відміну від меркантилістів, джерело багатства вбачали не в сфері обігу (торгівлі), а у виробництві. В цьому їх заслуга. В той же час фізіократи обмежували Виробницт­во лише землеробством. Промисловість вони вважали непродукти­вною галуззю господарства, й тому всі зайняті в цій сфері нале­жали до "безплідного класу". Визначними представниками Фізіократизму у Франції були: Франсуа Кене (1694-1774 рр.), Анн Робер Жак Тюрго (1727-1781 рр.), Віктор Мірабо (1715-1789 рр.). Теорії фізіократів розроблялися також в Італії, Великобританії, Німеччині, Швеції, Польщі та інших країнах.

Вершини свого розвитку на цьому етапі політична економія досягла в працях представників англійської класичної школи. Це: Уїльям Петті (1623-1687 рр.), Адам Сміт (1723-1790 рр.) і Давид Рікардо (1772-1823 рр.). Головні наукові досягнення класиків - це прагнення виявити глибинні закономірності в суспільному житті; постановка в центр теоретичної системи процесу виробництва, причому будь-якого виробництва, а не лише землеробського» як у фізіократів; започаткування трудової теорії вартості; виявлення нетрудового характеру прибутків підприємціві. Завдяки саме цим доробкам дана школа отримала назву класичної.

Прагматизм і марксизм у політекономії

З досягненням капіталістичним суспільст­вом високого ступеня зрілості виявилися його внутрішні суперечності. Це неминуче породило нові напрямки в розвитку політекономії, а саме прагматичну та пролетарську політекономії (19-20 століття).

Представники прагматичної політекономії, по-перше, вихо­дячи з концепції обмеженості факторів виробництва, головну роль зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців. По-друге, як ідеологи буржуазії, вважали основним своїм завданням прямий захист, всіляке прикрашання буржуазного ладу, не зупи­няючись навіть перед замовчуванням суперечностей капіталізму. Але історичний досвід довів важливу роль соціальних питань у розвитку людського суспільства, тому прагматики 20 ст. змушені все частіше вдаватися до розгляду в економічній теорії і соціально-економічних питань, хоча відводять здебільшого їм другорядну роль.

Відмінність представників прагматичної політекономії від їхніх попередників полягає в тому, що представники класичної політ­економії прагнули розкрити дійсні закони становлення та розвитку суспільного ладу, в якому вони жили (капіталізму). Тому А.Сміт і Д.Рікардо виводили прагнення до прибутку, нагромадження капіталу із законів виробництва. Прагматики ж з метою апології капіталістичного виробництва обмежуються описом і поверхневою класифікацією зовнішньої видимості економічних процесів і не розкривають їх суті, а самі закони виробництва виводять з еконо­мічних інтересів буржуазії, прагнення до прибутку.

Прагматизм, враховуючи інтереси пануючого класу капіталіс­тичного суспільства - буржуазії, починаючи з 30-х років 19 ст., став домінуючим напрямом розвитку політекономії. Засновниками його виступили англійські економісти Томас Роберт Мальтус (1766-1834 рр.), Джеймс Мілль (1773-1836 рр.) і француз Жан Батист Сей (1766-1832 рр.). У 20 ст. серед його представників ми бачимо таких відомих економістів, як Джон Мейнард Кейнс (1883-1946 рр.), Фрідріх Хайек (1899-198 рр.) - Великобританія, Уеслі Клер Міт-челл (1874-1948 рр.), Пол Самуельсон (нар. 1915 р.) - США.

Як противага прагматичній політекономії в середині 19 ст. ви­никає пролетарська політекономія. Основи її заклали ідеологи робітничого класу Карл Маркс (1818-1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 рр.). На відміну від прагматичної політекономії, яка увіїфвічнює "буржуазний лад. Пролетарська (згодом вона стала називатися марксистською), розкриваючи внутрішні суперечності капіталізму, доводить, що капіталізм так само закономірно, як він прийшов на зміну феодалізму, повинен поступитися місцем ново­му, більш прогресивному суспільному ладові - соціалізму. Розвиток марксистська політекономія отримала в працях В.І.Леніна (1870-1924 рр-), а практичне втілення її ідеї знайшли в побудові першої в світі соціалістичної держави - Радянського Союзу (1922 р.), причини розпаду якого - предмет досліджень майбутніх економіс­тів і політологів.

Сучасний етап розвитку політ­економії

Межею, що поділяє названі два напрями в політекономц, є віднощеная до власності на засоби виробництва. Представники прагматичної політекономії відстоюють приватну форму власності як основу суспільного ладу. Маріісистйак вважають, що такою основою, яка може забезпечити найвищу ефективність розвит­ку суспільного виробництва, е суспільна власність на засоби виробни­цтва. Історичний же досвід свідчить, що протиставлення цих двох форм власності, породжуючи досить серйозні соціальні катаклізми, гальмує суспільний прогрес. Обидві форми в своїй багатогранності можуть сприяти соціально-еконошчному розвитіїу. Проблема полягає лише в тому, як вони використовуються відповідно до конкрйгних умов та ступеня розвитку продуктивних сил суспільства, є проблемою номер один для сучасної України, еконоіміка якої є перехідною.

Саме проблемою поєднання позитивних;; ріийї прагматичної піко-лй, яка має вагомі доробки в з'ясуванні закономірностей мікроеко-номічних процесів, і класичної та марксистської політекономії з їх безсумнівними досягненнями в галузі вирішення соціальних питань і виявлення закономірностей проходження макрбекономічних процесів і повинна займатися політекономЇя на сучавйому новому етапі її розвитку. Тому ці проблеми і будуть у центрі уйаги нашого курсу.

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТЕКОНОМІЇ

Кожна наука має свій предмет вивчення. Що ж вивчає політекономія? Добрих 150 років після Монкретьєна, який дав назву цій науці, політ­економія розглядалася переважно як наука про державне господарство. І лише при А.Сміті характер її змінився. Вона стала перетворюватися в науку про закони розвитку господарства взагалі та про економічні відносини.класів зокрема. В сучасних умовах.загальним об'єктом вивчення виступає суспільне виробництво як цілісний організаційно-соціально-економічний комплекс (економі­ка).

Але політекономія вивчає не все виробництво. Технічні його аспекти вивчають інші технічні науки. Предметом же політеконо­мії це лише соціально-економічна суть виробництва, тобто ті виробничі (економічні) відносини, які виникають між людьми, в процесі функціонування суспільного виробництва. (Детально про зміст виробничих відносин та їх систему мова піде в наступній темі).

Саме цим політекономія відрізняється від "економіксу" - най­більш поширеного курсу з економічної теорії на Заході, предмет якого відомий американський економіст П. Самуельсон, автор популярного підручника "Економіка", визначає так: Це наука, що вивчає, як люди і суспільство здійснюють кінцевий вибір рідкісних ресурсів, щоб виробляти різні товари і розподіляти їх до спожи­вання. Тобто, політекономія повинна дати відповідь на три основоположні питання: 1. Що потрібно виробляти і в якій кілько­сті? 2.Як, за допомогою яких ресурсів і технологій будуть вироб­лятися необхідні товари? З.Для кого призначаються товари, що виробляються?.

В принципі з таким визначенням предмету економічної теорії можна було б погодитися, якщо не брати до уваги соціально-політичну оболонку будь-якого суспільного виробництва, оболонку, яка визначально впливає на характер вирішення поставлених питань. Якщо ж враховувати соціально-політичне становище, в якому відбувається суспільне виробництво, то таке визначення предмету теоретичної економічної науки значно звужує його рамки, зводить до вивчення суто організаційно-економічних, техніко-економічних і психологічних питань, що забезпечують високий прибуток при мінімальних затратах, тобто до мистецтва вкладання та нагромадження капіталу, а по суті до "хремастики", неминучість появи якої, була передбачена ще Арістотелем. Саме "хремастика" по суті й стає предметом вивчення західної теорети­чної науки.

Предмет політичної економії трактується значно ширше. Ви­вчаючи виробничі (економічні) відносини людєр', вона розглядає не лише організаційно-економічні та техніко-економічні Питання (надаючи їм досить важливого значення), але й вивчає соціально-економічні умови, в яких відбувається життєдіяльність людей. Тому політекономія дає можливість відповісти не тільки на питан­ня:.що, як і для кого потрібно виробляти, але й на питання більш суттєві: чим визначається Характер виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ? Чому при виробництві продово­льчої продукції в кількості, яка перевершує майже в чотири рази нормальні потреби людей, близько 200 млн. чоловік на планеті щорічно помирає від голоду? Чому соціальна справедливість, до якої людство прагне всю свою багатовікову історію, яка лежить в основі християнської релігії, досягнення якої декларується більші­стю суспільних реформаторів впродовж уже сотень років, так і не стала нормою життя людського суспільства? Нарешті, чому Украї­на, маючи найкращі стартові умови серед усіх колишніх республік СРСР, опинилася через шість років після проголошення самостій­ності чи не в найгірших умовах?

Своїм предметом політекономія відрізняється й від прикладних економічних наук- Останні вивчають умови, які формують кінце­вий вибір оптимального варіанту використання ресурсів для найбільш вигідного виробництва товарів (послуг) у конкретних галузях (сферах).

Те ж саме можна сказати і про відмінність від мікро - і макро-економіки. Мікроекономіка вивчає ці процеси на рівні підприємс­тва (фірми). Макроекономіка - на рівні суспільства (держави). Політична ж економія розглядає виробничі відносини як на мікро-, так і на макрорівнях.

Метод політекономії

Досліджуючи свій предмет, кожна наука ви­користовує певні методи. Як політекономія вивчає, пізнає суть економічних процесів?

Відповідаючи на це питання, слід пам'ятати, що наукове пізнання життя відрізняється від його безпосереднього сприйняття тим, що воно проникає в еуть процесів і явищ, розкриває їх причинні зв'язки та взаємозалежності, виявляє причини та рушійні сили соціального й економічного розвитку. Безпосереднє ж сприйнят­тя реагує лише на поверхові форми прояву тих чи інших явищ і процесів. Тому науковий підхід вимагає застосування певних методів дізнання суті предмету, що вивчається.

Узагальнюючим науковим методом, яким користуються політ-економісти, досліджуючи закономірності функціонування соціально-економічної системи або її окремих елементів, є діалек­тичний метод. Він передбачає вивчення явищ і процесів економічного життя: а)в їх загальному зв'язку й взаємозалежності;

б)в стані безперервного розвитку; в)коли кількісні зміни, які виникають у процесі розвитку, ведуть до змін якісних. Джерелом розвитку будь-яких процесів згідно з цим методом визнається єдність і боротьба протилежностей.

Конкретно діалектичний метод реалізується в політекономії (бо тут неможливо застосувати метод лабораторного аналізу або експерименту) через метод наукової абстракції. Абстрагуван­ня в політекономії означає мисленне очищення наших уявлень про процеси, що вивчаються, від випадкових, минулих, одиничних явищ, фактів і характеристик і виділення в них явищ і фактів стійких, типових, основоположних. Такий підхід дозволяє встано­вити суть процесів і не змішувати й з формою, в якій дані процеси постають перед нами на основі їх безпосереднього сприйняття. На підставі цього з'являється можливість формулювати ^категорії і закони науки, про що мова піде в наступних темах. З'ясування суті процесу дає можливість повернутися до того, від чого на початковому етапі необхідно було абстрагуватися з метою виявлен­ня більш суттєвих відносин. У результаті конкретне (форма) постає вже не випадковим нагромадженням явищ, а цілісною системою суспільного життя.

А це означає, що процес пізнання в політекономії не зводиться лише до отримання хоча й правильних, але розрізнених висновків і узагальнень. Він передбачає розгляд будь-якого явища як частку єдиної цілісної системи, яку являє собою людське суспільство. Тому важливим завданням процесу пізнання в політекономії є приведення оптимальних висновків до системи, виявлення коорди­нації і субординації категорій і законів, які б відображали об'єктивну структуру суспільного організму, що вивчається. Отже, метод пізнання повинен носити системний характер.

Абстрактний метод включає в себе й такі методи пізнання ви­робничих відносин, як аналіз і синтез. Зокрема, в процесі аналізу предмет дослідження розчленовується, мислення йде від видимого, конкретного до абстрактного. В процесі синтезу досліджується економічне явище у взаємозв'язку і взаємодії його складових частин. Мислення тут іде в зворотному порядку - від абстрактного до конкретного, від розуміння суті відносин до прояву їх у конкретній ситуації. Отже, аналіз сприяє відкриттю істотного в явищі, а синтез завершує розкриття суті, дає можли­вість показати, в яких формах ця суть проявляється в реальній економічній дійсності.

Наукове пізнання суспільних процесів передбачає також вико­ристання в політекономії економіко-математичних і статис­тичних методів, що дає можливість визначати не лише якісні, а й кількісні параметри процесів, що вивчаються. Нарешті, неодмін­ною умовою з'ясування суті й конкретних форм прояву процесів і явищ економічного сьогоденного буття є поєднання логічного й історичного підходів при вивченні предмету політекономії.

Кваліфіковане й об'єктивне застосування цього методу відкри­ває шлях до розв'язання досить важливих проблем для сучасного етапу реформування соціально-економічного ладу України. А саме:

І.Чому вільний (нерегульований) ринок, який був таким ефектив­ним за часів А.Сміта, не став і не стане панацеєю в сучасних умовах? 2.Чому дрібнотоварне (фермерське) господарство, на якому трималася економіка 19ст., не виведе Україну в число цивілізова­них країн? Чому кримінальні методи роздержавлення та привати­зації власності, характерні для первісного нагромадження капіталу в Європі у 16-17 століттях, не приведуть до створення в Україні в найближчі 100 років соціальне орієнтованої економіки? і т.д.

Завершальною ланкою методу політекономії виступає суспіль­на практика. Тільки в процесі практики може бути визначена істинність або хибність теоретичних абстракцій, вироблених науковим мисленням. Процес пізнання реальної дійсності почина­ється з практики й завершується практикою, яка підтверджує або відкидає відповідні наукові узагальнення реальної дійсності.

Отже, метод політичної економії, за допомогою якого вивча­ються виробничі відносини, спирається на діалектичний світогляд. Використовуючи математичні засоби аналізу й синтезу економіч­них процесів і явищ, він досліджує їх в історичному розвитку, а також у діалектичній єдності кількісних і якісних змін. Лише на такій основі політекономія може поставити на служіння людській практиці свої висновки.

Основні течії сучасної економічної думки

Політекономія - наука, яка вивчає самі основи людського буття, вона зачі­пає інтереси всіх верств населення, кла­сів, угрупувань і владних структур. Тому в її межах завжди формувалися різні концепції, школи, напрямки, які предмет політекономії, ті чи інші економічні явища тагпроцеси трактували і трактують з позицій інтересів свого класу, тієї чи іншої владної структури або певного прошарку суспільства. В сучасних умовах в економічній теоретичній науці виділяються такі основні течії:

- Економічний лібералізм (теорія економічної свободи). Пред­ставники цієї течії не визнають необхідності втручання держави в економічне життя. Природним регулятором його, на їх думку, виступає ринок. Найбільше прихильників має в СІЛА, економічній системі яких найбільш притаманні ідеї економічної свободи. Досить популярними погляди економічного лібералізму були в перші роки становлення економічної системи самостійної України. Серед прибічників економічного лібералізму виділялися такі відомі економісти, як американець Людвіг Мізес (1881-1973 рр.) і згаду­ваний уже Фрідріх Хайєк. В Україні апологетами ідеї економічної свободи виступали переважно представники Руху (підтримувані Президентом Л.Кравчуком) до тих пір, поки не демонтували централізовану систему управління економікою. Починаючи з 1994 р. більшість з них переходять на інші позиції.

- Економічний дирижизм. Представники його обґрунтовують необхідність систематичної регуляції економіки з боку держави. Ідеал дирижистів - "регульована економіка". Перші концепції економічного дирижизму виникли на рубежі 20-х і 30-х років 20 ст. у Франції. Як течія економічної думки економічний дирижизм оформився після 2-і світової війни. Він об'єднує концепції й погля­ди, пов'язані ідеєю "недостатньої ефективності" ринкового механіз­му, обмеженості "приватної ініціативи" та необхідності свідомого втручання в економічні процеси, в першу чергу з боку держави. Як практика, економічний дирижизм передбачаєм в націоналізацію та утворення значного державного сектора у виробництві та кредитно-банківській сфері; б) державне фінансування та орієнтацію капітало­вкладень; в) планування економіки; адміністративний контроль над кредитом, цінами, заробітною платою.

Основними загальнотеоретичними концепціями економічного дирижизму є концепції "регульованої економіки", "змішаної економіки", "планової економіки". Представники: Б.де Жувенель, Е.Гейлак, Ж.Шру, Р.Курбі та ін.

- Інституціоналізм - течія в політекономії, яка виникла в кінці 19 - початку 20 ст. Прибічники її стоять на тій позиції, що рушійними силами економічних процесів е позаекономічні фактори. Тому головним завданням політекономії вони вважають вивчення впливу на економіку різних "інституцій" - держави, права, приватної власності, податків, сім'ї, релігії, монополій. Інституціоналізм - одна» з перших течій політекономії, яка висту­пила з виправданням "адміністративного капіталізму" (державно-монополістичного), вважаючи, що державне втручання в економі­ку - це введення "соціального контролю" над виробництвом або організація "регульованої економіки".

Визначними представниками інституціоналізму були відомі аме­риканські економісти У.Гамільтон, У.Мітчелл, Дж.К. Гелбрейт.

- Марксизм - виник в середині 19 ст. як узагальнення досвіду того періоду історії, коли в передових країнах Європи загострилися суперечності, властиві капіталізму, і на арену політичної боротьби вийшов робітничий клас. Марксизм у політекономії - це система соціально-економічних поглядів на закони розвитку виробництва та революційні перетворення людського суспільства. Тому його прибічники вважають головним завданням політекономії вивчення об'єктивних економічних законів, які передбачають неминучість формаційного розвитку історії людства й на основі цього форму­вання економічної політики держави.

Основоположниками марксизму та практичними його провід­никами в життя були К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін. У сучасних умовах марксизм як течія в політекономії після більш як століт­нього визнання широким загалом людей у всьому світі, переживає певний занепад, відбувається процес очищення від застарілих поглядів і догм, які не витримали випробування часом.

- Неолібералізм - один із напрямів сучасної політекономії, який прийшов на зміну економічному лібералізму, ідеї якого виявилися не життєспроможними в умовах, коли постійне безпосе­реднє втручання держави в господарське життя стало невід'ємним фактором процесу відтворення. Його прибічники намагаються обґрунтувати необхідність поєднання державного регулювання економіки із здійсненням принципів вільної конкуренції. В той же час неолібералісти, на відміну від своїх попередників, не вважа­ють, що дія вільної конкуренції може бути забезпечене автоматич­но. їони визнають ряд суттєвих недоліків капіталізму (панування монополій, диспропорції та економічні кризи), які деформують механізм ринкового регулювання. Тому неоліберали роблять висновок про необхідність постійного державного втручання в економіку з метою створення сприятливих умов для конкуренції і свободи ціноутворення.

Система неоліберальних поглядів почала складатися в 30-ті ро­ки 20ст., але найбільшого розповсюдження набула після 2-ї світової війни. Ідеї неолібералізму поділяли багато економістів Франції, Великобританії, США, Італії. Однак центром неолібералі­зму стала Німеччина (ФРН) в особі таких видатних економістів, як Вальтер Ейкен (1891-1950 рр.), Людвіг Ерхард (1897-1977 рр.).

- Кейнсіанство - один з провідних напрямів у політекономії, який обґрунтовує необхідність державного регулювання процесу відтворення. Сформувався в другій половині 30-х рр. 20 ет. під.впливом різкого загострення суперечностей капіталістичного відтворення під час світових економічних криз 1920-21 рр, і 1929-33 рр. Засновник - згадуваний уже англійський економіст Дж.М.Кейнс у 1936 р. опублікував монографію "Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей", в якій викладені основи його теорії та програма державного регулювання економіки.

Особливості методу Кейнса полягають у тому, що він розглядає економічні процеси як відображення психології господарюючих суб'єктів, а не як породження матеріальних умов буття людей. А звідси прихильність до мінової концепції, виходячи з якої виріша­льною сферою відтворення проголошується ринок (що характерно для сучасних вітчизняних "реформаторів"). В той же час розгляд масових, а не індивідуальних психологічних проявів людей дає можливість виявляти кількісні зв'язки в економіці, які проявля­ються в масових діях класів і соціальних груп, і відповідно до цього будувати соціально-економічну політику, запобігаючи загостренню соціальних конфліктів.

Кейнсіанство набуло багатьох прибічників у СІЛА, Англії та інших країнах світу, суттєво вплинувши на економічну політику деяких капіталістичних країн. Ідеї Кейнса набули подальшого розвитку і конкретизації з урахуванням економічних та політич­них особливостей ситуації після 2-ї світової війни в роботах представників лівого кейнсіанства та неокейнсіанства. Але форсу­вання економічного розвитку під прапором неокейнсіанської теорії викликало в розвинутих країнах світу в кінці 60-х - І половині 70-х рр. таке загострення соціально-економічних суперечностей (посилення страйкового руху, економічні, валютні, енергетичні кризи та ін.), що економісти, які ще зовсім недавно зображали кейнсіанство як "революцію в політичній економії", змушені були заявити про кризу сучасної економічної науки.

- Неокласицизм - суб'єктивна школа в політекономії. Виникла в останній третині 19 ст. як реакція на марксизм. Марксизм всебічно критикував капіталізм і обґрунтував неминучість його загибелі, тому що він оснований на приватній власності та експлу­атації. Необхідно було захистити капіталізм від нападок марксис­тів, і цю функцію беруть на себе представники неокласицизму. В той же час це була спроба сформулювати закономірності оптималь­ного режиму господарювання економічних одиниць в умовах системи вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї системи.

Біля початків неокласицизму стояли такі відомі економісти, як австрійці К.Менгер (1840-1921 рр.), Бем-Баверк (1851-1914 рр.), американець Джон Бейте Кларк (1847-1938 рр.) і Альфред Маршалл (1842-1924 рр.) - англійський економіст. Серед сучасних пред­ставників неокласицизму найбільш відомі: Джеймс Едуард Мід (нар. 1907 р.), Джон Хікс (нар. 1904 р.) - Великобританія, Мілтон Фрідмен (нар. 1912 р.), Василь Леонтьєв (нар. 1906 р.) - СІЛА.

Панування неокласицизму в економічній думці було суттєво підірвано розвитком кейнсіанства, представники якого виступили з обґрунтуванням необхідності державного регулювання економіки. Проте неокласицизм як течія, в політекономії не зникає. Його прибічники переглянули деякі свої концепції, зокрема відношення до держави. Тепер вони визнають необхідність часткового втручан­ня держави у відтворювальні процеси, але лише з метою забезпе чення свободи дії ринкових сил.

Одним з найбільш впливових напрямів неокласицизму в сучасних умовах є мон-етаризм. Монетаристи, виходячи з бурхливого розвитку інфляційних процесів у багатьох країнах світу, надають вирішального значення в економічному розвитку регулюванню грошової сфери. Головною умовою плавного економічного розвитку вони вважають стійке - в межах 4-5% на рік - зростання грошової маси в обігу. На цій підставі монетаристи вимагають різкого обмеження всіх форм діяльності держави, регулятивна політика якої, на їх думку, і є головною причиною нестійкості (інфляції) економічного зростання.

Монетаристська концепція лежить в основі діяльності МВФ. У зв'язку з цим монетаризм е офіційною економічною політикою в Україні, яка користується послугами МВФ, а переважна більшість вітчизняних офіційних економістів-"реформаторів" вимушені бути монетаристами. Це визначає і зміст законодавства в галузі форму­вання вітчизняного економічного та правового поля, яке начебто створюється Верховною Радою.