Політекономія в системі наук

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

ДОНБАСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ

БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

Кафедра «економічна теорія і право»

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З ДИСЦИПЛІНИ

«Основи економічної теоріі»

(для студентів технічних спеціальностей)

№ кода 3317

Склала: к.е.н., доц.

Тарханова Н.О.

Затверджено на засіданні кафедри

«Економічна теорія і право»

ПРОТОКОЛ № 1 від 31 серпня 2009 р.

Зав. кафедрою Богачов С.В.

Макіївка, 2009 р.

 

ТЕМА 1. ВВедення до КУРСУ. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

ПЛАН

ПОЛІТЕКОНОМІЯ В СИСТЕМІ НАУК

ВИНИКНЕННЯ ТА ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПОЛІТЕКОНОМІЇ

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТЕКОНОМІЇ

ФУНКЦІЇ ПОЛІТЕКОНОМІЇ. ПОЛІТЕКОНОМІЯ І ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА

ПОЛІТЕКОНОМІЯ В СИСТЕМІ НАУК

Життя людського суспіяьства багатогранне й різноманітне. Воно склада­ється, в першу чергу, з багаточисельних видів і сфер прикладання праці.

Вся ця діяльність здійснюється в рамках певних відносин між людьми, вимагає створення відповідних укладів суспільного життя, не може обійтися без конкретних форм державності, сім'ї, моралі, культурних традицій тощо. Як розібратися в цій різнома­нітності процесів, що відбуваються навколо нас, у яких ми беремо безпосередню участь? Саме на це доленосне питання дає відповідь політекономія. Що ж це за наука?

Весь навколишній світ, усю світобудову вивчають різні науки, їх можна поділити на дві великі групи:

а) природознавчі - науки про закони та закономірності розвит­ку природи (біологія, хімія, фізика, геологія);

б) суспільні - науки про закони й закономірності розвитку сус­пільства (історія, філософія, юридичні науки, літературознавство й політекономія).

Політекономія - наука про економіку

Отже, політекономія - це наука про суспільство. Це означає, що загальним об'єктом її вивчення е суспільство.

Але суспільних наук є багато. Що ж конкретно вивчає політекономія? Політ­економія вчить, що з усієї різноманітнос­ті явищ і процесів суспільного життя слід виділити ті, які утворюють основу розвитку. А такою основою є економіка, тобто матеріальний базис суспільства.

Економіка (від грецького слова ойкономіа, де "ойкос" означає дім, господарство, а "номос" - закон, правило), в буквальному перекладі - мистецтво ведення домашнього господарства. В сучас­ному розумінні - це народне господарство країни (або його частина), яка включає відповідні галузі та види виробництва. Існують такі поняття, як економіка країни, регіону, області, галузі. Отже, економіка - це багатопрофільна система, яка має складну функціональну структуру. У вітчизняній і світовій еконо­мічній літературі під економічною системою прийнято розуміти сукупність механізмів та інститутів розвитку й функціону­вання національного виробництва. Економічна система, точніше кажучи, той чи інший ЇЇ історичний або функціональний тип, визначає характер і природу сопіально-політичної системи суспіль­ства в цілому. Вона е основною детермінантою розвитку будь-якого суспільства в будь-який період його історичного розвитку. Тому результати її реформування найбільшою мірою відбиваються на характері функціонування та реформування суспільства в цілому.

У складі будь-якої економічної системи можна умовно виділити щонайменше декілька її підсистем (складових комплексів), які по відношенні до її власного змісту також можуть бути розглянуті як окремі системи.

Моделі організації економіки

Функціонування наведених систем опосередковується певними механіз­мами, вмонтованими в ту чи іншу історичну модель організації економі­ки. В міру свого розвитку суспільство залежно від конкретно-історичних умов, використовувало два принципово відвамінних механізми організації економіки та управління нею: централізо­ване (державне); децентралізоване (ринкове). Перша модель у літературі отримала назву "державний спосіб виробництва" (азіат­ський за Марксом). У системах цього типу координація праці окремих індивідуальних працівників здійснюється переважно поза економічними методами (адміністративними), іноді шляхом прямого примусу. Товарно-грошові відносини та стимули дуг носять другорядний, підпорядкований характер. Передумовою таких систем є сильний центр, роль якого бере на себе держава або інша влада, яка спроможна нав'язати суспільству свою волю. Друга модель, яку деякі дослідники називають європейською, спирається на широку господарську самостійність товаровиробни­ ків Засобом, координації праці е цих системах виступають товарно-грошові відносини та конкуренція, які нав'язують товаровиробникам певний спосіб дій. Отже, в першому випадку координатор - держава, в другому - ринок. Людство в своєму поступальному розвитку використовувало (і використовує) як першу, так і другу моделі організації економіки. Яка з них краща? Однозначної відповіді на це питання бути не може. Чому? Річ у тім, що основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних благ. А будь-яке виробництво передбачає застосуван­ня праці людей. Причому праця, яка лежить в основі виробництва, містить у собі певну двоїстість. З одного боку, вона, як процес, неминуче передбачає спілкування різних робітників, а також задоволення певних потреб суспільства. Тому вона завжди носить суспільний характер. З іншого боку, в процесі виробництва беруть участь окремі індивіди, для яких трудова діяльність виступає в першу чергу як їх особиста справа, тому одночасно будь-яка праця є приватною, індивідуальною. Отже, маємо справу з певною роздвоєністю праці, в якій міститься внутрішня суперечність між приватним і суспільним її характером. Тобто, мова йде про те, що кожен індивідуум як приватник дбає лише про свої індивідуальні, корисливі інтереси. Де закладено в його природі. В той же час, як мікроклітина суспільства кожен індивідуум повинен виконувати свій обов'язок перед суспільством (державою), яке створює певне соціально-економічне середовище для його нормального існування. Тобто, приватна індивідуальна праця повинна якимось чином включатися в загальну систему функціонування суспільного виробництва. Тому проблема зводиться до того, щоб спонукати працівника виконувати саме ту роботу, в якій зацікавлене суспіль­ство, до того ж виконувати її з належною інтенсивністю та якістю. Практично це може бути досягнуто двома вищезгаданими способа­ми: безпосереднім (прямим), тобто шляхом створення централізо­ваної системи управління, яка забезпечує доведення до працівника "команд" суспільства та контроль за Їх виконанням; опосередко­ваним (непрямим), тобто з допомогою системи економічних стимулів, які спонукають працівників через їхні екойомічні інтереси діяти в напрямку вигідному для суспільства в цілому.

У процесі свого історичного розвитку людство коливається між полюсами панування централізованих і децентралізованих еконо­мічних систем. Коли централізовані (державні) системи вичерпува­ли свої можливості й намічався регрес, суспільство шукало поря­тунок у системах централізованих (ринкових) і навпаки. Прикладів того історія дає нам більш ніж достатньо.

Класичними прикладами державної організації економіки е цивілізація Стародавнього Єгипту, яка склалася майже за три тисячі років до н.е., і Стародавній Китай, де у 13-12 ст. до н.е. пануючою була централізована господарська система без ринку і приватновласницьких відносин. Високого ступеня централізації економіки досягли держави інків (Південна Америка), Німеччина за часів фашизму. Централізована командно-адміністративна система існувала і в СРСР, де висока централізація економіки досягалася на основі державної (загальнонародної) власності на засоби виробництва та обмеження ринкових регуляторів держав­ними структурами.

Друга модель організації економіки була характерна для анти­чних держав, зокрема для Стародавньої Греції й Риму, де прибли­зно в 8-7 ст. до н.е., поруч із жорстким централізованим управлін­ням працею рабів на рівні національної економіки поділ праці й зв'язки між господарствами складалися стихійно, через ринок і товарно-грошові відносини. Класичного розвитку ця модель організації економіки досягла в умовах капіталізму, господарська система якого, особливо на перших етапах, розвивалася не по лінії посилення централізму, адміністрування та створення вертикаль­них структур управління, а швидше по лінії розвитку горизонта­льних зв'язків між самостійними товаровиробниками. А це мож­ливо лише при наявності економічної самостійності товаровиробників, основою якої стала приватна власність, і широ­кого розвитку ринку, ринкових відносин.

Кожна з названих моделей має свої плюси та мінуси, які про­являються певною мірою залежно від того, в яких умовах вони застосовуються, яку мету ставить перед собою суспільство та як послідовно вони втілюються в життя. Але поступово, в міру того, як економіка ускладнювалася, ставала більш масштабною, проти­стояння державних (централізованих) методів її регулювання й чисто ринкових (децентралізованих) ставало все гострішим, що суттєво відбивалося на темпах розвитку суспільного виробництва. І хоча ринковий механізм є могутньою рушійною силою розвитку економіки, державне її регулювання набуває все більшого значен­ня. Причиною цього є те, що прогрес, який забезпечується, суто ринковими методами, супроводжується гострими соціальними конфліктами, згладити які покликана сучасна держава, регулюючи економічні процеси.

Як же це протистояння двох протилежних методів господарю­вання долається в сучасних умовах? Болісний і трагічний досвід капіталізму та соціалізму в нашому столітті пропонує вирішення

цього питання у вигляді оптимальноеті взаємодії, де держава виступає як необхідний інструмент регулювання економіки, але остання (економіка) функціонує на основі товарно-грошових відносин. Історична необхідність оптимального поєднання цих двох методів організації та управління економікою в єдиному механізмі не тільки забезпечує високу ефективність господарювання, але й об'єктивно знімає протистояння різних соціально-економічних систем: капіталізму й соціалізму. Замість проголошення апологе­тами старого капіталізму загальної необхідності приватної власнос­ті на засоби виробництва й повної свободи ринкових відносин, а ортодоксами-марксистами-необхідності якомога швидшого повного одержавлення, безгрошового продуктообміну маємо безперервне вдосконалення взаємодії різних форм власності, різних форм ведення господарства, розумний пошук конкретних найкращих рішень. У цьому, по суті, полягає магістральний шлях сучасного прогресу, причому не в одній якійсь країні, а всієї планетарної цивілізації. Вибір оптимальної моделі розвитку суспільства в цілому, країни, фірми, індивідуального господарства неможливий без знань законів розвитку економіки. Саме ці закони й вивчає політекономія.

Політекономія - одна з економічних наук

Отже, політекономія як суспільна на­ука відноситься саме до тих наук, які формують систему знань про господарську діяльність, тобто це одна з економічних наук. Яка саме?

Всі економічні науки умовно можна поділити на два види: тео­ретичні й практичні. Теоретичні - це науки, які вивчають закони та суттєві зв'язки в реальній економічній діяльності. В сучасній науковій, і особливо в учбовій практиці, як на Заході, так і в Україні, теоретична економічна наука виступає під такими назва­ми: економічна теорія, макро- і мікроекономіка, економіка та політекономія. Вітчизняні науковці, й особливо автори сучасних підручників з основ економічної теорії, намагаються представити ці напрями як самостійні теоретичні науки. Це не зовсім відпові­дає дійсності, бо, наприклад, економічна теорія й політична економія на 80-90% збігаються за своїм змістом, і тому відомий американський економіст П.Самуельсон у своєму підручнику "Економіка", говорячи про економічну теорію, наголошує на тому, що звичайно її називають політекономією. Прикладні - це науки, які вивчають прояви загальних економічних законів і закономірностей, виявлених і сформульованих теорією в конкрет­них галузях і сферах господарювання (економіка торгівлі, економіка промисловості, економіка праці, маркетинг, фінанси і кредит, економічна історія та ін.).

Отже, політекономія як наука теоретична - це система наукових знань, яка дає цілісне уявлення про закони та сут­тєві зв'язки в реальній економічній діяльності.