Володіння та право володіння

Ведучи мову про володіння як правову категорію необхідно розрізняти "право володіння" як елемент права власності та як вид права на чужі речі (відповідно до концепції ЦК) і "володіння" або ж ближче до традицій української правничої термінології -"посідання" як особливе (окреме) речове право.

Володіння (посідання) як самостійне речове право являє собою фактичне володіння речами, поєднане з наміром володіти ними для себе.

Таким чином, володіння (посідання) містить два елементи: об'єктивний (фактичне володіння майном) і суб'єктивний (намір володіти ним для себе).

При цьому фактичне володіння речами має бути стабільним (тобто існувати протягом досить тривалого часу) і безперервним. Слід зазначити, що це поняття тлумачиться вельми широко. Зокрема у цивілістиці з часів римського права традиційно вважається, що фактичне володіння речами має місце не тільки тоді, коли річ безпосередньо знаходиться у володільця, а й у будь-якому випадку, коли володілець не втрачає контролю над об'єктом володіння.

Намір володіти річчю для себе виражає посесійну волю особи (її волю як посесора, володільця).

Водночас невірним видається ототожнення ставлення посесійного і власницького1. Посесійне ставлення (ставлення особи як володільця до речі) характеризується, як вже зазначалося, наміром володіти річчю для себе, а не наміром вважати її своєю власністю. У другому випадку особа вважає себе не просто володільцем, а власником речі. У сукупності із законним володінням річчю намір (воля) вважати себе власником речі має давати в результаті не володіння (посідання), а право власності.

Крім того, оцінюється (або має оцінюватися) ставлення особи не до будь-якого, а лише до законного володіння речами.

Для того, щоб визначити значення цього факту, звернімося до характеристики видів володіння. Насамперед необхідно мати на увазі поділ володіння на законне — те, яке має правову підставу (титул) і незаконне — яке не має під собою достатньої (правової) основи.

У свою чергу, незаконне володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне. Добросовісний незаконний володілець не знає і не повинен знати про незаконність володіння річчю. Недобросовісний незаконний володілець знає або повинен знати про те, що володіє річчю незаконно.

Власне кажучи, лише законне і незаконне добросовісне володіння підпадають під поняття "володіння" ("посідання") як інститут речового права.

Незаконне недобросовісне володіння річчю є не правовим Інститутом, а лише фіксацією факту порушення права власності (спроби привласнення чужого майна).

У своїх основних характеристиках володіння (посідання) нагадує право власності: суб'єктами володіння можуть бути ті ж особи, які можуть бути власниками; його об'єктом є майно, що може стати об'єктом права власності.

Водночас ці дві категорії не можна плутати. Право власності є видом прав на речі, виражає стан присвоєння майна. Володіння (посідання) — відображає фактичний стан речей, а не право на речі

Підкреслюючи ці відмінності, римські юристи напрацювали короткі, але точні формули для характеристики вказаних понять: право власності -- "я маю право на річ", володіння -- "я маю річ".

Відповідно відрізняються також їх зміст і підстави виникнення. Змістом права власності є правомочності володіння, користування, розпорядження майном. Зміст володіння (посідання) полягає у можливості володіння, користування і розпорядження річчю. При цьому всі зазначені можливості тлумачаться як фактичні стани і не оцінюються як суб'єктивні права.

Володіння (посідання) може виникнути:

1) внаслідок заволодіння майном (первинне встановлення володіння, встановлення володіння уперше);

2) внаслідок передачі володіння майном від однієї особи до іншої (похідне володіння).

Припиняється володіння (посідання) внаслідок втрати одного з елементів — об'єктивного (втрата фактичного володіння майном) або суб'єктивного (відмова від володіння, тобто припинення наміру володіти майном для себе).

Захист законного володіння здійснюється таким же чином, за допомогою тих же позовів, що і право власності.

Захист незаконного добросовісного володіння здійснюється проти третіх осіб таким же чином, як захист права власності, а проти власника -- можливістю протиставлення позову заперечення про добросовісність і відплатність набуття володіння.

Спеціальні можливості захисту законного володіння існують проти недобросовісного незаконного володільця. Вони встановлені ст.400 ЦК, яка передбачає, що недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно не тільки власнику, а й будь-якій особі, яка має на нього інше право відповідно до договору чи закону або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем зазначеного обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Отже, кожна особа, яка не є власником майна, але була його законним або незаконним, але добросовісним володільцем, може захистити своє право володіння шляхом витребування майна від незаконного недобросовісного володільця. Право на витребування майна зберігається протягом строку позовної давності, якщо раніше не припинилась правова підстава (титул) для подання таких вимог.

У радянському цивільному законодавстві володіння регламентувалося лише у загальному вигляді і головним чином стосовно захисту права власності (ст.145 ЦК 1963 р., ст.ст.48-50 Закону "Про власність").

На інших засадах передбачалося врегулювати ці відносини У проекті ЦК від 26 серпня 1996 р., де володінню було присвячено спеціальну главу ЗО (ст.ст.396-406).