Проблеми доцільності та необхідності використання оціночних понять у трудовому праві

Логіка відповіді:

визначення доцільності і необхідності

про об»єктивні і суб»єктивні причини існування оціночних понять (Малярчук)

конкретні трудо-правові приклади зі статті черноус+статті «критерії поважних причин в ТПУ»

 

доцільність — це відповідне співвідношення між метою, яка міститься в нормі права, і діяльністю суб'єкта з реалізації цієї норми. Доцільність у праві — це відповідність діяльності органів і осіб у рамках закону конкретним умовам місця і часу, вибір оптимального шляху здійснення норми в конкретній життєвій ситуації. Норма права носить загальний характер і не може передбачати всієї різноманітності конкретних випадків, але вона дає можливість виконавцю врахувати їх. Норма, як правило, передбачає межі вирішення справи за розсудом. Правозастосувач у рамках норми повинен обрати рішення, яке є найбільш правильним щодо цілі норми. Доцільність у застосуванні не має протиставлятися законності й обґрунтованості;

 

Необхідність - це система зв'язків і відносин, що зумовлює зміну, поступальний рух, розвиток у жорстко визначеному напрямку з жорстко визначеними результатами.

 

Без них неможливе існування будь-яких правових норм будь-якої галузі права. У структурі законів та інших нормативних актів поряд з визначеними поняттями та термінами використовуються й оціночні категорії, існування яких, обумовлено об’єктивними та суб’єктивними причинами.

Проблему оціночних понять у праві загалом і в його окремих галузях зокрема досліджу-вали такі вчені, як В.К. Колпаков, М.Й. Коржанський, В.М. Кудрявцев, М.І. Панов, Ю.П. Соловей та інші. Окремі аспекти цієї проблематики досліджувалися в працях Ю.М. Грошевого, В.І. Зажицького, О.В. Капліної, П.А. Лупинської, С.Г. Олькова, Т.О. Соловйової, Г.П. Хімічевої та інших. Ними розглядалися деякі питання використання оціночних понять, як правило, в рамках досліджень, пов’язаних із тлумаченням і застосуванням норм права на прикладі окремих статей кримінально-процесуальних кодексів.[1]

 

Так, об’єктивними причинами використання оціночних понять і термінів у законі можна визнати: використання оціночних понять і термінів дозволяє забезпечити повноту закону, і водночас робить його текст лаконічним і компактним.

Закріплення в законі оціночних понять і термінів сприяє ефективному врегулюванню складних і неоднозначних правових явищ, оскільки, з однієї сторони, не залишає їх поза увагою законодавця і обмежує свободу розсуду суб’єкта правозастосування, а з іншої – надає можливості для відповідних органів і посадових осіб досягати конкретизації відповідних правовідносин з урахуванням усіх обставин справи. Така ситуація дозволяє використовувати в правозастосуванні принципи гуманізму, доцільності, необхідності, справедливості.

Використання в законі оціночних понять і термінів забезпечує динамізм права, його варіативність відносно суспільних відносин, що з часом змінюються.

Труднощі у застосуванні оціночних понять і термінів викликає їх недостатня визначеність, багатозначність, неконкретизованість їхнього змісту і, як правило, відсутність у законі вказівок на те, як їх слід розуміти. Усе це спонукає суб’єкта правозастосування до тлумачення таких положень за власним розсудом, наділення їх певним змістом, що відповідає його власним знанням і уявленням. Від суб’єкта правозастосування в такому випадку вимагається знання загального змісту закону, всебічне й глибоке вивчення суті справи, відповідальність за прийняте рішення.

З приводу доцільності використання оціночних понять і термінів у праві висловлюються різ-ні думки. Так, з погляду ефективності правового регулювання й забезпечення законності деякі вчені вважають, що чим менше оціночних понять, тим краще, оскільки індивідуальна (суб’єктивна) оцінка фактів може не співпадати, а іноді й виходити за межі тієї оцінки, котру мав на увазі законодавець, встановлюючи норму, що містить оціночне поняття. На думку інших авторів, наяв-ність оціночних понять у нормативних актах обумовлена об’єктивними причинами і спроби відмовитися від їх використання заздалегідь приречені на провал.

Отже, основною негативною рисою оціночних понять і термінів є надання суб’єкту правозастосування під час їх використання відносної свободи дій, можливості власного розсуду при прийнятті процесуальних рішень. Така свобода, в свою чергу, може призвести до суб’єктивізму, а в окремих випадках – і до сваволі посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, що тим більше неприпустимо, зважаючи на концепцію побудови правової держави в Україні,.(говорити в трудово-парвовму контексті)

Перш за все слід навести висловлювання відомого вченого-правознавця С.С. Алексєєва про те, що право нагадує не матрицю, на якій запрограмовані всі можливі варіанти людських вчинків, за якими “друкується” поведінка людей, а скоріше широку “раму”, що складається з таких програм і осередків, різноманітних обсягів і форм, що завжди чітко окреслені, але залишають простір для власної поведінки учасників суспільних відносин [10, с. 87].

Критерії поняття "Поважні причини" у трудовому законодавстві

Усі поняття, що застосовуються у нормативно-правових актах, можна поділити на дві категорії: перші з них формально чітко визначені, а другі мають оціночний характер

Оціночні поняття – це особливий клас юридичних понять, що не є чітко визначеним законодавством, а конкретизується правозастосовним органом у кожному окремому випадку на підставі самостійної суб’єктивної оцінки волі законодавця і подальшого застосування оціночного поняття до суспільних відносин, які є предметом розгляду.

Поважні причини – це обставини, що діють на волю суб’єкта, з яким законодавець пов’язує звільнення цього суб’єкта від виконання покладених на нього обов’язків або від визначених законодавством негативних наслідків його поведінки.

З огляду на це визначення можна відокремити чотири основні риси “поважних причин” як оціночного поняття трудового права:

1. До поважних причин можуть бути віднесені будь-які обставини навколишнього світу. Це можуть бути як дії фізичних або юридичних осіб, так і явища, які не залежать від волі людини.

2. Такі обставини мають впливати на волю суб’єкта трудових правовідносин. Саме внаслідок дії цих обставин, що виникли раптово або закономірно, він не має змоги належним чином виконувати покладені на нього обов’язки (поважні причини при достроковому розірванні трудового договору з ініціативи працівника, передбачені ч.1 ст.39 КЗпП України).

3. Кваліфікація тих або інших причин як поважних здійснюється на підставі норм моралі.

4. Обставини, що визначаються законом як поважні причини, звільняють суб’єкта трудових правовідносин від виконання покладених на нього обов’язків або негативних для нього наслідків. Виконання обов’язків покладених на учасника трудових правовідносин, є обов’язковою умовою нормального існування і розвитку цих відносин.

Оскільки "поважні причини" – це оціночне поняття, то в даному випадку йдеться не про те, щоб кожна конкретна обставина була прямо передбачена в законі – досить буде згадки в законі про поважні причини взагалі. Завданням правозастосовного органу є віднесення того або іншого факту до “поважних причин”.

Не безперечним виглядає рішення питання про співвідношення понять "наявності вини" суб’єктів трудових правовідносин та їхньої дії “при відсутності поважних причин”. Особливо загострюється ця проблема у випадку звільнення за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором чи правилами внутрішнього трудового розпорядку або за прогул (п.3, 4 ст.40 КЗпП України). Згідно з конкретизацією, що міститься в п.24 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій не дозволяється звільнення працівника якщо він не порушував цих правил. Проте вважаємо, що зміст оціночного поняття “поважні причини” ширший і він виходить за межі відсутності вини.

Викладене дає підстави для деяких висновків.

1. Існування оціночних понять у праві є закономірним.

2. Застосування оціночних понять при досить досконалій правозастосовній практиці не можна розглядати як таке, що може причинити шкоду правам громадян, організацій, інтересам держави або суспільства.

3. Застосування оціночних понять, що фактично є посиланням до норм моралі, наближає норми права до моралі, а тому має визнаватися не тільки допустимим, але й доцільним. По суті, це є перспективний напрям розвитку законодавства.

4. Переведення оціночного поняття в клас чітко визначених понять, якщо законодавець не дав таких повноважень відповідному державному органу стосовно конкретного випадку є необгрунтованим.

5. Нормативне роз’яснення оціночних понять не має конституційних підстав за винятком випадків, коли воно здійснюється Конституційним Судом України.

6. Оціночне поняття “поважні причини”, коли воно застосовується як підстава для звільнення працівника від відповідальності, треба ширше, ніж відсутність вини.