Вклад Д. Кейнса у розвиток кількісної теорії грошей

Вдосконалення обгрунтування класичних постулатів кількісної теорії грошей тривало до кінця XIX – поч. XX ст., коли зросли розміри циклічних коливань ринкової економіки, а в теорії виникла неокласична кількісна теорія у формі двох напрямів:

· трансанкційного варіату І.Фішера;

· кембріджського варіанту А.Маршалла та А.Пігу.

В дискусіях навколо ролі кількості грошей та її впливу на економіку взяв участь український економіст М.І. Туган-Барановський (“Паперові гроші і метал”, 1916 р.), який обгрунтував необхідність дослідження зв’язку між кількістю грошей і цінами на основі кон’юнктурної теорії. Він доводить, що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначені в “рівнянні обміну”, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, як це визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватись за трьома різними напрямками: через зміну суспільного попиту на товари, через зміну дисконтного процента, через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (інфляційні очікування).

Американський економіст І.Фішер заперечував трудову вартість і виходив з категорії “купівельна спроможність грошей”, яка залежить від таких факторів:

М – кількість готівкових грошей в обігу (статистична);

V – швидкість обігу грошей (середньорічна кількість разів використання грошової одиниці на придбання необхідних товарів і послуг);

Р – середньозважений рівень цін (це індекс цін готових товарів та послуг, виражений стосовно базового річного показника, що дорівнює 1);

Q – кількість товарів (реальний національний продукт або рівень фактичного обсягу виробництва);

N – сума банківських депозитів;

V^’ – швидкість депозитно-чекового обігу.

Вважаючи, що сума грошей, сплачених за товари, дорівнює кількості товарів, помножених на загальний рівень цін, І.Фішер наводить “рівняння обміну”:

MV = PQ, звідси P = MV / Q,

з урахуванням банківських депозитів P = (MV + NV^’) / Q.

Представники “кембріджської версії”: А. Маршалл, А.Пігу, Д.Робертсон. Пігу акцентує увагу на індивідуальних капіталах і поведінці їх власників, що змушують окремих суб’єктів тримати в себе певний запас грошей. До “касових залишків” належать готівкові гроші і залишки на поточних рахунках, тому Пігу визначає кількість грошей як суму касової готівки населення і підприємств, що може бути визначена формулою:

М = к Р Т,

де М – грошова маса (попит на наявні касові залишки або реальна потреба в грошах):

Р – рівень цін (ціна продукції, що реалізується);

Т – товарна маса (обсяг виробництва);

к – частка річних доходів осіб і фірм, яку вони бажають тримати в грошовій формі (кембриджський коефіцієнт, що показує, яка частина фінансових активів зберігається у вигляді грошей (коефіцієнт Маршала)).

Ця формула близька до “рівняння обміну” Фішера тому, що к = 1 / V, де к – “коефіцієнт Маршала”, характеризує рівень монетизації ВВП.

Основні аспекти трансанкційного і кембріджського варіанту

Конценція Фішера	Кембриджський варіант
Розглядається динаміка грошових потоків на макроекономічному рівні	Зосереджується увага на мотивах нагромадження грошей конкретними суб’єктами ринкової економіки (індивідуальними учасниками вироб-ництва – мікроекономічний рівень)
Методологічна основа рівняння обміну - гроші як засіб обігу	Гроші не тільки засіб обігу, а й збереження і нагромадження
Акцент на об’єктивні засади обігу грошей	Враховується психологічна реакція суб’єктів господарювання щодо використання готівки
Йдеться лише про пропозицію грошей (Мs)	Центральна проблема – проблема попиту на гроші (Md)

Вклад Д. Кейнса у розвиток кількісної теорії грошей.

У 30-х роках XX ст. загострилися економічні та соціальні труднощі, які спричинили найбільш руйнівну економічну кризу і тривалу депресію. У цих умовах наочно проявились дефекти традиційної економічної теорії, яка не спроможна була пояснити причини масового безробіття, падіння виробництва. Цей вакуум спробував заповнити Дж. Кейнс, який теоретично довів, що ме ханізм ринкової конкуренції за нових умов економічного розвитку не в змозі самостійно, без втручання держави забезпечити ефективне використання головних факторів виробництва й відповідну рівновагу розширеного відтворення. Кейнс обгрунтував висновок, що гроші активно впливають на мотиви поведінки суб’єкта економіки та їх господарські рішення. У традиціях кембриджської школи Кейнс важливе місце відвів аналізу мотивів нагромадження грошей:

1) трансакційний – це мотив зберігання грошей, що випливає зі зручності їх використання як засобу платежу.

2) обачності – це мотив зберігання грошей як можливість розпоряджатись певною часткою своїх ресурсів у формі готівки у майбутньому.

3) спекулятивний – це мотив зберігання грошей, який виникає із бажання уникнути втрат капіталу при зберіганні активів у формі облігацій в період очікування підвищення норми позичкового відсотка. Допускає, що індивіди можуть тримати своє багатство у двох видах активів: гроші або довгострокові облігації. Зниження норми позикового відсотка означає підвищення курсу облігацій, що забезпечує власнику дохід, і навпаки. Отже, як фактор, що регулює попит на спекулятивні залишки грошей, а також і весь попит виступає норма відсотка.

Md = Md_T + Md_S,

де Md - загальний попит на активи,

Md_T - трансакційний попит,

Md_S – спекулятивний попит.

Md_T = f (Y) – функція доходу. Збільшення доходу (Y) збільшує попит на гроші для трансакційних операцій.

Md_S = f(Y) – функція відсотка, f(r) – функція процента. Зниження норми процента процента (r) збільшує попит Мd_S.

Md = f(Y) + f(r). Кейнс розглядав попит на гроші як функцію двох змінних величин. Збільшення номінального доходу викликатиме збільшення попиту на гроші, зумовленого існуванням трансакційного мотиву і мотиву обачності. Зниження норми позикового відсотка збільшує попит на гроші, зумовлений існуванням спекулятивного мотиву. Кейнс розробив теоретичну концепцію “керованих грошей”, спираючись на систему їх широкого державного регулювання і використання з метою стимулювання ефективного платоспроможного попиту, а отже, і інвестиційного процесу. Особливу значимість має положення Кейнса про принципи здійснення “політики дешевих грошей” та пільгового кредиту. Він виступив проти спонтанних змін цін, що завдають значної шкоди ринковій кон’юнктурі і розробив концепцію регулювання ціноутворенням та контролювання інфляції.