Розділ 4. Соціальні технології і технології соціальної роботи 4 страница

Імовірність настання таких випадків у житті сприяє розвитку відповідних видів страхування.

Важливими моментами при визначенні поняття "нещасний випадок" є раптовість та короткочасність його для застрахованого.

Змішане страхування життя — найбільш поширений вид страхування, оскільки до ризику дожиття до закінчення терміну страхування можуть бути приєднані й інші ризики, пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю страхувальника.

Страхування дітей дає змогу забезпечити інтереси дитини (застрахованої особи). У цьому випадку страхувальниками виступають батьки або інші родичі дитини, а застрахованими — діти. На користь однієї дитини може бути укладено декілька договорів одним чи різними страхувальниками.

Пенсійне страхування проводиться для осіб похилого віку з метою забезпечення громадян додатковим доходом при виході на пенсію.

Страхування рент здійснюється з метою отримання додаткового доходу в обумовлені терміни або довічно шляхом виплати ренти на накопичену суму.

Страхування на випадок смерті гарантує виплату відповідної суми у випадку смерті страхувальника.

Змішане страхування життя є одним з основних видів особистого страхування. Договори страхування укладаються з працездатними фізичними особами. Однак страхова компанія має право ввести обмеження щодо застрахованих осіб, наприклад, інвалідів, а також ввести вікові обмеження. Наприклад, застрахованими не можуть бути громадяни молодші 16 років та старші 70 років.

Пенсійне страхування

У випадку, коли угодою встановлюється, що зобов'язання страховика здійснювати страхові виплати настає при досягненні застрахованою особою пенсійного віку, страхові виплати справді набувають значення додаткової пенсії. Страхування додаткової пенсії покликане доповнювати систему державного пенсійного забезпечення, якого нині недостатньо для того, щоб гарантувати нормальний рівень життя громадянам пенсійного віку.

Договір пенсійного страхування може бути укладений як з громадянами (фізичними особами), так і з юридичними особами — спілками, товариствами, підприємствами тощо. Договір страхування пенсії також може бути укладений однією особою на користь іншої. Страховою подією є досягнення застрахованою особою пенсійного віку.

Договори страхування можуть бути укладені з дієздатними громадянами. Максимальний вік застрахованої особи на момент укладання договору страхування для жінки звичайно обмежений 54 роками, а для чоловіків — 59 роками, тобто за рік до пенсійного забезпечення. Однак є програми пенсійного страхування, які передбачають виплату пенсії з наступного місяця після моменту сплати страхового внеску. Страхування громадян, як правило, розпочинається незалежно від стану здоров'я на момент укладання угоди.

Страхова сума встановлюється в договорі страхування в розмірі суми періодичних страхових виплат. В угодах пенсійного страхування вони можуть називатися пенсіями. Іноді в угоді страхування може бути передбачена участь особи в прибутку, який страхова організація отримує в результаті інвестування страхових внесків з цього виду страхування.

Розмір пенсії, який буде отримувати застрахована особа, залежить від таких обставин:

1) величини внесених страхових платежів;

2) кількості років, які пройшли з моменту укладання договору страхування (та першого внеску) до початку пенсійних виплат: чим більший період накопичення, тим більша накопичена сума і тим вищий може бути розмір пенсії за інших рівних умов;

3) віку застрахованої особи: чим старша застрахована особа, тим менший період накопичення і тим більший страховий внесок, який повинен бути сплачений;

4) статі застрахованої особи: ця обставина впливає на розмір пенсії, оскільки вона пов'язана з тривалістю життя застрахованої особи та визначає тривалість періоду виплат пенсій і необхідний для цього страховий фонд.

Звичайно величина страхового внеску для жінок в 1,5 раза більша, ніж для чоловіків. Однак є програми страхування, в яких розмір страхового внеску не залежить від статі.

Індивідуальне страхування від нещасних випадків

 

Страхування від нещасного випадку передбачає виплату компенсації при отриманні інвалідності, тимчасовій втраті працездатності або в разі смерті застрахованого внаслідок нещасного випадку.

Не страхують інвалідів I, II, III груп, що не працюють. Якщо страхуються діти чи школярі від нещасних випадків, то страхувальниками є батьки та інші родичі незалежно від їхнього віку, а застрахованими — діти та школярі.

За правилами страхування від нещасного випадку можуть бути застраховані громадяни віком від 1 до 75 років. Страхова сума визначається за згодою сторін і може бути встановлена або як одна сума за страхування всіх ризиків, або окремо за кожним ризиком. Страховий внесок обчислюється на підставі розмірів страхової суми і тарифної ставки.

Страхова сума підлягає виплаті, якщо в результаті нещасного випадку, який трапився із застрахованим впродовж терміну страхування, наступить втрата здоров'я, тимчасова втрата працездатності, інвалідність І, П, III груп або смерть застрахованого. Страхова сума у зв'язку зі смертю сплачується, якщо вона сталася протягом одного року з дня настання випадку.

За наслідками нещасного випадку сплачується такий відсоток від страхової суми, на скільки застрахований втратив здоров'я. При цьому всі виплати обмежуються величиною однієї страхової суми, на яку було укладено договір страхування.

Добровільне медичне страхування

Страховик несе відповідальність за оплату медичної допомоги, наданої за програмою добровільного медичного страхування в медичних закладах. Страхувальниками визнаються юридичні та дієздатні фізичні особи, які уклали зі страховиком договори страхування. Застрахованими можуть бути громадяни віком від 16 до 60 років, за винятком інвалідів I, II, III груп та осіб, визнаних недієздатними.

Страховим випадком є звернення застрахованої особи до медичного закладу. Договір страхування може бути укладений на таких умовах:

— гарантоване надання повного обсягу медичної допомоги;

— гарантоване надання медичних послуг при амбулаторному лікуванні;

— гарантоване надання медичних послуг при стаціонарному лікуванні.

Страхова сума може бути різною для кожної програми або однаковою для всіх обраних програм.

Залежно від результатів попереднього медичного огляду застрахованому встановлюється відповідна група здоров'я — І, П, III.

Страхування відповідальності

Страхування відповідальності — це галузь страхування, де його об'єктом виступає відповідальність перед третіми (фізичними та юридичними) особами, яким може бути завданий збиток (шкода) внаслідок будь-якої дії або бездіяльності страхувальника. Метою страхової відповідальності є страховий захист економічних інтересів страхувальників, здатних заподіяти шкоду третім особам.

Страхування відповідальності передбачає можливість завдання шкоди як здоров'ю, так і майну третіх осіб, яким в силу закону чи за рішенням суду і здійснюються відповідні виплати, що компенсують заподіяну шкоду. Характерним для цієї галузі страхування є те, що поряд зі страховиком і страхувальником, третьою стороною відносин можуть виступати будь-які, невизначені раніше, треті особи. При здійсненні страхувальником страхового платежу не встановлюється особа застрахованого, тобто фізична чи юридична особа, якій має сплачуватися відшкодування. Це з'ясовується тільки при встановленні страхового випадку.

Страховим ризиком визнається факт настання відповідальності страхувальника. Особливістю страхування відповідальності є порядок визначення в договорі страхової суми — ліміту відповідальності. Сторони встановлюють в договорі ліміт відповідальності страхувальника, який бере на себе страховик, що може виникнути при спричиненні страхувальником шкоди (збитків) третім особам.

Соціальне страхування є важливою соціальною технологією, яка лежить в основі систем соціальної роботи у зарубіжних країнах світу.

Основна література

Социальная работа: Учеб. пособие / Под общ. ред. проф. В.И. Курбатова. — 2-е изд., перераб. и доп.— Ростов н/Д.: Феникс, 2003.

Тюптя Л.Т., Іванова IJ3. Соціальна робота (теорія і практика): Навч. посіб. — К.: ВМУРОЛ "Україна", 2004. — С. 204—211.

Додаткова література

Добірка документів з питань соціального страхування. — К., 2002.

Кашенко OJI, Борисова ВЛ. Соціально-економічні основи страхування: Навч. посіб. — Суми, 1999. — С. 4—8, 10—14, 52—58, 61—65, 68—72.

Методичні рекомендації по соціальному страхуванню. — Чернівці: Прут, 1999.

Надточій Б. Соціальне страхування у контексті історії // Соціальний захист. — 2003. — № 2. — С. 20—24.

Соціальна робота: Короткий енцикл. слов. // Соціальна робота. — Кн. 4. — К.: ДЦССМ, 2002. — С. 455, 456.

Теми для дискусії

1. Сутність соціального страхування як технології соціальної роботи, його зміст, основні напрямки, функції.

2. Види страхової діяльності: страхування життя; пенсійне страхування; страхування від нещасних випадків та хвороб; медичне страхування; страхування відповідальності.

3. Соціальний працівник у системі соціального страхування.

4. Різні системи соціального страхування у практиці соціальної роботи.

4.5. Соціальна діагностика, експертиза, профілактика

 

Соціальна діагностика — комплекс способів, за допомогою яких визначають рівень соціального благополуччя / неблагополуччя і соціального здоров'я певного соціального середовища (мікросоціуму). Соціальна діагностика здійснюється на основі міждисциплінарних зв'язків соціальної роботи із соціологією, педагогікою, психологією, економікою та іншими сферами наукового знання.

Соціальна діагностика відрізняється від психологічної діагностики більш широким спектром об'єктів вивчення чи дослідження, застосування методів накопичення, аналізу і обробки інформації. Соціальна діагностика розглядається стосовно психологічної діагностики як технологія соціальної роботи і метод соціальної роботи чи її психологічне забезпечення. Соціальна діагностика спрямована на суб'єктів соціальної роботи: клієнтів, споживачів соціальних послуг, різних груп населення. Соціальна діагностика проводиться, як правило, на мезо- і макрорівні соціальної роботи.

Як технологія соціальної роботи соціальна діагностика використовує такі методи накопичення і збору інформації: соціологічні; педагогічні; психологічні.

Соціологічні методи. Аналіз соціуму проводиться за такими показниками:

· економічний стан особистості, соціальної групи, спільноти, общини;

· соціально-побутові умови життя громадян;

· соціальні взаємозв'язки, їх адекватність, відповідність соціальному статусу, рівню освіти особистості, її запитів, потреб, соціального оточення;

· наявність / відсутність соціальних хвороб (алкоголізм, наркоманія, бідність, бездомність, соціальна ізольованість, маргіналізація тощо) з погляду соціального порядку, соціальних відносин, соціальних змін, способу життя, суспільних станів, міжособистісних стосунків;

· духовна сфера;

· соціальні інтереси" потреби, запити особистості;

· регіональні особливості, їх вплив на соціальне самопочуття особистості;

· наявність соціальної інфраструктури.

Основні підходи формуються за провідними напрямками соціології: вікової, соціології відхилень, громадської думки, вільного часу, культури, інвайронментальної, масових комунікацій, медицини, науки, молоді, міста, організацій, освіти, повсякденного життя, політики, праці, розуміння, релігії, сім'ї, театру, спорту, управління.

Методи збору і накопичення інформації: соціологічні дослідження з вивчення громадської думки; опитування з різних соціальних проблем окремих цільових груп і категорій громадян; фокус-групи; інтерв'ювання; соціометрія; спостереження; метод документалістики; статистичні дані.

Педагогічні методи. Вивчення, дослідження рівня ціннісних орієнтацій, ідеалів, еталонів поведінки, соціалізації (соціальної адаптації, індивідуалізації, інтеграції). -

Методи педагогічного дослідження:

1. Педагогічне спостереження.

2. Анкетування з метою виявлення ціннісних орієнтацій, духовних запитів і потреб, рівня освіченості й культури.

3. Соціально-педагогічний експеримент.

Психологічні методи. Вивчення психологічного самопочуття, психологічного мікроклімату, психологічної сумісності в мікросоціумі, рівня психологічної культури.

Методи психологічної діагностики:

1. Психологічне спостереження.

2. Анкетування.

3. Інтерв'ювання.

Експертне оцінювання спрямоване на суб'єктів соціальної роботи, проводиться висококваліфікованими спеціалістами з метою виявлення рівня надання соціальних послуг. Метою експертного оцінювання є вивчення стану окремої сфери системи соціального захисту населення (духовної, соціальної, політичної), її сфер призначення (освіти, праці і соціальної політики, охорони здоров'я, соціальних служб для молоді, культури та

Ін.), її компонентів (соціальний захист пенсіонерів, інвалідів, дітей, жінок, молоді та ін). Методичні підходи і вимоги:

1. Оцінювання ситуації:

· фактори, які зумовлюють незадовільний стан;

· напрямки, тенденції, найбільш характерні для певної ситуації;

· особливості, специфіка розвитку найбільш важливих складових (галузі, структури, служби);

· найбільш характерні форми роботи, засоби, за допомогою яких здійснюється діяльність.

2. Аналіз діяльності організацій, служб, які здійснюють цю діяльність. Щодо соціальної роботи це можуть бути залежно від ділянки соціальної роботи такі організації:

· державні служби;

· громадські фонди і організації;

· спеціальні заклади;

· благодійні, спонсорські організації, приватні ініціативи. Оцінювання їх діяльності спрямоване на виявлення тенденцій в їх розвитку, визначення їх рейтингу в суспільній думці.

Експертне оцінювання проводять спеціальні центри, експертизи, наукові інформаційно-аналітичні центри, лабораторії експертів, незалежні експертні групи та окремі експерти. Останнім часом їх діяльність актуалізується, оскільки нестабільність у суспільстві, а також у соціальній сфері породжує необхідність в науковому аналізі рішення щодо виходу з кризової ситуації. Експертні організації створюються при державних закладах і службах, а також на громадських засадах, в комерційних структурах, навчальних центрах.

Залежно від рівня професіоналізму і можливості охопити експертним аналізом різні за обсягом роботи організацій і розрізняється зміст діяльності, характер підсумкових результатів експертизи.

Методика експертної роботи включає низку етапів:

· у кожному окремому випадку для проведення експертного оцінювання визначається коло експертів (з можливим конкурсом серед них);

· виявляються проблеми;

· намічається план і час дій;

· розробляються критерії для експертного оцінювання;

· визначаються форми і способи, в яких будуть виражені результати експертизи (це може бути аналітична записка, матеріали для вивчення, круглий стіл, конференція, виступи експертів, публікації).

Головні проблеми будь-якого експертного методу можна відобразити у вигляді вимог:

1. Інтерпретація результатів:

· рівень компетентності експертів із соціальних професійних проблем: економічних (ефективність), соціальних, політичних, психолого-педагогічних, духовно-моральних, екологічних;

· рейтинг експертів: відповідно до взаємного оцінювання, громадської думки, посадового принципу тощо;

· коефіцієнт компетентності експертів при визначенні основної думки, оцінки.

2. Створення обстановки вільного обговорення.

3. Заключна дискусія.

4. Вироблення рекомендацій із проблеми, яка досліджується, висновки про доцільність тих чи інших пропозицій, а також з їх впровадження.

Соціальна профілактика — технологія соціальної роботи, що становить комплекс взаємопов'язаних заходів, спрямованих на попередження соціальних проблем, соціальної дисгармонії, соціальних наслідків тиску на особистість складних умов життя, негативних умов соціалізації.

Соціальна профілактика здійснюється на різних рівнях соціальної роботи і соціальної системи суспільства.

Мікрорівень

 

Напрямки:

1. Соціальна робота з дітьми і молоддю із формування про-соціальної поведінки, попередження відхилень у поведінці, формування здорового способу життя, формування і розвитку життєвої компетентності, розвитку соціальної культури, розвитку і підтримки соціальних талантів, сприяння самореалізації і самоактуалізації.

Форми і методи роботи: просвітницькі курси, інформаційні видання, тренінги і семінари, телевізійні передачі, фестивалі, конкурси тощо.

2. Соціальна робота з дітьми і молоддю груп ризику з метою попередження соціальних і психологічних наслідків антиправних вчинків, саморуйнівної поведінки, негативної соціалізації та адаптації.

Форми і методи роботи: створення реабілітаційного середовища, формування цінностей, орієнтацій, норм, еталонів, корекція психологічного стану шляхом проведення групової тренінгової соціальної роботи, просвітницької, інформаційної, залучення до волонтерської допомоги.

3. Соціальна робота з малозабезпеченими сім'ями і громадянами, самотніми, непрацездатними з метою попередження негативних соціально-психологічних наслідків бідності, соціальної ізоляції, інвалідності та інших соціальних проблем.

Форми і методи роботи: своєчасне виявлення громадян груп ризику, формування щодо них банку даних, надання пенсій, пільг, допомог, проведення соціально-психологічної підтримки (консультації, тренінги, групи взаємодопомоги), соціально-педагогічна робота (організація дозвілля і рекреаційної діяльності, клубної роботи, соціально-культурної діяльності тощо).

Мезорівень

Напрямки:

1. Нормативно-правові документи, які регулюють правові основи соціального захисту окремих категорій громадян.

2. Соціальні програми, спрямовані на поліпшення соціального забезпечення бідних, малозабезпечених громадян.

3. Заклади, соціальні служби для соціальної роботи з клієнтами групи ризику.

4. Працевлаштування, центри зайнятості для безробітних.

5. Просвітницька соціальна робота в мікросоціумі.

6. Посередницька соціальна робота в общині.

Макрорівень

Напрямки:

1. Законодавство, яке регулює правові основи соціального захисту населення.

2. Державні програми і проекти з попередження негативних явищ у дитячому і молодіжному середовищах.

3. Державні програми і проекти із соціальної підтримки окремих категорій громадян.

4. Благодійництво, меценатство.

Залежно від того, на якому етапі розвитку проблеми та її впливу на ту чи іншу соціальну групу вживаються профілактичні заходи, виділяють такі види профілактики:

· первинна — діяльність, спрямована на попередження виникнення проблеми;

· вторинна — діяльність, спрямована на попередження загострення проблеми та її наслідків серед осіб, які відчули на собі її вплив;

· третинна — робота, яка проводиться з особами, які постраждали від проблеми, і спрямована на попередження її рецидивів.

Профілактика будь-якої соціальної проблеми має бути спрямована як на соціальне середовище, в якій вона виникає, так і на особистість, яка від цієї проблеми страждає.

На основі аналізу соціальних і особистісних факторів проблеми визначаються завдання соціальної профілактики:

· дослідити причини і фактори проблеми чи негативного соціального явища;

· встановити ресурси, які є необхідними для подолання проблеми чи виявити ті, що існують;

· подолати негативний вплив середовища;

· розширити можливості для задоволення потреб, подолання проблем, повноцінної життєдіяльності (підвищити соціальні ресурси);

· подолати особистісні фактори, які сприяють виникненню чи загостренню проблем чи заважають її вирішенню;

· підвищити особистісні ресурси, здатність особистості адекватно реагувати на проблеми, подолати їх і задовольнити потреби;

· організувати взаємодію суб'єктів у подоланні проблеми, організувати діяльність, спрямовану на попередження і подолання проблем.

Структура соціальної профілактики:

· Постановка і дослідження проблеми; планування діяльності, організаційна і методична підготовка; вплив на особистість (профілактична інтервенція) і вплив на проблемне середовище.

· Вплив на особистість: підвищення ресурсів особистості, корекція негативних особистісних якостей; розвиток якостей, які підвищують адаптивні можливості особистості, формування адекватного ставлення до проблеми.

· Вплив на проблемне середовище: попередження негативного впливу середовища шляхом попередження негативного впливу об'єктивних факторів, попередження негативного впливу інших осіб, підвищення можливостей задоволення потреб.

· Моніторинг проблеми, аналіз ефективності профілактичних дій.

Методи профілактичної роботи

 

1. Дослідження, діагностика, прогноз розвитку проблеми: дослідження причин проблеми, стану її розвитку, чинників, які її визначають; аналіз ефективності реалізації профілактичних програм.

2. Попередження негативної дії об'єктивних факторів: вплив на об'єктивні (природні, матеріальні, економічні) причини і чинники проблеми (подолання, нейтралізація, попередження, компенсація наслідків).

3. Попередження негативного впливу соціального оточення: розповсюдження негативних цінностей, взірців поведінки, захист від шкідливої дії інших людей.

4. Підвищення ресурсів середовища: створення чи підвищення можливостей для подолання проблеми і факторів, які її створюють, пошук альтернативного проблемі способу життя, повноцінного задоволення потреб індивідів.

5. Формування адекватного уявлення про проблему і ставлення до неї: формування свідомого ставлення людей до проблеми та її причин (знань, поглядів, переконань, установок тощо).

6. Виявлення і корекція особистісних якостей, які знижують адаптивні можливості людини: попередження негативного розвитку, нейтралізація і корекція прояву негативних ознак особистості.

7. Розвиток якостей, які підвищують адаптивні можливості людини: розвиток якостей, необхідних для подолання проблеми.

8. Організація та координація профілактичної роботи.

Методи профілактичної інтервенції

Профілактична інтервенція — цілеспрямований вплив на цільову групу профілактики з метою зміни її ставлення до проблеми і подолання суб'єктивних факторів, властивих її представникам (уявлення, погляди, переконання, мотиви, інтереси, звички, стереотипи поведінки, ціннісні орієнтації), які призводять до проблеми. Вона, як правило, здійснюється шляхом інформування представників цільової групи і залучення їх до певних видів діяльності. Профілактична інтервенція має допомогти людині змінити свою поведінку стосовно проблеми — навчитися не створювати чи уникати її.

Для визначення змісту і методів профілактичної інтервенції необхідно проаналізувати особливості цільової групи профілактики. При цьому слід враховувати особливості конкретних осіб чи груп, на які спрямовується профілактика в момент профілактичної інтервенції.

· Як ставляться представники цільової групи до проблеми (явища): позитивно, негативно, нейтрально чи не знають про проблему? У чому причини такого ставлення?

· Що представники цільової групи знають про проблему? Які з них некоректні? Яких знань не вистачає для свідомого вибору поведінки стосовно проблеми?

· Які особливості поведінки, способу життя цільової групи сприяють появі, загостренню і неподоланню проблеми?

· Як представники цільової групи ставляться до профілактики цієї проблеми? Яка можлива мотивація їх участі у профілактичних заходах?

· Яка інформація може змінити некоректні уявлення, ставлення і поведінку представників цільової групи щодо проблеми, забезпечити адекватні уявлення, свободу свідомого вибору поведінки?

· Які уміння і навички, особистісні якості бажано сформувати представникам цільової групи для подолання проблеми та її причин?

· Які вікові, статеві, соціокультурні особливості цільової групи необхідно врахувати при визначенні змісту профілактичної інтервенції? Яка інформація і діяльність можуть бути незрозумілими, неприйнятними, шкідливими для них, зважаючи на наведені особливості?

· У яких формах і за допомогою яких методів профілактична інтервенція буде найбільш ефективною і досяжною для цільової групи?

Основні методи профілактичної інтервенції: лекція, бесіда, дискусія, дискусія театралізована, диспут, кіно-, відеолекторій, рольова гра, тренінг, соціальна реклама.

Сутність соціальної діагностики, соціальної експертизи і соціальної профілактики — виявити і попередити виникнення і розповсюдження негативних соціальних процесів і явищ, створити сприятливі умови для реалізації технологій соціальної роботи, спрямованих на допомогу особистості.

Основна література

Дети в кризисных ситуациях: профилактика негативных явлений и социально-психологическая помощь / Под общ. ред. И.Д. Зверевой. — К.: Наук, світ, 2001. — 63 с. — (Б-чка соц. работника / соц. педагога). — (Благополучие детей и молодежи: возможности соц. работы).

Діяльність соціальних служб для молоді. — К., 1998.

Социальная работа: Учеб. пособие / Под общ. ред. В.И. Курбатова. — 2-е изд., перераб. и доп.— Ростов н/Д.: Феникс, 2003. — С. 159—178, 192—203.

Соціальна робота: технологічний аспект: Навч. посіб. / За ред. А.Й. Капської. — К.: Центр навч. літ., 2004. — С. 70—91.

Соціальна робота: Короткий енцикл. слов. — Соціальна робота. — Кн. 4. — К.: ДЦССМ, 2002. — С. 140—144,372.

Технология социальной работы: Учеб пособие. / Под ред. И.Г. Зайнышева. — М.: Гуманит. изд. центр "ВЛАДОС", 2002. — С. 36—48.

Тюптя Л.Т., Іванова /J>. Соціальна робота (теорія і практика): Навч. посіб. — К.: ВМУРОЛ "Україна", 2004. — С. 212— 219.

Теми для дискусії

1. Сутність соціальної діагностики в соціальній роботі. Етапи і основні принципи соціальної діагностики.

2. Особливості діагностичних методів в соціальній роботі: соціологічних, педагогічних, психологічних.

3. Специфіка соціальної експертизи: методичні підходи і вимоги до проведення експертного оцінювання; етичний характер соціальної експертизи стосовно окремої особистості чи цільової групи клієнтів; соціальна експертиза соціальних проектів.

4. Особливості застосування соціальної профілактики в соціальній роботі: мета, завдання, напрямки соціальної профілактики, сфери призначення.

5. Особливості проведення соціальної профілактики на макро-, мезо- і мікрорівнях соціальної структури суспільства.

6. Сутність структури і методів профілактичної роботи.