Розділ 2. Сфери призначення і застосування соціальної роботи 1 страница

2.1. Соціальна робота в сільській місцевості та великому місті

Сутність, форми, методи, зміст соціальної роботи визначаються географічними і регіональними особливостями проживання споживачів соціальних послуг, тобто в селі чи місті. До слідження цього питання слід розглянути в таких аспектах:

— визначення специфіки соціальної роботи залежно від територіальних ознак;

— демографічні показники;

— інфраструктура: освітні заклади, заклади культури, охорони здоров'я, праці і соціальної політики, соціальні служби;

— ритм життя;

— рівень економіки;

— потреби у послугах;

— ресурси соціальної роботи;

— завдання соціальної роботи.

Сільська місцевість

Проблема соціального життя людини, яка проживає у непростих соціальних і економічних умовах сучасного села, є актуальною як для суспільства, яке стабільно розвивається, так і для кризового суспільства. Сільський сектор завжди вирізнявся низьким рівнем соціального життя, тяжкими умовами праці та побуту.

Для багатьох українців село е "берегом дитинства", родовідним корінням, з яким пов'язані перші роки пізнання буття, найдорожчі незабутні враження, що "зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну" (О. Довженко). Будучи колискою для багатьох видатних громадських і політичних діячів, письменників, педагогів, сучасне село зазнає великого занепаду, що відобразиться у майбутньому на інтелектуальному і культурному потенціалі нашої країни.

Соціокультурне середовище сільської дитини має свої особливості і відрізняється від соціокультурного середовища міської дитини. Це виявляється у різнобічних відносинах, зв'язках, взаємостосунках дитини з людьми, природою, культурою, взагалі з суспільством. "Пізнаючи світ і себе як частину світу, вступаючи у різнобічні відносини з людьми, відносини, які задовольняють її матеріальні і духовні потреби, дитина включається в суспільство, стає її членом".

Сільська дитина має свою "нішу розвитку" в межах повсякденних практик її оточення. Під нішею розвитку в рамках еко-культурної теорії, авторами якої є Чарльз Супер і Сара Харкнес (1972, 1986), розуміється система, яка складається з фізичних і соціальних компонентів, що регулюються звичаями догляду за дітьми та уявленнями батьків про своїх дітей.

Протягом віків в українському селі формувалася "родовідна пам'ять" — унікальне явище у традиційному українському побуті. Батьки намагалися передавати в спадок своїм дітям не тільки варті уваги навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам'ять про себе, діти ж мали обов'язок дотримуватися родовідних звичаїв і далі розвивати їх. Вважалося, що не вчити своїх дітей звичаїв — це такий самий великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові. Нині, за словами видатного українського письменника, історика В. Скуратівського, зникають традиції, затихає навіть у селах народна пісня, виходить з ужитку чистота мовного спілкування. Там, де руйнується моральний ланцюжок між поколіннями неодмінно з'являються духовні порожнини.

Стародавні літописи, численні історичні джерела донесли до нас особливості зародження української народності, п характеру, культури, у тому числі сімейно-побутової національної самобутності. Особливістю є передовсім високий статус жінки-дружини, матері, сестри у родині та суспільстві в цілому. Літописи Київської Русі, а саме такі пам'ятки, як "Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Слово про закон, благодать та істину" Іларіона, "Правда" Ярослава Мудрого, "Слово о полку Ігоревім" Нестора - літописця є тими найдавнішими джерелами, через вивчення яких ми можемо осягнути моральні, релігійні, економічні засади життя української родини X— ХП століть.

З глибокої давнини дійшло до нас "Повчання Володимира Мономаха дітям". Можна тільки дивуватися глибокій психологічній культурі відомої історичної пам'ятки, написаної мудрим правителем Київської Русі (1053—1125) і адресованої своїм синам.

Відпрацьована століттями система організації побуту, ритму життя, сну, харчування тощо мала на меті забезпечити індивідуальний фізичний комфорт людини. Культурні традиції вирішували завдання психогігієни і психопрофілактики, гармонізували взаємостосунки людини з навколишнім світом, а відтак сприяли її душевному і духовному здоров'ю. Певні ігри, спів, релігійні обряди (молитва, піст), приказки, прислів'я мали великий духовний потенціал, а отже, певний оздоровчий і виховний вплив на дитину.

У практиці родинного виховання велике значення мають стосунки між самими дітьми — братами та сестрами. У хорошій сім'ї, як правило, старші шефствують над молодшими, а молодші часто, виконуючи вказівки старших, ростуть під їх впливом. При цьому вагоме місце відводилося старшому брату, на випадок смерті батька старший брат мав заступити його й опікуватися меншими братами і сестрами.

Громадська думка міцно оберігала цілісність сім'ї, бо в цьому була запорука виховання дітей. Розлучення були поодинокими випадками і виправдовувалися лише за умови бездітності або хвороби. Для цього випадку існував народний ритуал розлучення, коли чоловік і жінка дякували одне одному і просили пробачення. В інших випадках винуватець осуджувався, а іноді навіть повинен був покинути село. На початку XX ст. в Україні на 2000 шлюбів припадало лише одне розлучення.

Мірилом гідності людини та її морального обличчя є ставлення до дітей. Люди, які з тих чи інших причин не мають дітей, не перестають думати про них до глибокої старості. Не випадково в народних казках на численні прохання безплідного подружжя завдяки чарівній силі з'являється дитина, яка стає його єдиною втіхою і розрадою. Цим народ підкреслює, що повноцінною є тільки та сім'я, яка має й виховує дітей, чим підводить до логічного висновку: коли немає власних дітей, треба брати на виховання чужих, які втратили батьків.

Українська сім'я, передусім селянська, була вічно живим оберегом наших виховних традицій. Тут завжди свято дотримувалися моральних заповітів предків, звичаїв і традицій. Саме завдяки селянській сім'ї протягом довгих років лихоліть зберігалося національне обличчя народу, стверджувалися сімейні цінності.

В українській сім'ї завжди визнавали культ предків, панувала пошана до дідуся й бабусі, до батьків. До старших у родині діти зверталися на "Ви". Така атмосфера забезпечувала відчуття цілості родоводу, формувала впевненість у собі.

Утвердженню сімейних цінностей сприяло святкування релігійних свят. На різдвяну святу вечерю збиралася вся сім'я, поминали покійників, згадували відсутніх, спільно молилися перед початком вечері. Актом гуманістичного виховання був звичай, за яким діти носили святу вечерю бабусі, хрещеним батькам, родичам, бідним сусідам. Та й участь дітей у колядуванні мала глибокий виховний сенс — залучення дітей до духовності через пряму участь у звичаєвому дійстві. Таке виховне значення мали і театралізовані ігри у вертепі, в рядженнях (маланка, коза тощо). Писанкарство також задовольняло творчо-естетичні потреби дітей і молоді, було засобом їхнього розвитку.

Стосунки у сім'ї завжди характеризувалися демократизмом і добрим гумором. Щоправда, православна догматика вносила сюди деякі чужі українському характерові елементи, зокрема певну дискримінацію жінки. Проте вони не суперечили виявленню природної поваги до дружини і матері в сім'ї. У той час, коли чоловік був зайнятий війнами, жінка залишалася опорою сім'ї.

Крім того, в Україні завжди було багато вдів з дітьми. Українська мати залишалася головним вихователем і носієм народних традицій та звичаїв. Не випадково в народі її набожно величали Берегинею. У козацькі часи, коли царі та вельможі наших сусідніх народів підписували свої грамоти "хрестиком", українські жінки та дівчата вміли читати, знали порядок богослужіння, церковний спів.

Виховання в сім'ї мало і надалі має вирішальне значення не тому, що батьки кращі педагоги, ніж учителі. Тут діяли інші умови. Якщо в сім'ї панує українська культура і мова, рідні звичаї, якщо батьки виявляють прихильність до всього українського — до пісні, книжки, одягу, влаштування помешкання тощо, то це є запорукою збереження виховної традиції. Діти вберуть її засади і передадуть своїм дітям.

За твердженням К.Д. Ушинського, "суспільне виховання є для народу його сімейне виховання. У сім'ї природа підготовляє в організмі дітей можливість повторення і подальшого розвитку характеру батьків. Організм нових поколінь у народі носить у собі можливість збереження і подальшого розвитку історичного характеру народу".

З розвитком суспільства відбуваються зміни у структурі сім'ї та взаємовідносин між окремими її членами: зменшення стабільності, малодітність, послаблення традиційної ролі батька, трудова зайнятість жінок тощо певним чином змінюють взаємини між батьками та дітьми у родинах.

Значні зміни відбуваються у системі чоловічих та жіночих соціальних ролей у сім'ї стосовно виховання дітей. Залучення жінок до суспільно-виробничої сфери підвищує їх авторитет у родині і водночас зменшує кількість часу спілкування з дітьми, їхнього виховання. Важкі матеріальні умови існування більшої частини українських сімей примушують жінок до праці не стільки з необхідності власного самоствердження та професійної кар'єри, скільки через необхідність матеріально підтримати власну сім'ю.

Чоловік втратив історично сформований статус "годувальника" родини, на якому базувалася його визначальна роль. Сучасний розподіл обов'язків у сім'ї залежить не стільки від статі, скільки від індивідуальних особливостей батьків. Економічний розвиток суспільства потребує встановлення у сім'ї демократичних, рівноправних відносин між чоловіком та жінкою. Історична практика розгляду сімейних обов'язків як суто "жіночих" у сучасних життєвих умовах себе не виправдовує, оскільки жінки нарівні з чоловіками забезпечують матеріальний добробут сім'ї.

Нині у сучасному селі спостерігається послаблення сімейно-побутових відносин, ролі сім'ї у духовному, моральному вихованні дітей. Діти відірвані від сімейних справ, трудових і моральних традицій сім'ї. Це призводить до руйнування духовної близькості та єдності дітей і батьків. Важкими є соціально-побутові умови. Поступово втрачаються ідеї народної педагогіки, добра, мудрості, гуманізму, поважного ставлення до старшого покоління. Сім'я не бере участі у вихованні дітей, сільська спільнота, яка традиційно була головною виховною силою у формуванні дитини, не впливає на виховання дітей. Втрачені такі загальнолюдські цінності, як гордість, честь, гідність, добро, співпереживання, цнотливість, патріотизм. Поступово згасає і сільська взаємодопомога.

За останні роки знизився виховний потенціал сільської сім'ї, її матеріальний і культурний рівень, звузилося коло соціального спілкування і соціальна активність. Наявність домашнього господарства створює великі можливості для спільного виконання роботи всіма членами сім'ї, розширення сфери спілкування, формування загальних переживань, потреб, інтересів, устремлінь. Однак цей потенціал сільської родини реалізується не повністю. Зайнятість батьків на селі надає дітям велику свободу, яка допомагає їм пізнавати світ, вчить їх самостійності та сприяє дорослішанню.

Українці надавали великого значення навчанню дітей, яких відправляли "в науку" після того, як закінчувалися всі сільськогосподарські роботи. Найкращою порою для початку оволодіння грамотою вважався початок зими, коли церква святкувала пророка Наума. У народі говорили: "Батько Наум наведе на ум".

У наш час школа відіграє особливу роль у соціальному контексті села. В умовах слабкої інфраструктури села, особливо малого, в якому немає клубу, бібліотеки, позашкільних закладів, своєї парафії, значення школи як головного осередку виховання і соціалізації дітей та молоді дуже зростає. Школа є, по суті, єдиним освітньо-виховним і культурним центром роботи з дітьми і молоддю в сільській місцевості.

Характерною особливістю діяльності сільської школи є залежність педагогічного процесу від особливостей регіону, в якому вона знаходиться. Реальні демографічні, територіально-поселенські, економічні, культурні, національні особливості регіону викликають певні проблеми, з якими стикаються педагоги в своїй роботі, специфіку педагогічної діяльності. Наприклад, демографічна ситуація, яка склалася у багатьох областях країни, зумовлює різні або навіть діаметрально протилежні цільові установки в сфері профорієнтації учнів сільських шкіл. У західних областях України більший вплив на духовний розвиток дітей має церква, що значно полегшує виховну роботу.

Великі, повнокомплектні сільські школи розташовані, як правило, у райцентрах, селищах, частково на центральних садибах господарств. У віддалених населених пунктах функціонують малокомплектні навчальні восьмирічні та середні школи.

Якщо у районних центрах поряд зі школою працюють заклади культури, спорту, дошкільні заклади, то для інфраструктури шкіл, розташованих на центральних садибах у віддалених населених пунктах, характерна територіальна роз'єднаність місця помешкання учнів, слабка представленість культурних, спортивних, дошкільних закладів.

Дитячі колективи віддалених сільських шкіл вирізняються малочисельністю, що призводить до обмеженого кола спілкування, незначних розбіжностей у нормах поведінки дорослих і дітей. Спостерігається високий рівень моногонії та психологічної перенасиченості. Рівень громадської активності школярів малокомплектних шкіл значно нижчий від рівня активності учнів міських і сільських повнокомплектних шкіл.

З'являються нові типи сільських навчально-виховних закладів, серед них — школи-родини. Так, у селі Монастирищі на Чернігівщині створено українську національну школу-ро-дину на основі родинності, сім'ї і школи. Родинність розглядається як основний принцип і цінність діяльності цієї школи.

Для сільської дитини важливим є зв'язок з природою, яка відіграє велику роль у розвитку її чуттєво-емоційної сфери, морально-естетичному вихованні. За що б не брався селянин, яку б справу не починав, він завжди озирався на пору року, звіряв свої прагнення і дії з погодою, природними явищами. Проводячи основну частину свого життя на природі, сільські діти зливаються з нею, змалку вчаться вирощувати рослини і доглядати за тваринами. Тому і сільська праця, в якій діти беруть участь, пов'язана з сільським господарством.

Сільська праця за своєю природою є циклічною, різнобічною, вирізняється своїми глибинними зв'язками з природою, створює умови для формування кращих здібностей і рис особистості. У процесі сільськогосподарської праці у дитини формуються такі риси характеру, як працездатність, фізична витривалість, здатність до ризику, самостійність у прийнятті рішень, розпізнання і розрізнення незначних станів і змін, які відбуваються у предметі праці (ґрунті, рослинах), довгострокова пам'ять, просторове сприйняття, уявлення, мислення за аналогією, вміння аналізувати інформацію про умови праці і стан предмета праці, організаційно-педагогічні здібності, вміння і навички.

Близькість сільської школи до сільськогосподарського виробництва відкриває великі можливості участі дітей у сільськогосподарській праці, розширює їх знання про сільське господарство, дає змогу творчо використовувати набуті знання у суспільнокорисній праці, дослідній роботі, слугує орієнтацією в роботі, виробляє готовність пов'язати своє життя з селом.

Видатний педагог початку XX ст. СТ. Шацький у своїй праці "Сільські діти і робота з ними" звертає увагу на те, що сільські діти вбирають сільську культуру через побутові переживання. Перш ніж дитина починає розбиратися у трудовому житті села, вона глибоко засвоює враження від побуту, його розумової, господарської чи обрядової сторони. Сільська дитина, яку описує С.Т. Шацький, виконує взимку 75 видів праці, зокрема — лагодить чоботи, набирає картоплю, запрягає коня, стелить поросятам, плете гнізда курчатам, дрова носить, сніг на подвір'ї відкидає, картоплю чистить та ін. Крім фізичної праці, всі діти старші за шість років виконують педагогічну працю. Вони доглядають своїх маленьких братиків і сестричок, колихають, носять на руках, возять у візках.

Діти рано ставали дорослими. П'ятирічна дівчинка вже колисала молодшого братика, семирічну дівчинку мати вчила шити і прясти. Хлопчина в ці роки був уже завзятим чередником. Його вже можна було віддати "в науку" до майстра, в найми до міцного господаря, а трохи пізніше він і сам подавався на заробітки. Майже всі зароблені гроші віддавали батькам, на користь сім'ї.

Діти починали пастушити з семи років. Наймолодші пасли гусей, трохи старші — овець, а найстарші, 10—12-річні, корів і коней. Усю худобу пасли на луках, полях чи в лісах — це залежало від місцевості й пори року: весною, наприклад, там, де були ліси, пасли в лісах, а де їх не було, то гонили на луки, незасіяні поля чи на перелоги.

Відомий етнограф Олекса Воропай зазначає, що діти живуть під враженням подій, що відбуваються перед їхніми очима, а тому під час своїх розваг наслідують дорослих. Темами для розваг у них бувають лови, рибальство, хліборобські заняття — оранка, сівба, жнива, сінокіс; вони роблять собі маленькі човники, плуги, борони, вози. Забавляючись, діти вдають, ніби вони пливуть по озері й ловлять рибу, везуть дрова до міста, орють, сіють, наслідують жнива, сінокіс. Дівчатка збирають руками траву й при цьому вдають, ніби вони жнуть жито, в'яжуть снопи, кладуть копи. Таким чином, "дитячі забави мають не аби яке виховне значення, бо ж діти, бавлячись, готують себе до майбутніх важливих завдань: хлопці — господарювати, а дівчата — бути матерями й господинями".

Сільських дітей оточує світ людей, які все роблять своїми руками, світ умільців і творців, які створюють "можливість праці і любов до неї — кращий спадок, який може залишити своїм дітям і бідний і богач".

Для села є характерною зайнятість сільськогосподарською працею. Однак виникають нові явища, характерні для сучасного села: невеликі заводи і підприємства з переробки сільськогосподарської продукції і фермерські господарства. Залежність праці землеробця від кліматичних умов, сезонність, неравно-мірність сільськогосподарської праці, у тому числі залежно і від регіональних особливостей (Карпати, Крим, чорноземні області тощо), велика злитість праці і побуту, слабка трудова мобільність, невідкладність та невід'ємність і трудомісткість праці у домашньому і підсобному господарстві накладає свій відбиток на працю.

В умовах сільської місцевості діти займаються суспільно-корисною працею на пришкільних навчально-дослідних ділянках, допомагають місцевим КСП в обробці сільськогосподарських культур, у збиранні врожаю для закупівлі продуктів харчування для шкільних їдалень за собівартістю; оплачуваними громадськими роботами під час літніх канікул; дитячою працею.

Велику роль у розвитку сільських дітей відіграє гра. Більшу частину часу вони проводять на вулиці, у дворі. Гра займає значне місце у вузьких сільських межах і є єдиним засобом проти тяжкої праці і нездорових умов життя. Сільські діти за будь-якої пори, за будь яких обставин влаштовували свої забави, використовували для них усе, що потрапляло під руку. Вони були великими винахідниками і витівниками. З шерсті хлопчики робили м'ячі, з очерету, ліщини, верби і липи вирізали різноманітні сопілки і свистілки. Дівчатка гралися з ляльками, які були зроблені з крученого листя, соломи і ганчірок. Тому, мабуть, і розумова діяльність дитини відрізняється тим, що вона мислить переважно яскравими і чіткими образами.

Протягом історії в Україні як аграрній державі формувався певний менталітет селянина-хлібопашця, трудівника. Особливості світосприймання, розумової, почуттєвої та комунікативної сфери формувалися спочатку на ґрунті "степового індивідуалізму" (В. Винниченко), а потім колективних господарств.

Вузьке коло спілкування викликає природні, міжвікові зв'язки дитини з вчителями, родичами, сусідами. Особлива близькість відносин у сільській місцевості дає змогу вважати сільське поселення єдиним виховним колективом, єдиною сільською родиною.

Такі стосунки складались історично. Селянським світом була шанована громада — товариство рівноправних селян. На сходці до односельців зверталися зі словами "громадонько", "шановна громадо", "панове громадо". Сільська сходка приваблювала селянина можливістю вільно поспілкуватися із земляками, вислухати розумну пораду, обговорити місцеві проблеми.

Колективна мораль регулювала взаємостосунки в селі, попереджала або ж засуджувала вчинки чи події, які не відповідали сталим нормам і сформованим цінностям. Крадіжки вважалися одним із найтяжчих гріхів. Власне, і слово таке, як крадій, майже не вживалося, вживали сильніше — "злодій". Хати в селах часто не замикали — використовували лише прості засувки — "защіпки".

Для українського села завжди була характерною загальна моральна атмосфера, яка не потребувала якогось спеціального статевого виховання. Спостерігаючи за життям свійських тварин, людина з дитинства потроху пізнавала основи фізіології. Сільським дітям не треба було пояснювати, як і чому з'являється на світ дитина. Про це не говорилося взагалі, тому що все розумілося само собою, і обговорювати це було не пристойно, не прийнято. Тема кохання, взаємостосунків між чоловіком і жінкою відбилася в усній народній творчості: піснях, прислів'ях і приказках, весільному фольклорі. Сільська мораль стояла на варті честі дівчини, спрямовувала її почуття у певне русло і не давала коханню розлитися згубною повінню. Хлопцям бешкети вибачались тільки в ніч під Андрія, коли їм дозволялося парубкувати всю ніч.

Неписаний (звичаєвий) кодекс моралі давнього українського села регулював стосунки між дівчиною і хлопцем. Тут були й вікові обмеження, звичаєві форми вияву симпатій, моральні закони, що забезпечували в селі демографічну рівновагу. Моральне право парубкувати і дівувати одержувала молодь, коли хлопець ставав косарем, а дівчина — доброю пряхою. Парубоцька і дівоча громади характеризувалися дещо замкнутим характером, і вступ до них супроводився певним ритуалом, а відтак накладав на новачка певні моральні обов'язки. Віднині він приймав "правила гри" і слухався вимог громади. У випадку порушення моральних засад громада застосовувала репресивні заходи.

Одним з проявів моралі селянина були неписані закони взаємодопомоги і виручки людям, які з різних причин були вибиті з життєвої колії. Єднала людей одна біда, одне лихо, коли всі сходилися до купи і допомагали погорільцям, тим, хто потерпів від стихійного лиха. Об'єднувалися люди під час толоки, яка була необхідною і корисною як для дорослих, так і дітей. Часто разом збиралися орати, косити, розкорчовувати, ставити будинки, церкви, мостити шляхи.

Колективне співпереживання, загальна радість і турбота не пригнічують індивідуальності дитини, а навпаки надають їй впевненості в тому, що доброта, сміливість, сила — все гарне, що закладене в людині, — це загальне надбання.

Досвід спілкування дітей обмежений чисельністю населення, але відрізняється поглибленістю, детальним знанням оточуючих людей. Природна турбота про молодших, людей похилого віку була завжди загальновідомою нормою поведінки селян різного віку. Тісний контакт мешканців села дає широкі можливості для залучення сільських дітей до трудового, загальнополітичного, культурного життя села. Досвід старших поколінь, традиції передаються за допомогою конкретного прикладу старших, існуючих дій, зв'язків, відносин. Під час підготовки свят, трудових і спортивних заходів, святкових церемоній діти спільно з батьками включаються у різні сфери діяльності. При цьому молодше і старше покоління об'єднуються духовно, затверджується світосприйняття трудівника, їх духовні, політичні, моральні, естетичні ідеали.

У селі менш напружений ритм життя, тому у сільського жителя менше, ніж у міського, психологічних перевантажень, більш прості форми спілкування.

Сучасне село характеризується щільністю населення, невеликою кількістю мешканців у віддалених населених пунктах. У сільській місцевості немає анонімності спілкування, соціальні ролі формуються слабо. Велике значення мають сильний соціальний контроль спільноти над поведінкою людей, місцеві звичаї, авторитети. Часто село становить замкнену систему.

Таким чином, протягом історії в українському селі формувалася певна система виховання і навчання дітей, яка була адекватною умовам сільського життя, мала певний ритм, який узгоджувався з сільськогосподарською працею і природними умовами.

Сучасне село зазнає на собі негативного впливу неструктурованості економіки, нормативно-правового хаосу, що призводить до його економічного і соціально-культурного занепаду. У цих умовах важливою проблемою є підготовка сільської дитини до життя в умовах економіки перехідного періоду, її адаптації та соціалізації.

У перехідні, як правило, кризові періоди суспільного розвитку, коли метою і призначенням соціальної політики держави є вироблення дієвої системи заходів з соціальної підтримки особливо соціально вразливих верств населення, сільське населення потрапляє у категорію соціальних груп, які потребують пильної уваги держави.

Науковці виокремлюють такі особливості соціальної роботи на селі:

1. Ціннісні орієнтації, психотип сільського жителя, який відрізняється певним консерватизмом, серйозністю, повільністю, схильністю до традицій, терпимістю, невеликими вимогами до побуту, дбайливим ставленням до природи. Потреби, інтереси, запити жителів села, зумовлені сільським способом життя, визначають зміст соціальної роботи, її форми і методи.

2. Соціальні умови життя, праці, побуту, дозвілля і, відповідно, проблеми, які породжуються цими умовами.

3. Особливості сільського соціального середовища, якому властиві відкритість життя кожної сім'ї, тісні сусідські зв'язки, збереження традицій общинних взаємовідносин, зайнятість населення переважно сільськогосподарською працею, близькість до природи.

Проте є багато факторів, які значно ускладнюють соціальну роботу на селі.

Обмежений доступ до послуг. Більшість сільських жителів мають обмежений доступ до таких соціальних послуг, як освіта, охорона здоров'я, культура, соціальне забезпечення, психіатрична допомога тощо. Обмежений доступ жителів села до послуг інженерної інфраструктури — водопостачання, газифікації, санітарної очистки, електропостачання, телекомунікацій. Багато сільських жителів, переважно похилого віку, живуть у віддалених селах, де часто немає доріг, магазинів, медпунктів, телефонів. Відставання від міських зручностей у плані комунального влаштування помешкань і їх газифікації настільки очевидне, що дає змогу говорити про соціальну невлаштованість багатьох сіл.

Низький рівень державної соціальної допомоги. Соціальні служби, як правило, розташовані у містах і райцентрах. Багато сільських жителів взагалі не отримують ніякої соціальної допомоги через брак в общинах професійно підготовлених кадрів, бездоріжжя, відсутності транспортних засобів. Часто соціальною роботою займаються люди недостатньо кваліфіковані. У сільських общинах дуже мало професійно підготовлених соціальних працівників, соціальних педагогів, у той час як потреба у розвитку соціальної роботи на селі найбільша. Послуги інших спеціалістів з соціальної роботи, психологів, психіатрів, лікарів-наркологів, дефектологів, юристів є недосяжними для сільських жителів.

Обмеженість джерел суспільної і приватної підтримки. У сільській місцевості дуже мало активно діючих суспільних організацій соціальної спрямованості. Іноді функцію соціальної допомоги населенню добровільно бере на себе якийсь інститут (школа, церква, сільський клуб, музей). Багато сільгосппідприємств, акціонерних товариств з огляду на важкий соціально-економічний стая відмежувалися від функціонування соціальних програм. Небагато на селі і представників нової соціальної ланки суспільства — підприємців, які здатні і бажають надати фінансову підтримку розвитку соціальної роботи на селі.

Ізольованість і територіальна віддаленість. Сільські жителі, які належать до однієї сільської адміністрації, часто, проживають на різних територіях, які дуже віддалені одна від одної. їх значно складніше обслуговувати, враховуючи сільське бездоріжжя і транспортні проблеми. Територіальна віддаленість общин скорочує можливості професійних контактів, спілкування соціальних працівників з колегами, обмежує їм доступ до нової літератури. Ці проблеми поглиблюються ще й тим, що лише небагато сільських общин сьогодні пов'язані з містами інформаційно-телекомунікаційними зв'язками. Подібна ситуація може викликати у соціальних працівників відчуття ізольованості і стресу.

Відсутність конфіденційності. У невеликих містах, робочих поселеннях і тим більше селах неможливо підтримувати той рівень конфіденційності, який може бути забезпечений у містах. Соціальні педагоги, соціальні працівники, які проживають на території обслуговування общини, мають неформальні, дружні відносини з клієнтами, відносини, які часто виходять за межі професійних зв'язків. Це утруднює дотримання професійних вимог конфіденційності.

Консерватизм і соціальна інертність. Сільські жителі у зв'язку зі своєю ментальністю і способом життя менш мобільні, ніж жителі міст. Вони важче перебудовуються, не так швидко пристосовуються до нових умов життя. Життя навчило їх недовірливо ставитися до новацій, які не завжди приводять до бажаних результатів. Багато з них звикли розраховувати тільки на власні сили. У цілому сільське населення відрізняється від міського низьким рівнем соціальної активності у відстоюванні своїх прав на поліпшення умов життя і більш високим рівнем організованості у період виборчих кампаній.